Ігор Цісельський: "Самарін пообіцяв перефарбувати автобус "Карпат" у червоний колір"

29 серпня 07:42
Переглядів: 486
ЦІСЕЛЬСЬКИЙ
Упродовж двох десятиліть Ігор Цісельський цементував оборону головних клубів західної України. У рідному Львові Ігор Петрович став творцем унікального досягнення: футболіст Цісельський виступав за три провідні команди міста минулого століття: «Карпати», СКА

Для тернопільського футболу він є справжньою легендою. Із його розповідей можна писати літопис місцевої «Ниви», адже їй Цісельський віддав більше 10 років. У «Вересі» Цісельський був основним гравцем команди, яку можна назвати однією з кращих за всі часи рівненського футболу. Ігор Цісельський поділився спогадами про минуле й розповів про західноукраїнський футбол 1980-х —1990-х років.

«Біг за Кульчицьким через усю вулицю»

— Мрія кожного львівського хлопчика-футболіста — одягнути однострої «Карпат». Хто допомагав вам здійснити цю мрію?

— Усе розпочалося завдяки моєму сусіду, який мешкав поруч із моїми дідусем і бабусею на вулиці Сергія Лазо (нині — Балабана). Він часто брав мене із собою на «Дружбу», де я із захопленням спостерігав за матчами провідної львівської команди. Із часом записався в групу підготовки юних футболістів, яку почергово брали під опіку Віктор Асланян, Борис Гончаров і Володимир Валіонта. Пізніше нас тренував Віктор Михайлович Ходукін.

— «Карпати» зразка 1970-х —
зіркова команда. Хто був вашим
 улюбленцем?

— Одного разу у центрі Львова я побачив Ігоря Кульчицького, який виходив із автобуса. Я біг за ним через усю вулицю. Для мене це незабутні враження. Завжди пам’ятатиму, як я дивився на них знизу вверх: на Данилюка, Броварського, Герегу, Вайду, Поточняка…

— Яким чином потрапляли на стадіон?

— Мій сусід працював у шевській майстерні неподалік старого ЦУМу. У нього був абонемент на футбол, і я разом із ним потрапляв на стадіон. Сидів, звичайно, на руках, адже місць вільних не було. Він також брав мене із собою у центр міста, де збиралися найвідданіші вболівальники й обговорювали всі події із життя «Карпат». Слово, щось схоже до нинішніх інтернет-форумів, тільки з реальним спілкуванням. До речі, одного разу я потрапив на футбол завдяки пожежній машині. Моя мама працювала в управлінні пожежної охорони й мене, другокласника, провозили через службовий вхід.

— Минули роки, ви стали одним із тих, на кого приходили дивитися вболівальники…

— Я застав ще в команді Данилюка, Риф’яка, Бондаренка, Чорбу, Козинкевича. А тренував команду Ернест Юст. Під час мого першого виїзду мене поселили в одній кімнаті з Риф’яком і Данилюком. Ось вони мене й виховували. У «Карпатах» я був готовий грати навіть безкоштовно в зелено-білій футболці.

«У Старухіна було нереально виграти «другий поверх»

— 1979-го року ви провели лише кілька матчів у складі «Карпат». Кожен з них був драматичним: у грі з ленінградським «Динамо» з поля був вилучений Резо Чохонелідзе. У матчі проти івано-франківського «Спартака» львів’яни зазнали прикрої поразки з рахунком 3:4… Який матч можете назвати найпам’ятнішим?

— Це все матчі першої ліги. Мені ж найбільше запам’ятався дебют у вищій лізі. Іштван Секеч випустив мене в Донецьку проти «Шахтаря», лідером якого був Віталій Старухін…

— Матч закінчився нічиєю —
1:1, а 
«Карпати» пропустили на останній хвилині. Проте ви отримали хорошу пресу — журналісти писали, що вам удалося нейтралізувати Старухіна…

— Старухін не забив, але… Юрій Суслопаров грав останнього захисника, а я діяв на позиції переднього захисника. На останніх хвилинах донеччани вкидали аут. Суслик каже мені: «Я зіграю зі Старухіним». Юрій — вищий за мене. Проте навіть це не допомогло — Старухін виграв верхову дуель у захисника «Карпат», м’яч потрапив у штрафний майданчик, звідки його вибили. На підборі першим був Федоренко, який незграбно пробив. На дальній стійці перебував Левко Броварський, але наш ветеран промахнувся й м’яч залетів у ворота.

— Можна лише уявити, що відчували, коли опікали Старухіна: вам — 20, а йому було вже за 30…

— «Бабуся» був авторитетом і для своїх, і для чужих. Пригадую, як у тому матчі Старухін постійно повчав Роговського. Володимиру нічого не залишалося, як слухати старшого партнера. У Старухіна майже нереально було виграти верховий м’яч. За весь матч я вийшов переможцем у повітряній дуелі лише двічі. Намагався компенсувати недоліки грою на випередження. У одному з епізодів я зіграв жорстко: «Молодий, ти що робиш? Ми ж із тобою один хліб їмо», — обурився форвард «Шахтаря». Я навчався в інфізі, й після матчу розповів про цей епізод Ходукіну, який по-філософськи відповів мені: «Треба було сказати Старухіну, що хліб ви їсте один, але в нього він із маслом».

— Окрім Старухіна, вам довелося опікати багатьох класних нападників…

— Майже в кожній команді, навіть у другій лізі, були сильні форварди. Наприклад, Віктор Олійник у Чернівцях, Сергій Шевченко у Вінниці, Степан Павлов у Севастополі, Віталій Дмитренко в Кривому Розі. На виїзді було особливо тяжко грати. Колись судді не звертали увагу на лікті і штовханину — не раз після матчів доводилося прикладати лід до обличчя.

«За відмову перейти у СКА погрожували Афганістаном»

— Рівень вищої ліги СРСР був високим?

— Кожна республіка могла похвалитися, як мінімум, однією дуже хорошою командою. Мені подобалося грати проти кавказьких колективів — «Арарат», тбіліське «Динамо», а ще — ташкентський «Пахтакор». Сміливо можна було комплектувати збірну гравцями будь-якої із цих команд. Особливо тяжко було на виїзді, бо підтримка там гаряча. Непросто давалися перельоти — особливо, коли грали в першій лізі. Завжди літали через Москву. Це забирало 2 години 20 хвилин. Додайте сюди ще кілька годин для мандрівки у Хабаровськ, Ташкент, Кемерово чи Павлодар.

 Проблем із акліматизацією й відновленням форми не було?

— Коли ти молодий, то здається, що тобі море по коліна. Ми мог­ли відбігати за дубль, а наступного дня виходили в матчі основних складів. Пригадую, як у Смоленську, куди приїхали СКА «Карпати», я зіграв 90 хвилин за дубль (ми перемогли — 5:0), а наступного ранку на зарядці до мене підходить тренер Микола Самарін і каже: «Готуйся, сьогодні гратимеш». І відбігав я ще два тайми за основу. До речі, коли грав ще за «Карпати», то на перших зборах у Секеча після тренувань у мене була одна мрія — зайняти горизонтальне положення. А наші ветерани не тільки мужньо переносили такі навантаження, а й мали наснагу «рубатися» в карти.

— Чи отримували виклики до збірних команд?

— Мене, Василя Раца та Ігоря Мосору викликали до збірної України, яка брала участь у турнірі «Переправа». Збори відбувалися в Криму, а сам турнір проходив у Сочі. На півострові до мене підходив Анатолій Заяєв, запрошував у «Таврію». Я вирішив залишитися в «Карпатах», а от брати Причиненки з тієї збірної перебралися у Сімферополь. Я тоді навіть не замислювався над переїздом — для мене «Карпати» були всім, що мав у житті. Запрошували мене також у Вінницю, куди поїхали Рац і Паламар. Василь згодом став гравцем «Динамо». Юхим Школьников, який тренував «Ниву», хотів утворити пару центрбеків — Цісельський — Вишневський.

— У вищій лізі ви не стали гравцем основи. Причиною був юний вік?

— Найперше, дошкуляли травми. «Полетіла» гомілка, тож пропустив багато часу. Відновився й вийшов у Алма-Аті за дубль. Майбутній лідер «Кайрату» Євстафій Пехлеваніді підкотився ззаду, й я знову потрапив у лазарет. Якби не травми, то все було б інакше. Повернувся на поле лише наступного року, 1981-го, але тоді мене почали тероризувати представники СКА — в разі відмови прий­няти пропозицію СКА, армійські чини обіцяли відправити мене в Афганістан. Із часом відбулося об’єднання двох львівських команд.

— Головним тренером «Карпат» того сезону був Іштван Секеч. Як працювалося з ним?

— Це хороший спеціаліст, із яким у мене пов’язані позитивні спогади. У жодні фінансові питання я не вникав. У команду взяли мене й Володимира Лабу на одну ставку розміром у 120 рублів. Ми отримували по 60 руб­лів і були щасливими, що граємо в зелено-білій формі. Секеч добре ставився до молоді, чудово ладив зі мною. Мені бракувало досвіду, інколи занадто віддавався тренувальному процесу. У Іштвана Йожефовича була улюблена вправа — стрибки з колінами до грудей. Я намагався завж­ди зробити на 2–3 рази більше, а дехто навіть до пояса коліна не підіймав. Це все досвід, уміння раціонально розподілити навантаження.

«Купимо машину, яка подаватиме м’яч на голову нападникам»

— Ви грали у футболках трьох провідних команд Львова. Небагатьом таке вдавалося…

— Так, справді цікавий факт. Я мав повертатися в «Карпати» вдруге. До Тернополя по мене приїхали представники «зелено-білих» Борис Рассихін та Ігор Кульчицький. «Карпати» якраз відродилися після майже 10-річної перерви. У «Ниві» я був капітаном команди, отримав службову квартиру й, головне, мене поважали місцеві вболівальники. Просто не міг взяти й поїхати з Тернополя. Не хотів змінювати команди, як рукавички.

— У Львові навіть зараз негативно згадують про об’єднання «Карпат» і СКА. Армія про штучність створення СКА «Карпати» тоді не задумувалася?

— Уболівальники «Карпат» одверто не любили СКА. Після одного з тренувань головний тренер новоутвореної команди Микола Самарін сказав: «Перефарбую автобус «Карпат» у червоний колір». На перших зборах нової команди зібрали 55 футболістів: гравців «Карпат» і СКА, а також представників спортроти. Кілька виконавців привіз із собою Самарін. У січні ми бігали кроси й постійно проводили товариські матчі. Самарін спостерігав лише з трибуни, відбирав найкращих. «Заруба» була страшна, всі стелилися в підкатах. Це ж армія — не потрапляєш у команду, й перед тобою відчиняє двері спортрота або військова частина, в ліпшому випадку. Мені пощастило, бо потрапив у 18-ку на перший кубковий матч у Ленінграді.

— 1983-го року ви поїхали в Тернопіль, де провели більше десяти років. Не думали, що життя так повернеться?

— Мені не подобався армійський стиль життя, тому я поїхав зі Львова. Наприклад, приходить на тренування один військовий чин і розказує всім, як треба грати. Одного разу він побачив, як ми виконували навіси із флангу на голову нападникам у штрафний майданчик. «Навіщо ви подаєте? Купимо гармату, яка автоматично направлятиме м’ячі у штрафний майданчик, а нападники нехай головою забивають», — запропонував військовий. Могли гравця відправити у військову частину — так зробили з Вагізом Хідіятулліним, якого відрядили в Житомир. Мені пропонували підписувати контракт на 5 років — далі я отримував звання прапорщика. Ця перспектива мені не дуже подобалася. Хоча СКА «Карпати» могли похвалитися чудовими виконавцями: Лендел, Рафальчук, Квасников… Я відіграв більшість матчів за дубль, а ми здобули малі золоті медалі. У товариських матчах ми вигравали в нашої основної команди.

— Підозрюю, що із Самаріним вам було працювати менш комфортно, ніж із Секечем…

— Так, ми були на різних хвилях. Мені подобалося тренуватися під керівництвом Олександра Павленка, з яким я працював у Чернівцях. Добре ладив із Леонідом Колтуном, якого знав завдяки виступам у Тернополі. Не найкращим чином склалися взає­мини з Буряком.

— Чому обрали саме «Ниву», яка робила перші кроки в професійному футболі?

— Мене запрошували в Рівне Трошкін із Матвієнком. Також мав пропозиції з «Прикарпаття» та він­ницької «Ниви». Обрав Тернопіль через найкоротшу з-поміж усіх варіантів відстань до Львова. Ми спочатку грали в Бережанах. Думав, що отримаю квартиру, відіграю кілька сезонів і повернуся додому. Я тоді якраз одружився. Проте в Тернополі осів надовго.

— Тодішня «Нива» славилася хорошим колективом: Ігор Біскуп, Едуард Валенко, Роман Мацюпа…

— Едика Валенка я знав узагалі з 12-ти років. У «Ниві» був стрижень, навколо якого формувалися команди впродовж багатьох років: Віктор Сухенко, Роман Мацюпа, Володимир Венгринович, Петро Прядун, Ігор Яворський. До нас тренери «доліплювали» нових виконавців і формували команди.

— Доволі дивним є факт, що «Ниву» було створено не в обласному центрі, а в Бережанському районі…

— Усе тому, що голова місцевого колгоспу Іван Потупа організував команду, яка грала в змаганнях КФК. До речі, кілька років тому його не стало, Царство Небесне йому. Із часом команда переїхала в Тернопіль, адже «Нива» здобула право виступати в другій лізі. Не останню роль в управлінні клубом займали керівники місцевих осередків партії.

«Буряк хотів розписати мирову, я — ні. Так ми
й посварилися»

— Ви стали учасником першого чемпіонату України. Футбольне господарство перебувало в занепаді?

— У мене про той час хороші спогади. Якщо займаєшся улюбленою справою, то дурниці в голову не лізуть. Про те, що нам недоплачують, ніхто не замислювався. Перед чемпіо­натом поїхали на збори у Закарпаття. На той момент нашим тренером був Михайло Дунець. Хлопці зайшли в готель слідом за наставником. Дивимось, обіймається з Леонідом Колтуном. Поруч із ним сиділи кілька гравців волгоградського «Ротора»: Шох, Тимофєєв, Яровенко, Заярний, Полстянов. «Також на збори приїхали?» — запитує Дунець. «Ні, Михайле, я замість тебе працюватиму», — відповів Колтун. Для всіх це був справж­ній сюрприз. Президент «Ниви» Володимир Аксьонов подумав, що з тією командою, яка на той час була в нас, серйозних завдань не вирішиш.

— Конкуренція в «Ниві» була, напевне, не меншою, ніж у СКА «Карпати» на початку 1980-х?

— У перших двох турах у стартовому складі з’явився Антон Шох. Але в другому матчі він «зламався», тож я автоматично потрапив у основу. Якби не його травма, мені було би нелегко.

— Приїжджі швидко акліматизувалися й влилися в колектив?

— Вони були нормальними хлопцями. Мене не цікавила їхня зарплатня. Усі розуміли, що вони приїхали заробити, а місцеві хлопці отримують у кілька разів менше. Це природно. У команді не рахували чужі гроші й кількість машин.

— Кажуть, Леонід Колтун доволі жорсткий тренер. В’ячеслав Єфименко, який працював під його керівництвому «Торпедо», навіть назвав його жорстоким. Вам також було нелегко?

— Леонід Якович — хороший психолог. Це тренер високого рівня. Якби не він, то з Дмитра Тяпушкіна не виріс би класний воротар. Завдяки тому, що Колтун у минулому був воротарем, Тяпушкін потрапив у збірну України й московський «Спартак». Ми вже йшли в автобус, а Колтун продовжував мучити «Тяпу». Примушує стрибати, кричить… У Тяпушкіна характер такий, що він сам себе не заставив би надмірно працювати. Колтун зумів це зробити.

— Після десяти років у Тернополі ви несподівано їдете в рівненський «Верес»…

— Зізнаюся чесно, я банально погарячкував. «Нива» була однією ногою в першій лізі, коли команду прийняв Леонід Буряк. До кінця сезону залишалося кілька турів. У гості до нас приїхав одеський «Чорноморець». Перед матчем представники одеситів запропонували нам розписати мирову. Зібралася тренерська рада, куди мене запросили як капітана команди. Саме тоді я пішов проти Буряка.

— Не зійшлися на результаті матчу?

— Я не захотів грати внічию. На нас люди прийшли дивитися, чому ми має­мо розігрувати концерт? Президент Аксьонов також не мав великого бажання розписувати нічию. У підсумку, «Нива» програла.

— Можна лише уявити ситуацію в команді після матчу…

— Більше того, я персонально грав проти Сергія Гусєва, який нас поховав. Мені вдалося нейтралізувати його — виграв верхові м’ячі, надійно зіграв «знизу». Однак він забив два м’ячі, а ми поступилися з рахунком 2:0… Недавно читав у довіднику про цей матч. Оглядач написав, що двічі помилився Тяпушкін. Одного разу він невдало пішов на вихід, а другий м’яч залетів у ворота завдяки рикошету.

— Буряк, напевне, після матчу не міг вами натішитися…

— На розборі Леонід Йосипович каже: «Ти зіграв добре, претензій немає. Але твій гравець забив два м’ячі».

«Побачивши наш автобус, гравці «Динамо» йшли
з 
відкритими ротами»

— Ви сказали, що не дуже доб­ре ладили з Буряком. У чому саме проявлялися гострі кути?

— Незадовго до приходу Леоніда Йосиповича я захворів на жовтяницю. Належним чином відновитися не встиг. Проте дебютував непогано — повністю виключив із гри лідера «Таврії» Олександра Гайдаша. Але із часом почали виникати непорозуміння. Я тільки згодом усвідомив — хто я, а хто Буряк… Можливо, треба було бути покірним. Але варто пам’ятати, що не завжди класний футболіст стає хорошим тренером.

— Останньою краплею стала чергова травма…

— На одному з тренувань Фанас Салімов роздер мені ногу, почався запальний процес. У нього були бутси зі вкрученими залізними шипами. Певний період часу я пропустив, потім відновився, але Буряк перестав мені довіряти. Не ставив навіть на матчі, які не мали особливого турнірного значення. Я розумів, що просто не потрібен йому. Згодом почув, що помічник Буряка Ігор Бабінчук вирушив у Кременчук для перегляду Сергія Леженцева. Ключовим моментом стала інша подія — команда зібралася на базі, й кожен гравець заходив на індивідуальну бесіду. На той момент я був одним із найстарших у команді, тож знав собі ціну. До Буряка зайшли майже всі, навіть молоді. Мені це не сподобалося, я взяв сумку, сів у машину. Бабінчук кинувся за мною: «Буряк хоче з тобою поговорити…». Але я повертатися не хотів: «Та ну вас…», — подумав собі.

— У Тернополі ви залишили частину серця?

— У всіх турнірах за «Ниву» я зіграв понад 500 матчів. Більше того, майже завжди грав по 90 хвилин. Пригадую, коли виходив на заміну наступного дня після весілля рідної сестри. Також Леонід Буряк вирішив, що Владислав Тернавський краще зіграє проти Сергія Реброва, ніж я. Але на другий тайм у матчі з «Динамо» тренер випустив вже мене, бо Ребров устиг забити м’яч. Це одиничні випадки, коли я не грав од дзвінка до дзвінка.

— У «Верес» ви поїхали, бо там працював добре знайомий вам Михайло Дунець?

— Так, ми поспілкувалися, й він без вагань запросив мене в Рівне. Там у мене почалася друга молодість. Перше коло «Верес» закінчив на 4-му місці. Ми обіграли «Дніпро» та «Шахтар», попри те, що команда в нас була вже вікова. У захисті діяли нестандартно — в три захисники: я, Валерій Горошинський і Володимир Новак. Разом нам було майже 100 років (сміється. — Л.К.). Мені — 33 роки, Новаку — 31, а Горошинському — 29. Виходить 93 роки… Так ось експериментував Дунець.

— «Верес» зразка 1993-1994 років примусив говорити про себе всю футбольну Україну…

— Команда була сильна: Святослав Сирота у воротах, у середині поля Богдан Самардак, Денис Філімонов і Олександр Червоний, попереду Яворський і Паляниця. Валерій Коротков, власник команди, не шкодував грошей. Він придбав двоповерховий автобус у Швеції на замовлення. Ми приїхали в Київ на матч Кубка, де припаркувалися поруч із «Мерседесом» киян. Їхній автобус виглядав порівняно з нашим дуже скромно, ніби ПАЗик… Кияни, коли побачили наш автобус, йшли з відкритими ротами.

«Верес» їздив на збори в Іспанію, Словенію та Швецію»

— «Верес» у чвертьфіналі сенсаційно здолав грізне «Динамо». Рівне переживало справжній футбольний бум…

— Обидва матчі ми зіграли внічию: вдома матч закінчився без забитих м’ячів, а у столиці розійшлися миром — 1:1 — завдяки голу Олександра Паляниці. Це була справжня казка!

— Для багатьох загадковою залишається постать президента «Вереса» Валерія Короткова. Що вам про нього відомо?

— Валерій Олександрович — місцевий бізнесмен. Він зробив дуже багато корисного для Рівного. Проте в Короткова була мета — бути обраним до Верховної Ради. Тільки уявіть собі — рівненський «Верес» міг собі дозволити поїхати на збори в Іспанію, Словенію та Швецію. Наша команда взагалі не відчувала проблем із фінансуванням у такі непрості для держави часи. Вхід на матчі був безкоштовним, для дітей у школах було безкоштовне харчування. І це не враховуючи того, що часто розігрували машини. Така практика мала місце й у Тернополі. Цікаво, що одного разу керівництво вручило ключі футболістам, а у роздягальні могло їх забрати. Показуха…

— Із часом «Верес» почав розвалюватися…

— Почалися проблеми в Короткова, відтак «Верес» почав тонути.

— Після рівненського періоду ви поїхали у Чернівці.

— Мене туди запросив Олександр Павленко, Царство йому Небесне. Щодо умов у «Буковині», то вони були жахливими. Ми всією командою шукали буфет, де можна було перекусити. Нас не годували, а добиралися на матчі на старенькому автобусі. Найбільшою проблемою стала хвороба головного тренера — в Олександ­ра Павленка виявили рак. Команда посипалася… Я відчув утому, й вирішив, що пора закінчувати з активними виступами.

— Саме тоді ви вирішили піти з футболу. Невже вас не приваблювала тренерська діяльність?

— Та чому ні… У Тернопіль не запрошували, хороших пропозицій не було. Я подався у судді. Займався певний час цією справою, але не дотерпів. Едик Валенко зачекав і розпочав суддівську кар’єру. Якби я знав… Сім’ю треба було годувати, тому пішов із суддівства. Нині займаюся міжнародними автомобільними перевезеннями з товаришем. Буває, сам сідаю за кермо.

— Ви зауважили, що під час кар’єри неодноразово зазнавали серйозних травм. Була така, через яку могли закінчити із футболом?

— У Вільнюсі в матчі з «Жальгірісом» отримав бутсою по голові. Думав, що скальп зняли… Також на футбольному полі мені ніс ламали.

 Зате ви нечесною грою не виокремлювалися…

— Тому провів так багато матчів, бо не пропускав їх через дискваліфікації. Грав жорстко, просто намагався не травмувати суперника. У мене був цікавий епізод із Іваном Корпонаєм. Він тоді грав за тернопільску «Ниву», яку тренував Леонід Буряк, а я виступав за «Верес». У одному з епізодів Корпонай пішов дуже грубо — якби я не забрав ногу, то отримав би перелом. У тунелі, коли залишали поле, я поспілкувався з Іваном по-чоловічому: «У мене сиве волосся, а ти мене зламати хочеш», — сказав. Буряк дізнався про це і хотів викликати міліцію. Іван вибачився й визнав свою помилку. Я знаю, що таке перелом — бачив, як Ігоря Біскупа ламали… Знаю цей жахливий звук, коли кості хрустять…

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити