Григорій Ярмаш: "Коли побачив умови в "Динамо", відпала щелепа"

15 червня 13:00
Переглядів: 973
ярмаш

Напрочуд символічним виглядає той факт, що досвідчений захисник «Зорі» завершив активні виступи саме в сезоні, коли його команда вперше в своїй історії здобула медалі чемпіонату України. І нехай правий захисник не був гравцем основного складу, цієї бронзи він справді гідний. Насамперед, своєю відданістю футболу, чесністю та бійцівським характером на полі.

«Цвях не забивав, та й бутси ще не в серванті»

— Григорій, де той гвіздок, на який ти повісив бутси: в гаражі, в комірчині, на балконі?
— І бутси, і срібний цвях, який подарували партнери, привіз додому, в Полтаву. Та поки не було часу подумати, де його прибити. Ось зараз саме приїхав до батьків у гості, на Тернопільщину, звідки я родом.

— А насправді, бутси, в яких зіграв останній матч проти «Олімпіка» (2:0), куди подінеш? У сервант поставиш і пил ганчірочкою витиратимеш?
— Та ні, не думаю. Звісно, вони пам’ятні, в них останній матч в якості гравця провів на офіційному рівні. Можливо, буду бігати на тренуваннях або з друзями.

— Розкажи, як почувався у день матчу, це якісь особливі відчуття?
— В принципі особливі моменти були, хоча, можна сказати, я ще починаючи з зими, готувався до цієї ситуації. Вже тоді були розмови, що по закінченні контракту залишуся в клубі. Рано чи пізно приходить час завершувати, нічого страшного. Звичайно, і в команді всі знали, що це моя остання гра. То не було спонтанно.

— Ти вже два тижні пенсіонер. Що відчуваєш: дикий сум за футболом, чи полегшення, нарешті цей каторжний режим закінчився?
— Відверто кажучи, зараз ще не збагнув, що сталося — стільки років був гравцем, і ніби все як завжди: просто пішов у відпустку. Та 19-го числа команда збирається, і тоді вже точно відчую різницю.

— Тобі пророкують тренерську карєру, ти навчався на курсах?
— Так, нещодавно я отримав ліцензію С, але це тільки початок. В  подальшому планую йти крок за кроком, треба вчитися і підвищувати кваліфікацію. Навчався я в Запоріжжі, в обласній федерації футболу, ліцензію С можна отримувати в будь-якій федерації. А далі будемо вчитися вже в Києві.

«Після смерті Лобановського наш спецклас розформували»

 — До речі, про навчання. Чув, що ти гарно вчився в школі.
— Батьки і вчителі не скаржилися, бо я добре намагався виконувати обов’язки в навчанні. Дев’ятий клас закінчив відмінником. Я до 8-го був у рідних Залізцях, а вже 8 і 9-й класи вчився у львівському інтернаті – УФК-Карпати. Улюбленим предметом, звісно, була фізкультура, також подобалися історія з географією.

— Відомо, що спонсором вашої шкільної команди був спиртзавод. На футболках був логотип: «Залізці-спирт»?
— Ми їздили, як команда села, тому так і називалися – Залізці. Але там не тільки спиртзавод, там і люди допомагали, тато мій Петро Григорович Ярмаш  також, у нього своя фірма і він помагав, дуже любить футбол. В селі всі один одного знали, тому й підтримували команду гуртом.

— Хто з твоїх однокласників в УФК-Карпати досяг успіхів у дорослому футболі?
— Максим Фещук, Руля Гук був потім у «Шахтарі», Вова Федорів за «Карпати» грав.

— Коли Павло Яковенко взявся за втілення унікального проекту «Академія «Динамо»-1985», для якого було зібрано талантів цього року народження ледь не з усього Союзу, він запросив із львівського УФК і тебе. Де ти його так вразив?
— Не можу сказати, де Павло Олександрович мене запримітив, але, думаю, він питав рекомендації тренерів. Запросив на збори, які проводилися в Тернополі, недалеко від дому, і, виходить, домашні стіни допомогли потрапити в столичну академію.

— Один із твоїх ровесників і майбутніх тамтешніх партнерів – Олександр Алієв скаржився на жахливі умови в академії московського «Спартака», мовляв, тому він і втік до Києва. Які умови були в «Динамо», де ви жили, як харчувалися, чи платили якусь стипендію?
— Все було шикарно. Мене запросили приїхати в Київ, сказали, подивитися умови. Зрозуміло, без батьків, та ще й у Київ – далеко, але приїхав. Подивився на базу і, як кажуть, щелепа впала. Я більше не хотів нікуди їхати, таких умов взагалі ніде не було.

Я не пам’ятаю за гроші, по-моєму, щось платили. Не можу сказати точно, але щось платили, не згадаю суму. Коли вже розпустили, то далі були «Динамо-3», «Динамо-2», там професійні контракти, ми вже були повнолітніми.

— З ким найпершим подружився у Києві?
— З Ігорем Чучманом, ми з ним мешкали разом. Він зі Львова, я з Тернопільської області, обидва із Західної України, тому швидко знайшли спільну мову. Ми й куми тепер, адже стільки років дружимо.

А ще відразу потоваришували з Сашею Максимовим, Вовчиком Самборським, з Вовчиком Польовим досі спілкуємося. Так, у нас дружня команда, що й не дивно: цілий рік по 24 години на добу разом були, може там днів на 10 відпускали  додому з Києва.

— Обізнані люди стверджують, що Яковенко дуже суворий тренер, схиблений на дисципліні. Тяжко доводилося?
— Суворий, дисципліна і максимальна віддача — передусім. Але ми розуміли, якщо вже потрапили в «Динамо», маємо доказувати ділом. Якщо щось йшло не так, Яковенко міг жорстко підказати, щоб ніхто не розслаблявся. Тому всі намагалися дотримуватися дисципліни. Бо у нас тренер сам такий дисциплінований, і вимагав від інших, щоб був порядок в побуті і на полі.

— У 2002 році ти дебютував за «Динамо-2» у Першій лізі, восени грав за «Динамо-3» у Другій. Пишався собою?
— Ніколи не пишався собою. Щойно почав би, то тоді й закінчив, напевне: не днями, а ще у 2002-му.

— Як тобі малося у дочірніх командах «Динамо»? Як охарактеризуєш той період свого життя?
— В принципі, нормально: мешкали на базі, працювали, грали, намагалися підвищувати майстерність. Пам’ятаю, операцію на пахових кільцях робили. Дякуючи керівництву клубу, президенту, мене, молодого хлопця, до Мюнхену відправили, там у клініці оперували.

— Із Лобановським не довелося перетнутися? Чи тільки здалеку бачив метра?
— Траплялися моменти, коли ми з «Динамо-2» грали, там турнір Макарова, і він завжди, за нагоди був присутнім на матчах в манежі Конча-Заспи. Кілька разів я бачив, як Валерій Васильович спостерігав саме за нашою групою.

— Для українського футболу 2002 рік став «чорним» — Лобановський помер. Ви веселі, 17-річні динамівці розуміли масштаб цієї трагедії?
— Певна річ, бо Лобановський це глиба, величина для українського футболу! Плюс він підтримував Павла Яковенка і наш спецклас. Не знаю, може то збіг обставин, але після смерті Лобановського нас влітку зібрали і сказали, що спецклас розпускають. Розійшлися хто куди, хто в «Динамо-3», хто в «Динамо-2», хто додому поїхав і шукав інше продовження кар’єри. Ми відчули це все на собі.

«У Ворсклі» Долганський мною опікувався, багатьом речам навчив»

— Після смерті Лобановського «Динамо» очолив Михайличенко. Команда двічі поспіль у 2003 і 2004 роках вигравала чемпіонат, у 2003 і 2005-му брала Кубок. Не було жодного шансу протиснутися в основу?
— Брали кілька разів на тренування, але щоб закріпитися… Не підходив під вимоги, які потрібні були для першої команди. Тому влітку 2005-го пішов з «Динамо».

— Молодості властива безпечність: залишаючи «Динамо», думав, ай, ще встигну, чи важко було розлучатися?
— Звісно сумно було, я там провів стільки років, колектив рідний, хлопці. Але нам було по 20 років, зміна поколінь, приходять молодші, які повинні грати. Ми розуміли, що треба робити крок вперед, йти на підвищення і не застоюватися.

— Як стався перехід до «Ворскли»? Чому саме Полтава?
— Мене визвав Котельников, сказав: «Є можливість поїхати до «Ворскли». Загалом, до Полтави нас вирушило четверо – ще Денис Главіна, Ден Онищенко і Діма Бровкін. Я там потренувався кілька днів і підписав повноцінний контракт.

Вища ліга — що ще треба молодому гравцю? Нове керівництво, новий тренер Віктор Носов, для мене головне було те, що я приїхав на базу, там класно, поля, умови для праці і перспектива зростання.

— У двох наступних сезонах «Ворскла» під орудою Носова посідала в таблиці місця за межами десятки. Згоден, що потім у клуба почалося «нове життя» — прийшов Павлов?
— Фундамент команди Носов закладав разом із президентом Олегом Бабаєвим, потім Микола Петрович прийшов зі своїми вимогами, зі своїм баченням і просто новий виток пішов.

— Цікаво було вперше спілкуватися з Павловим тет-а-тет?
— О, так! Ми поїхали а збори до Туреччини, по черзі заходили до нього, і запам’яталося, що перші питання зовсім не про професію були, а про родину – дружина, дівчина, сім’я. А потім вже заходили за професійні моменти спілкувалися.

— При нагоді Павлов знайомився не тільки з футболістами, а й із їхніми родичами, татом-мамою, дружинами. Мовляв, по дівчині відразу бачив, як складеться подружнє життя у футболіста. Ти знайомив свою Світлану із Павловим, чи не ризикнув?
— Я в Полтаві одружився, звісно знайомив. Микола Петрович започаткував традицію: влітку до Ялти на тиждень з родинами, у кого дітки, то з ними. Також відмічали річницю Кубка, відпочивали з сім’ями, він був знайомий з усіма дружинами і дівчатами гравців.

— Долганський був найкрутішим авторитетом у команді?
— Звісно, бо був одним із найдосвідченіших, пограв в «Шахтарі», «Металурзі» донецькому, та й за віком був авторитетом. У нас був дружній колектив — Маркоскі, Даллку, які провели стільки років у команді, Сергій Кравченко, Єсін, Краснопьоров, Медведєв. Микола Петрович йшов за принципами Валерія Васильовича, у нього повинна була бути не команда авторитетів, а команда-авторитет.

— Потім Сачко прийшов? Тоді ти міг уявити, що він згодом стане головним тренером «Ворскли», виводитиме її в єврокубки?
— Ну, ось, і Вася Сачко. Я пішов з «Ворскли», коли Василь Вікторович ще був футболістом. Після того, як ми виграли Кубок, зрозуміло, що всі футболісти стали героями Полтави, тож не дивно, що він затримався в клубі, бачите, став тренером головним.

— З ким ти товаришував у Полтаві?
— Звісно, спочатку ті, що приїхали з Києва трималися разом, вчотирьох, з Бровкіним мешкали на базі. Потім Долганський взяв під опіку, мені було дуже приємно з ним працювати, ми й досі спілкуємося. Він зі свого досвіду багато мені гарних речей підказав, що і як потрібно робити, я йому вдячний. Йован Маркоскі, коли приїхав, також подружилися.

Але у нас вся команда дружня була, Сергій Кравченко, Олександр Чижов, ми разом мешкали і теж досі спілкуємося. У нас одна філософія футбольна, ми такі бойцюгани, не дамо себе образити на полі.

Михайличенко – хрещений батько в збірних

— Хоча Михайличенко й не підпускав тебе до основи «Динамо», та все ж зіграв у твоєму житті велику роль. Вдячний йому, що взяв тебе в збірну U-21, з якою ви ледь не виграли молодіжний чемпіонат Європи у 2006 році.
— Звісно вдячний. За те, що в молодіжці грав, а найголовніше, що саме він згодом викликав мене і до національної збірної. Думаю, якби не Олексій Олександрович, то того виклику й не було б. Вдячний йому.

— Почнімо з молодіжки. Відбірковий турнір ти розпочинав ще виступаючи за «Динамо»?
— Так, базовий рівень тієї команди ще Павло Олександрович закладав, під керівництвом Яковенко зіграли три матчі і після цього він пішов, прийшов Михайличенко. А на фінальну частину до Португалії їхав вже гравцем «Ворскли».

— Ви самі коли повірили, що завдяки голам Мілевського і Фоміна обіграли Нідерланди у стартовому матчі Євро з рахунком 2:1?
— Тільки після фінального свистка. Нас шалено підтримали вболівальники, там, де ми грали — в Агеді, був повний стадіон, і весь у жовто-синіх прапорах. ми почувалися як вдома. Тому не могли погано зіграти, всі на повну віддавалися, дякувати нашим вболівальникам у Португалії.

— Ви вийшли з групи з першого місця. Чому не вдалося обіграти Сербію у півфіналі в основний час?
— Серби на всіх юніорських турнірах виставляють гарні команди, там завжди футболісти в хороших клубах грають. А ми в доданий час, можливо, вже намагалися дотягнути до пенальті: знали, що у нас гарні воротарі, які можуть нас витягнути у фінал. Так і вийшло. Тоді тактичний хід Олексія Олександровича зіграв важливу роль: він випустив замість Пятова Рибку і ми вийшли до фіналу.

— Згадуючи його, не думали, що не треба було дратувати голландців у групі? От вони й помстилися – 0:3?
— Розумієте, ми вже потім збагнули, що з Голландією у фіналі це найкраща наша гра була на турнірі. Саме гра, а не результат. А разунок виявився поганий, майстерності не вистачило, досвіду таких матчів. У Хунтелаара два моментами було, і він їх забив. А ми свої не реалізували. Плюс у підсвідомості було, що ми вже герої, і все зробили. У голландців менталітет переможців, а для нас фінал це вже досягнення. Звичайно, потрібно було знайти в собі резерви, аби виграти золото.

— Михайличенкові ти завдячуєш і викликом до національної збірної України? Коли вперше погукав, здивувався, не повірив?
— Якщо чесно, не очікував. Але тоді Микола Петрович прийшов, і «Ворскла» почала показувати результат, ми з передостаннього місця на восьме піднялися, перемагали і грали класно. Нам казали що тренери збірної слідкують, бо команда нормально грає, але виклику не очікував.

— У тебе 8 матчів за збірну. Зізнайся, щоразу почував себе новачком?
— Відчував-відчував. Добре, що нас одночасно із Кравченком викликали, ми трималися разом, одноклубники ж, і так адаптація пройшла. Але, звісно, почувався новачком, там були старички —Шевченко, Шевчук. Воронін, Шовковський.

— Найпамятніший матч за збірну на «Уемблі» проти Англії?
— Так. Емоції позитивні, коли виходиш, повний стадіон, 70 тисяч, співають гімн — емоції зашкалюють. Хоча гра почалася і вже на це не звертаєш увагу, але матч звісно запам’ятався.

Про «Хоробре серце» і полтавського Данко

— Окрім дебюту у збірній той сезон-2008/09 назавжди запам’ятається ще й виграшем Кубку? То було щось неймовірне?
— Певна річ! Перший трофей для кожного з нас і клубу «Ворскла». Для такої провінційної команди на той час виграш Кубку, при сильних «Динамо», «Шахтарі», «Дніпрі», «Металісті», був фантастикою!

— На вас ніхто не ставив. Остаточно повірили в себе після півфіналів з «Металістом» — 0:0 і 2:0?
— Повірили лише, коли арбітр фінальний свисток зробив. А після півфіналу просто вийшли у фінал і намагалися зробити для перемоги все можливе.

— Розкажи, як напередодні фіналу ви дивилися фільм «Хоробре серце». Це справді згуртувало й завело команду?
— В принципі, налаштувалися кожен сам по собі, але ви самі знаєте, який  у нас був тренер, надзвичайний психолог, на будь-яку гру міг налаштувати, а на фінал тим більше. Він підібрав слова, щоб ми заспокоїлися і виходили спокійно грати, але пам’ятали, що такого шансу може більше й не бути. Ми вийшли і чіплялися за кожен момент.

— Проти кого тобі довелося найважче у захисті – Вілліан, Фернандіньо? Відчувалося, що це майбутні зірки АПЛ?
— Звісно відчувалося, вони після виграшу Кубку УЄФА приїхали, кожен футболіст топ-рівня. Ми ж намагалися командою нівелювати індивідуальні дії гравців «Шахтаря». Перемогли 1:0.

— Святкували у Дніпрі, де проходив фінал, потім ще й у Полтаві?
— Так, вдома нас зустрічало багато вболівальників, ми відразу на стадіон поїхали. Емоції переповнювали.

— Ще й у чемпіонаті 5-те місце посіли. Герої?
— Ми налаштовувалися на Кубок, і в кінці чемпіонату грали в своє задоволення. А так виходить і місце гарне посіли, і Кубок виграли.

— У 2008-му році на матчах «Ворскли» вболівальники вивішували оригінальний баннер: посередині серце і твоє прізвище. А Павлов тебе навіть називав полтавським Данко?
— Так, пригадую. Просто завжди намагався ставитися до людей по-людськи. Така любов болільників приємна і окрилювала віддаватися на полі, ще інтенсивніше працювати.

— Розкажи, що згадується про матчі з «Бенфікою» у Лізі Європи? 0:4 там і 2:1 удома — це твій перший єврокубковий досвід.
— Звісно, все згадується. І стадіон «Да Луш», і склад їх потужний, який був на той час – Коентрао, Савіола, Ді Марія, Давід Луїс, зараз дехто з тих наших суперників грає в «ПСЖ», «Реалі», «Челсі», що не прізвище — зірка. Звісно традиції їхні вразили, той же орел над полем.

— Ще одна знаменна для тебе подія сталася у футболці «Ворскли». В УПЛ ти забив тільки два голи, і один із них «Динамо», точніше, Шовковському.
— В принципі для мене кожен гол знаменний, я їх всього два забив, а кому неважливо. Хоча тоді за «Динамо» Шевченко грав, Ярмоленко починав.

«Закінчити кар’єру з бронзою — почесно і радісно»

— Григорій, про штрафи Павлова ходять анекдоти. Розкажеш щось ексклюзивне?
— Ну, про Безуса всі знають, що в нього був кілограм зайвої ваги і це йому майстра спорту коштувало. Було багато такого, у Павлова свої вимоги, і всі притримувалися. Якщо він бачив, що хтось не виконує потрібного, були розмови на підвищених тонах. А якщо не порушуєш режим, командні правила, то претензій особливо не було.

— І все ж, через рік ти втратив місце в основі, і Павлов тебе з легким серцем відпустив у «Зорю», так?
— Все залежало від мене, трохи пішов збій. Ми з Миколою Петровичем спілкувалися, я завжди радився і досі раджуся з ним про такі кардинальні речі. Ось і прийняли рішення, що мені краще піти в іншу команду.

— Чим же тебе так спокусив Чанцев, що ти проміняв Павлова і Полтаву на «Зорю», яка після тренерської лихоманки вже стояла «на виліт»?
— П’ять з половиною років — такий немаленький період, і треба було просто змінити обстановку, розпочати з нуля в другій команді. Плюс дзвінок Анатолія Дмитровича підштовхнув до такого рішення. Нове керівництво, нова команда, новий виклик.

— Невдовзі Чанцева звільнили і в. о. став Вернидуб. Виходить, ви з Юрієм Миколайовичем одні з небагатьох у нинішній «Зорі», хто пройшов весь цей шлях аж до бронзових медалей?
— Можна сказати і так.

— Нинішній сезон найвдаліший за результатами для команди. А для тебе особисто який період кращий у «Зорі»?
— Кращими, саме в плані ігрової практики, були ті часи, коли команда залишилася в Прем’єр-лізі, потім ми займали 10, 7 місця. Я тоді регулярно грав. А за командним результатом, звісно, найкращим був сезон, що минув. Закінчити кар’єру гравця з бронзовою медаллю — почесно і радісно.

— У минулому сезоні «Зоря» вже грала у групі Ліги Європи. Поділишся своїми враженнями від «Манчестер Юнайтед» та інших?
— Хоча я не виходив на поле, але все рівно був на «Олд Трафорд», дивився інші матчі, це божевільний досвід для команди, керівництва клубу, спілкування з такими тренерами і функціонерами запам’ятовується надовго.

«У Луганську сподобалися фанати, у Запоріжжі – Хортиця. А в Полтаві мій дім»

— Вже при тобі «Зоря» змушена була залишити Луганськ.
— Коли все це почалося ми до кінця сезону ще були в Луганську, кілька матчів зіграли, і розійшлися у відпустки. Потім нас збирали вже у Запоріжжі.

Ні, житла там у мене не залишилося, у Луганську винаймав квартиру.

— Для Юрія Вернидуба – Запоріжжя рідне місто, а команда обжилася вже?
— Футболісти — кочівники, ми постійно в дорозі. Зараз вже три роки в Запоріжжі, переїхали на базу. Гарні умови, обжилися, все знаємо. Винаймаємо тут квартиру. Є власна квартира у Полтаві, син там народився, і ми осіли в цьому мальовничому місті.

— Візитівкою Полтави є галушки.
— Звісно, коли приїздимо додому, ходимо в кафе, ласуємо. Там вже роками випробувано, знаємо, де якісно готують.

— Що прикметного тобі сподобалося в Луганську, а тепер у Запоріжжі?
— У Запоріжжі — Хортиця, ми там часто буваємо, подобається і сам острів, і музей козацтва. В Луганську не знаю навіть, там стадіон мені запам’ятався і вболівальники. Я часто згадую, коли ми боролися за виживання і грали із «Кривбасом», тоді було «мінус 13», ми виходимо на поле, а на стадіоні — 10-12 тисяч вболівальників! Думаю, ще довго буду це пам’ятати.

— Твоє селище Залізці знаходиться на березі ставу, найбільшого на Тернопільщині. Ти рибалка?
— Ось бачте, як вийшло: мешкав недалеко від одного з найбільших ставків, але не дуже рибалкою захоплююся. Немає тяги.

— Зараз весь вільний час на сина?
— Так син — Іван Григорович, у вересні буде три рочки, весь вільний час займає. Хоча і з дружиною можемо сходити кудись, в кіно, чи до театру.

За матеріалами: sport.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити