Анатолій Мущинка: "Повернувся в Україну. Поки не повноцінно"

14 грудня 13:30
Переглядів: 181
Мущинка

Свого часу на пошуки автора першого історичного голу в історії чемпіонатів України пішли роки. Після успішної знахідки і РОЗЛОГОГО ІНТЕРВ’Ю минуло більше двох років. З того часу відбулося багато змін. Про одну з них дізнався спонтанно. В одному зовсім нецентральному районі Львові зустрів Анатолія Мущинку і дуже здивувався. Домовилися на чергову розмову на майже не футбольну тему. А вона виявилася дуже актуальною і хвилюючою у житті футбольного рекордсмена. 

– Під час нашої попередньої розмови ви казали, що плануєте повернутися в Україну. Бачу, що наміри ваші справді серйозні. Можна вітати вас із офіційним прибуттям в Україну?
– Мабуть, я ще не повернувся в Україну повноцінно, а тільки приїхав у гості. Тільки тоді я прибуду на Батьківщину, коли отримаю дозвіл на постійне місце проживання. А до того часу, поки я його не отримав, не доречно говорити про те, що мій нинішній приїзд нічим не відрізняється від попередніх поїздок, що мали місце протягом останніх 20-ти років. Але схоже на те, що я можу взагалі не отримати жодних документів. Наша влада не зацікавлена в належному вирішенні цих питань.

– В чому складність вашого офіційного повернення? 
– Я теж про це хотів дізнатися, тому проштудіював Закон України «Про імміграцію». Теоретично у мене на руках є всі необхідні документи. Практично виявляється, що це ще не все. Кожен мій прихід у державні органи супроводжується невеликим здивуванням – щоразу вимагають щось нове. Я вже і в МЗС звертався. Моя віза завершується перед самим Новим роком, тому не знаю, чи все встигну оформити.

– Для надання дозволу на імміграцію особа повинна подати вичерпний перелік документів... 
– Не все так просто. Кажуть мені – візьміть таку от довідку. Я телефоную доньці у Німеччину і кажу: «Піди, будь ласка, у консульство і отримай цей документ». Виявляється, що там такі довідки взагалі не надають. Пояснюю це тут, відповідь шокує: «Ну то якусь іншу візьміть». 

– Останні два десятки років ви прожили за межами України. Не звикли до такого?
– Я знав, що безлад залишився. Але щоб такий! Коли я вирушав до Німеччини, то були проблеми, але мені здається, що не такі, як зараз. Словом, у міграційній службі сказали, що видадуть через місяць мені необхідну довідку. Однак потім додали: «Але не гарантуємо, що вона буде такою, як треба». А хто це має знати? Замість того, щоб допомагати людям, вони вставляють палки в колеса.

– У вас зараз лише німецький паспорт?
– Так. Я поїхав у посольство України в Німеччині, розповів про свою ситуацію. Сказав про бажання повернутися в Україну, розповів, що у моєї дружини українське громадянство. Приїхав сюди, у мене діяла віза. Строк її підходить до завершення і я не знаю, чи вирішиться це питання. В міграційній службі в Україні до мене поставилися, як до рецидивіста: «Признавайтеся, у вас є два паспорти!» У мене на руках лише німецький.

– Ви про це сказали їм?
– Це не допомогло: «У нас в комп’ютері вказано, що ви і громадянин України, і громадянин Німеччини». Довелося витратити немало часу, щоб пояснити, як все є насправді.

– Де-юре ви ще в Україну не повернулися, де-факто ви вже тут. Зараз ви перебуваєте у Мукачевому. Які у вас подальші життєві плани?
– У мене була ціль – повернутися додому. Про інше поки не задумувався. Хочу вирішити ті проблеми, які постали переді мною.

– У минулій нашій розмові ви розповідали про ностальгію. Ваші дві доньки залишаються у Німеччині, а вас з дружиною тягне на Батьківщину. Яким є головний фактор, що посприяв вашому поверненню?
– З першого дня, коли я вирушив до Німеччини, вирішив для себе, що обов’язково повернуся. Розглядав поїздку, як нетривалу – пограю у футбол, поживу і поїду додому. Паралельно будував у Мукачевому будинок, тим більше, у мене тут багато родичів. Діти розпочали самостійне життя і я вирішив, що настав час. У мене була мрія повернутися в Україну. Зараз її здійснення під загрозою. 

– Невже німецьке життя вас не приваблює?
– В Україні у мене будинок, город, власний двір. Я не можу жити в квартирі. Тут мене все влаштовує, я тут народився і виріс. От би ще інші моменти не виникали (сміється)

– Рідне Мукачеве ви залишили більше 20-ти років тому. Періодично додому ви навідувалися, однак зі сторони можете сказати, наскільки місто змінилося?

– За останні п’ять-сім років тут почалися позитивні зміни. У порівнянні з початком 90-их Мукачеве змінилося відчутно. Так, є погані дороги, але, якщо дивитися глобально, то позитивних перетворень дуже багато. Місто стало чистішим, навіть можна сказати, що більш європейським. Особливо це стосується центру. Принаймні, риси європейського міста вже помітні і тенденція хороша.

– Ще одне майже рідне для вас місто – це Львів. Що думаєте про нього?
– Про Львів те саме можу сказати. Центр дуже змінився і став ще красивішим. Звичайно, львівські дороги тримають марку в негативному плані (сміється). Але загалом бачу розквіт і розвиток міста. Нам вдалося позбутися темних радянських об’єктів і перетворити однорідну непривабливу сіру масу на красу. 

– У вас немає боязні, що ви можете не звикнути до українського стилю життя, перш за все у ментальному плані?
– Загалом я знайомий з місцевою специфікою. У всякому разі, мені так здавалося. Чи зможу я адаптуватися? Побачимо. Просто я звик до того, що буква закону виконується. У Німеччині написано так, значить на ділі все виконується. Якщо чогось не має бути, то, незважаючи на суб’єктивні бажання, цього не буде. У нас теж є закони, але їх трактування різниться. Існують певні риси анархії. 

– Ваша донька Еліна працює у німецькій поліції. Чи знаєте про одну з ключових українських реформ у сфері правопорядку?
– Давай візьмемо шкалу і з її допомогою проаналізуємо. Німецькій поліції я б поставив 9 балів, а українській – 0,5. Знаю, про що кажу, ми багато розмовляли на цю тему. Конкретних фактів наводити не буду. Скажу лише, що суджу на основі власних спостережень, розмов з донькою і друзями, які живуть у Мукачевому. У Німеччині механізм працює і людей у стані алкогольного сп’яніння за кермом карають, а не відпускають наступного дня. У нас теж є і закон, і встановлена відповідальність, але це все не діє.

– Яке місце у вашому житті зараз займає футбол?
– Чесно кажучи, до футболу не маю жодного відношення. У мене зараз, на жаль, інші проблеми, тому просто особливо не вникаю. Займаюся домашніми ремонтами і виготовленням документів. Вчора от тільки телевізор встановили вдома (посміхається).

– На окраїні Мукачевого живе ваш перший тренер Степан Варга. З ним не зустрічалися?
– Я ще ні з ким не бачився. У планах багато зустрічей і відвідин дорогих мені людей. 

– Під час попередньої нашої розмови ви сказали, що лише одного разу телефонували Віктору Скрипнику, але слухавки він не взяв. Було це ще до його призначення головним тренером «Вердера». Більше не намагалися зустрітися?
– Коли він тренував Бремен, ми здзвонилися. «Вердер» грав неподалік від Хомбурга, де я жив, за кілометрів 100. Я під’їхав у готель, де базувалася команда. На жаль, у нього все склалося не так, як хотілося. Після цієї зустрічі я ще раз телефонував, але у Скрипника був не найкращий настрій – все йшло до звільнення. Якщо команда не грає, то завжди звинувачують тренера. 

– До Німеччини ви виїжджали разом з Олегом Голованем, який також виступав за запорізький «Металург». Жив у Хомбурзі і Олександр Огородник, що грав у Житомирі, Одесі і Тернополі. З ними підтримували відносини на чужині?
– З Голованем ми роз’їхалися майже відразу по приїзді. Ще через рік спілкувалися по телефону, але з плином часу все загубилося і жодних контактів більше не було. Щодо Огородника, то ми постійно підтримували відносини, сім’ями зустрічалися. Більше футбольних людей з України не було.

– Зате був один зірковий німець, становлення якого ви бачили з юних років. До Німеччини ви вирушили, коли вам було зовсім трохи за 20. Саме там ви мали змогу спостерігати, як вже тоді виховувалася місцева молодь. Наприклад, у дублі «Хомбурга» при вас розпочинав свою кар’єру Мірослав Клозе. 

– Ми з ним мало бачилися, адже я грав за першу команду. Я не знав навіть, що виступав з ним в одній команді. Він спокійно поїхав у дубль «Кайзерслаутерна», а через кілька років загримів на всю країну. Саме тоді я дізнався, що Клозе був одним з тих багатьох хлопців, що бігали в дублі «Хомбурга».

– Секрет німецького футболу полягає у професіоналізмі. Ставлення до гри, пунктуальність, чітка вертикаль – складові успіху місцевого футболу?
– Я приїхав з України і у мене було одне бажання – бути кращим за інших. В протилежному випадку у тебе з’являться серйозні проблеми. Якби не ставився професійно, то у склад би не потрапляв. Тим більше, тоді діяло правило про чотирьох іноземців на полі. Якщо загалом вести мову про німецький футбол, то дійсно велику роль відіграє пунктуальність. Якщо німці щось роблять, то якісно. Не так, як у нас: «А, ну його, зробимо завтра». Є певні вимоги і їх дотримуються. Німецька пунктуальність стосується не лише футболу, а ставлення до роботи загалом. Якщо у тебе зустріч на 10-ту, то німець прийде на 10-ту. В інших країнах, може, запізняться. Я з тим проблем не мав, адже завжди любив пунктуальність.

– Успіхи Німеччини на останньому Чемпіонаті світу не випадкові. Основна причина – якісна робота з молоддю?
– Молоді гравці - продукти системи. Справді існує вертикаль. У кожній команді навіть нижчої ліги існує кілька вікових груп, що функціонують за однією методикою. Чув, що «Карпати» намагаються за схожим принципом працювати. Діти починають займатися з найменшого. Тобто існує команда навіть U-8. Якщо помножити кількість команд хоча б Бундесліги на кількість вікових груп, то хоч десь, але зірки з’являться. І національна збірна матиме, звідки комплектуватися. Це інвестиція у майбутнє. 

– Ми з вами неодноразово підіймали питання вашого історичного голу в чемпіонатах України. Так і не згадали, як його забили?
– Уявлення не маю. Прикро, що відео не збереглося. 

– Зараз ви трохи відійшли від футболу. Однак чи не виникає бажання відвідати «Арену Львів», «Олімпійський» чи «Славутич Арену» – головні стадіони міст, де ви колись грали?
– Чесно кажучи, у мене був такий план. Хотів облаштувати життя в Мукачевому, далі збирався провідати своїх футбольних друзів і колег. Життя в Україні починаю не з нуля, але десь з 30% (сміється). Хочу поїхати до Львова чи Івано-Франківська. Хочу на гру «Карпат» сходити. Мабуть, коли матиму спокій і мої думки не будуть заповнені питанням виготовлення дозволів, то я обов’язково цим займуся. 

– Ви маєте тренерську ліцензію «С». У вас не з’явилося бажання попрацювати у футболі в якості тренера?
– Ні, я свої погляди не змінив. Не знаю, чому, але не маю бажання. Не тягне мене у те діло. Моя дружина тренувала гімнасток у Німеччині. Каже, що хоче продовжити цю справу і в Україні. У мене такого бажання не виникало. 

– Якими вам видаються ваші життєві перспективи в Україні?
– Мені здається, що наші люди змирилися з тим, що все погано: «Ну а що? Так воно вже є». Якщо воно так є, то не означає, що воно так має бути. Це погано. В такому разі ми нічого не змінимо. Як змінювати? Це вже інше запитання. Головне, щоб люди не мирилися з тим, як все у нас облаштовано. Великих перспектив я не бачу. Все моє оточення бачить наше життя у чорних тонах. Я сподіваюся, що ми все це змінимо. 

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: