Ігор Воробій: "Мій девіз простий: або ти виходиш на майданчик і б’єшся за результат, або взагалі не виходиш"

31 липня 14:19
Переглядів: 518
воробій
Відомий львівський блогер, футзальний журналіст, воротар, навіть трохи тренер і просто таки людина-швейцарський ніж Ігор Воробій розповів нам про віхи своєї аматорської кар’єри, яка наповнена цікавими історіями і байками, а також поділився власною думкою стосовно львівської «Енергії» і свого бачення футзалу.

- Як ти познайомився з футзалом? 
- Щоб ви розуміли, футбольної школи  у мене нема. Тим не менш, почав займатися футболом ще у ранньому дитинстві. Як і майже кожен хлопець після школи я виходив на вулицю й біля помешкання ганяв «шкіряного» з друзями. Згодом ми почали влаштовувати баталії між командами різних будинків. Ох тоді були і матчі. Досі їх пам’ятаю.  І це при тому, що майданчиків як таких не було. Де були дерева – це були одні ворота, а там, де їх не було, ставили сумки чи забивали стовпці. 

Щодо футзалу, то ним почав цікавитися десь у 2004 році, коли вступив у Торговельно-економічний університет. Саме відтоді почав ходити на матчі львівських команд «Енергії», «ТВД», «Тайму», «Кардиналу» де багато чому вчився від відомих футзалістів, які або грали тут, або приїздили у Львів. 

Цікаво, що в університеті з футзалом у мене не склалося. Тоді секцією керував В’ячеслав Дмитрович Чекас і коли я прийшов записатися на футбол, то його вердикт був категоричний – не придатний. Хоча те як він дивився людей - це було щось. Прийшов, тебе випустили на майданчик до зіграних хлопців, ніхто тобі не пасує, за п’ять хвилин залишаєш поле і виноситься вердикт. Зрозумів, що йому потрібні були лише ті люди, які грають за які-небудь команди, а не просто аматори. 

Почав займатися з усіма на фізкультурі і саме під час одного із занять мене помітив завідуючий кафедрою Ігор Михайлович Блащак, який запитав чому я ще не в команді універистету. Але й після розмови з ним футзальна кар’єра не склалася. Відсидівши кілька матчів на заміні фізкультури як такої більше не було, а я зосередився на аматорських змаганнях. У Львові якраз утворилася Асоціація любительського футзалу Львівщини, куди мене запросили спробувати свої сили за колектив Львівського університету внутрішніх справ. Так і розпочалася моя футзальна кар’єра. Згодом грав за різноманітні команди. 

- Чому саме воротарська позиція? 
- Як це часто трапляється в юнацькому футболі, всі хочуть грати в полі і забивати голи, а от захищати ворота нікому. Пригадую ще у дворі в нас був дуже сильний воротар Ярема, але після того як він «зламався»,  я став на ворота. З того часу я їх не залишаю. Хоча зараз можу спокійно зіграти і у полі. Буквально нещодавно брав участь у турнірі з футболу, то всі три матчі відіграв на позиції правого захисника. 

- Чи правда, що всі воротарі трохи дивні люди?
- Кожен має свої «мухи» у голові. Однак про тих же гравців у полі можу сказати те саме. Люди живуть спортом і часто зациклюються лише на ньому. Треба вміти швидко перемикатися з однієї сфери життя на іншу. 

- Як опинився в команді «Нові імена»?
- Сталося це у 2014 році, коли зовсім випадково познайомився з менеджером цієї команди Володимиром Крупчуком. Спершу ми лише спілкувалися, а потім саме Володимирко запросив мене приходити до них на тренування. Для мене це був новий виклик і я погодився. Плюс хотів грати в стабільній команді. Проте в «Нові імена» я тоді не потрапив. 

В той час я грав за команду «Сокіл» у Третій лізі любительського футзалу Львівщини куди мене запросив тодішній менеджер клубу Володимир Ільків. Команда тоді у нас була хороша і в кожному матчі ставили максимальні завдання. Що цікаво, саме «Нові імена» ми й обійшли у кінці сезону ставши чемпіонами. 

Вже влітку наступного сезону Володимир Ільків і я перейшли у «Нові імена». З того часу й розпочалася моя кар’єра в цій команді про перехід до якої аж ніяк не жалкую. 

Ми пройшли шлях від Третьої ліги до Гранд-ліги Львова. Колектив був настільки дружнім, що хлопці проводили час не лише на майданчику, а й поза його межами. Коротко, є що згадати. Саме з «Новими іменами» пов’язані мої поки що найкращі футзальні роки. Тут були створені всі умови, щоб зростати як футзалісту. 

- Скільки голів тобі вже вдалося забити?
- Знав, що таке запитаєш (посміхається). Хто мене знає у курсі, що моєю фішкою є забивання голів від своїх воріт. За весь час я їх забив близько 40. В офіційних матчах їх було три - один за команду «Мехмат», два за «Нові імена». Найважливіший із них напевно забив взимку цього року. Це був чвертьфінальний поєдинок Кубка Надії в якому нам протистояла команда «Гранд Галичина». Після досить успішного дебюту в другому таймі «Нові імена» істотно «підсіли». Суперник почав робити камбек і саме мій гол можна сказати став переломним у цій грі. Я не роздумуючи пробив від своїх воріт і м’яч за неймовірною траєкторією залетів за спину воротаря команди-суперника. Думаю що це не останній гол у моїй спортивній кар’єрі. 
 

-  Скільки травм отримав за час кар'єри?
- Це окрема історія. Ламав і руку, і пальці на руках, мав струс мозку, проблеми з меніском, гомілковостопним суглобом і так далі. Якщо згадати найсерйозніші, то безперечно ніколи не забуду травму, яку я отримав навесні 2016 під час турніру Кубок чемпіонів футзалу Львова. Якраз завершився зимовий чемпіонат і я вирішив підлікувати спину з якою маю хронічні проблеми. Організм був ослаблений, але надмірне бажання грати ледь не зіграло зі мною злий жарт. Вийшов на матч Кубка проти «Інкогніто» і вже у дебюті під час зіткнення з гравцем команди-суперника отримав перелом фаланги великого пальця на нозі. Покинув паркет залу «СКА» лише у кареті швидкої медичної допомоги. Відновлення було дуже важким. Фактично половину літнього чемпіонату я змушений був пропустити й спостерігати за партнерами по команді з трибун. Та довіра і підтримка гравців і менеджера клубу «Нові імена» допомогли мені повернутися. 

Друга серйозна травма сталася зі мною на початку 2017 року. Втім, навіть не знаю чи це можна назвати травмою. У черговому, поки що найкращому для мене сезоні, перед Новим роком у мене раптово почалися проблеми з серцем. Перебуваючи вдома мені раптово стало погано й наступний місяць я провів у реанімації 8 клінічної лікарні міста Львова. Якщо чесно, то тоді думав, що на майданчик більше не повернуся. На щастя, прогнози медиків не підтвердилися і я знову почав грати.

- Чи маєш якісь індивідуальні нагороди?
- Ще в студентські роки граючи за команду університету внутрішніх справ мені з першого разу дали кубок найкращому воротарю. Після того були різноманітні медалі і кубки у чемпіонатах, але не було однієї – статуетки найкращого воротаря у дорослому спорті. Хоча, в чемпіонаті, коли поставив рекорд Асоціації, її могли дати. 

Тому залікувавши усі травми я дуже серйозно готувався до зимового сезону 2016/2017 років. Хотів довести громадськості, що у футзалі я також чогось вартую. 

Підготовку розпочав ще з осені, збільшив кількість тренувань. Що цікаво, ходив на заняття не лише з «Новими іменами», а й з «Княжим ринком», «ЛЮ-Верестом». Це було для мене неоціненним досвідом. Не все виходило, але такі люди як Назар Яцишин, Сергій Тригубець, Володимир Міщишин, Олег Галамага та інші підказували огріхи. 

До того ж я до кожної гри готувався окремо: аналізував дії того чи іншого гравця, переглядав відео, а також була довіра менеджера команди, який мене постійно ставив у склад. Тож не дивно, що на Кубку надії мені вручили статуетку найкращого воротаря. Хоча, якщо чесно, надіявся, що її дадуть за змагання у Першій лізі. Саме тому мій девіз простий: або ти виходиш на майданчик і б’єшся за результат, або взагалі не виходиш. 

- Що це за такий рекорд ти поставив? 
- У зимовому сезоні серед команд Другої ліги 2015/2016 років я протягом 160-ти хвилин зумів протримати свої ворота «на замку». Спостерігаю за Асоціацією футзалу Львівщини з перших днів її заснування і подібного поки що ніхто не повторив. 

Варто сказати, що заслуга в цьому рекорді не лише моя, а й всієї команди, яка не дозволила гравцям команди-суперника забити гол. Ще варто згадати гравця «Нових імен» Дениса Бутрина. Він прийшов до нас на початку другого кола й не зважаючи на те, що він польовий гравець, часто підказував мені речі, які треба робити, щоб грати у воротах ще краще. 

- Розкажи про свій тренерський досвід. 
- Коли я ще виступав за маловідомі широкому загалу команди, до мене зателефонував один мій хороший приятель із проханням допомогти покерувати командою call-центру «Аделіна». Погодився. Щоправда, коли прийшов, то був приголомшений, адже із майже 10 людей, які були в заявці команди, лише двоє вміли грати у гру 5 на 5. Серйозно поступившись у першій грі, хлопці надалі почали мене слухати й дійшли до фіналу, де програли лише у серії пенальті. 

- Які були найкумедніші моменти пов'язані з твоєю кар'єрою у футзалі?
- Таких ситуацій було безліч.
 
Перш за все варто згадати згадуваний вище рекорд Асоціації. Я й досі пам’ятаю, що у першому колі змагань у мене мало що виходило: була невпевненість в діях, пропускав непотрібні голи. Тоді до мене підійшов гравець нашої команди Сергій Нікітін й пообіцяв мені, що якщо буду стояти на «нуль», то він мене буде преміювати окремо. Яким же його було здивування, коли в кінці сезону довелося віддавати те, що наобіцяв. 

Пригадується також гра за команду «Мехмат» на чемпіонаті під егідою об’єднання аматорських команд Львівщини. Так склалися обставини, що про дату гри я не знав і коли президент цього клубу зателефонував з проханням приїхати на гру, яка розпочнеться за годину часу, якраз перебував у лісі і збирав гриби. Приїхав на матч без форми і організатори змагань почали одягати мене у все, що було під рукою. Пам’ятаю, що навіть грав у гетрах, які колись подарував Ігор Худоб’як. Що цікаво, ми тоді перемогли, а я провів найкращий поєдинок у чемпіонаті, однак форму мені тоді не подарували. 

Минулої зими їздили на матч чемпіонату проти червоноградської «Імперії». Якраз в день виїзду у Львові почався колапс, пов’язаний із снігопадами. Те, як ми добиралися у шахтарське місто, не забуду ніколи. Кілька разів ледь не потрапили в аварію, а по дорозі нам хотіли дати «тягла» водії, яких ми обганяли. Приїхали у зал, лише вдягли форму, а тут вже треба виходити на майданчик. 

Ну і як не згадати мого хорошого приятеля Ігоря Смирнова з яким, як і з Володимиром Крупчуком, познайомилися спонтанно. Сиділи ми якось у нього вдома, святкували день народження, заговорили за футзал. Ігор не стримався й почав за допомогою склянок, пляшки і тарілок показувати як треба захищатися при грі в п’ять польових. Сміху то було. 

- Які твої подальші плани у футзалі? 
- Наразі я є гравцем команди «Нові імена», хоча не виключено, що вже взимку можу змінити команду. Причина – брак ігрової практики, а враховуючи те, що мені вже 30 років, хочеться постійно грати, а не гріти лавку запасних. 

Є навіть варіант, що у складі нового проекту почну шлях з самих низів Асоціації футзалу Львівщини, хоча це лише чутки (посміхається). Забігати наперед не буду, бо все ще може змінитися. Завершиться літній чемпіонат і будемо говорити з керівництвом щодо цього.

- Які команди підтримуєш?
- Завжди імпонували команди, які тренував Станіслав Гончаренко. Так, цього тренера багато хто недолюблює через його суворість, але коли ця людина у керма команди, перед нею завжди стоять максимальні завдання. Зараз же, окрім «Енергії», вболіваю за київський «ХІТ». З іноземних команд подобається іспанська «Ель Посо Мурсія », а також бразильський воротар Густаво. 

І взагалі люблю команди, які не бояться грати у футзал проти будь-якого суперника. Головне в сучасному спорті – це не програти боротьбу й мати величезне бажання перемогти. Випускають проти тебе п’ятого польового гравця – випускай і ти. Здивуй суперника. Велику роль у сучасному футзалі також грають «стандарти». 

- Як ти потрапив у футзальну журналістику?
- Ні для кого не є секретом, що я вже давно веду блог про Львів (vorobus.com). У ньому є багато рубрик і однією з них став спорт і футзал у тому числі. Через деяий час почав дописувати на різноманітні спортивні сайти. Крім того, після приходу в команду «Нові імена», очолив прес-службу цієї команди. З часом набрався досвіду і в цій справі. Я вважаю, що команда, яка себе поважає, повинна мати не лише гарну форму і гравців, а й розвинену інформаційну політику. 

- Чого, на твою думку, не вистачило «Енергії», щоб стати чемпіоном у минулому сезоні?
- Лави запасних. Взагалі вважаю, що друге місце команди – це великий успіх, адже по ходу чемпіонату підопічні Валерія Легчанова не вражали. І лише в серії плей-оф вдалося надолужити втрачене. Хоча, зізнаюся чесно, не є прихильником серії плей-оф. Чемпіонат є чемпіонат, а то під серію плей-оф команди купують дорогих виконавців і все може перевернутися з ніг на голову. 

- Як воротар охарактеризуй минулий сезон для стражів воріт «енергетиків» Кардаша, Пітулі і Войтовича.
- Важко це зробити, адже ці люди є професіоналами, а я лише аматор, але тим не менш спробую. Назарія Войтовича важко охарактеризувати, адже він грав мало. 

Андрій Пітуля, на мою думку, провів чудовий сезон, напевно один із найкращих у своїй кар’єрі. Ця людина коли треба зуміла замінити Володимира Кардаша в якого був період, коли не пішла гра. 

Щодо Володимира, то в регулярному чемпіонаті у нього не все виходило, але згодом він довів, що являється одним із найкращих воротарів України. Подобається мені в ньому те, що в матчах з топ-командами Кардаш грає дуже і дуже впевнено. Також до нього є довіра керівництва команди. Я вважаю, що у команді має бути два рівноцінні воротарі, але аж ніяк не три, чотири чи більше, і вони мають постійно грати. 

- Які перспективи «енергетиків» у цьому сезоні?
- Зараз не можу відповісти на це запитання, адже не бачив у грі цю команду. Те, що після відходу братів Грицин та Романа Кордоби треба формувати четвірку – це факт. Проте враховуючи плачевні реалії українського чемпіонату, вважаю, що команді зі Львова під силу вести боротьбу за призові місця. Мої фаворити майбутнього чемпіонату – це івано-франківський «Ураган» і херсонський «Продексім». 

- Які маєш захоплення крім футзалу? 
- У першу чергу – це туризм. Приблизно з 2011 року почав захоплюватися гірським туризмом. За майже шість років вдалося побувати фактично на всіх популярних вершинах України і на цьому зупинятися не збираюся. 

Також хочу усім побажати грати у футзал і не боятися програвати. З часом серія поразок зміниться серією перемог. 
За матеріалами: futsalua.org
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити