Андрій Ділай: "Моя мрія була потрапити в "Карпати"

16 травня 11:32
Переглядів: 199
ДІЛАЙ
5-7 травня в Сокалі відбувся Перший міжнародний турнір на честь чемпіона СРСР 1983 року в складі дніпропетровського «Дніпра» Андрія Ділая. Переможцями змагання стали гравці ФК «Львів», другими - ДЮСШ «Соколяни» (Сокаль) і третіми - команда з Бреста (Білорусь). Також змагалися команди з Остроленки (Польща) та Ужгорода. Призи, кубки, медалі, вимпели юним футболістам вручив сам Андрій Ділай, а також голова Федерації футболу Львівської області, член виконкому Федерації футболу України Ярослав Грисьо. Кореспондент зустрівся з «винуватцем» футбольного свята і розпитав про його видатну футбольну кар’єру.
 
- Ідея проведення такого турніру виникла у мене і в мого хорошого колеги, однокласника, керівника ДЮСШ «Соколяни» Романа Плетінки, - розповів Андрій Ділай. - В цій школі два місяці назад відкрили відділення футболу. Ми знайшли спонсорів, меценатів і провели турнір. Радий, що гостям з Польщі, Білорусі, України сподобалось, всі залишились задоволеними. Плануємо зробити цей турнір традиційним. Це важливо, адже в нас у Сокалі зараз занепад футболу – і дорослого футболу немає, і дитячого.
 
- Розкажіть про початок своїх занять футболом.
- Виріс я біля стадіону, весь вільний час на ньому проводив. Спочатку виступав за юнацький, потім за дорослий склад сокальського «Хіміка». Призвали в армію. Служив у спортроті в Мукачевому. Пограв сезон за «Механізатор» з Іршави, потім сезон за мукачівський «Мебельник». Під кінець служби після однієї з ігор тренер команди другої союзної ліги ужгородської «Говерли» Іштван Шандор запропонував спробувати свої сили в команді майстрів. Дав згоду. Відіграв в Ужгороді півтора сезони. Пізніше Шандору запропонували прийняти команду першої ліги «Спартак» (Івано-Франківськ). Забрав туди з Ужгорода кілька молодих хлопців і мене в тому числі.
 
- Як отримали запрошення в «Дніпро»?
- Пам’ятаю, після гри з львівськими «Карпатами» в Івано-Франківську до мене підійшов тренер-селекціонер з «Дніпра» Леонід Колтун. Запропонував перейти в «Дніпро». Було трохи ризиковано, адже команда в той час ішла на останньому місці у вищій союзній лізі. Але я подумав, що таких запрошень у вищу лігу може більше й не бути – тоді дуже тяжко було потрапити в команду вищої ліги і прийняв пропозицію. Це було після першого кола сезону 1981 року, а в другому колі я вже почав виступати за «Дніпро».
 
- Пам’ятаєте перші розмови з тренером «Дніпра» Володимиром Ємцем?
- Так. Тільки приїхав у Дніпропетровськ, як мали грати з київським «Динамо». Володимир Олександрович викликав перед грою, питає: «Ти готовий?» Відповідаю, що готовий, але є маленький мандраж, все-таки в Києві на 100-тисячному Республіканському стадіоні грати. Ємець взагалі знав з ким і як говорити. Сказав: «Роби те, що ти вмієш і трішки краще». Він так мене підвів, що вийшов на гру без страху і боязні. Ми тоді програли 1:2. Саме в тому матчі я відчув, що таке вища ліга. У 1981 році ми зберегли прописку у вищій лізі, у 1982 році стали дев’ятими, а у 1983 році наша команда вже була готова до вирішення серйозних завдань.
 
- Перше коло сезону 1983 року ви закінчили на 6 місці, а потім видали серію із 13 матчів без поразок, вийшли у серпні на перше місце і його не віддали до самого фінішу.
- Ключовим мабуть був матч проти «Торпедо» (Кутаїсі) - ми виграли 3:2 в гостях. Після матчу Ємець зібрав нас, сказав: «Хлопці, в нас є хороший шанс, який буває раз в житті. Давайте попрацюємо ще більше, відмовимось від деяких речей». І хлопці зібралися, виходили на кожну гру, повністю віддавалися. Плюс зіграв свою роль фарт, футбольне щастя.
 
- В тому матчі з «Торпедо» воротар Сергій Краковський на останніх секундах відбив пенальті і ви мали чималі проблеми.
- Так, було таке. Тепер вже можна розказати. В нас із «Торпедо» була домовленість зіграти внічию - щоб грузини зберегли шанси залишитись у вищій лізі. Так сталося, що за кілька хвилин до кінця матчу ми забили гол і вийшли вперед 3:2. Нічого не залишалось, як заробили для суперників пенальті на останній хвилині. А під час пробиття, чи то пенальтист не зрозумів Краковського, чи Краковський не зрозумів пенальтиста. Сергій показав, що буде падати в той кут, а той подумав, що треба бити в той кут. І потрапив у воротаря. Такий казус стався. Грузини люди гарячі, емоційні. Ми після матчу довго сиділи в роздягальні, поки вболівальники розійшлися.
 
- В матчі з вільнюським «Жальгірісом» ви віддали три гольові передачі. Пригадуєте?
- Звичайно. В мене, як в опорного півзахисника, така функція була на футбольному полі: забирати м’ячі і старатися віддати на Литовченка, Кузнецова. В тому матчі пощастило, що із трьох подач, які я зробив, були забиті три голи.
 
- Правда, що ви почали святкувати перемогу в чемпіонаті ще до матчу зі «Спартаком» в останньому турі?
- Так. В передостанньому турі ми грали вдома з московським «Динамо», а «Спартак» в Донецьку з «Шахтарем». В ті часи люди зі «Спартака» «працювали» з московськими динамівцями, заохочували їх. Ну і Жиздик їздив у Донецьк, також заохочував «Шахтар» відібрати очки в «Спартака». Ми виграли в «Динамо». А «Шахтар» ніби вигравав, потім нічия була і врешті програв. Але ми того не знали. Пішли в ресторан, думаючи, що стали чемпіонами, почали трошки святкувати. Пізніше Ємець взнав, де ми були. Ну але ми не сильно зловживали. Після кожної гри любили пива випити, сухого вина чи шампанського. Сиділи, розбирали гру. Просто в компанії треба було виговоритися. А наступного дня приїхали на базу. Викликає Ємець. Зайшли до нього в кабінет. Зрозуміли, чого він викликав. Каже: «Ну що, хлопці, гарно посвяткували і показує нам чек з ресторану. Так, якщо ви програєте «Спартаку», то це буде ваша остання гра в футболі». Може і то нас ще більше заставило зібратися і налаштувались на гру. А після перемоги над «Спартаком» Ємець обняв кожного, поцілував і каже: «Ну так треба було вас якось стряхнути».
 
- Як складався сам матч із «Спартаком» 6 листопада 1983 року вдома у присутності 35 тисяч уболівальників. Тоді вас влаштовувала навіть нічия щоб вперше стати чемпіонами.
- Пригадую, перед грою до нас на базу приїжджали з обкому партії, керівництво нашого головного спонсора «Південьмашу», керівництво міста. Але ми і самі розуміли, що цей матч вирішальний. І ще ми були в кращій ситуації, бо «Спартак» кількома днями перед тим зіграв дуже важкий матч в гостях з англійською «Асон Віллою». Фізично вони повністю не відновилися. А в нас було величезне бажання стати чемпіонами. До середини першого тайму ми вигравали 2:0. Потім спартаківці зрівняли рахунок - 2:2. Почались помилки, поспіх, нерви. Але зібрались і виграли 4:2.
 
- Після матчу ви проходили допінг-тест.
- Так, тоді викликали мене і Краковського. А в них Черенкова і Дасаєва. Перед нами поставили пиво. Ми подякували, бо так набігались, що пиво було якраз доречне. Сиділи, розмовляли з суперниками. Сам Дасаєв визнав, що вони втомлені після Англії були і фізично в кінці матчу підсіли.
Святкували перемогу до ранку в готелі «Дніпропетровськ». А вранці поїхали додому, переодягнулися і зразу на парад до річниці «Жовтневої революції». Вручили нам медалі, присвоїли звання майстрів спорту, машини давали, декому покращували житлові умови. Мені дали 24-ту «Волгу», телевізор і тисячу карбованців преміальних за гру. Плюс була поїздка в Марокко на два тижні. Звідти прилетіли в Москву. Нас привітали у Федерації футболу Союзу. І ще кожному виплатили по 5 тисяч преміальних за переможні ігри в чемпіонаті.
 
- Ваш колишній одноклубник Олександр Сорокалєт в одному з інтерв’ю казав, що «Дніпро» була одна із найбільш високооплачуваних команд.
- В усіх командах вищої ліги зарплатня була однакова - 250 карбованців. Але були ще преміальні. По 300, 400 і 600 карбованців за перемогу. Залежно над якою командою. Чим сильніші суперники, тим вищі преміальні. Також на виїзді були більші преміальні.
 
- Пам’ятаєте, на одній із урочистостей Ємець подякував партійним органам за те, що «не заважали працювати»?
- Було таке. Ємець взагалі був людиною з хорошим почуттям гумору. Ми для нього та його помічника Геннадія Жиздика були як діти. Вони нами опікувалися, підказували, радили. Бувало й сварили, коли ми порушували спортивний режим. Ємцю про все розказували. Викликав якось до себе в кабінет. Показує на пиво: «Ну давай, наливай, я подивлюся як ти п’єш. Але щоб завтра ти вийшов на гру і відпрацював «від і до». Ми розуміли, до чого він то вів. Казав: «Хлопці, футбольний вік короткий. У вас є максимум 10 років, за які треба взяти від футболу все, щоб забезпечити собі майбутнє». Він нас заставляв вчитися. Майже всі закінчили Дніпропетровський інститут фізкультури. Казав, що диплом після великого футболу стане в пригоді. Взагалі Ємець і Жиздик вміли зібрати команду однодумців.
 
- Наступні два сезони – 1984 і 1985 років – ви завойовували треті місця. Це було також розцінено як успіх?
- Так, адже відстояти звання чемпіона важче, ніж завоювати. Бо і команди на нас по-іншому налаштовувались, і «Динамо» (Київ) було інше. Але ми ці сезони пройшли рівно, стабільно, нижче четвертого-п’ятого місця не опускались.
 
- В Кубку європейських чемпіонів найбільш пам’ятні матчі з французьким «Бордо» у чвертьфіналі?
- Так. За цю команду виступало 6 чи 7 збірників Франції. Батістон, Жиресс, Тігана, Лякомб… Пам’ятаю, недавно бачив їх по телевізору, коли вони за збірну Франції грали, а тут вони навпроти тебе на полі. На виїзді перша гра для нас була дуже тяжка. Ми не могли центру поля перейти. Як то кажуть, «поставили автобус» і тільки відбивалися. Французи вигравали 1:0, пішли вперед і пропустили від нас контратаку. Після гри казали, що дуже здивовані нашою командою, бо про нас не знали – ми ж уперше виступали в європейських кубках.
 
- З ким найбільше пересікались на полі?
- З Жаном Тігана. Я грав на позиції опорного півзахисника, а він був під нападниками, таким собі хвилерізом. Він такий маленький, худенький, технічний. Цікаво було грати проти нього.
 
- Вдалося його стримати?
- Не зовсім. Але тренер зробив скидку, мовляв, хто такі ми, а хто Жан Тігана – зірка світового футболу.
 
- Футболками з ним не помінялися?
- Ні. Тоді це було заборонено, не те, що тепер. З формою тоді трохи складно було, старалися її берегти.
До речі, після гри Тігана зайшов до нас в роздягальню і подарував кожному по пакету з двох пляшок червоного вина «Жан Тігана», які виробляв на своєму винзаводі.
А матч-відповідь пройшов у Кривому Розі, бо Дніпропетровськ тоді було закритим містом. 1:1 в основний час було, а програли ми в серії пенальті.
 
- А в чемпіонаті Союзу гра проти кого вам найбільше запам’яталась?
- Мабуть проти Олега Блохіна. Якось грали з «Динамо», опікував цього легендарного форварда персонально. Після загальної установки, Ємець викликав мене в кабінет. Каже: «Куди Блохін, туди і ти». «А як він на лавку піде?» - питаю. – «І ти ідеш за ним і двоє там будете сидіти». Зрозуміло, Ємець жартував так. Сам Блохін мені якось каже: «Андрюха, та ти вже замучив, скільки можна за мною ходити. Іди стань десь в інше місце. «Не можу, - кажу, - Ємець як побачить, мені голову відірве».
 
- В останньому своєму сезоні за «Дніпро» ви зіграли біля половини матчів. Чому?
- Прийшли нові футболісти. Тищенко, Сорокалєт. Тренери трохи більше їм давали шанси. Помилку зробив, що тоді перейшов у «Колос» з Нікополя. Була неприємна історія. Група людей вирішила поміняти Ємця на Євгена Кучеревського, мовляв Ємець вже себе вичерпав як тренер. Хлопці казали, що ідуть знімати Ємця, просити про це керівництво. Сказав, що в цьому питанні я їм не помічник. За що його знімати? Результат тренер давав. Так, були помилки. Але треба було дати йому шанс виправити. Я просто не міг піти і знімати тренера, який дав мені дорогу у великий футбол. В підсумку Ємця зняли, прийшов Кучеревський. Хоча і з Мефодійовичем я був у добрих стосунках. Він просив мене залишитись. Але я сказав, що в такому віці хочеться в футбол грати, а не сидіти в запасі. І пішов. У 1988 році «Дніпро» вдруге стало чемпіоном. Тепер трохи шкодую. Можливо, треба було залишитись. Але як сталось так сталось.
 
- Знаю, вас декілька разів кликали у львівські «Карпати».
- Взагалі, коли я починав у футбол грати, моя мрія була потрапити в «Карпати». У 1983 році, коли ми стали чемпіонами, батько телефонував, казав, що приїжджали зі Львова, запрошували у «Карпати». Думав, тоді нарешті моя мрія збудеться і я буду грати вдома, в «Карпатах». Переговорив з Ємцем, розповів про запрошення в «Карпати». Сказав, що розуміє моє бажання грати вдома, але в такому випадку я відмовився б від участі в Кубку європейських чемпіонів. Переконав мене залишитись.
І ще раз міг перейти в «Карпати» в кінці 1987 року. Ємець після «Дніпра» очолив кишинівське «Ністру» і після того мав прийняти «Карпати». Хотів забрати у Львів мене і Віктора Кузнецова. Я дав згоду. Але в «Ністру» під час останнього матчу у листопаді він помер і так зірвався цей переїзд до Львова.
А після «Дніпра» я вже догравав – у Нікополі, «Ворсклі» з Полтави, кіровоградській «Зірці». Останній матч зіграв за сокальський «Хімік» в Кубку України проти стрийської «Скали».
 
- І кілька слів про свою сім’ю.
- Одружився у 1982 році. Моя дружина з Сокаля, ще у школі зустрічалися. В «Дніпрі» хлопці радили піти до Ємця і попросити квартиру. Через рік в команді так і зробив. Той сказав, якщо як одружусь, то дасть квартиру. Під час перерви я приїхав до Сокаля, переговорили з Танею. Визначили дату весілля. Якраз в той день, коли в нас була календарна гра в Єревані. Ємець відпустив. Під час весілля, виходив постійно телевізор дивитися. Ми тоді виграли. Десь через місяць дали мені двохкімнатну квартиру. Маємо сина. В футбол він не пішов. Думав передати йому щось трошки футбольного, але бажання до футболу в нього не було. Чим зараз займаюсь? Недавно мене включили у виконком Сокальської Федерації футболу. А раніше тренував команду в селі Перетоки. Два роки там відпрацював. Ми і чемпіонами району стали, і Кубок виграли. Також тренував міні-футбольний «Динамо» (Львів), виграли перше місце в українській першій лізі.
За матеріалами: sport.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити