Андрій ПОКЛАДОК: "Маркевич тричі мене виганяв із "Карпат"

20 серпня 11:17
Переглядів: 757
Андрiй ПОКЛАДОК
Самовідданість із першої й до останньої хвилини, бійцівські якості, непоступливість і харизма — те, що відрізняло лідера «Карпат» 1990-х від його опонентів

«Такого «кусючого» форварда, як Андрій Покладок, у вищій лізі не було», — сказав одного разу його екс-партнер Микола Липинський. Львівські вболівальники обожнювали Покладка, який відплачував їм забитими м’ячами. Недаремно Андрій Ярославович є найкращим бомбардиром «Карпат» у чемпіонатах України, займає 4-ту сходинку у списку голеадорів за історію команди й є одним із найкращих нападників «зелено-білих» за 50-річну історію клубу. Доволі часто можна зустріти абстрактне й незрозуміле на перший погляд поняття «карпатівського духу». Якщо вам довелося бачити гру Андрія Покладка, то можете не сумніватися — це й є справжнє втілення цього «карпатівського духу».

«БІЙЦІВСЬКІ ЯКОСТІ ЗАКЛАДЕНІ ВІД НАРОДЖЕННЯ»

 Андрію Ярославовичу, з того часу, як ви повісили бутси на цвях, минуло багато часу. Футбол уже далеко не на передових ролях у вашому житті?

— Чесно кажучи, із футболом я справді поєднаний мало. Переважно збираємося з друзями й «бігаємо для душі». Недавно брали участь у турнірі пам’яті Небесної Сотні. У моєму житті нині існує багато інших справ, які за своєю важливістю випереджають футбол. Сім’я, робота — основні речі, що зараз потребують моєї уваги.

— Чи частий ви гість на матчах «Карпат»?

— Ні, не частий. Востаннє на стадіоні «Україна» був давно.

— Вам не цікаво? Чи є інша причина, через яку не ходите на футбол?

— Якщо скажу, що мені не цікаво, то мене неправильно зрозуміють. Тут, скоріше, свою роль відіграє відсутність часу.

— Кілька років тому у складі молодіжної команди «Карпат» виступав один із ваших трьох синів — Юрій Покладок. Його вважали одним із найперспективніших львівських футболістів, але в основу він так і не пробився…

— Юрій грав у дублі «Карпат» і збірній України своєї вікової категорії. Згодом у клубі вирішили, що він неперспективний і відрахували його. Свого часу ми їздили на перегляд у «Шахтар», але до конкретики не дійшло. Голландські фахівці сказали, що поки зарано.

— Майже в тому ж віці ви приїхали підкорювати Львів — зовсім юний форвард стрийської «Скали» Андрій Покладок обирав між «Карпатами» та «Волинню»…

— До мого рідного Яворова приїжджав наставник волинян Роман Покора. Щоправда, мене тоді в місті не було. Банально розминувся з ним. Відтак, гравцем «Волині» я не став.

— Усі відзначають ваші бійцівські якості. Ви були таким од народження?

— Так, набути їх не вдасться. Людину тяжко примусити, якщо вона не може. Такі риси є вродженими.

— Кажуть, що в молодості ви робили підкати головою, та із часом зрозуміли, що їх можна виконувати ногами.

— Це все легенди… Без самовідданості, жертовності й бажання підкат не зробиш. Але це все було давно, й я не пригадую такого.

«РАЗОМ ІЗ УЛЯНИЦЬКИМ ОЧОЛЮВАВ «РЕЙТИНГ ГРУБІЯНІВ»

 «Карпатам» ви віддали майже 10 років кар’єри. Якщо пригадати весь період, то коли, на вашу думку, у Львовібула найсильніша команда?

— Переконаний, що це було за часів Левка Броварського. Саме тоді, 2000-го, підібрався колектив однодумців із спільною метою та бажанням. Більшість хлопців були місцевими, тому можу сказати, що ми думали однаково. Хоча про інші сезони поганого нічого не скажу — в нас завжди були класні команди.

— Чиї передачі були для вас найзручнішими?

— Юрія Дудника. Розуміли один одного з півслова. Я знав куди бігти, щоб отримати пас, а йому не потрібно було навіть голову підіймати, щоби знати, де я перебуваю.

— Ваш партнер по атаці Вадим Колесник казав: «Покладок — природ­жений форвард. Завжди бачив ціль і вперто йшов до неї». Із ким було найкомфортніше грати в парі в нападі?

— Зручно почувався з Едиком Валенком. Він був досвідченим і диригував мої­ми діями. Я тоді був ще зовсім молодим. Вадик Колесник — дуже розумний форвард, із яким мені також було комфортно.

— Ваш дебют у зелено-білій футболці відбувся 1992-го. Пам’ятаєте той матч із «Кривбасом»?

— Дебют у вищій лізі завжди запам’ятовується. Ми перемогли криворіжців з рахунком 1:0 завдяки голу Ярослава Козака. У мене моментів майже не було.

— Коли ви прийшли в команду, то там було багато відомих футболістів: Леськів, Мокрицький, Чижевський, Забранський, Топчієв, Плотко… Хтось брав над вами шефство?

— Ні, такого не було. За руку ніхто не брав і не вчив бити по м’ячу. Уся моя освіта — ДЮСШ районного масштабу. Усього іншого навчився із часом. Слухав, дивився, аналізував.

— 1993-го року «Карпати» вийшли у фінал Кубка України. У вирішальному матчі участі ви не брали, бо вас відрахували з команди. Чому?

— Назвемо це словом «недотерпів». На попередніх стадіях я відзначився у воротах СК «Одеса» на останніх хвилинах і запорізького «Металурга» майже з нульового кута. Здається, перед півфіналом мене відправили у стрийську «Скалу». Мирон Маркевич вирішив мене відлучити від команди, а потім сам же повернув назад.

— Ваш партнер Василь Леськів згадував, як під час одного з матчів ви потягнули суперника за руку, тим самиморганізувавши йому коридор до порожніх воріт. Суддя, на щастя для вас, цього не помітив. Часто грішили такими фолами?

— Якщо не помиляюся, то це був Ілля Близнюк. Я затис йому руку, а Леськів спокійно спрямував м’яч у сітку. На полі потрібно було виживати…

— … Особливо, якщо тебе тероризують судді, як це бувало часто в 1990-х. У вас часто виникали з нимипроблеми?

— У ті часи у «ЦСКА-Борисфен» виступав захисник Віктор Уляницький. То ми з ним очолювали рейтинги найбільших «грубіянів» ліги. По 5 вилучень за сезон ми отримували стабільно. Якщо чесно, то тепер розумію, що червоні картки мені показували справедливо. Тоді я цього не розумів.

«МОЖЕ, ПОКЛАДКУ НЕ ПОТРІБНО ХОДИТИ НА УСТАНОВКИ?»

— Ваш партнер Сергій Танасюк зізнавався мені, що в певних матчах арбітри відверто могли знищити команду. На вашій пам’яті такі ситуації були?

— Сергій сказав усе правильно. Одного разу в Полтаві ми ледь переходили центр поля, а Сергій Татулян уже свистів. Як у таких умовах можна грати?

— Пригадуєте, за що отримували червоні картки?

— Таке не забувається. Грали ми в Тернополі проти «Ниви». Уже згаданий Танасюк виступав тоді за «Ниву». Упродовж усього матчу топтався мені по п’ятках. Одного разу я невимушено розвернувся, а Сергій упав. Суддя момент не проґавив, і я пішов із поля. У матчі проти «Зірки» Євген Бурхан підкотився під мене. Я здійнявся на ноги та почав «розбиратися»… У підсумку, знову передчасно залишив поле.

— У матчі проти дніпропетровського «Дніпра» ви відзначилися хет-триком, а команда здобула перемогу з рахунком 3:1. Кажуть, вашому голевому залпу передувала цікава історія.

— Я запізнився на передматчеву установку. Банально проспав — мене намагалися розбудити, на що я відповідав: «Так-так, уже біжу…». Нарешті, встав із ліжка, дивлюся — нікого поруч немає. Прийшов у кінозал, відчиняю двері — зачинені. Я сильніше стукнув, двері піддалися. Із внутрішньої сторони їх ногою підпер помічник головного тренера Володимир Журавчак. Маркевич, що проводив установку, запитав: «Андрію, де ти був?»

— Зізналися?

— Так, кажу: «Спав». Мирон Богданович поцікавився, де мій будильник і запропонував сісти. Установка фактично підійшла до свого завершення. Я вийшов на поле й забив три м’ячі.

— Партнери жартували із цього приводу?

— Дмитро Мазур жартома запитав Маркевича: «Може, Покладку не потрібно ходити на установки?»

— Ви стабільно демонстрували футбол високого рівня й непогану результативність. Виклику до збірної так і не дочекалися?

— Був певний період, коли я відзначився в кількох матчах поспіль. Почалися розмови про молодіжну збірну України. Але все залишилося на рівні розмов.

— А як ситуація із запрошеннями до європейських команд? Знаю, що у санкт-петербурзькому «Зеніті» вас хотів бачити Анатолій Бишовець…

— Так, я пройшов збори із «Зенітом» у Португалії. Були варіанти з турецьким і грецьким чемпіонатами. На той час агентів, як таких, не було, але були люди, які могли організувати трансфер за кордон. Так ось, один такий чоловік запропонував мені з’їздити в Туреччину та Грецію. Проте сталося так, що неподалік Афін він загинув у автокатастрофі. Якщо не помиляю­ся, то він був родом із Бельгії. На цьому все закінчилося.

— 1993-го «Карпати» вийшли в єврокубки. Суперником львів’ян був ірландський «Шелбурн». За підсумкамидвох матчів українська команда поступилася. Ваш партнер по команді Ельхан Расулов казав, що ірландці були сильнішими.

— Я не погоджуюся із цим твердженням. Удома ми перемогли з рахунком 1:0 завдяки голу Сашка Євтушка. А на виїзді поступилися з рахунком 3:1. Ми мали непогані моменти, але пропустили удар із далекої відстані, тож гра пішла не так, як нам би цього хотілося.

«МАРКЕВИЧ ТРИЧІ ВИГАНЯВ ІЗ «КАРПАТ»

— Чи часто вас упізнавали на вулицях Львова?

— Так, було таке. Звичайно, такого ставлення, як зараз, напевно, не було. Відсутність Інтернету, трансляцій та інших модернових переваг робили нас менш зірковими. Уболівальники часто запитували, як справи, бажали успіхів. Зараз багато інформації, більше розвинена преса. Тепер хтось сказав речення, й уже всі його обговорюють, а колись інформація потрапляла до споживачів лише на третій день.

— 1994-го ви стали учасником неординарного матчу. Головний тренер одеського «Чорноморця» Леонід Буряк не погодився з рішенням арбіт­ра, який призначив пенальті у ворота його команди, й забрав підопічних з поля.

— Недавно згадував про той епізод. Не віриться, що така ситуація могла статися на такому високому рівні. Буряк не хотів миритися з призначеним пенальті. Сталося так, що до позначки підійшов я й не забив… Після гри до мене підійшли вболівальники й провели зі мною розмову. Була й лайка, було нерозуміння… Я хотів забити одинадцятиметровий і жодного умислу схибити не було. На жаль, матч завершився внічию. Відповідно, емоції у фанатів були далеко не найкращі.

— Ви не забили, тож гравці «Чорноморця» повернулися на поле?

— Так. Не знаю, як би склалися обставини за умови реалізованого пенальті.

— Чи зустрічалися у вашій кар’єрі захисники, які особливо щедро били по ногах?

— Так, були такі хлопці. Не пригадую прізвища, але в Кіровограді був такий захисник, який косив із ніг у прямому розумінні. Кілька разів розбивав мені брови. Доводилося зашивати…

— У найуспішнішому сезоні для «Карпат», коли команда здобула бронзові медалі, ви провели лише 3 матчі. Чому так рано залишили Львів?

— Команда справді була чудовою — Гецко, Мізін, Ковалець, Паляниця… Пішов я з команди через власну нестриманість. Зараз, коли подорослішав, розумію, що робив не так. Тоді ж я був шаленим борцем за справедливість.

— Як охарактеризуєте свої взає­мини з Мироном Маркевичем?

— Якби не Маркевич, то ніхто би не знав, хто такий Покладок. Мирон Богданович помітив мене в Новояворівську й запросив у «Карпати». Нині підтримуємо стосунки. Загалом Маркевич тричі мене виганяв із команди. Кожного разу повертав у зворотному напрямку.

— Образ не залишилося?

— Тільки тренер відповідає за результат і вирішує, хто йому потрібен у команді. Тому він відповідає за всі свої рішення.

— Ви поїхали в донецький «Металург», який очолював Володимир Онищенко. Які спогади про той період?

— Півроку я не грав через заборону. Мовляв, я вже виступав за «Карпати», тож треба було зачекати. Щодо Онищенка, то назву його вимогливим тренером, який любив дисципліну. Класичний представник київської футбольної школи. Ми їздили на збори в Іспанію, тож загалом умови були на найвищому рівні.

«НІЧОГО БИ НЕ ЗМІНЮВАВ У СВОЇЙ КАР’ЄРІ»

— Ваше повернення до Львова відбулося завдяки Леву Броварському. Півроку ви провели в парі з Іваном Гецком. Швидко порозумілися?

— Іван — висококваліфікований футболіст. Ми спілкувалися однією мовою, дуже добре розуміючи один одного. Гецко чудово грав головою, корпусом, мав чудовий удар.

— Чи вважаєте той час одним із найкращих у своїй кар’єрі? Адже, мабуть, приємні спогади про історичну перемогу над «Динамо» з рахунком 2:0. «Карпати» стали першим клубом, що обіграв киян із різницею, більшою за один гол…

— Важливо те, що ми виглядали сильніше за «Динамо» за змістом гри. Того сезону ми вдома не поступалися нікому, тож наша перемога була цілком логічною.

— Після цього ви невеликий період часу провели в «Олександрії».

— Мене туди запросив Роман Покора. До того я півроку провів у Івано-Франківську в команді Олександра Іщенка. Щодо «Олександрії», то це був хороший колектив із багатьма ветеранами у складі. Це не завадило нам залишитися у вищій лізі. Натомість попрощалися з елітою міцні «Металіст» і запорізький «Металург». Щоправда, через фінансові причини наша команда вимушена була відмовитися від виступів у вищій лізі.

— Прощальний матч не планували провести?

— Ні, думок таких не було. Нехай їх організовують футболісти, які в збірних виступали…

— Якби можна було змінити щось у своєму футбольному літописі, то скористалися би такою можливістю?

— Ні, залишив би все так, як є. Не шкодую ні про що. Завдяки щасливій миттєвості потрапив у футбол. Удача мене часто супроводжувала впродовж футбольного життя.

— Ностальгії за минулим немає?

— Таке відчуття мені незнайоме. Життя іде далі, а постійно заглиблюватися у спогади не можна. Можливо, колись на старості згадуватиму про свої футбольні пригоди…

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити