Богдан ГРЕЩАК: "Я найчастіше грав під №7 а тут цілих - 70"

02 квітня 07:52
Переглядів: 543
Богдан ГРЕЩАК

Вихованець тернопільського футболу свої найкращі роки спортивної кар’єри, як на ігровому полі так і на тренерських посадах тісно пов’язав зі Львовом. Адже саме у місті Лева Богдан Грещак, бо мова про нього, став кумиром багаточисельної уболівальницької аудиторії. Особливо для дітей, які у всіх дворах грали у футбол так, як їх улюбленець. У Львові Богдан Михайлович отримав звання майстра спорту і здобув славу неперевершеного майстра шкіряного м’яча.

Богдан ГРЕЩАК

- Пане Богдане, розкажіть, будь ласка, нашим читачам про своє дитинство.

- Файне місто Тернопіль. Там народився, навчався і пізнав свою першу любов - футбол. Моя мати, Ганна - корінна тернополянка, усе своє життя присвятила вихованню дітей (у мене є ще дві сестри: Галина і Неоніла). Батько Михайло - корінний львів’янин. Після переїзду до Тернополя працював бригадиром у залізничному депо. А два мамині брати - Тадей і Леопольд (на прізвище Заремби) захищали кольори тернопільського «Локомотива».

Богдан ГРЕЩАК

- На моїй вулиці, поблизу старої цегельні, знаходилося футбольне поле. І ми, дітлахи, годинами розважалися різними забавами з м’ячем. Особливо часто грали у так звані головки: хто довше жонглюватиме м’ячем на голові. Так розпочиналась моя футбольна наука. Згодом, познайомившись із Зеновієм Савицьким, який тоді був єдиним дитячим тренером в нашому місті. Усі хлопці прагнули потрапити до Зеновія Петровича у дитячо-спортивну школу, щоб мати можливість побігати за м’ячем. Тут, до речі, навчався Анатолій Кучеренко (колишній мер Тернополя). Однак з усіх тільки мені судилося дорости до рівня професійного футболіста.

Богдан ГРЕЩАК

- Навчаючись у десятому класі, я потрапив до складу збірної області, яка брала участь у першості України. Там мене зауважив тренер Михайло Корсунський, який опікувався збірною школярів України. Пам’ятаю, як 1961 року ми поїхали на всесоюзну спартакіаду школярів до Баку, де посіли третє місце. Я тоді грав на місці лівого нападника. У нашій команді виступали, зокрема - одесит Володимир Сак, кияни Віктор Кащей і Анатолій Пилипчук та закарпатець Золтан Мілєс. Згодом усі вони грали за команди майстрів. Тренувальні збори проводили на базі київського «Динамо» і я вирішив подати документи до київського інституту фізкультури, однак запізнився і мені порадили спробувати свої сили у кременецькому педінституті.

- Ваc молодого і перспективного гравця, напевно, спокушувала слава київського «Динамо»?

- Із тієї шкільної збірної в «Динамо» запросили мене і Сака. Та я вирішив, що киянам не надто потрібен. Адже практикували цікаву систему оплати - заробітну плату у 140 карбованців ділили на нас з Володимиром. Тому, порадившись із батьками, вирішив, що динамівці й без моєї допомоги здобуватимуть свої чергові чемпіонські титули і кубки. Я повернувся додому.

Богдан ГРЕЩАК

- Як розпочалася ваша футбольна кар’єра?

- Після завершення згадуваних змагань я подався в наш «Авангард». Відтоді й розпочалася моя справжня кар’єра вже на місці правого нападника. Тренував нас Тіберій Попович, вихованець закарпатського футболу, який у 50-х роках грав за «Динамо». Він привіз з Києва Миколу Кольцова, Володимира Єрохіна і Бориса Русланова. Ці ветерани допомагали команді та навчали молодь грі. Особливу увагу до себе я відчував з боку другого тренера нашої збірної - Віктора Жиліна, який називав мене не інакше, як «синок». А ще працював у нас тренером Ернест Юст, котрий щойно завершив свої виступи за «Динамо».

Богдан ГРЕЩАК

- Та армійської каші вам довелося скуштувати у Львові.

- У 1963 році, виступаючи у складі львівського СКА, я вперше побачив у грі «Карпати» на «Дружбі» проти «Жальгіріса», але по... телевізору. Перший рік у СКА я виходив на поле епізодично. Але наступних два відіграв повністю. У 1965 р. ми стали чемпіонами класу «Б», нас нагородили званнями «Майстер спорту УРСР». За армійців тоді грали такі майстри шкіряного м’яча, як - Борис Малямін, Петро Данильчук, Леонардас Жукаускас, Володимир Каплічний, Андрій Карімов, Імре Лендел, Арпад Шандор, Степан Варга, Мар’ян Плахетко, Ярослав Дмитрасевич, Томаш Пфайфер та Володимир Щерба.

- Якось на залізничному вокзалі я зустрів Ернеста Юста, який запропонував переходити в «Карпати». Але мені - військовозобов’язаному зробити це було не просто. Я тоді займався у Сергія Шапошникова. Цей наставник на тренуваннях впроваджував усе нові види занять. З нами, на мою думку, він досяг певних успіхів. У нього виступали дуже відомі футболісти, які були гравцями різних збірних СРСР та України. Сергій Йосипович вмів знаходити і виховувати хороших футболістів на західних теренах України.

- Але Шапошников перейшов у московське ЦСКА, і Львів залишився без трьох провідних футболістів.

- Так, за його пропозицією армійські начальники домовилися про те, щоб я з Варґою та Секечом продовжив військову службу в головній команді армії - ЦСКА. І у 1966 році ми вже репрезентували «червоно-синіх». Це традиційні кольори московських армійців. Шапошникову в Москві присвоїли чергове військове звання і він став полковником.

- Як вам складалося в новому колективі?

- Після того, як зіграв три стартових матчі проти алма-атинського «Кайрата», ташкентського «Пахтакора» і тбіліського «Динамо», мене та Степана запросили до складу олімпійської збірної. На полі ми дуже добре розумілися. У матчі з тбіліськими динамівцями в одній з атак, удвох виходимо на ворота, які захищав Рамаз Урушадзе. Ми настільки вміло розпасували між собою м’яча, що грузинські захисники від подиву аж зупинилися. Але вже в наступному матчі проти «Торпедо» (за яке виступали Едуард Стрельцов, Володимир Щербаков, Віктор Шустиков і Володимир Сараєв) в одному із епізодів, коли я виходив до воріт автозаводців, москвичі поставили мені «коробочку», і я отримав важку травму (розрив пахових кілець). Довелося сорок днів лікуватися. Отож, замість того, щоб пробивати собі далі дорогу у великий футбол, я втратив місце серед олімпійців, які поїхали на товариський матч до Японії. Але на цьому мої негаразди не закінчилися. Тільки-но відновившись, і розпочавши виступати в основному складі, отримав чергову травму. Цього разу в Одесі у грі проти «Чорноморця». Захисник Юрій Заболотний, намагаючись вибити мені м’яч з-під ніг, не розрахував польоту - вдарив мене по лівій нозі. Відтак, я знову (вже на сорок два дні) зі зламаною ногою, змушений «відпочивати». Видужавши я таки повернувся на поле і навіть у складі армійців забив 2 голи.

- Після чого ви повернулися до Львова. Де на вас чекав старий знайомий ще по Тернополю - Ернест Юст?

- Так. Але спочатку в мене відбулася розмова з тренером мінського «Динамо» Олександром Севідовим, який мав хороші зв’язки з цеесковцями, а його син - Юрій у цей час перебував на оглядинах у львівських «Карпатах». Проте білорусів випередили львів’яни, які проявили більшу наполегливість щодо мого переїзду на Галичину. А домовленість про перехід в «Карпати» відбувся у ...московському готелі «Метрополь». В грудні 1966 року до мене в номер пансіонату «Пещаный» приїхали - клубний адміністратор Єфим Раковицький та директор стадіону «Дружба» Віктор Аржаков, і зі словами: «Богдане! На тебе чекає Степан Остапович Петровський» (генеральний директор заводу «Електрон» і меценат «Карпат», - авт.), повезли на зустріч з Петровським. Його слова: «Я намагатимусь стати для тебе твоїм батьком, і все що тобі буде потрібно намагатимусь вирішити. Твоє завдання - допомагати команді здобувати очки», ці слова стали для мене приємною несподіванкою. Я без вагань погодився, бо знав, що працювати поруч із Ернестом Ернестовичом - насолода, до того ж головний тренер «Карпат» Євген Лемешко взявся комплектувати команду молодими футболістами.

- Футболісти - люди забобонні. Перед початком матчів по-різному готуються до гри. А чим ви були зайняті?

- Кожна людина має свої прикмети і переважно це залишається її таємницею. Але про себе розповім. За кілька годин до матчу я брав у руку ... голку з ниткою, усамітнювався і приступав до шиття. Для мене важливим був сам процес. Я навіть допомагав нашому чоботареві Григорію Лазуркевичу. Ця робота відволікала мене від усіляких думок та вносила спокій. Після тренерських передматчевих настанов з Лихачовим інколи «заводились» малим тенісом. А у перші хвилини гри просив Левка Броварського «кинути» мені у прорив кілька точних передач, щоб я відчув «смак» м’яча. А вже далі намагався «пововтузити» за собою «свого» захисника.

- Чим запам’яталися роки, проведені в «Карпатах»?

- По-перше, я перейнявся тим спортивним духом, що панував у цій команді. По-друге, тішило фанатичне ставлення до команди вболівальників. Але найважливіше - це те, що ми стали згуртованими і дружніми. І коли моє покоління завершувало виступи за команду, ніхто з нас не заважав молодшим займати наші місця. Більше того, усі без винятку передавали свій багатий досвід та допомагали порадами. Ми усе прекрасно розуміли – прийшов час дати дорогу тим, хто, краще готовий до гри.

Богдан ГРЕЩАК

- Завдяки чому львівські клуби «Карпати» і СКА в середині 60-х - 70-х років відігравали провідні ролі у радянському футболі?

- Основні критерії - організованість, дисципліна, порядок та підбір кадрів. Слово підбір прошу не плутати з вибором, бо тренери тоді підбирали футболістів, а не збирали дешевий ширпотреб, тобто всяких «вільних агентів» та вічно перспективних. Тренери довго шукали потрібних команді футболістів. А знайшовши допомагали їм розвиватись. Так було в СКА, тренером якого був жорсткий, але справедливий Сергій Шапошников. Добре пам’ятаю, що коли Шапошников запросив мене у СКА. Коли я виступав за тернопільський «Авангард», Сергій Йосипович майже рік придивлявся до моїх здібностей. Щойно мої два м’ячі у ворота армійців Львова переконали цього тренера у правильності свого рішення. З трьох років, які я провів за СКА, аж один тиждень «відслужив» в армії, Це була військова частина, яка базувалася у Раві-Руській. Моїми «однокашниками» там були Капличний і Данильчук. Ми швидко прийняли присягу і демобілізувались у СКА (Львів) для проходження подальшої строкової служби.

Богдан ГРЕЩАК

- Незважаючи на авторитет тренер Юст часто опинявся в «ауті»…

- Юст умів відстоювати свої погляди, але робив це дипломатично. Згодом його «розкусив» наш «шеф» Петровський і виявилося, що він недолюблював Ернеста Ервіновича, але терпів його за заслуги перед колективом. Проте і в СКА, і в «Карпатах» часто негативно впливали на команду, так звані, закулісні розподіли та призначення на керівні посади «своїх» людей. Очевидно, така вже доля львівського футболу, на столі якого ділять ...неспечений торт. Але тоді в СКА ніхто з тренерів не переплачував за футболіста для того, щоб на ньому заробити.

- Серед глядачів на трибунах ніколи не бракувало жінок ...

- О, це наші найвірніші прихильниці, які приходили на стадіон, аби побачити нас у грі. У кожного була своя «симпатія». Траплялося, що ми запрошували їх на каву, а навіть у гості. Багато було всякого приємного…

Богдан ГРЕЩАК

- Тобто футболісти користувалися у дівчат популярністю?

- За всіх не стану говорити, але про себе (посміхаючись. – Авт.) скажу, що так: «Завдяки особистій комунікабельності, міг кожній розказати, пояснити, а навіть ...навішати локшині». Я розумів, кому і що розповісти та хто чого очікує.

- А гроші у футболістів тоді водилися?

- У СКА я так багато заробляв, що коли б не допомога моїх мам – рідної та хресної, то у спорті довго б не затримався. Траплялося, що вранці випивав півлітра молока і з’їдав булочку, а під вечір виходив на календарний матч. Бо переможна радянська армія не могла собі дозволити зайвих видатків. І це при цьому, що я - гравець основного складу і молодіжної збірної СРСР, але змушений був «сидіти» на своїй зарплаті. Проте я ніколи нічого для себе не випрошував. Мені тоді вистачало і зараз не бракує. Так у «Карпатах» стало краще. На той час я уже мав хороше ім’я, а футболістам, як стимул для кращих виступів, керівництво клубу «організовувало» своєрідні доплати на різних підприємствах Львова.

Богдан ГРЕЩАК

- Що заборонялося футболістам вашого покоління?

- Все, що шкодило здоров’ю гравцям. Були тренери, які навіть забороняли грати у карти. Хоча тоді ми, здавалося, розуміли, що саме і скільки можемо собі дозволити напередодні матчу. Були переконані, що ніхто не шкодив власному організмові. Я, наприклад, ніколи не вважав контроль спасінням. Перебуваючи в Португалії бачив, як в готелі славетні футболісти Еусебіу і Торрес грали в карти попиваючи …пиво.

- Свого часу львівська вболівальницька «біржа» співала такі куплети: «Секеч, Варга і Капличний випивають по столичной»…

- А я додам: «Секеч, Варга і Грещак випивають натощак!» Ой, чого тільки люди не видумували про нас футболістів. Фантазія била через край, але ніхто з «авторами» не сперечався.

- Тим не менше ви були гравцем збірної СРСР. Що відчували, виходячи на поле?

- Гордість за себе і за клуб, який я представляв. Якось наша олімпійська збірна в Єревані проводила матч з французами, і перед самим відправленням команди на стадіон я несподіваною змушений був затримався в номері. Та, зробивши свою справу, вибігаю з готелю, а наш доктор Мішалов репетує: «Що сталося?». А я, задоволений, у відповідь кажу: «Живіт розболівся!». – Нічого Бодя, це - передігрова лихоманка, - потішив він мене.

Я, окрилений задоволенням, відіграв на всі «сто». Забив гол і віддав гольовий пас. Після матчу тренер Пономарьов підійшов до мене і подякував за гру: «Можеш навіть випити келих шампанського. Ти був молодцем на двох фронтах. Я про все знаю...».

Богдан ГРЕЩАК

- Як вам вдалося у роки тотальної комунізації не стати членом партії?

- Дуже просто. Бо завжди слухався порад свого батька, який прожив довге і непросте життя. Коли мене агітували в партію, я відмовлявся, кажучи «Ваша партія гнобила мого батька». Совіти дійсно посадили батька за, як казали, …політику.

- Ви вірите у дива?

- Так. Якось побачив гарну дівчину, що йшла сходами, спрогнозував її падіння. Вона, захоплена собою, не дивилася під ноги і як наслідок красуня …впала.

- У вашому житті траплялися курйози?

- Правду кажучи, таке життя саме перетворилось на курйоз. Але особливої уваги на це я не звертав – переступав через труднощі і йшов далі. Однак ненавидів авіаподорожей. Для мене старт і посадка літака перетворювалися на страшні муки. Я ставав блідий, як папір. Пригадую 1970-й рік «Карпати» у Львові приймали «Дніпро» і після цього матчу нас очікує подорож до Хабаровська. Звертаюся до тренера Юста з проханням, щоб не брав мене у подорож, а тренер відповідає: «Забезпечиш перемогу над дніпропетровцями, залишишся у Львові». Однак, як забити, коли тебе наставник «залишив» на лаві запасних? Врешті чую від Юста команду: «Партнерам гра не вдається». Я це й сам бачив, бо ніби й атакували, але без гольових моментів. До фінального свистка залишаються ліченні хвилини, а в атаці перебували …дніпропетровці. На щастя, хтось із наших захисників вибив м’яча у центральний круг, я ніби цього й очікував. На потужній швидкості підхопив той безхозний бальон, обіграв Найду і опинився віч-на-віч з Колтуном. Леонід, був моїм колегою, але перемагати повинні «Карпати». Тож я завдав прицільного удару і м’яч на радість нашої публіки затріпотів у сітці воріт. Ми перемогли – 1:0, а на табло висвітився напис автора гола Б.Грещак і я залишився у Львові.

- Було й таке. Ніколи не забуду 1972 рік, й оті аварійні випадки з літаками, якими ми летіли. Тільки-но вилетіли з Тбілісі, після чвертьфінального кубкового матчу, як відмовив один із двигунів, але до Дніпропетровська якось добралися. Після двогодинного ремонту рушили на Львів. І знову клопоти з двигуном, і чергові хвилювання. Іншим разом, вже у Ленінграді, під час посадки довго не відкривалися шасі. Сиділи схвильовані, долоні спітніли, а карти, якими ми грали бридж …порозліталися по салону літака.

- Хотілося б почути вашу думку про «львівське об’єднання» 1982 року...

- Головний тренер «Карпат» Іштван Секеч, прийнявши естафету від Юста 1978 року, за короткий час створив сильну і молоду команду. Я працював у тренерському штабі. Наступного року «Карпати» стали «кривавим мечем» для суперників і впевнено здобули путівку до вищої ліги. Нам, тренерам, здавалося, що ця команда спроможна років із десять стабільно виступати та досягати високих результатів. Проте почалися проблеми з «олімпійського» 1980 року з автомобіля …«Волга». Розгорілися чвари, гравці перестали турбуватися про честь клубу. Траплялося, що під час матчу імітували гру. Це стало одним з кроків до «союзу» із СКА. Згодом додалися партійно-тренерські інтриги і команда посипалася. В СКА теж справи не ладилися, а на отримування двох команд у міста не знаходилось грошей.

- Ветерани у приватних розмовах часто висловлюють готовність покритикувати тренерів «Карпат»…

- Я не схвалюю безпідставної критики тренера, якому доручено керувати командою. Тому, хто з боку, завжди більше видніше, а сторонньому завжди здається, що він краще знає суть справи. А чому? Бо такий фахівець не несе жодної відповідальності. Але я переконаний, що критика потрібна, однак до неї слід прислухатися навіть найвищим посадовцям. Свого часу я працюючи в «Карпатах» і у львівських дитячих школах та в Тернополі, сподіваюся, усюди по собі залишив хороші спогади. Бо нікому нічого не доводив, просто професіонально та сумлінно виконував доручену мені роботу, яку заряджав власним позитивом. На щось подібне спромігся у Львові Олег Кононов, якого вважаю одним з кращих тренерів в історії «Карпат». Зрештою, результати його роботи, яскраво засвідчували досягнення команди і її гравців.

- Ким себе вважаєте?

- Позитивною людиною. Мені довелося виступати за тернопільський «Авангард», за армійські команди Львова і Москви. Проте «Карпати» стали тією командою, у якій я досяг найвагоміших успіхів. Це незабутні кубкова і чемпіонська перемоги 1969 і 1970 років. А скільки було ще інших і не менш пам’ятних поєдинків? Єврокубковий гол у ворота румунської «Стяуа» та за збірну СРСР. Зрештою, усього не злічити. Але після свого «прощального матчу» у свої двадцять дев’ять років я відмовився від пропозицій харківського «Металіста» та ворошиловградської «Зорі». Бо розумів: мене провели з великого футболу, тож не варто розмінювати свою славу на дрібниці. Так сталося і з тренерською роботою в «Карпатах». Два роки працював заступником начальника спортклубу «Карпати» (була така посада при заводі «Електрон», - авт.). Я відповідав за масовий спорт. Але знайшов себе у роботі з дітьми. Навіть виховав чемпіона світу з футболу Юрія Мокрицького, однак через бардак на лінії федерацій футболу СРСР, України і Росії залишився без звання заслужений тренер. У нинішній ситуації правди уже не встановити.

Богдан ГРЕЩАК

- У складі збірної СРСР ви об’їздили весь світ. Що запам’яталося і що вразило?

- На загал кар’єра хорошого футболіста сприяє подорожам. Не стану себе хвалити, але за тими футбольними мірками, я чогось був вартий, адже грав і за юнацьку, молодіжну і олімпійські команди. Виступав на великих стадіонах Європи і Америки. От тільки забракло моєї участі у головній команді Країни Рад. Кожен міжнародний матч це неабиякий особистий досвід. Не зважаючи на розвинутий соціалістичний рай і навколишню благодать, у цій країні, просякнутій комуністичним духом, не все так добре було. За кордоном усе зовсім по іншому. Там дійсно керівники держав дбали про те, аби люди жили вільно і у хороших умовах. Хоча, на мою думку, добро там, де нас не має.

- При зустрічах з товаришами про що найчастіше розмовляєте?

- (Сміючись) Усе залежить від того, кого зустріну. З колишніми одноклубниками - про футбол, а з дамами - на вільну тему…

- Чим для вас є ваша квартира?

- Моєю гарною і тихою «будою», де я - повноцінний господар. Тут завжди чистота і порядок. Це мій спокій. Сам облаштував кухню. Люблю господарювати і куховарити. Завжди з радістю приймаю друзів, яких з кожним роком стає все менше. Готую кавалєрський борщ, польську зупу, білоруський холодник краще за професійних кухарів. Гостей не можна відірвати від тарілки. Адже з кухнею я на «ти». А ще тут моя найцінніша колекція – маленькі пляшечки зі спиртними напоями.

Богдан ГРЕЩАК

- Які ваші плани на майбутнє?

- Якщо вдасться завжди повертаюся до рідного Тернополя. Там є прекрасне озеро і тепла родинна хата.

- Що скажете про виступи «Карпат»?

- В останніх матчах гравці демонструють жалюгідний стиль. Можливо, фізично не готові чи бережуть себе для більш відповідальних ігор. Не знаю, яка фінансова ситуація в клубі, а це дуже важливий фактор. Хоча, на мою думку, у футболі гравець не може простоювати - краще зійти з поля. Бажання перемогти, мабуть є, але бракує майстерності. Футболісти повинні результативною грою доводити свій клас у кожному матчі. Добре, що обіграли Севастополь.

Богдан ГРЕЩАК

- А на прощання?

- Я найчастіше грав під №7 а тут – цілих 70 літ. Неймовірно, але прошу вірити, що це правда.

Преса про гру Грещака

Кореспондент «Спортивної газети» Семен Плоткін описав гол Грещака з 31 серпня 1970 року на стадіоні «Дружба» у ворота московського «Локомотива»: «Так забивати голи! ...М’яч, супроводжуваний захисником «залізничників», повільно котився за лицеву лінію. В цей час Грещак зробив стрімкий ривок, буквально викрав м’яча, обіграв захисника, потім ще одного і під гострим кутом, різаним ударом пробив повз воротаря Мілеса. Цей гол став завершенням тривалого і наполегливого натиску «Карпат» і їхніх безперервних атак».

У карпатівській біографії Богдана Грещака, окрім цього забитого м’яча, налічується ще двадцять чотири влучні удари. Його проходи правим краєм футбольного поля завжди були оригінальними і несли в собі загрозу воротам суперника. Він відзначався самобутніми фінтами, а його удари ногою чи головою спричиняли воротарям великі клопоти.

З характеристики, виданої директором ЛСДЮШОР-4 Рифяком Романом:

25 листопада 1965 року футболістові Богдану Грещаку вручено посвідчення за номером 46884 і значок «Майстер спорту СССР» за титул чемпіона України серед команд класу «Б». З 1982 року Богдан Грещак працює на посаді тренера-викладача з футболу в ДЮСШ №4 міста Львова. На цій роботі Богдан Михайлович зарекомендував себе грамотним, дисциплінованим тренером-викладачем. Свої службові обов’язки виконує на високому професіональному рівні.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити