Ігор Біскуп: "Ніхто й уявити не міг, що Нива буде здатна на рівних боротися з провідними клубами"

20 лютого 14:01
Переглядів: 178
Біскуп

Легенда тернопільскої Ниви — про ташкентську спеку, два ящики горілки, гол Арарату, польський досвід і реанімацію.

У середині 90-х, коли країна ставала на ноги, в провінційному, хоч і зі статусом обласного центру Тернополі футбол для школярів був чи не єдиною розвагою. В час, коли закривалися секції, у школах не велася позакласна робота, а батьки ломали голову над адекватними заробітками, чимало дітей були кинуті якщо не напризволяще, то як мінімум увагою дорослих обділені. Звісно, найперше ми грали у футбол. Стихійно, на асфальті, гумовими м’ячами. Грали, дивилися, читали про нього. Однак найбільшою подією для нас, тернопільських хлопчаків, було очікування чергового матчу за участю вищолігової на той час «Ниви». Тієї «Ниви», з якою розійтися в Тернополі миром мали за честь усі провідні клуби України.

Дарма, що грошей на квитки не було. Але то ж не біда. Перестрибували через паркан не дуже високого міського стадіону години за дві до початку поєдинку і чекали в сподіванні, що дядьки, які тут працюють, нас не помітять. Найчастіше й не помічали. А дощ? Від нього можна сховатися під плитою над входом.

Щоправда, дядьки у куфайках з’являлися трохи згодом. Першим на поле стадіону вибігав худенький чоловік, котрий за віком теж міг годитися нам у батьки. Старші вболівальники називали його Ігорком. А ми? Ми ним захоплювалися. Тим, як ретельно і набагато довше за решту футболістів він готується до гри, тим, як самовіддано бореться. А ще окремі з нас пам’ятали, як Біскуп забив вищоліговому «Арарату» в останньому розіграші Кубка СССР. І головне – він наш, виріс фактично поряд, живе на БАМі, в звичайній квартирі у спальному районі Тернополя.

Ігор Біскуп стояв біля витоків «Ниви», котра розпочала свій шлях у Підгайцях й лише потім транзитом через Бережани переїхала до обласного центру. Кар’єру він завершив у 41, віддавши рідному клубові лише в статусі гравця 24 роки. І грав справді добре, на своєму правому фланзі міг стримати кого завгодно, будь то Віталій Косовський чи Сергій Ребров.

Біскуп – то жива ікона «Ниви». Він забивав зірковому «Динамо» у 80-х, витримав конкуренцію з майбутнім збірником Росії Тернавським на початку 90-х, пережив грузинське засилля наприкінці сторіччя і відчув на собі знущальну зверхність власників клубу в 2000-х. Власне, нині пан Ігор не приховує нічого і визнає, що свого часу тернополяни рятували «Волинь», а трохи згодом зберегти прописку у вищій лізі самій «Ниві» допомогли «Карпати». Власне, за тими спогадами про футбол різних епох дві години минули майже непомітно.

- Пане Ігоре, бігаєте у футбол ще понині?

- Ні. До 50-ти років грав (нині Біскупові 55 – авт.). Завершив за рекомендацією лікарів невдовзі після нашої перемоги на чемпіонаті України серед ветеранів в Умані. Суглобчики постиралися, медики порадили себе поберегти. Тому нині підтримую форму виключно в тренажерному залі.

- Так довго як ви у великому футболі затримуються одиниці.

- То були прекрасні часи. Звичайно, я не планував наперед, що гратиму до 40-ка років. Та й взагалі тоді, у 1978-му, ніхто й уявити не міг, що створена у Підгайцях «Нива» колись буде здатна на рівних боротися з провідними українськими клубами. Втім, поступово затягнуло і радий, що залишився у Тернополі навіть тоді, коли мав нагоду перейти у вищі за класом клуби. З часом цей патріотизм міцнів, оскільки відчував до «Ниви» прив’язаність. А ще – велику підтримку вболівальників. Відчував, що я потрібен тут, у Тернополі. Тому навіть коли було дуже важко, збирав волю в кулак і грав.

- У першому ж складі підгаєцької «Ниви» можна знайти прізвища відразу чотирьох футболістів, які присвятять «Ниві» кар’єру – Роман Мацюпа, Володимир Венгринович, Ігор Яворський та Ігор Біскуп. Амбіції здобути майстрівський статус у керівництва були вже тоді?

- Навряд чи. «Ниву» тоді утримував колгосп-мільйонер «Шлях до комунізму». Його голова Іван Потупа був далекою від футболу людиною і не дуже розбирався, що потрібно й для чого. Але виникла потреба виконувати партійний наказ. Тоді Іван Михайлович просто зібрав футболістів. І лише коли ті гравці почали перемагати й люди пішли на футбол, Потупа зрозумів, що це масовість, престиж як для нього, так і для колгоспу, району і області. Після того голова робив усе, щоб команда поступово підсилювалася, а провідні футболісти залишалися. Також Іван Михайлович почав вкладати кошти в інфраструктуру. Не дивно, що ажіотаж навколо «Ниви» в Підгайцях тоді панував неймовірний.

Шкода, що Івана Потупи з нами вже немає. Помер близько чотирьох років тому, у 79-річному віці. Ми разом з Яворським, Дідиком і Мацюпою ще на похорон у Бережани їздили. Іван Михайлович був порядною, чуйною людиною. Будучи головою колгоспу, він міг на нас особливої уваги поза межами стадіону не звертати. Але побачить з вікна автівки когось із нас, зупиниться, поцікавиться, як справи. По-людськи ставився, багатьом допомагав.

- Скільки тоді заробляли футболісти аматорської команди?

- 120 рублів зарплата і 40 – преміальні за перемогу. То в чемпіонаті області. Коли почали виступати в першості України серед колективів фізкультури, оклад виріс до 140 рублів. В принципі, то була зарплата рівня другої совєцької ліги. Враховуючи, що завдання вийти туди перед нами з часом вже стояло, розбігатися з «Ниви» ніхто не поспішав.

- Припускаю, що пам’ятною подією для вас мав стати виїзд на фінальну частину кубка СССР товариства «Колос» у 1979-му в Ташкент.

- Звичайно, адже то була наша перша справді далека поїздка. Зональні змагання ми виграли у підгайцях і припускали, що можемо в Узбекистані замахнутися на кубок. Але проводимо перший матч проти якоїсь прибалтійської команди у Самарканді. 35-градусна спека, впродовж усього першого тайму ледве ноги пересовуємо, задихаємося. Бігає у середині поля лише Володя Венгринович. Інші – варені. «Та заведіться ви нарешті» - кричав Володя. І таки завів нас. У другому таймі ми рухалися вже ліпше і наприкінці зустрічі Яворський на контратаці забив єдиний у зустрічі м’яч. То була перемога імені Венгриновича. Якби не він, не виграли б цієї зустрічі ніколи. Але надалі, в боротьбі з адаптованими до такого клімату господарями шансів на перемогу в нас вже не було.

- Майстрівський статус тоді вже бережанці отримали лише з третьої спроби…

- У 1980-му, посівши перше місце в зональному турнірі, стали лише другими у фінальній кульці в Павлограді, поступившись місцевому «Колосу». Через рік так само невдало провели фінал у Харкові. Впоралися з завданням лише тоді, коли приймали кульку в Бережанах самі. Там чемпіонського титулу серед аматорів вже не віддали.

То було вже щось, розуміння, що дитяче захоплення виявилося не марним. Я ж не уявляв себе без футболу з самого ранніх років. У себе в містечку Монастириськ ми віддавали грі весь вільний час. Старшого брата Степана навіть запрошували до лав тернопільського «Авангарду», але врешті він разом із молодшим грав на першість області. Власне, готував себе до серйозного футболу й я. Хоч відвідував секції спортивної гімнастики та плавання, але розумів, що мушу за будь-яких обставин стати футболістом. У монастириський «Будівельник», який тоді виступав у першості України серед колективів фізкультури, потрапив уже в 16, а за рік був повноцінним гравцем основного складу. До слова, виступав тоді в середній лінії.

Правим оборонцем мене зробив, запросивши до складу збірної України спорттовариства «Трудові резерви», тренер Вадим Білоцерківський. Тоді ця позиція в команді вважалася проблемною, але видно проявив себе непогано, оскільки надалі Вадим Аркадійович виставляв мене постійно. Власне, під час того перебування в збірній я познайомився з Мацюпою, Яворським, Петром Дідиком, Петром Червіним і посприяв, щоб вони переїхали зі Львова до нас, у Підгайці. Порекомендував цих хлопців Іванові Потупі, а все інше зробили відправлені ним гінці.

- Перед сезоном-1982, за підсумками якого «Нива» вийшла до другої союзної ліги, команда суттєво послабилася. Навіть ті ж Яворський, Венгринович та Мацюпа перейшли у Павлоград…

- А ще до рідної Одеси, в «Чорноморець» повернувся Олег Чернов, у чернівецькій «Буковині» пробував свої сили Віктор Ряшко. Зате залишилися Дідик, Петро Прядун, Михайло Штай, Володя Васечко. Я теж міг опинитися в Павлограді. Представники «Колоса» встигли навіть за мене дати завдаток. Мене викликали в райком партії, розповідали, які перед командою стоять завдання. Та й оклад пропонували начебто трохи вищий, ніж у Бережанах. Але в останню мить вирішив з дому не їхати. Навіть не знаю, чому так поступив. Наче й друга ліга була, і грошей трохи більше платили. Втім, добре, що так сталося. Інакше був би непричетним до виходу в другу лігу вже нашої «Ниви».

Пригадую, напередодні матчів фінальної кульки якийсь підприємець пообіцяв нам, що в разі, якщо ми займемо перше місце, поставить команді два ящики горілки. Слова він дотримався. Після вирішального матчу проти ізмаїльського «Суворовця» їхали в ресторан відзначати перемогу уже з цією горілкою. Тоді вперше в житті порушив режим. Випив зайвого, аж трохи тим спиртним отравився.

- З тих двох ящиків, мабуть, і сльози не залишилося.

- (Посміхається). Звичайно. Але ми на це заслужили – завдання виконали, а наступний матч мали зіграти аж навесні. Також нам тоді подарували хороші годинники «Луч». Своїм користувався доволі довго, але з ладу він вже вийшов.

- Перехід у професійний футбол вийшов для «Ниви» доволі болісним – команда не могла забити у чотирьох стартових матчах, а перемогла взагалі лишень у дев’ятому…

- Справді непросто було. Кожен гол вигризали з м’ясом. Але ж старалися. А праця надарма не минає ніколи. До середини змагань ми адаптувалися вже повністю й фінішували серед 26-ти команд 13-ми. У 1985-му стали сьомими, а ще відчутнішим прогрес «Ниви» став тоді, коли нас напередодні сезону-1986 очолив Віталій Полянський. Щойно розпочавши роботу, Віталій Павлович почав працювати над психологією. Перед кожним матчем він налаштовував нас лише на перемогу, домагався, щоб ми повірили в себе, щоб зрозуміли, що чогось варті. Це допомогло. Зрештою, позначився й той факт, що протягом багатьох років ми грали одним складом. Тоді усі гравці саме знаходилися у «золотому» для футболу віці. Можна сказати, що Полянському теж поталанило очолити таку команду.

- Найуспішнішим для «Ниви» у совєцькі часи став сезон-1987, коли тернополяни посіли в українській зоні другої ліги друге місце. Проте ви у тому чемпіонаті виходили на поле не дуже часто…

- Той рік склався для мене невдало. Грали у травні вдома проти вінницької «Ниви». Вели 3:0, матч вже завершувався. Отримав м’яч на правому краї й хоч візуально бачив, що на мене біжить суперник, подумати, що він зіграє настільки жорстко, не міг. Я ще встиг вдарити по м’ячу, коли отримав двома ногами збоку. У ті часи в щитках грати було необов’язково, тому я їх зазвичай не вдягав. Щоб легше бігалося. То була моя помилка. Перелом великої гомілкової кістки вивів мене з ладу на шість місяців. Але в жовтні у товариському матчі проти київського «Динамо» на поле вже повернувся. То був останній для «Ниви» поєдинок у році. Програли його 0:1, а з весни я повернув собі стабільне місце в основі.

- Товариські матчі проти «Динамо» «Нива» тоді проводила регулярно. Й один для вас має виділятися.

- Мабуть, маєте на увазі той, який зіграли у 1985-му? Ми тоді виграли 2:0, а я після прострілу з флангу забив Чанову один із м’ячів. Думаю, кияни нас тоді просто недооцінили. А ми налаштувалися. Не могли інакше, бо забитими були не лише трибуни, а навіть дах гуртожитку педінституту над стадіоном і всі дерева. Труби «тридцятки» під трибунами через людське перевантаження тоді погнулися. Зрештою, не дивлячись на налаштування суперників, нам було приємно. За киян тоді грали Андрій Баль, Володимир Безсонов, Сергій Балтача, Ігор Бєланов. А я на своєму краї діявв проти іще молодого Раца. З Василем ми постійно суперничали ще з тих часів, як він виступав у складі вінницької «Ниви». Те саме стосується й Івана Яремчука. Він до нас у складі черкаського «Дніпра» приїздив ще у Бережани.

У мене, до слова, теж була нагода засвітитися у топовому на той час совєцькому клубі. Взимку 1984-го Володимир Ємець і Геннадій Жиздик запросили в «Дніпро». Поїхав з командою на збір до Сочі. Наче проявив себе непогано, дав згоду підписати контракт, але щойно приїхав до Тернополя, як відповідальні за «Ниву» керівники дали мені ключі від квартири. Дружина тоді якраз була вагітною і для мене цей аргумент виявився вагомим. У принципі, не шкодую. Певно, так мало статися.

- Ігор Яворський в інтерв’ю UA-Футболу свого часу розповідав, що різкий спад у результатах «Ниви», падіння з другого місця у 1987-му на 12-те у 1988-му, пов’язане з невиплатою команді обіцяних за срібні медалі преміальних. Мовляв, через те Тернопіль залишив і він, і воротар Сергій Квасников…

- Трохи з Ігорем не згоден. Я йому завжди кажу, що найліпших своїх результатів «Нива» досягала лише з ним у складі. У 1988-му нам Ігора не вистачало. Втім, поряд із тим ми в тому році змогли в домашньому кубковому матчі перемогти 1:0 московський «Спартак». Якби у виїзній грі спартаківцям не допомогли судді, мали всі шанси створити сенсацію. Але суперники двічі забили з офсайдів… Взагалі, вважаю, що у 1988-му команда залишилася такою ж, якою була за рік до того. Лише результату не вистачало. Банальний спад, таке буває з кожним.

- Але Полянському він коштував робочого місця.

- Віталія Павловича зняли через те, що не було результату. За мірками другої ліги «Нива» вважалася топ-клубом і 12-го місця тренерові пробачити не могли.

- Перед командою тоді ставили завдання виходу до першої ліги?

- Наше керівництво вимагало найперше яскравої гри, яка б приваблювала вболівальників. На кожному матчі стадіон мусив бути заповнений. Але про першу лігу в Тернополі тоді не говорили. В тому ж 1987-му хоча й стали другими, але відстали від сімферопольської «Таврії» суттєво. Кримці тоді були відчутно сильнішими за решту команд. Хоча в Тернополі мали програвати. Матч завершився 1:1, а після його закінчення директор нашого стадіону Білян вдарив суддю, котрий впродовж усієї зустрічі відверто симпатизував «Таврії». Арбітр тоді призначив у наші ворота сумнівний пенальті, через який ми втратили перемогу.

Виходити у першу лігу могли в 1991 році, коли виступали у так званій буферній зоні. Тоді у класі підвищилися б майже напевне. Якби не невиїзди в гарячі точки – Карабах і Ґянжу, де у той час розпочалася війна. Нам вистачило вильоту на гру проти «Ґоязана» з Казаха. То теж Азербайджан. Ми навіть поселилися в Тбілісі, а приїхали лише на гру. Та все ж коли бачиш, як перед матчем на поле сідає військовий вертоліт, стає не по собі.

- Навіть якби «Нива» у 1991-му й посіла прохідне до першої ліги місце, вона б там не зіграла. Адже СССР вже розпадався. Доречніше в цьому контексті згадати про сезон-1990, коли тернополяни фінішували четвертими, відставши від переможців – чернівецької «Буковини» - лише на три очки…

- Олександр Павленко, котрий очолив нас після Полянського, не змінював фактично нічого. Він привів із собою хавбека Дмитра Білоуса, який служив в Афганістані та лівого півоборонця Дмитра Бідулька. Якийсь час знаходився в команді також Віктор Олійник, але вибити зі складу Яворського та Прядуна він не зміг і повернувся до Чернівців. Іншими словами, «Нива» майже не змінилася. Єдине, на чому завжди наполягав Павленко – щоб в обороні у нас завжди було на одного гравця більше, ніж в атаці у суперників. «Дивіться, оглядайтеся, але числом у захисті суперника маєте переважати» - казав Олександр Георгійович на установках.

При Павленкові ми стали третіми у 1989-му й четвертими через рік. Але сезон цей запам’ятався ще й тому, що тоді «Нива» єдиний раз в історії перемогла і вдома, і на виїзді у принциповому дербі «Карпати». Як зараз пам’ятаю, що єдиний гол у львівському поєдинку в другому таймі провів Білоус. Ігри з сусідами – «Карпатами», «Волинню», «Прикарпаттям» - завжди носили для нас принциповий характер.

- «Прикарпаття» навіть одного разу підсунуло «Ниві» свиню. Не програвши заключного матчу першої частини чемпіонату, франківці не пустили тернополян до фінальної 12-ки…

- То у 1984-му? Там радше не прикарпатців треба звинувачувати, а окремих наших футболістів. Щось нечисто було. За грою ми не поступалися, але за рахунку 1:0 на нашу користь Валик Жуков забив ду-у-же дивний м’яч у власні ворота. Ми поступилися 1:2. За підсумками цього матчу керівництво влаштувало розбірки, котрі завершилися відрахуванням з команди Жукова і ветеранчика Тараса Белея.

- Один із найяскравіших матчів совєцької епохи «Нива» зіграла в останньому розіграші Кубка СССР…

- Після перемоги 3:1 над «Араратом» місто стояло на вухах. Хоча в дебюті зустрічі ми сильно нервували, навіть пропустили швидкий гол. І добре, що мені вдався той неймовірний удар в дальній від воротаря кут через себе. Звісно, трохи пощастило, але хто не б’є, той не забиває. Ми відігралися і цей м’яч додав команді наснаги. Ми повірили у власні сили і понеслися вперед. Забили двічі, хоча могли наколотити вірменам голів п’ять шість. Достатньо згадати, що Яворський тоді не реалізував пенальті. Єдине, за чим потім шкодували, так то за тим, що повторна гра через розпад СССР уже не відбулася. То могла бути історична перемога.

- У той час, коли «Нива» стартувала у вищій лізі прем’єрного чемпіонату України, Ігор Біскуп вирішив спробувати леґіонерського хліба.

- До Польщі з Тернополя ми тоді, прийнявши пропозицію екс-тренера «Ниви» Євгена Камінського, поїхали втрьох з Вітею Сухенком і Сергієм Райком. Спершу трохи пограли за жешувський «Зельнер», а потім серйозно допомогли «Сталі» з Сянока. З цією командою третього польського дивізіону ми увійшли до трійки найсильніших. За рівнем готовності на фоні місцевих футболістів ми виділялися відчутно, тому не дивно, що після завершення сезону нам запропонували продовжити співпрацю. Однак мав й іншу пропозицію – від президента «Ниви» Володимира Аксьонова. Він покликав додому і я залюбки погодився. Хоча платили тоді у польському третьому дивізіоні більше, ніж у нас футболістам елітних команд. Втім, вдома є вдома. Тим паче, «Нива» грала у вищій лізі, а то зовсім інший рівень.

- Тодішній наставник «Ниви» Леонід Колтун в одному зі своїх інтерв’ю сказав, що фактично реанімував Біскупа для великого футболу. Ви з ним згодні?

- Якщо зважити на те, що мені вже було 32, то, мабуть, так. Хоча я себе не запускав ніколи, постійно працював. Разом з тим, за півроку в Польщі трохи вибився з колії. Клуб у Сяноку напівпрофесійний, системного підходу до тренувань не існувало. Самотужки ж тримати себе в тонусі складно. Тому Леонідові Яковичу можу подякувати.

- «Нива» після високого сьомого місця у першому чемпіонаті України дивом залишилася у вищій лізі в другому. Чому?

- В порівнянні з попереднім сезоном Тернопіль залишила ціла група футболістів, на яких Колтун тоді опирався. Крім того, не назвав би надто стабільною фінансову ситуацію. Зізнаюся, до кінця не розібрався, чому Аксьонов після завершення першого кола вирішив змінити тренера. Чув, що Колтун змушений був припинити роботу через сімейні обставини. Однак не переконаний, що то єдина причина.

- Тренерська відставка трапилася невдовзі після того, як «Нива» у матчі 1/8 фіналу Кубка України сенсаційно здолала претендентів на чемпіонство – «Дніпро»…

- То було принципове протистояння найперше для Колтуна, а разом з ним – для нас як його підопічних. Леонід Якович тривалий час працював у «Дніпрі» тренером воротарів і мав бажання довести своїй колишній команді, що здатен перемагати навіть з клубом трохи скромнішим. Нам хотілося порадувати тренера, тому виклалися на всі сто. Пам’ятаю, що в тернопільському матчі грали на важкому, очищеному від снігу полі, в морозну погоду. Було непросто, але за рахунок найперше самовіддачі, бійцівських рис перемогли 3:0. Щоправда, потім на виїзді ледве цю перевагу втримали.

Загалом про нетривалий період співпраці з Колтуном враження залишилися виключно позитивні. Однак не буду лукавити: прихід Леоніда Буряка приніс «Ниві» чимало користі. Хоча наша доля могла скластися по-різному. В заключному турі чемпіонату-1992/1993 ми приймали «Кривбас» і мусили виключно перемагати. Але збереження прописки нам не ґарантувало й це. Мусили очікувати, що невмотивовані «Карпати» здолають у Львові конкурентів – рівненський «Верес».

- «Яворський (він тоді виступав за рівненців) перед грою у Львові, як мені розповідав тренер «Карпат» Мирон Маркевич, різними антифутбольними методами намагався схилити львівських футболістів, аби ті здали гру «Вересові» - то цитата з інтерв’ю Леоніда Буряка газеті «Західна Україна» у 1993 році…

- Ігор – людина амбіційна. Де він, там команда завжди має бути на висоті. Я його розумію. Яворський робив усе, щоб не вибула з вищої ліги команда, яку він тоді представляв. Це здорові амбіції. На щастя, карпатівці той матч виграли, за що їм досі вдячний.

- Правда, що з приходом у «Ниву» Буряка кардинально змінилася не лише гра, а й навіть побут команди?

- Безперечно. Нам відразу видали нове, з голки екіпірування фірми «Поні». При цьому леонід Йосипович попередив, що ті, хто прийде на тренування не в офіційній тренувальній формі, будуть оштрафовані. Буряк відразу нам пояснив, що ми команда вищої ліги і мусимо знати собі ціну. То було неабияке внушання, ми повірили у власні сили. Дисципліна била клас і в третьому чемпіонаті ми стали сьомими.

Що мені в Бурякові імпонувало, так це те, що на жодне тренування він не з’являвся в костюмі і краватці, а взував на рівні з рештою футболістів бутси і чимало речей демонстрував сам. Для мене то був надзвичайний приклад. Принципами Леоніда Йосиповича керуюся й досі, опинившись у тренерській шкірі сам. Не буду приховувати, що Буряк був для мене взірцем ще як гравець. Приємно, що зміг довести своє право на місце в основі в команді Леоніда Йосиповича, витримавши жорстку конкуренцію. За місце на краї оборони зі мною тоді боролися майбутній гравець московського «Спартака» Владислав Тернавський, Олександр Бабій та Сергій Леженцев, котрі пізніше виступали за «Шахтар» та «Динамо». Мусив знаходитися в постійному тонусі.

У першому матчі третього чемпіонату в Чернівцях Буряк мене в основі не виставив. Зате отримав шанс у наступному поєдинку проти «Волині». Забив тоді гол і відтоді грав вже постійно. Коли ж відчуваєш, що тренер тобі довіряє, що ти гравець основного складу, поряд з відповідальністю з’являється впевненість у власних силах. Розумів, що маю більше за інших футболістів досвіду, а отже мушу бути на полі лідером. Права на послаблення не мав.

- Віталій Рудницький розповідав, що Буряк полюбляв після тренування забити м’яч здалеку у відро для сміття, а потім обіцяв винагороду тому, хто може за ним цей трюк повторити.

- То особистість. Мені запам’яталося, що Леонід Йосипович привіз до нас на базу у Великих Гаях свою німецьку вівчарку. Просто тоді так вийшло, що у Києві собаки не було на кого залишити. Спеціально для Бурякового улюбленця працівники обладнали буду. Також до Леоніда Йосиповича у Гаї приїздив син.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити