Андрій Котельник: Через терни до зірок

04 жовтня 15:01
Переглядів: 474
Котельник

Екс-чемпіон світу з боксу Андрій Котельник розповів про те, як його важке дитинство стимулювало стати зіркою боксу

Життя львівського боксера Андрія Котельника може стати основою для сценарію якогось голлівудського блокбастера: хлопець із неблагополучної сім’ї продавав на вулиці морозиво, мив автівки, а паралельно займався боксом. Спорт для нього був єдиною можливістю втекти від злиднів.

Незважаючи на постійні проблеми з повноцінним харчуванням, житлом, Андрій таки став зіркою українського спорту. 2000 року він виборов срібну медаль Олімпійських ігор у Сіднеї, а згодом перейшов у професіонали, де розпочав новий розділ власної історії. Шлях Андрія до звання чемпіона світу був дуже складним. Тричі він ставав жертвою упере­дженого суддівства, але свого таки досягнув. Причому закінчення було просто фантастичним — за 26 секунд до фіналу титульного поєдинку з британцем Гевіном Різом галичанин відправив суперника в нокаут. 

Потім ще був бій в Америці проти Девона Александера, який влаштував знаменитий Дон Кінг. Галичанин був кращим за суперника, що визнали навіть аналітики HBO. Тим не менш, судді знову були не на боці Котельника й віддали перемогу Александеру. Після цього Андрій у ринг більше не виходив. А цієї суботи, 4 жовтня, Котельник у своєму рідному місті на «Арені-Львів» проведе прощальний бій, у такий спосіб поставивши крапку в кар’єрі. Напередодні цього бою «Газета» попросила Андрія Котельника пригадати свій шлях до успіху. Далі — пряма мова чемпіона світу.

Про важке дитинство  

Кажуть, у спорті найчастіше успіху досягають жителі бідних країн чи представники соціально незахищених прошарків суспільства. Мовляв, для них спорт є чи не єдиною можливістю забезпечити собі гідне існування. Загалом я погоджуюся із цією тезою. У дітей із неблагополучних сімей є серйозний стимул — довести всім, що ти не такий, як твоя сім’я чи друзі, які невідомо чим займаються на вулиці. У мене також було нелегке життя. Але батьків чи рідних не обирають, тому ні за чим не шкодую. Зрештою, якби було інакше, то, можливо, у Львові не було б свого чемпіона світу з професійного боксу. 

Спорт я полюбив з дитинства, переглядав телевізійні репортажі, займався боксом та футболом. Із дитинства у мене була мрія — стати відомим і сильним. Завдяки тому, що в мене була в житті мета, власне й вдалося вибитися в люди і не загубитися на вулиці.

До 1990-х років мою сім’ю бідною складно було назвати. Тато працював начальником цеху заводу «Полярон», заробляв він на той час непогані гроші. Мама працювала у дитячому садочку. В нас була нормальна сім’я. Що потім було, нині не хочеться згадувати. Скажу лише, що алкоголь губить усіх: мама з татом розлучилися, і я втратив сім’ю. Багато часу проводив на вулиці, адже за мною ніхто не доглядав, інколи жив у брата, деякий час провів у домі тренера  Дмитра Сосновського, був час, коли мене навіть віддали в чужу сім’ю. 

Отож доля розпорядилася так, що в дитинстві я сам собою опікувався. Довелося багато пережити… Старші вихованці Дмитра Сосновського дарували мені свої джинси, хтось віддав шубу, а коли мені подарували боксерські труси фірми «Адідас», відчував себе на сьомому небі від щастя. Радів навіть скакалці. Зараз такими речами дітей не здивуєш. Коли мені було 16 років, отримав у подарунок фірмові «блінчики» (рукавчики для роботи з боксерським снарядом). Я боявся в них тренуватися, надягав лише вдома і проводив «бій з тінню».

Про перші заробітки в боксі

У дитинстві не думав, що зможу заробляти боксом. Мені подобався цей вид спорту, поїздки на змагання, де нас забезпечували харчуванням. Це подобалося, оскільки мав змогу вести нормальний спосіб життя. Виступав заради поїздок, перемог та медалей. Тоді система була інша… 

Нині медалями та поїздками дітей не підкупиш. Вони хочуть чогось більшого, адже в пресі часто оприлюднюють суми, які заробляють відомі спортсмени: той — мільйон доларів, інший — ще більше. Тож діти, ще нічого не досягнувши, хочуть заробляти гроші. Ніхто не замислюється над тим, що спортсмен не стає чемпіоном за день, місяць чи рік. Для того, щоб стати найкращим, треба гарувати на тренуваннях упродовж багатьох років. Але важка праця спортсмена залишається за лаштунками. Публіка бачить лише сам виступ, інше їй нецікаво. Насправді це дуже складно в психологічному й фізичному плані. Інколи виникають думки: вистачить працювати до сьомого поту, покину бокс. Але в мене завжди є якась мета, й поки до неї не дійду, кидати справу не хочу. А згодом з’являється нова ціль. Так воно й виходить: сам собі завжди кажу, що ще трішки потрібно потерпіти… 

Можливо, ви мені не повірите, але я вперше відчув, що маю вдосталь грошей, коли провів перший бій за звання чемпіона світу проти Сулеймана Мбайє. Гонорар, як для мене, був тоді солідним. За чемпіонський бій проти Гевіна Різа я отримав удвічі менше, ніж за бій проти француза. Але в ринг виходив не задля грошей, а задля титулів. До речі, срібна медаль Олімпіади в Сіднеї 2000 року принес­ла менше фінансових дивідендів, ніж титульні чемпіонські бої у професіо­налах. Хоча, як сказати… Перед Іграми мав гроші тільки на харчування, а приїхав з Австралії багатою і відомою людиною. Принаймні на той час я вважав себе багатим. Мені виділили дві квартири, 30 тисяч доларів.

Про початок кар’єри у профі

Після Олімпіади в Сіднеї перейшов у професіо­нали й почав виступати за німецьку компанію Universum Box-Promotions. Коли підписав угоду й побачив цифри в контракті, був дуже задоволений. А коли зіштовхнувся з життям у Німеччині, з їхніми податками, платою за квартиру, страхуванням (а все це я оплачував з власної кишені) на життя глянув іншими очима. Вийшло так, що в Німеччину приїхав не заробляти, а лише існувати. Повторюю, лише ставши чемпіоном світу, я зміг відкласти гроші на власний бізнес. А до того не вважаю, що заробляв великі гроші. В Німеччині мені вистачало на харчування та ще якісь незначні речі.

Якби прийняв німецьке громадянство, гонорари були б трішки більшими. Але для того, щоб стати громадянином Німеччини, потрібно витратити майже десять років. Окрім того, я не виступав за аматорську збірну цієї країни, адже переїхав туди в зрілому віці, а не в 15 років. Зрештою, ніколи б не погодився на це. Я — патріот свого міста, своєї країни. Якою б не була наша Батьківщина, завжди хочеться сюди повертатися.

Про нездійсненну мрію 

Звісно, хотілося б стати абсолютним чемпіоном світу. Але для цього потрібно їхати в Америку, в Європі цього досягти складно. Хіба що, якщо твоїм менеджером буде британець Френк Ворен. Він працює з американським телебаченням без посередників. Дякувати Богові, що став чемпіоном світу за версією WBA. А на речі звик дивитися без рожевих окулярів. Об’єднавчі бої дуже важко влаштувати.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити