Брати Баранці: Наша мрія – вийти з Рухом до Прем’єр-ліги

07 грудня 12:00
Переглядів: 263
Брати Баранці

У футболі не рідко зустрінеш братів на футбольному полі. Часом вони захищають кольори різних клубів, а іноді навіть різних збірних і грають один проти одного. Але не часто зустрінеш братів-близнюків. В Україні найвідоміші – брати Баранці. Вони, на відміну від Жерома і Кевіна-Прінса Боатенга або братів Де Бурів, всю кар'єру проводять пліч-о-пліч, навіть в юнацькій збірній львів'яни провели однакову кількість матчів.

Влітку Григорій і Борис приголомшили всіх своїм рішенням залишити «Зірку», що вийшла в еліту, заради переходу в винниківський «Рух», який тільки-тільки отримав професійний статус і здобув право дебютувати в другій лізі. Рідко коли побачиш, щоб лідери команди відмовилися від виступів у Прем'єр-лізі і вирушили двома дивізіонами нижче.

Ми зустрілися у Львові, рідному місті для Баранців. За чашкою кави в центрі цього чудового міста футболісти «Руху» розповіли про своє рішення повернутися на малу батьківщину, згадали всі віхи своєї кар’єри і повідали про свої мрії. FootBoom пропонує вашій увазі першу частину інтерв’ю.

Рівняння на Зідана та Дель П’єро

- З чого починалась ваша кар’єра футболістів? Хто привив вам любов до футболу?

Григорій: Напевно, дід привив нам любов до футболу, бо він сам грав за заводську команду, та брав нас з собою на матчі «Карпат». Так що це, в першу чергу, його заслуга. А вже в вісім років батьки привели нас в школу «Карпат», де ми з п’ятого класу займалися в спецкласі.

- Хто першим з вас закохався в футбол?

Г.Б.: Разом, бо в парі ми грали і в комп’ютерні ігри, та й на майданчику біля дому з хлопцями.

- Окрім футболу ще чимось займались?

Г.Б.: Професійно – ні. На майданчику грали в баскетбол. Влітку весь день проводили за настільним тенісом, а ввечері, коли збирались всі хлопці, вже грали у футбол.

- На кого рівнялися в дитинстві? Чия гра вас захоплювала?

Г.Б.: В школі мені подобався Зінедін Зидан. Я вважаю, що це Король футболу. Він виконував великий об’єм роботи на полі, забивав важливі м’ячі. В нього була техніка на дуже високому рівні.

Борис: Мені завжди подобався «Ювентус» та один з найяскравіших гравців цієї команди – Алесандро Дель П’єро. Для мене це був кумир.

- Футболки з чиїми іменами на спині носили в дитинстві брати Баранці?

Г.Б.: Ні, в мене такої не було. Я не випрошував у батьків купити мені футболку Зидана чи ще когось. Коли ми починали грати в футбол, тоді ще не було так багато футболок на базарі чи в магазині.

Б.Б.: В мене теж не було. Це якось повз нас пройшло. Вони недешево коштували до того ж.

«Гріш! А чого ти не кажеш, що ти не Боря»?

- З братами Де Бурами вас порівнювали?

Г.Б.: Так, було таке. Але здебільшого хлопці, які старші за нас. Коли ми їздили на всеукраїнські змагання, вони казали: «О, Де Бури»!

- Доводилось жартувати з тренерами якось? Наприклад, робити щось один за одного?

Г.Б.: Наш дитячий тренер досі не розрізняє нас, так що і жартувати не треба. Скільки вже часу минуло, а він досить плутає (сміється). Навіть зараз була цікава ситуація: Боря травмований, дивиться тренування за межами поля, а новий тренер Руслан Мостовий мені в процесі роботи підказує «Боря! Боря!». Потім свистить, зупиняє тренування та каже: «Гріш! А чого ти не кажеш, що ти не Боря»? Я вже звик, кажу йому, не перший раз.

Б.Б.: Кожен тренер по-різному нас розрізняє – хтось одразу, а комусь треба трішки часу. Але взагалі-то ми не настільки схожі, щоб нас не розрізняти.

- Те, що ви близнюки, якось допомагало в житті?

Б.Б.: Як сказати, в брата є моя підтримка, в мене – його. А в загальному плані кожен сам добивається своїх цілей.

Г.Б.: Так само і відповідати доводилося обом. Якщо хтось щось робив не так, то батьки казали: «Та вони двоє». Нас не ділили, ніколи не розбирали, хто винен. Діставалось обом.

- В дитинстві ви намагались максимально бути схожими один на одного, чи зовнішній облік нічого не значить, важливіше те, що відчуваєте всередині?

Г.Б.: В дитинстві ми не заробляли гроші, нас одягали батьки. Вони старалися одягати нас однаково, щоб не ділити та не ображати, що у когось річ дорожче. Але коли ми ставали старше, то казали: «Я не хочу того светра, хочу іншого».

- Брати Де Бури казали, що їх кар’єра йшла поряд один з одним лише випадково. Ви граєте тільки разом. Якщо подивитися історію ваших виступів, то навіть в юнацькій збірній ви зіграли рівну кількість матчів. Переходячи з клубу в клуб, головною умовою було, щоб грали разом?

Г.Б.: Ні, просто коли нас запрошували, то завжди запрошували двох. Якщо нас задовольняють умови, то чому бігати не разом, а десь по різних командах? Був епізод, коли я сам поїхав до «Чорноморця», але після перегляду повернувся. Окрім цього, ніколи не було, щоб телефонували мені, а брата не запрошували, чи навпаки.

- Якщо б свого часу, наприклад, «Динамо» чи «Шахтар» запропонували одному з вас перейти до них, ви б все одно відмовилися заради брата?

Б.Б.: Думаю, було би правильним дати згоду, бо це гранди українського футболу, було б престижно пограти в цих командах.

Г.Б.: Я вважаю, що ніяких образ на брата не могло б бути, що його взяли, а мене ні. Це нормально, це спорт. Чим вище підіймаєшся, тим краще, тому ми були б тільки раді цьому.

«Карпати-33»

- Чому не вдалося заграти на молодіжному рівні у збірній?

Б.Б.: Коли ми закінчили футбольну школу, то потрапили в четверту команду «Карпат». Тільки уявіть, скільки треба пройти, щоб опинитися в першій команді. В інституті хтось з хлопців виправдовувався перед викладачем, кажучи: «Пробачте, я футболіст, в «Карпатах» граю, тому не встиг». А викладач говорив: «Де, в «Карпатах-33»?» Було багато хлопців, кого вже брали до другої команди. Думаю, просто були хлопці, які грали на більш високому рівні тоді.

Г.Б.: Одним словом, тренеру видніше.

- Хто тренував ваш рік у збірній та з ким з футболістів тоді грали?

Г.Б.: Тренером був Юрій Калітвінцев. Багато було хороших хлопців. Це Костянтин Ярошенко, Денис Кулаков, Олег Герасим’юк, Юра Мартищук.

Б.Б.: Ще Дмитро Чигринський, Богдан Шуст.

Г.Б.: В нас було половина гравців з «Динамо», половина – з «Шахтаря», четверо з «Волині» та ми з «Карпат». Якщо так згадати, то більше половини з тієї команди заграла на високому рівні.

- В ваших кар’єрах є цікавий епізод: у 2003 році, якраз тоді, коли ви з’явились в першій команді «Карпат», ви провели по дві гри за міні-футбольний клуб «Інвар-Стар». Могли стати футзалістами?

Г.Б.: Це було ще коли ми не були професіоналами, після школи. Наш перший тренер (ви знаєте, які заробітки у дитячих тренерів) додатково тренував міні-футбольну команду. Ось він і брав нас, п’ятьох хлопців, в цю команду. А що нам треба, молодим хлопцям? Лише грати. Та ще й президент того клубу за перемогу давав пару гривень. Ми навіть чемпіонат міста виграли.

Б.Б.: До речі, матчів було набагато більше. Просто ці два матча були в Кубку України, тому офіційно рахувалися. Мені навіть більше подобався міні-футбол. Якби «Карпати» не взяли після школи в команду, то може, й грали би в міні-футбол.

- Можна сказати, що період у ФК «Львів» - найкращий в вашій кар’єрі?

Г.Б.: Так, але більше позитиву отримуєш вже в більш зрілому віці. В молодості живеш одним днем, не думаєш про завтра. Усвідомлюєш всі емоції вже потім. Як на мене, це було в Кіровограді. В «Оболоні» якісь двоякі почуття, бо прийшли, грали, а потім ні з того, ні з сього зміна керівництва, недовіра президента до менеджменту команди. Який тут футбол? Ти пишеш в КДК, щоб тобі гроші повернули, а відповіді ніякої. Прожив півроку в Києві так, квартиру оплачувати та дітей годувати.

- Як працювалося з Ковальцем?

Г.Б.: Можу тільки позитивно відгукуватися про Сергія Івановича. Він завжди на позитиві. Ми завжди боролись, десь везіння не вистачало, програвали в один-два м’ячі максимум. То тренер не робив з цього катастрофи. Ми стартували дуже погано, з чотирма очками були на останній сходинці. Він заходить до роздягальні та каже: «Чого такі сумні? Якщо перевернути таблицю, ми ж перші»! Ковалець старався донести до нас головне – футбол це не найважливіше в житті, адже є сім’я, батьки. Бувало, хлопці відпрошувалися, він нікому не відмовляв.

Б.Б.: Він завжди старався підтримати нас. В нього завжди було так: по-перше у футболістів родина, а потім футбол.

«Тяжко забути, коли 11 гравців стоять у власній штрафній»

- Дебютний матч проти «Шахтаря» пам’ятаєте? Які емоції тоді пережили?

Г.Б.: Таке тяжко забути. Тяжко забути, коли 11 гравців стоять у власній штрафній (сміється).

Б.Б.: Навіть 22 футболісти в одній штрафній.

Г.Б.: Десь пощастило нам тоді, бо ми весь матч оборонялися, рідко виходили в контратаки, які нам вдалося реалізувати. На розборі гри був епізод, коли всі 11 гравців нашої команди були у власному штрафному майданчику. Багато емоцій тоді було, а ФК «Львів» тоді добряче підтримували, навіть у Домромилі. Навіть в першій лізі багато глядачів приходило на матчі.

- В чому така популярність ФК «Львів», того же «Руху» у Львові? Зараз на «Карпати» ходить дуже мало глядачів.

Г.Б.: «Карпати» завжди були брендом. Коли команда показувала добру гру, стадіон заповнювався. То може від відданих фанатів це залежить? Команду треба підтримувати завжди, не тільки в теплу погоду, а й в мороз. Чомусь «Шахтар» збирає в єврокубках повні стадіони. Мабуть, в нас такий менталітет, вболівати тільки, коли все гаразд з результатами.

Б.Б.: Мабуть, інтерес до футболу зник. Люди зайняті зараз іншими справами. Подивіться на «Динамо», там і на Лігу чемпіонів не ходять. Либонь, на ситуацію впливає ситуація на сході країни. Людям зараз не до спорту, кожен думає, як би прожити.

- Григорій в одному з матчів ФК «Львів» відзначився в воротах «Карпат». Протистояння двох львівських команд тоді було принциповим?

Б.Б.: Тоді було справжнє дербі! Перший тайм ми вигравали - 2:0, але все ж програли - 2:4.

Г.Б.: Ми до того вибили «Карпати» з Кубку, коли ще грали в першій лізі. Мабуть, тоді це протистояння зародилось. Багато хлопців, хто закінчив школу «Карпат», грали за ФК «Львів», може, це діяло. В цьому протистоянні не було ніяких підводних течій, всі грали по-справжньому, то й людям було цікаво. Ми як раз вилетіли в першу лігу, не перегравши «Карпати» в останньому турі. Багато людей після матчу питали, чому так, казали, що краще було б мати дві львівські команди в Прем’єр-лізі. Якщо в Донецьку всі хотіли мати дві команди, то у Львові – ні. Краще я один, чим з кимось.

- Які емоції були після того матчу з «Карпатами», коли ФК «Львів» вилетів до першої ліги?

Б.Б.: Прикро було дуже, але ніхто і не думав ображатися на «Карпати». Вони грали так само, як і ми – за преміальні, за очки.

Г.Б.: Коли програєш, маєш ображатися лише на себе. Прикро було тому, що після цього перед нами постала невідомість.

- Сумнозвісний матч в Домромилі проти «Металіста» пам’ятаєте? Доводилося згодом грати в аналогічних умовах?

Г.Б.: Тут далеко ходити не треба, зараз у другій та першій лізі майже у всіх такі поля. Візьміть Івано-Франківськ, Тернопіль. Чомусь на Західній Україні не хочуть дивитися за полями. Тільки дощик пройде – все, болото. Ось грали з «Тепловиком», дуже цікавий футбол: лише боротьба, викривання зон немає, всі розраховують на стандарт.

Б.Б.: Тоді нам сказали грати. Ми ж не могли підійти до тренера чи інспектора та сказати, що не хочемо грати. Там поле було хороше, накрите, сухе. Але перед грою з нього зняли плівку та чомусь не накрили. Вночі випав сніг. Вони прийшли на стадіон, почали чистити поле від снігу, а там крига. Не то, що за ним ніхто не доглядав, просто недбалість...

«Всі жили однією мрією – вийти в єврокубки та потрапити до групового етапу»

- Після ФК «Львів» ви повернулись до «Карпат». Навіть в єврокубках дебютували. Що запам’яталось з тогjо періоду?

Б.Б. Тоді організація в «Карпатах» була на високому рівні. Всі жили однією мрією – вийти в єврокубки та потрапити до групового етапу. Всі працювали на це – тренерський штаб на чолі з Кононовим, керівництво, гравці. Тому й був результат.

Г.Б. На день народження гол «Рейк’явіку» забив. Потім був «Зестафоні», а в останньому раунді кваліфікації зустрілися з «Галатасараєм». Гол Федецького на останніх хвилинах подарував неймовірні емоції, ніби виграли Лігу чемпіонів. Після матчу зібрались всією командою десь в ресторані, трохи відсвяткували, адже чемпіонат був в розпалі. Не кожен же рік «Карпати» грають в єврокубках. Зараз легше зайняти місце в єврозоні, ніж потрапити в груповий етап.

Б.Б. Всі матчі в груповому етапі були святом для нас. «Борусія» вийшла до фіналу Ліги чемпіонів, ставала чемпіоном Бундесліги, «Севілья» тричі поспіль вигравала Лігу Європи, а «ПСЖ» ставав чемпіоном Франції.

Г.Б. Запам’яталось, що всі вони вміють грати по результату. Той же «ПСЖ» приїхав до Львова за нічиєю, та й здобув її.

- З кимось з гравців команд-суперників тоді вдалось обмінятись футболками?

Б.Б. В Дортмунді я помінявся з Кубою Блащиковські.

Г.Б. А я з Нурі Шахіном. А ось кому дісталася футболка Маріо Гьотце, який забив переможний гол у Львові, не пам’ятаю.

- Взагалі футболки колекціонуєте?

Г.Б. Ні, майже не збираємо. Можу лишити собі ті футболки, в яких грав за свої клуби. Або коли друзі просять, то беру.

- Свій міні-музей у братів Баранців є?

Г.Б. Та ні, все дома вміщається (сміються, - прим.авт.).

- Тим не менш, в команді Кононова ви провели лише півроку. Чому не вдалося закріпитися в «Карпатах» тоді?

Г.Б. Все було чесно та порядно. Ми не були гравцями основного складу. Після закінчення першого кола поспілкувались з Олегом Георгієвичем, він сказав, що не розраховує на нас, та в команду взимку приїдуть легіонери. Ми почали шукати нове місце роботи, на тому історія з «Карпатами» закінчилась.

«Якщо ми були б Рибами за знаком зодіаку...»

- Чому після досить вдалих виступів у Прем’єр-лізі з «пивоварами» ви вирішили зробити два кроки назад та перебратися до Тернополя, у команду другої ліги?

Г.Б. На той момент ми вже пограли півроку в першій лізі, почались смутні часи в «Оболоні». Відразу нікуди не хотілося їхати на збори. Тиждень посиділи вдома, другий, потім Різдво… Чесно, не хотілося їхати на збори до Туреччини, та й від пропозицій білоруських клубів відмовилися. А потім Ігор Яворський дзвонить і каже: «Що ти хочеш, які умови? Пограєш півроку, а потім кудись підеш». Тим більш тоді в них губернатор намалював дуже яскраві перспективи. Спочатку все виконувалося, але потім Майдан, губернатору вже було не до футболу.

Б.Б. Якби губернатор лишився, то, мабуть, в Тернополі була би дуже пристойна команда. Там був хороший підхід до діла. І футболісти приходили ті, які знали, що робити.

- Багатьох шокувало ваше рішення відмовитися від виступів у Прем’єр-лізі заради переходу в «Рух». Все ж, чому саме ви вибрали такий розвиток кар’єри, адже ветеранами, які поїхали додому догравати, вас не назвати.

Г.Б. Ще за півроку до завершення контрактів ми прийшли до керівництва «Зірки» та сказали: «Чи не могли би ви нас відпустити по закінченню сезону»? Вони кажуть: «Ні, ні в якому разі. Ми на вас розраховуємо, давайте продовжимо контракт». Але якщо я прийшов за документами, про яке продовження може йти мова? Ми все ж знайшли спільну мову з президентом, ми чесно відіграли ще пів сезону, з нами розрахувалися і ми спокійно пішли.

- Чому не лишилися ?

Г.Б. Якщо ти обіцяєш людині, що будеш працювати з нею, ти не можеш поміняти рішення. В Кропивницькому закінчилося все на позитиві, ми не жаліємо, що не лишились.

Б.Б. Якщо ми були би Рибами за знаком зодіаку, то можна було б поміняти рішення, вильнути хвостами (сміється, - прим.авт.). До нас поставилися із розумінням.

- Зараз слідкуєте за «Зіркою»? Щось змінилось там?

Б.Б. Так, адже там залишились друзі. Змінилось багато чого – тренери, керівництво. Це одна із тих команд, де нема заборгованості, президент старається.

- Вас здивувало, що тренером призначили 29-річного фахівця Даріо Друді?

Г.Б. Це їх вибір, також, як і їхнім вибором було звільнити його. Бачите, не тільки брати Баранці здивували, що перейшли в «Рух», а й «Зірка» вибором тренера (сміється, - прим.авт.).

- У минулому сезоні «Зірка» впевнено виграла першу лігу. Команда Лавриненка була на голову сильніша за інших?

Б.Б. Так, ми були більш зіграні. Ми старались грати першим номером, що не часто зустрінеш в першій лізі.

Г.Б. Більшість команд грають, щоб не пропустити, бо не знають, як забити. Нам постійно говорили, що ми заб’ємо. І підбір футболістів був такий. Якщо в нас фланги бігли вперед, їх не заставиш бігти назад, тому інші люди старались закривати ці зони.

Б.Б. Ми почали з одним очком в трьох турах. Нам ніхто не ставив завдання обов’язково здобути путівку до Прем’єр-ліги. До речі, Лавриненко як раз з тих тренерів, хто не впадає в паніку, коли щось не вдається.

Г.Б. Він не казав, що всіх повигинають, та наберуть нових футболістів. Він говорив, що гра є, треба додавати, та все вдасться. І дійсно, все вийшло. А у другому колі вже футболісти дуже хотіли вийти до еліти. Зазвичай керівництво ставить задачу, а тут футболісти хотіли виконати цю задачу навіть більше, ніж керівництво. Тяжко було зупинити нас.

«Конкретна задача – вийти до першої ліги»

- «Такі футболісти, як Баранці, вибирають другу лігу замість контракту на півроку у вищій лізі. Напевно, щось не так в клубах вищої ліги», - казав ваш президент. Що саме не так в цих клубах?

Б.Б. Це слова президента, він краще скаже.

Г.Б. Але всі ж бачать, що відбувається. Думаю, журналісти знають про це краще, ніж навіть футболісти.

- Також Козловьский казав, що переконував ваших жінок. Що саме говорив він їм, та як саме проходили ці переговори?

Г.Б. Ні, думаю це був більше жарт (сміється, - прим.авт.). Він любить пожартувати, розрядити ситуацію.

- Пан Козловьский дуже емоційна людина. Може до суддів зайти. Гравцям від нього теж дістається?

Г.Б. Він справедливий. Коли людина платить зарплату чесно, не обманює, то й до нього треба порядно відноситись. А той інцидент з арбітром… То накипіло. Людина вкладає, а тут… Може в нього плани великі на кубок були. Просто получили одностороннє покарання, тільки президенту дісталося. А чому іншу сторону не покарали?

Б.Б. Він ніколи раніше не заходив до суддів. Робить все чесно, все тоді буде добре. Команда новостворена, а його відразу шапкою по голові. Може і не стрималась людина, висловила свою думку.

- Мирон Маркевич часто буває на матчах "Руху". Допомагає команді якось?

Б.Б. Були моменти, коли він приходив. Підказував, спілкувався з тренерами. Але не постійно, лише як має вільний час.

- Зміна керманича по ходу сезону стала для команди несподіванкою?

Б.Б. Я вважаю, що зміни завжди на краще. То є діло президента та колишнього тренера. З нашого боку висловлювати свою думку щодо цього рішення є не дуже коректно.

Ви казали, що за 4-5 років «Рух» має вийти до Прем’єр-ліги. В цьому сезоні перед командою стоїть завдання підвищитись у класі?

Г.Б. Так, конкретна задача – вийти до першої ліги.

- Можна сказати, що «Жемчужина» і «Кремінь» - головні конкуренти «Руха»?

Г.Б. Так, це непогані команди. Ще «Балкани», «Інгулець-2» - це бійці.

- Ви пограли в минулому сезоні в першій лізі, зараз граєте у другій. Рівень цих дивізіонів дуже різниться?

Г.Б. Десь половина ігор – це боротьба, як в першій лізі. Тому немає великої прірви.

Б.Б. Є різниця в організації, мабуть. Друга ліга суттєво поступається. В нас, наприклад, все на вищому рівні, а десь менш все професійно.

Г.Б. В другій лізі команди можуть приїхати на «Рафіку». Може десь фінансів бракує. Та й в турнірному плані в першій лізі все щільно.

- Перша ліга буквально по вуха в договірних матчах. В другій лізі є підозрілі матчі?

Г.Б. Якщо ти граєш на перемогу, не думаю, що тебе щось інше цікавить. Я в такі ігри не збираюсь грати, наш президент теж.

Б.Б. Ми з таким ніколи не стикалися, займатись таким не будемо. Це всі знають, тому, думаю, нам і не пропонували ніколи такого, бо знають наше ставлення до цих брудних ігор.

- Якщо б була така можливість, що б ви змінили у своїй кар’єрі? Який шаг не зробили би?

Б.Б. Вертатися назад не хочеться.

Г.Б. Деяких людей просто не хотілося би бачити у своєму житті. Одного з львів’ян, скажемо так, не хотілося би бачити з самого початку кар’єри.

- Яка футбольна мрія братів Баранців ще не втілилася у життя?

Г.Б. Свою мрію пов’язуєш з тою командою, в якій граєш. Наша мрія – вийти з «Рухом» до Прем’єр-ліги.

Б.Б. Не будемо загадувати, все повинно бути поступово. Треба для початку в першу лігу вийти.

- Не думаєте, що з «Рухом» у Львові станеться те, що і з ФК «Львів»? Команда після зльоту впала в небуття.

Б.Б. Не думаю, що таке повториться. Людина взяла команду не з першої ліги. Це як дитина, вона дивиться за нею, переживає.

Г.Б. Хочеться щоб в кожному місті футбол розвивався, щоб бізнесмени мали мрію, та вкладали гроші в клуби. Щоб у людей була робота, а команди не зникали. Зараз роботи не вистачає всім, не тільки спортсменам.

- Зараз багато діючих футболістів не завершуючи кар’єру закінчують тренерські курси. Чи є в вас такі плани, та чи думали, чим займатиметеся після закінчення виступів?

Б.Б. Ми закінчили курси, в нас є тренерські ліцензії категорії С.

Г.Б. Щось загадувати не хочемо, все поступово. Курси курсами, але багато що треба брати від тих тренерів, з якими працюєш. Але про тренерську кар’єру ще рано говорити.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: