Георгій Іваницький: "А от "золото" мені і не снилося"

05 липня 14:50
Переглядів: 268
Георгій Іваницький

Тріумфальний постріл студента Львівського державного університету фізичної культури Георгія Іваницького привів збірну команду України зі стрільби з лука до перемоги на Перших Європейських іграх у Баку, а трохи раніше він уже встиг покласти до національної скарбнички бронзовий трофей, здобутий у змаганнях змішаних пар. Після повернення з Азербайджану наш стрілець приніс завойовані нагороди до свого вишу. 

Перш ніж розпочати розмову беру до рук медалі І Європейських ігор – відчуття неймовірні, бо вигляд у них таки олімпійський, та й важать вони чимало.

- Георгію, якими ці змагання були для тебе?
- Скажу, що було не просто, спека 40 градусів, графік дуже насичений, також відчувалася різниця у часі. 

- Чого очікував від самого себе, чи задоволений результатом?
- Коли збирався в дорогу, то був упевнений – стану призером. Бо напередодні змагань мені наснилося, що здобув бронзову нагороду. А от «золото» мені й не снилося, просто з хлопцями вирішили поборотися за Україну, так як наші бійці на Сході, і ми перемогли…

- Зазвичай усіх відомих спортсменів запитують як прийшов у спорт, а хто допоміг тобі стати тим, ким є сьогодні?
- Тоді почну спочатку. Найпершим моїм тренером був Василь Володимирович Ткачек. Саме він вселив у мене віру й допоміг зрозуміти що це моє. Пізніше долучилася й Тетяна Образцова. А коли потрапив у національну збірну, відтоді маю ще одного тренера – Сергія Васильовича Антонова. Але найбільшу роль у моєму становленні як спортсмена відіграла моя сім’я. Мої батьки – найвідданіші мої уболівальники, тому завжди дослухаюся до їхніх порад. Загалом, моє становлення було нелегким. Були злети, а також були і падіння. У більш ранньому віці, незважаючи на те. що ти спортсмен, в першу чергу хочеться бути дитиною, хочеться бешкетувати, а інколи й лінь перемагає. Та мені довелося подорослішати дещо раніше за моїх однолітків. З того часу, коли важко захворів батько, я став у моїй сім’ї годувальником. А ще плекаю надію на повне батькове одужання. Усі разом ми багато пережили. І сьогодні є нормальним, коли хтось з моїх тренерів телефонує пізно ввечері до батьків, аби переконатися чи я вдома. 

- Зараз ти завершуєш навчання у нашому «зоряному» виші, чи відчуваєш себе його зіркою?
- Якщо говорити про «зіркову хворобу», тоді це не про мене. У першу чергу я спортсмен, який прагне нових досягнень, бо попереднє – це вже історія. А от тим, що є студентом Львівського державного університету фізичної культури, пишаюся. Бо тут навчався мій старший колега зі збірної Маркіян Івашко, тут навчалися мої тренери й безліч відомих у всьому світі спортсменів. І я дуже вдячний викладачам за індивідуальний підхід до мого навчання, адже графіки змагань і тренувань настільки щільні, що за інших обставин довелося б обирати між кар’єрою у спорті вищих досягнень і вищою освітою. 

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити