Аматор рівня професіонала

07 липня 17:38
Переглядів: 476
Універсіада України з фехтування

Львівська школа рапірного фехтування понад півстоліття тому стала добре знаною не лише на теренах колишнього СРСР, а й далеко за його межами. А витоки її почалися з другої половини 40-х років минулого століття, коли з Харкова до Львова приїхав молодий тренер Вадим Андрієвський, сто років від дня народження якого спортивна громадськість України відзначала наприкінці минулого року. 

Працюючи на кафедрі Львівського інституту фізкультури, Вадим Олексійович за лічені роки створив фехтувальну школу, вихованці якої успішно захищали спортивну честь Львівщини, України та Радянського Союзу на найважливіших змаганнях республіканського, всесоюзного та міжнародного рівнях. Особливо успішно виступали львівські майстри фехтування на рапірах. Чого варті лише два імені — призера двох Олімпіад, чемпіона світу Василя Станковича та Євгена Рюміна, який також привіз до столиці Галичини «золото» світового форуму. Не можна не згадати й переможців та призерів найпрестижніших міжнародних турнірів Олександра Бєляєва, Петра Кучера, Ніни Кравчук…

   На жаль, нині рапірне фехтування у Львові хоча й не зовсім занепало, але до рівня колишніх часів йому ой як далеко. Та, на щастя, є люди, які прагнуть змінити ситуацію на краще. Одним із тих, хто намагається відродити колишню славу львівської рапіри і вже досяг у цій справі певних успіхів, є Олександр Супрун, який хоча й провадить тренерську діяльність на громадських засадах, але при цьому серед його учнів є четверо учасників цьогорічного чемпіонату світу серед юніорів та кадетів у складі збірної України. Найбільш відома серед них першокурсниця Національного університету «Львівська політехніка» Олена Шипілова, в активі якої — «бронза» молодіжного Кубка світу та два «золота» першості України. Хороші перспективи стати справжніми зірками рапірного фехтування, на думку багатьох спеціалістів, мають і Анастасія Ленчук, Вероніка Рой, Михайло Асадулаєв. Щоправда,  цьогорічний світовий форум, як і континентальний, призових місць юним галичанам не приніс. Обговорення того, що саме не дозволило молодим львівським мушкетерам вибороти нагороди, — стало ключовим у нашій розмові з їхнім наставником, Олександром Супруном.

— Олександре Васильовичу, як тренер, що Ви можете сказати про виступ своїх учнів на чемпіонаті світу серед юніорів та кадетів у Хорватії? 

— Рядові шанувальники спорту та й більшість чиновників у нас звикли оцінювати виступи спортсменів дуже просто: є медаль — молодець, немає — даремно витратили кошти на відрядження. Але зрозуміло, що це цілковито неправильна шкала оцінок. Є дуже багато чинників, які треба враховувати. Не буду занурюватися в деталі, бо це мало кому цікаво. А про виступ наших з моєю дружиною учнів (Олександр Супрун працює в тренерському дуеті з Іриною Супрун, яку в фехтувальному світі добре знають за її дівочим прізвищем Брикова) скажу: хоч і без медалей, проте виступили вони цілком задовільно. Судіть самі. Михайло Асадулаєв, для прикладу, на першості Європи програв лише у чвертьфіналі, перемога в якому гарантувала б йому «бронзу», а на світовому чемпіонаті програв за вхід до вісімки найкращих. Був він і п’ятим на етапі Кубка Європи. Олена Шипілова дуже добре відфехтувала в Хорватії, програвши знову ж таки за вхід до чвертьфіналу представниці Італії, яка й стала володаркою «золота». Трохи гірше виступили Рой та Ленчук. Та головне, що в кожного з цих спортсменів ми бачимо потенціал. А Шипілова вже тепер стукає в двері національної збірної. Минулої весни вона вже пробувала свої сили на одному з етапів Кубка світу в Італії, де зарекомендувала себе, за відгуками тренерів, з якнайкращого боку.            

— Ви сказали «за відгуками тренерів». А що, Ви або Ірина Михайлівна з нею на Кубок світу не поїхали?

— Звісно, що ні. Це надто дороге задоволення. Справа в тому, що Ірина працює в Львівській ДЮСШ-2. А згідно з положенням, школа не має права оплачувати відрядження за кордон. Що ж до мене, то я й на змагання всеукраїнського рівня виїжджаю виключно за свої кошти. Я ж працюю тренером на громадських засадах, тому ні про які відрядження не може бути й мови. Остання моя поїздка була на початку червня в Ужгород, на чемпіонат України. А от їздити на змагання за кордон — це надто дороге задоволення, яке я не можу собі дозволити. 

— І давно Ви працюєте, так би мовити, тренером-аматором?

— Уже понад три роки. Я ж, як і моя дружина, свою молодість присвятив фехтуванню. Вигравав першість України, був у фіналах всесоюзних турнірів, двічі у складі збірної України зупинявся за крок до «бронзи» чемпіонату СРСР. 

Закінчивши навчання в Львівському інфізі, працював тренером. Найкращий із моїх учнів, Сергій Шумідуб був чемпіоном України та призером Союзу. Але потім життя змусило піти в бізнес — треба було годувати сім’ю. Однак дружина залишилися в спорті, а я три роки тому, коли дуже сильно заїла туга за фехтуванням, почав приходити до неї на тренування і потихеньку став допомагати. І так втягнувся, що нині вже не уявляю собі життя без тренерської роботи. Та й наша співпраця почала давати результати. От тільки знову почалися фінансові проблеми в сім’ї…           

— В Україні Ваші учні вже перші в рейтингах. А які питання слід вирішити, щоб у них пішов максимальний результат і на міжнародній арені?

   — Сучасний спорт вищих досягнень — це суто професійний спорт. Ми ж у нашій ДЮСШ-2 маємо аматорські умови. Зокрема, у нас дуже маленький зал, у якому навіть не поміщаються дві фехтувальні доріжки. А працюють у ньому аж шість тренерів. До того ж немає роздягалень (діти переодягаються в кімнаті, де зберігаються рапіри та апаратура) і душової. Та й туалет зробили зовсім недавно, а раніше бігали в школу «Юного техніка», що поруч. Самі розумієте, що в таких умовах чемпіонів світу та олімпіад не виховаєш. 

— Ви бачите якийсь вихід із цієї ситуації, чи все остаточно зайшло в глухий кут?

— Я є з тих людей, які вважають, що безвихідних ситуацій не буває. Ми провели переговори і отримали принципову згоду на створення клубу фехтування на рапірах при Національному університеті «Львівська політехніка». Зокрема, завідувач кафедри фізичного виховання, професор Віктор Корягін двома руками «за». Чому «Львівська політехніка», а не університет фізкультури? Все дуже просто. Ми орієнтуємо своїх учнів на те, що вони повинні бути всебічно розвиненими людьми. А в «політехніці» дуже великий вибір професій, і кожен може знайти ту, яка в майбутньому, як то кажуть, принесе йому шматок хліба. Олена Шипілова вже вчиться в «Львівській політехніці», а Настя Ленчук, Михайло Асадулаєв та Вероніка Рой цього літа також вступають у цей виш. Та й інших наших підопічних ми орієнтуємо на те, щоб після школи вони вступали в «політехніку». Тому логічно було б відкрити при вузі чисто рапірний клуб, у якому б тренувалися його студенти. А умови для тренувань та відновлення у «Львівській політехніці» просто розкішні — великий зал, тренажери, басейн, сауна… Сподіваюся, що нас підтримає не лише кафедра фізичного виховання, а й ректор вишу Юрій Бобало. Нині Юрій Ярославович, з яким ми вже двічі зустрічалися, багато робить для того, щоб його  студенти не лише здобували освіту, а й мали належні умови для інших корисних справ. А наш клуб, якщо цю ідею вдасться таки втілити в життя, якраз і буде працювати як на масовий студентський спорт, так і на спорт вищих досягнень.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: