Андрій ТЛУМАК: "З фанами "Карпат" у мене завжди були теплі стосунки"

10 лютого 17:00
Переглядів: 209
тлумак

Відомий український екс-воротар, а сьогодні тренер юнацької команди «Карпат» Андрій Тлумак розповів про Мирона Маркевича та Олега Кононова, згадав початок своєї кар’єри і виступи в груповому етапі Ліги Європи, а також поділився спогадами про перебування в Луганську.

Йдучи з Карпат в 2012-у, планували ще пограти. Завершення кар’єри гравця далося непросто? Покинувши «Карпати», ви ще рік знаходилися в аматорському «Шахтареві» з Червонограда…

– Навряд чи варто серйозно говорити про червоноградський «Шахтар». Це було чисто «для забавки». Президент клубу – мій товариш, він мене попросив, а я тоді нічим не займався. Але там я, скажімо так, просто валяв дурня.

Пропозицій від інших клубів не було?

– Закінчуючи грати у футбол, я вже був тренером. Так, я їздив на збори до Кривого Рогу, однак нічого не вийшло, адже саме тоді там розвалювалася команда. Кварцяний, який тоді був головним тренером, почав сваритися з керівництвом через відсутність грошей, а потім пішов з клубу. Пішли і всі футболісти, котрих він запрошував до себе, в тому числі і я.

33 роки – вік зрілості воротарів, піку кар’єру. Чому ви припинили виступи?

– Так склалися обставини в моєму житті. Не дуже хочеться про це говорити… Бувають в житті моменти, коли доводиться вибирати: або ставати тренером, або ще намагатися грати. «Карпати» зробили мені пропозицію, і я на неї відгукнувся. Чому так сталося? Нехай це поки залишиться при мені.

Ваша дружина якось розповідала, що в юнацькому віці ви були надзвичайно емоційним…

– Ну це не тільки в юнацькому віці, таке мене супроводжує завжди. У мене характер такий, що я дуже не люблю програвати. Як і під час ігрової кар’єри, так і зараз. Працюючи з юнаками, якраз намагаюся їм привити цей дух, дух переможця. Тому що стати видатною людиною без характеру, без бажання виграти ніяк не можна. Це однозначно. Інертні люди ніколи не добиваються високих результатів: тільки люди харизматичні, виключно холерики стають видатними людьми. Навіть якщо подивитися на зірок, то всі вони зі складним характером. То скандали, то ще щось, але, тим не менше, вони стають чемпіонами, отримують золоті бутси та золоті м’ячі.

Але такий темперамент і шкодити може. З вами цього не було?

– На футбольному полі я один, за його межами – зовсім інший. Не можу сказати, що він мені якось шкодив навіть на полі. В мене ніколи не було конфліктів: ні з тренерами, ні з футболістами. Мене завжди сама команда вибирала капітаном, а, я думаю, погану, не компанійську людину капітаном не виберуть. До речі, зараз, працюючи тренером, я даю можливість команді вибирати свого лідера, свого вожака. А я вже це підтримую або ні.

Повертаючись до витоків вашої кар’єри. Граючи за «Карпати-2», наскільки близько ви знаходилися до першої команди, котра в сезоні 97/98 стала бронзовим призером чемпіонату?

– Близько не був, на той час я був ще дуже молодим, 18-літнім, тільки-но перейшов з «Газовика» (Комарно) до львівського клубу. Контактував трохи з Павлом Ониськом, який тоді виходив на заміни за першу команду. Ми з ним друзі, однолітки, обоє тоді приїхали в «Карпати». З іншими… Так само «дружив», які і мої підопічні, гравці «Карпати U-19», зараз дружать з футболістами першої команди… Пізніше, коли я зростав як футболіст, то здружився з Сергієм Мізіним.

Коли ви приходили в першу команду, то повинні були конкурувати з легендою львівського футболу Богданом Стронціцьким. Вірили, що його вдасться витіснити?

– Я нічого не боявся, хоча розумів, що на той час Богдана вибити з основного складу було майже нереально. Він був надзвичайно сильним голкіпером, я вважаю його найсильнішим воротарем за всю історію «Карпат». Головною причиною того, що він закінчив кар’єру, стала його травма, після якої він закінчив кар’єру, а я у двадцяти однорічному віці отримав шанс, яким і скористався.

Чогось навчилися від Стронціцього?

– Так, дуже багато чому навчився, якщо говорити про воротарську гру. Але це ігрові, голкіперські моменти, якщо я зараз почну розповідати це, то багато людей просто не зрозуміє.

- Хто з тієї когорти футболістів, тієї славетної команди, був найбільше харизматичним?

– Іван Гецко та Сергій Мізін. Хоча те покоління в цілому дуже сильно відрізнялося від нинішнього. Ті футболісти ще були з загартуванням Радянського Союзу, було зовсім інше ставлення футболістів один до одного, тренерів до гравців.

Дозволяв хтось собі проявляти гордість по відношенню до молодих футболістів?

– Гордість звичайно що була. Старші футболісти завершують грати у футбол, молоді підходять, їх «підтискають». Були моменти на тренуваннях, коли грали жорстко, всім виглядом хотіли показати тренерському штабу, що у них ще багато сил. Таких моментів була ціла купа.

За свою кар’єру ви конкурували з багатьма воротарями: від Стронціцького до Богатінова, від Шуста до Горяїнова. Хто був найсильнішим з них?

– Як я вже казав, Стронціцький був дуже сильним воротарем, з яким було складно боротися. Був у «Карпатах» Мацей Налєпа – дуже перспективний голкіпер, він був дуже хорошою людиною, але також був таким собі розбишакою. Горяїнов – дуже сильний воротар, він у Харкові легенда. Були моменти в матчах «Металіста», коли я стояв у воротах, робив якийсь сейв, а весь стадіон кричав: «Саня Горяїнов».

Не важко було грати вам в такій ситуації?

– Звичайно що важко. Тому і не склалося там. У мене був ще контракт на рік, але я бачив, що мені майже неможливо його витіснити. Хоча мене тоді брав у команду Мирон Маркевич. А якщо він мене брав, то розраховував на мене як на повноцінну заміну Горяїнову, котрий був вже старшим за віком. Можливо, я не виправдав його надій.

Які у вас залишилися спогади від роботи з Маркевичем? Ви спочатку працювали з ним у «Карпатах», а потім трохи у «Металісті». Як він змінився з роками?

– Мирон Богданович дуже змінився з того часу, коли мене запрошував до «Карпат», а саме він мене закликав до Львова свого часу. Я вважаю його одним з найкращих тренерів України на даний момент. Чому він зараз такий сильний? Тому що рухається в ногу з часом, він не стоїть на місці. Є багато хороших тренерів, з якими мені доводилося працювати, але вони, які були декілька років назад, такими й лишилися зараз. А футбол і люди змінилися, пішли вперед. Змінилася і підготовка. Ми дивимося на Європу, беремо багато іноземних гравців в команди, але ми не можемо їх тренувати як це робити в «совдєпі». Тоді були величезні навантаження, багато фізики. Зараз же президенти і вболівальники хочуть, аби команди грали цікавий, комбінаційний, атакувальний футбол. Просто бігати і бити вперед – нікому не потрібно. Так, можна зіграти на результат, але самі глядачі цього не хочуть. І Мирон Маркевич викрутився. Знаю, він їздив до Німеччини в один клуб на стажування, їздив у «Барселону», «Реал», в Англію їздив. Просто за свій кошт їздив, вчився. І тому він розвивається, він «Металіст» поставив на ноги. Та й «Карпати» колись за його керівництва добре грали, ну а зараз «Дніпро» непогано виглядає. З часом буде ще краще виглядати.

Як його прогресивність проявлялась безпосередньо в тренувальному процесі, підході до футболістів?

– На початку його роботи, ще у «Карпатах», він теж застосовував багато фізичних вправ. А от перші мої збори у нього в «Металісті», якщо чесно, були найлегшими зборами в моєму житті. Тим не менше, в сезоні нас жодна команда не перебігала, фізично ніхто нас не переграв. Це при тому, що грали ми і в чемпіонаті, і в єврокубках.

В роботі Маркевич такий же флегматичний, як і на прес-конференціях?

– Ні, коли щось не так, він може «напхати», може дуже серйозно поговорити з футболістами. В житті – так, він спокійний. Він успішний тренер, успішна людина, тому себе так і поводить.

Вам діставалося колись від нього?

– Кожному футболісту дістається від кожного тренера. Люди не роботи. Коли були хороші моменти, він мене хвалив, коли щось було не так, то міг і накричати, аби я зрозумів, що потрібно робити інакше.

Хто з тренерів, які вас тренували, був найбільш строгим, жорстким?

– Олександр Іщенко. В нього була дуже серйозна дисципліна, однак, при цьому, його всі футболісти дуже любили та поважали. Я й досі з ним спілкуюся та товаришую. Але він був дуже жорсткий як тренер.

Щоразу, йдучи з «Карпат», ви обіцяли невдовзі повернутися до Львова. Може, саме тому вам не вдалося заграти ні в «Металісті», ні у «Зорі»?

– Ну чому, в «Зорі» я заграв, але всьому завадила серйозна травма. Я казав, що повернуся не в «Карпати», а до Львова. Я корінний львів’янин, я тут живу, тут батьки, родичі, друзі, всі тут. Знав, що житиму тільки тут. Завжди під час кар’єри, коли був вибір між кудись поїхати і залишитися в «Карпатах», я вибирав другий варіант. Тим не менше, і зациклюватися на одному не можна. В такому випадку неможливо рости і розвиватися. Мої поїздки в Луганськ, Харків, те ж Запоріжжя дали мені дуже багато. Я побачив, як там усе відбувається. Подивився на інших тренерів, футболістів. Крім того, я зрозумів, що я комунікабельна людина, що я можу знаходити спільну мову не тільки у львівському колективі. Так, у Львові я був лідером, а коли я приїжджав у інші команди, там був свій кістяк. Однак я нормально завжди з усіма спілкувався, та і досі спілкуюся. Тому в тих поїздках були і «плюси».

Період в «Зорі» з ігрової точки зору був для вас не найкращим. І серйозна травма, і фінансові проблемі в клубі після смерті президента Букаєва…

– Проблем зі зменшенням зарплати там не було. Єдине, що мало місце, це затримка зарплати на п’ять місяців саме через смерть президента. Там і з його бізнесом коїлися незрозумілі речі, бо, як завжди, всі хотіли поласувати чимось.

Як ця смерть тоді вплинула на футболістів? Маю на увазі моральний та психологічний план.

– Дуже сильно вплинула. Коли команда п’ять місяців сидить без зарплати, і незрозуміло, що буде далі, інакше і бути не могло. Ми поїхали на збори, і таке сталося. Не знали, що далі робити, чи розходитися, чи буде команда, чи її не буде. Букаєв – це була золота людина для Луганська. Він жив футболом. Був тим самим, ким є Ринат Ахметов для «Шахтаря».

Наскільки вам важко було після серйозної травми хребта повертатися до гри?

– Дуже важко було. Але саме мій характер мені допоміг. Я хотів грати і навіть не міг думки допустити про те, що я не виходитиму на поле. Навіть коли я лежав, постійно робив вправи, закачував спину, щоб вона не атрофувалася. Хоча одні лікарі казали, що цього не можна робити, інші казали що можна…

Був ризик вимушеного завершення кар’єри?

– Звичайно. Коли мене привезли до лікарні, зробили рентген, приїхав спеціально до мене київський лікар і сказав: «Хлопче, головне, аби ти ходив». Про футбол спочатку і мови не було.

З Григорієм Баранцем, котрий вам тоді і завдав травми, ви ще потім грали разом в «Карпатах». Образи на нього нема?

– Ні, це ігровий момент, емоції. Я сам такий, коли програю. Це футбол. Не було ніякого злого умислу.

Дружба між воротарями можлива?

– В мене з жодним воротарем не було ніколи конфліктів. І досі я з усіма голкіперами спілкуюся. Конкуренція? Якщо ти нормальна людина, ти розумієш, що це футбол, і конкуренція тут мусить бути. Але ніяких «підлянок» ні мені не робив жоден воротар, ні я нікому не робив. А ігрові моменти це таке: вийшов, стоїть. Я от своїм дітям не бажаю бути воротарями. Бо воротарів двоє. Можуть бути два хороші воротарі, а стоїть один.

Незабутній сезон 2010/11 починався для «Карпат» з візиту до далекої Ісландії. Щось з перебування в Рейк’явіку запам’яталося?

– Прилетівши, коли дивилися через ілюмінатор, думали, що прилетіли на Місяць. Це як інша планета. В нас узагалі тоді зібралася така команда, коли всі були як єдине ціле. Керівництво в тому числі. Петро Димінський постійно був з нами, у всьому помагав, підтримував. Ігор Дедишин, генеральний директор, теж постійно спілкувався з гравцями. Головний тренер, футболісти – ми жили однією ціллю, якою була Ліга Європи. Тому того сезону ми і досягли такого результату. Відбувалося об’єднання всіх ланок клубу: від президента до прибиральниці.

Чому ж потім стався злам і все пішло шкереберть?

– Я вважаю, що була трохи неправильно проведена трансферна політика, гадаю, що Кононов трохи помилився. Це моя думка. Може, я неправий або багато чого не знаю, але, як на мене, Кононов прорахувався у трансферах. Але сам хотів довести усім, що діє правильно. Хоча як тренера я його дуже поважаю, високо оцінюю. Зараз можете написати, мовляв, «Тлумак сказав, що Кононов поганий тренер». Кононов дуже великий тренер, дійсно дуже великий. Він молодий, тоді ще вчився, а помилки робить кожен. В нього була величезна підтримка керівництва, можна було робити все що завгодно. Президент тоді зробив дуже серйозні умови для всіх футболістів. Прийшов і сказав: «Ви заслужили, я вам роблю». Коли вже не було результату, то розізлився і Петро Петрович, і інше керівництво клубу.

Придбані футболісти були просто слабкими гравцями чи вони згубно впливали на мікроклімат в команді?

– Не можу сказати, що вони були слабі, але просто не підходили нашій команді, нашому колективу.

Попавши на «Галатасарай», вірили, що його можна пройти?

– В той момент ми вірили у все. Нам було байдуже, хто перед нами стоїть. Так, ми могли програти. Теж, коли приїхала «Борусія», команда, що зараз бореться за Лігу чемпіонів і до фіналу доходить, ми зуміли з нею зіграти на рівних. І склад у неї був той самий, що через декілька років досяг висот.

Стадіон «Галатасарая» «Алі Самі Йен» – кажуть, пекло для гостей. Підвередите?

– Є таке. Але коли ти граєш, це не так відчувається. Головне зробити перший удар по м’ячу або для воротаря зловити його в руки.. Тоді весь мандраж проходить, йде в труну.

Передача Турана з глибини, в Тубіча їде нога та Їлмаз мчить на вас з м’ячем. Про що думали в той момент?

– В такі моменти не думаєш, хочеться тільки виручити. Так сталося, що не виручив. Бачите, потім Тубіч виправився, віддав гостру передачу, Худоб’як дістав той м’яч, а Федецький, правий захисник, опинився у ворожому воротарському майданчику. Це все збіг обставин.

Що коїлося в роздягальні після тієї гри?

– Ми майже одразу поїхали всією командою святкувати, в костюмах прямо. І керівництво до нас приєдналося.

А як відреагували на прикру поразку від «Боруссії»?

– Ми сильно не засмучувалися, адже до нас теж усі прийшли [керівництво] і сказали, що це футбол, і якщо ми будемо так далі грати, то прогресуватимемо.

Матчі в груповому етапі Ліги Європи сприймалися тоді як якесь свято, чогось, чого може більше не бути, чи як серйозні поєдинки, в яких потрібно досягати результату?

– Тоді ми не думали, що такого більше не буде. В той момент гадали, що ми вийшли на той рівень, коли це буде постійно.

Розкажіть про Кононова. Якою він був людиною?

– Він був дуже спокійним. Це надзвичайно хороший тактик. Він умів об’єднати команду. Я його вважаю дуже сильним тренером, і людиною, і організатором. Він був зразковим тренером. Це було перші два роки. Останній же рік я його не впізнавав. Важко пояснити це, але людина змінилася в зовсім іншу сторону.

В гіршу?

– Ну, звичайно…

В тому ж сезоні Кононов чергував ваші виходи в старті з виходами Віталія Руденка. Бувало, що відчували, що він може вас повністю витіснити зі складу?

– Втратити місце можна в будь-який момент. Помилився – і на твоєму місці вже хтось інший. У нас з Віталієм були дуже хороші стосунки, не було жодної недоброзичливості. Він мені помагав, я – йому, бо він був з іншого міста… Чи відчував я себе першим воротарем? А як інакше, коли я був капітаном команди?...

Воротарськими футболками з голкіперами після матчів ЛЄ обмінювалися?

– Так, з усіма обмінявся.

Коли в команді були два серйозні воротарі, навіщо взимку керівництво купило Богатінова?

– Це не до мене питання. Я про це вже трохи раніше сказав. Трансферна політика… Ми на той момент з Руденком були на третьому місці в чемпіонаті за пропущеними голами – після «Динамо» та «Шахтаря». Всі інші пропустили більше. Ніхто не розумів, нащо було це робити?.. І на сьогоднішній день дев’ять очок знімають саме через Богатінова. Я не кажу, що він поганий воротар. Нормальний, кваліфікований голкіпер. Але нащо, коли в нас було все нормально? Те саме було і на інших позиціях. У нас були хороші футболісти, навіщо на їх місця було брати інших і ламати весь колектив і ту ідеальну атмосферу?

Ні Кучеров, ні Шаран нічого виправити не змогли…

– Поїзд поїхав! Спробуй його зупини находу…

Були в той час в команді недоторкані футболісти?

– Не буду на це питання відповідати. Я про це все сказав вже раніше.

Вам подобається вектор, який обрали «Карпати» зараз – курс на українських молодих футболістів, майже відмова від легіонерів?

– Так, я бачу в цьому прогрес. Наш регіон дуже багатий на футболістів. Вважаю, треба трохи почекати, потрібен час, а також необхідно дати шанс грати всім нашим футболістам. Зараз от Йовічевіч взяв за збір трьох футболістів з моєї команди дев’ятнадцятилітніх і залишився ними дуже задоволений.

Чим можна пояснити постійні скандали та судові тяганини «Карпат» (саме «Карпат») з футболістами: гравці стали більш розбещеними чи клуб більш принциповим?

– Це витекло з того, коли почалося якраз це все ламання. Раніше у нас не було ніяких проблем. Димінський свої зобов’язання до того моменту завжди виконував. Пізніше почалося щось не зрозуміле… В мене є інформація, нібито Кононов брав футболістів, щось їм там обіцяв… А щоб дізнатися все насправді, потрібно вивчати це питання з юридичної точки зору. Якщо керівництво зараз оспорює деякі моменти, значить в контрактах є певні нюанси, які дають на це право. Ті футболісти, які нині грають в «Карпат», зараз ні з ким ж не судяться.

Поки не судяться…

– Ні, все нормально виплачується, жодних боргів немає. Як мені відомо, перед футболістами, що зараз грають в команді, ніяких заборгованостей нема. З тими що пішли, так, є прецеденти. Про це знає вся Україна. Однак про це може розповісти детально тільки юрист та генеральний директор, які складали контракти. Згоден, з тими футболістами, що багато віддали «Карпатам», треба знаходити якийсь компроміс, домовлятися. Той же Федецький, Ощипко – футболісти, які прославляли наш клуб. З ними не можна сваритися. Тим не менше, є купа футболістів, що й жодного матчу не зіграли…

Влітку 2009-го ви їздили на перегляд до «Таврії», але там не склалося…

– Ми по телефону з ними домовлялися про одне, але коли я приїхав туди, сталося трохи інакше. Мені це не сподобалося, я розвернувся і поїхав. Пучков же мені говорив зовсім інші речі, а я себе все-таки трохи поважаю. Потиснули один одному руки, і я поїхав.

Торік взимку ви ходили на Євромайдан. Можете назвати себе патріотом?

– Звичайно. Ким мені ще бути, коли я живу у Львові? Я патріот як міста Львова, так і України. Засуджую все те, що відбувається зараз. Моя громадянська позиція може бути тільки одна – Україна єдина і нероздільна. Політики ділять зараз захід і схід, але я грав на сході і знаю, які там люди. Так, є, звичайно, такі затяті русолюби, як і в нас є противники Росії. Але якщо взяти в загальному, молодь в першу чергу, то все було там гаразд. Політики самі займаються цим, не люди. Там людей реально зомбують. Коли я туди приїхав, мене питали: «То правда, коли у вас російською заговориш, то навіть хліба не дадуть?» Такого ж нема вже років, мабуть, п’ятдесят. Але їм то постійно втолдичують. Питають: «То правда, що твій дід має на горищі пулємьот, аби москалів стріляти?» Їм там розказують, а нам тут розказують. Там насправді нормальні люди.

Після одного з матчів в Одесі ви розкритикували вболівальників «Чорноморця», які негарно себе поводили на трибунах…

– Це був перший матч на новому одеському стадіоні. Фанати там дуже близько до воріт, і у другому таймі, коли я стояв з їх сторони, вони справді заважали, бо кидали всяке-різне з трибун. Але це в минулому, бо в нинішній ситуації всі фанати об’єдналися, за що віддаю їм великий респект. Тоді ж була страшна війна між одеськими та львівськими ультрас, тому, звичайно що, усіма діями вони хотіли якось завадити нам. Втім, жодної фізичної шкоди мені, звісно, не завдали.

Траплялися ще колись подібні епізоди?

– Вони постійно трапляються в будь-яких матчах. Коли гравець добре грає, вболівальники суперника роблять все можливе, аби вибити його з рівноваги. Проте в грі цього зовсім не чути, особливо, коли трибуни розташовані на великій відстані від поля.

З вболівальниками «Карпат» у вас були непорозуміння?

– Ні, з фанами «Карпат» у мене завжди були теплі стосунки. Навіть досі мені багато вболівальників дзвонить, ми зустрічаємося, спілкуємося…

Чому у Львові зараз погана відвідуваність?

– У нас дуже специфічний, дуже вимогливий уболівальник. У Львові треба грати в футбол, цікавий атакуючий футбол. Якщо команда буде бігти вперед та до останніх секунд атакувати, повірте, стадіон буде повний. Команда не грає – людей нема. При будь-якому тренерові, будь-якому керівництві, якщо команда гратиме в поганий футбол – людей не буде. По суті, у Львові можна робити висновок щодо гри команди за відвідуваністю. Якщо є люди – то все нормально, якщо їх нема – треба задуматися і щось міняти.

Коли в «Карпат» буде хороша гра?

– Треба дати трохи часу українським футболістам. Потрібно трохи часу, аби вони заграли. Необхідний час і Йовічевічу. Він непоганий тренер, який хоче багато що змінити. Якщо це вдасться – буде хороша команда.

Який найефектніший стадіон, де ви грали?

– Мені англійські стадіони подобаються. Коли з «Металістом» проти «Евертона» грали, мені їх стадіон дуже сподобався. Подобається також «Львів Арена», ну і стадіон «Шахтаря». «Донбас Арена» – надзвичайно класний стадіон.

- З тієї поїздки до Ліверпуля щось цікаве згадаєте?

– Важко згадувати, адже коли ми їдемо на матчі, то не ходимо по екскурсіях, не відпочиваємо. Готуємось до гри. Коли ми в Парижі були на поєдинку с «ПСЖ», то навіть не бачили Ейфелевої вежі. Приїхали, поселилися в готелі, наступного дня готувалися до гри, прогулялися навколо готелю, і ввечері матч. Ми не їдемо в туристичну подорож. От наші дружини, коли туди їздили власним коштом, роздивлялися все. Ми ж виключно по роботі: відпрацювали і назад.

Ваша дружина – один з найпалкіших ваших уболівальників. Допомагає вам?

– Так, вона мене завжди підтримувала у тяжкі моменти. Коли дома спокій і мир, то цей спокій в тебе всюди. Коли ж нервуєшся дома, то це переноситься і на роботу.

Повертаючись дещо до гри, які ви самі виділите свої сильні сторони як голкіпера?

– Я вже тренер. І я хочу забути про те, що був футболістом. Адже, якщо я про це думатиму, не вийде бути гарним тренером. Я стараюся на тренуваннях в нашій команді не грати футбол з хлопцями, бо коли граю, то стаю футболістом, а коли стаю футболістом, в пориві емоцій починаю кричати та злитися…

Відомо, що ви володієте рестораном у Львові. Не заважає тренерській роботі?

– Я в ньому тільки власник, а займається ним моя мама і сестра. Тож часу це в мене не забирає.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити