Дмитро Лащук: "Перемагати на всіх змаганнях росіян - політичне кредо українських рекордсменів"

03 листопада 08:17
Переглядів: 91
ЛАЩУК

Ще за радянських часів ми завжди чули, що політика зі спортом не мають або не повинні мати нічого спільного. Наразі в нашому житті настільки все взаємопов’язане, що відокремлювати одне від одного непросто. Наприклад, ще рік-два тому в Україні тривали жорсткі і навіть жорстокі протиборства між уболівальниками різних футбольних команд на стадіонах і поза їх межами, а сьогодні тут спостерігаємо братання між ними з виконанням Державного Гимну. Ось вам — спорт і політика. Під час Революції гідності спочатку — безкомпромісна боротьба ультрас з «тітушками», а тепер разом зі спортсменами — боротьба за незалежність України із терористами й російськими військами. Про політику і спорт — наша розмова зі спортсменом, колишнім президентом футбольних клубів печеніжинських і коломийських «Карпат» Дмитром Лащуком.

— Пане Дмитре, і колись, і ще зовсім недавно спортивні чиновники нам твердили про відстороненість спорту від політики..

— Однак  згадаймо, наприклад, Московську літню Олімпіаду 1980 року, коли в столицю СРСР не приїхали команди з багатьох країн на знак протесту проти війни в Афганістані. Або візьмімо зимову Олімпіаду в Сочі цього року. Через людиноненависницькі прояви режиму Володимира Путіна в Росії багато лідерів демократичних держав не прибули на відкриття та закриття ігор. і цей список залежності спорту від політики можна продовжити.

— А як, на ваш погляд, мало б бути в «Ідеалі»?

— На мою думку, спорт і політика насправді мають іти різними шляхами, бо спорт об’єднує людей, нації, країни, а політика, як бачимо, часто роз’єднує.

— З вами можна в чомусь і не погодитися. Революція гідності та війна на сході України спричинили великий злам у свідомості мільйонів людей, заполонили їхні душі патріотизмом і  любов’ю до своєї Вітчизни. Не є винятком і спортсмени, і спортивні керівники.

— Справді, так є і, сподіваюся, що так і буде. Просто в нинішній політичній ситуації ці поняття розділити важко, тому й спорт тепер іде в ногу з політикою. Можна навести багато прикладів, коли наші патріотично налаштовані спортсмени, з подвоєною силою борються за перемоги, за найвищі нагороди на честь України. Приміром, у серпні в китайському місті Нанкіні проходила друга світова юнацька Олімпіада і один наш боксер, вийшовши до фіналу разом із росіянином, сказав, що не має права йому програвати. І він виграв на рингу цей бій. А як раділа наша четвірка у складі Артема Морозова, Олександра Надтоки, Дмитра Михая та івана Довгодька, яка вперше за 23 роки незалежності України в Амстердамі здобула перемогу на чемпіонаті світу з академічного веслування та відібрала рекорд у Росії!
Ось що сказав після змагань новоспечений чемпіон Олександр Надтока: «У такий важкий історичний період ми двічі втерли носа росіянам. По-перше, ми відібрали у них рекорд. По-друге, не пустили російський екіпаж не те що на п’єдестал, а навіть до фіналу». Радості не було меж і в Ольги Харлан на чемпіонаті світу з фехтування в Казані, коли на російській території на її честь звучав Державний Гимн України і піднімався синьо-жовтий прапор.

— Пане Дмитре, нині тривають дискусії, чи варто виступати нашим спортсменам на європейських і світових змаганнях, які відбуваються в Росії? Що з цього приводу скажете?

— Якби спорт був поза політикою, то таких запитань не виникало б. Тепер ситуація, на жаль, зовсім інша — політично-агресивна, і кожен вирішує сам, як діяти краще. Наведу приклад Ольги Харлан, яка  на ворожій території прославила Україну. А от слабким збірним не варто туди потикатися, щоби в нинішніх умовах не підривати авторитет нашої держави, в тому числі й політичний.

— З цим я з вами погоджуюся. А чи варто було ослабленим складом летіти до Челябінська на чемпіонат світу з дзюдо за однією бронзовою медаллю в Георгія Зантарая у ваговій категорії до 66 кг?..

— Тут дивує інше. Як відтак повідомив тренер збірної України Віталій Діброва, нашим спортсменам не було з ким спілкуватися. Росіяни, яких вони знали багато років і завжди з ними товаришували, твердили лише одне: «ви — бандерівці, хунта і фашисти». І нічого навіть чути не хотіли. «Вони не розуміють, що насправді відбувається в Україні, не вірять, що російські війська вторглися на територію чужої держави, — сказав Діброва. — Для них свята правда — те, що кажуть на їхньому телебаченні. А що там говорять — це ми чудово бачили й чули. На одному з телеканалів показували фільм про Степана Бандеру, де українців просто змішують з лайном, а на другому показували фільм «13 друзів хунти», де обливають брудом Макаревича та інших свідомих людей. Таких зазомбованих не переконаєш».

— Через таку зазомбованість населення Росії Володимир Путін поводиться нахабно, ігноруючи всі міжнародні правила. Шкода, що він і його воєнна кліка через пресу та телебачення зазомбували і спортсменів. Останні, здається, не розуміють, що творять, підриваючи свою честь і гідність. Прикладом цього є боксерський вечір у Севастополі, організований Росією...

— Переглянувши відео боксерського вечора, можна жахнутися. Російський боксер Дмитро Чудінов приїхав на змаганняѕ на танку. Дуже цинічно з огляду на війну з Україною. Організатори шоу хотіли підкреслити свою нібито перемогу над Україною. Це був нахабний пропагандистський трюк. А вершиною цинізму від Росії стало те, що в залі палили синьо-жовтий прапор. Це — варварство! Обурює не лише те, як росіяни організовували вечір боксу, а й те, що ці поєдинки взагалі відбулися. Росія не мала права проводити бої в Севастополі, бо Крим — територія України. і якби російські промоутери захотіли організовувати вечір боксу, то мали б отримати необхідні дозволи від українців. Це міжнародні норми, вони їх порушили. До речі, не всі російські боксери захотіли брати участь у цьому пропагандистському спектаклі.

— А боксер із Сімферополя Павло Дорошилов вийшов на свій перший поєдинок на професійному ринзі проти 41-річного британця Дені Вільямса з прапором самопроголошеної «ДНР». Хоча він — корінний кримчанин і не має нічого спільного з Донбасом. Водночас є й інші приклади. Українські боксери-професіонали вкотре підтвердили патріотичність і відданість рідному народові. Чемпіон двох літніх Олімпіад у Пекіні та Лондоні Василь Ломаченко у цей тривожний час сказав, що на ринг завжди виходитиме з прапором України, тому що громадянин і патріот і завжди представляв і далі захищатиме її національну символіку. Водночас олімпійський чемпіон Лондона у важкій вазі Олександр Усик, який народився і мешкає в Сімферополі, до того ж роз’їжджає Кримом із синьо-жовтим прапорцем України, в одному з останніх інтерв’ю теж сказав, що для нього означає Україна: «Україна — мій дім, де я народився, живу й одружився, де хрестили моїх дітей, де я спілкуюся з друзями, бачу маму, дружину. Це мій дім. Це — душа». Український тенісист Олександр Довгополов після одного тенісного європейського турніру відмовився відповідати на запитання російських журналістів. Причина — їхня ворожа пропаганда проти України.
До речі, нині в зоні АТО воює кілька українських боксерів. Серед усього списку виокремлюється ім’я однофамільця Олександра Усика — Артема Усика. Недавно надійшло повідомлення про те, що під час мінометного обстрілу Артем виніс із лінії вогню двох товаришів по службі, врятувавши їм життя.

— Захищаючи свою країну, в зоні АТО уже загинули кілька відомих спортсменів. Ігор Присяжнюк — провідний український каноїст, багаторазовий чемпіон України з веслування (1000 і 1500 м), майстер спорту з панкратіону Максим Бендеров, чемпіон України 2007-го з греко-римської боротьби Віталій Ставський, майстер спорту, чинний володар Кубка України з фрі-файту Роман Ільяшенко...

— Якщо так можна сказати, війна з агресором іде і на фронті, й на міжнародних змаганнях..

— Ще раз наголошую: наші спортсмени будь-що намагаються перемогти росіян. У норвезькому місті Трьомсе відбувалася Всесвітня шахова олімпіада. Наша жіноча збірна завоювала бронзові медалі, а чемпіонами третій раз поспіль стали росіянки. «Бронзою» жінки не дуже задоволені, але були звичайно раді тому, що виграли в росіянок, які в інших десяти зустрічах неодмінно перемагали. А от те, що зробив український весляр Юрій Чебан у Москві на чемпіонаті світу з веслування, назавжди запишуть в історію українського спорту. Олімпійський чемпіон Лондона вирвав перемогу на останній сотій секунди. 
Власне, через останні події українці не дуже хотіли їхати до Росії. Та Юрій Чебан напередодні сказав: «Найлегше просто не поїхати. Та я вважаю, що туди слід вирушити і перемогти росіян в їхньому лігві. Це буде найкраща відповідь на те зло, яке вони принесли Україні. Я обіцяю, що покараю росіян». і покарав. Притім здолав свого принципового суперника — росіянина Коровашкова. На честь нашого чемпіона над Москвою підняли прапор України і заспівали «Ще не вмерла...»

— Пане Дмитре, на жаль, є й інші приклади — зради рідного народу і своєї країни.

— Таке всюди трапляється, й українці — не виняток. Уродженка Львова чемпіонка світу зі швидких шахів Катерина Лагно переїхала до Москви і на останній шаховій Олімпіаді вже виступала за збірну Росії. Натомість її землячка Анна Музичук у цей важкий час повернулася зі Словенії в Україну і грала на першій дошці за неї, чим послабила Словенію. Анна Буряк, яка недавно отримала паспорт РФ, у Варшаві на чемпіонаті світу з сучасного п’ятиборства змагалася проти України. А ось приклад із Прикарпаття. Кажуть, громадянство північного сусіда вже отримав вихованець івано-франківської ДЮСШ «Ураган» 22-річний  гравець футзальної команди «Ураган» і національної збірної України Петро Шотурма, який підписав у Москві контракт з міні-футбольним клубом «КПР», тобто клубом комуністичної партії Російської Федерації.

— І завершимо нашу політично-спортивну розмову теж на прикарпатській хвилі. Спортсмени Івано-Франківщини у цей воєнний час щиро переживають за долю України, за можливості матеріально допомагають воїнам АТО. Однак у розмовах з ними викликає тривогу те, що російськомовні переселенці, зокрема чоловіки, які замість того, щоб бути на війні й визволяти від терористів рідний Донбас, тринькаючи гроші в наших ресторанах, кав’ярнях, починають русифікувати Галичину. На цьому тлі загострюється увага до місцевих російськомовних, які за десятки років, живучи в нашій області, так і не опанували української мови. Наприклад, один з колишніх тренерів футбольного «Прикарпаття», який нині тренує дітей і, зрозуміло, виховує їх, дає настанови чужою мовою, мовою нинішнього агресора. Що ви можете з цього приводу сказати, пане Дмитре?

— Я здогадуюся, кого ви маєте на увазі. Є такий тренер і в Коломиї. Не лише в прикарпатському футболі звучить російська мова, а й в інших видах спорту. Не можуть вивчити української мови? Просто не хочуть. А з яких спонукань — важко сказати. Я, зрештою, вважаю, що тренер, незалежно від національності, якщо живе в Україні, а спортивна школа, в якій працює, не спеціалізована з урахуванням іншої мови, то він повинен би вивчити українську і спілкуватися з дітьми нею. Уявіть собі, що в Німеччині в місцевій школі тренер з учнями розмовляв би російською чи французькою мовою?! Такого там бути не може. У нас, на жаль, є...

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити