Ігор Ядлось: "З дитинства мріяв про футболку "Карпат"

17 січня 08:39
Переглядів: 388
Ігор Ядлось

Чимало українських футболістів нині мешкає за кордоном. Хтось виїхав туди лише після завершення кар’єри, дехто залишився на чужій землі, повісивши там бутси на цвях. Щоправда, є в біографії нашого героя один факт, який не може не дивувати: свого часу Ядлось прожив рік у далекій Швеції. Про будні в Німеччині, сприйняття шведами України, знайомство з Олафом Мельбергом і футбольне пілігримство розповідає Ігор Ядлось.

«Німецька 8-а ліга на одному рівні з чемпіонатом Тернопільської області»

— Ігорю Івановичу, знаю, що мешкаєте в німецькому місті Зангерхаузен, яке вважають світовим центром троянд. Розкажіть, чим займаєтесь і чи часто навідуєтеся в Україну?

— Хоч активні виступи на футбольному полі вже в минулому, але продовжую займатися, найперше, футболом. Нині треную команду 8-ї німецької ліги «Кельбра» (SV «Kelbra 1920»). Окрім того, займаю посаду спортивного менеджера у цьому клубі. Буває, що й на поле виходжу. Рік тому переніс тяжку операцію на коліні, тому буває це нечасто. Щодо того, чи часто буваю в Україні, то, переважно, двічі на рік відвідую Тернопіль. Хлопець я львівський, але квартира моя в Тернополі. У місті Лева мешкають мої батьки.

— Дуже цікаво почути від вас про рівень футболу 8-ї німецької ліги. Сподіваюся, наша друга ліга дасть фору німцям…

— У моїй команді виступають двоє хлопчаків із Тернополя (на офіційному сайті команди вказані імена наших співвітчизників: Тарас Глухан і Володимир Лема. — Л. К.). Відносно недавно вони брали участь у футбольних змаганнях на рівні Тернопільської області. Думаю, між німецькою 8-ю лігою та чемпіонатом Тернопільської області можна поставити знак рівності.

— Певними успіхами можете похвалитися?

— Наша команда — твердий середняк. У «Кельбрі» я з 2006 року. Починаючи з 1999-го виступав за команду «Зангерхаузен», яку спільними зусиллями вдалося вивести в 5-у лігу. Наше містечко — доволі невелике, всього 5000 мешканців. Розташоване воно у східній частині Німеччини. Зараз період у команди не найкращий. Найближчим часом їдемо в Магдебург. Місцева команда виступає в 3-й лізі, будемо переймати досвід.
«Шуховцев — занадто хороший хлопець»

— Чи пригадуєте ті часи, коли вирішили, що будете займатися футболом?

— Я виріс у Львові, поруч із стадіоном «Україна», на вулиці Дунайській. Сам Бог бажав, щоб я обрав футбол. Коли навчався в другому класі, оголосили набір діточок мого віку. Першим моїм тренером був Віктор Федорович Сусла — перший воротар у історії «Карпат». Пізніше нашу групу тренував Валерій Андрійович Горячий.

— Попри те, що перші футбольні кроки ви робили у школі «Карпат», але прем’єрною професійною командою у вашому житті стала тернопільська «Нива».

— Після закінчення школи нас направляли в різні команди. 1987 року ми з другом Орестом Швецем поїхали до Мирона Маркевича в луцьке «Торпедо». Пізніше вирушили до Тернополя, де й залишилися.

— На той час у складі «Ниви» вистачало відомих гравців?

— Звичайно, це була дуже потужна команда. Судіть самі: Ігор Яворський, Роман Мацюпа, Ігор Біскуп, Володимир Венгринович, Ігор Цісельський. Майже всі вони — львів’яни, тому влитися в колектив було не тяжко.

— Після «Ниви» ви поїхали у сусідню область — Хмельницьку, де стали гравцем місцевого «Поділля». У складі цієї команди ви залишили помітний слід, адже за сукупністю провели там 8 сезонів…

— Найперше, у Хмельницькому я сформувався як футболіст. У Тернополі я ще був молодим хлопцем, тому рівень другої ліги СРСР здавався мені неабияким випробуванням. А у Хмельницькому я одружився, там у мене народилися діти. У той час мені допоміг головний тренер «Поділля» Іштван Секеч, який довіряв мені місце у складі. Із приємністю згадую й партнерів. Наприклад, Віктора Карачуна, Михайла Лапідуса, Сергія Аргудяєва.

— Окрім того, вашими одноклубниками були ще молодий Ігор Шуховцев і Юрій Бакалов, який донедавна тренував київський «Арсенал»…

— А ще — нинішній помічник В’ячеслава Грозного в «Говерлі» Ігор Харьковщенко.

— Про Ігоря Шуховцева побутує чимало легенд. Він справді був таким «цікавим»?

— Його «цікавість» проявлялася в ті часи якраз найбільше. Я приємно здивований, що Ігор ще й зараз виступає на професіональному рівні. Це унікальна людина. Ігор — дуже хороший хлопець, напевне, занадто хороший. Його добром оточення зловживало. Шуховцев — трудяга від Бога.

«У Находці ми були чужими»

— 1995 року ви їдете на край світу — в команду «Океан» із російського міста Находка. Запрошення отримали від Іштвана Секеча?

— Так, я поїхав за тренером. У Хмельницькому в мене був невеликий конфлікт із Михайлом Дунцем, тому я відгукнувся на таку пропозицію. Спочатку дуже радів, що їду в нову команду. Але, коли приїхав, то зрозумів, як мені буде тяжко. Моя сім’я поїхала слідом за мною, але домашнього тепла ми не відчували, в Находці ми були чужими.

— Наситилися постійними перельотами?

— Ще й як! Навіть не уявляєте. Щотижня команда літала в європейську частину Росії. Коли суперники прилітали до нас, то казали: «Ледве до вас долетіли… Як же ми втомилися». А що ж тоді нам казати? «Ви літаєте до нас тільки раз на рік, а ми — щотижня», — відповідали ми. Команда дуже багато часу проводила в Москві. Секеч жив у Хімках, під Москвою, а команда мешкала на спортивній базі у Новогорську. Тому в Находці ми перебували лише 2–3 дні на тиждень.

— Пам’ятні матчі з того періоду назвете? Судячи зі статистики, вам довелося грати у складі «Океана» проти санкт-петербурзького «Зеніту»…

— Команд із гучними іменами не було, але мені чомусь запам’ятався домашній матч із ярославльським «Шинником». У тому матчі я забив із пенальті єдиний м’яч. Завдяки виступам у Находці я психологічно зміцнів, як футболіст. В «Океані» було правило: якщо ти граєш, то отримуєш гроші, якщо ні, то живеш на голодному пайку. Розмір зарплатні був маленьким, зате преміальні були насправді великими. Гравці, що сиділи на лавці запасних, нічого не заробляли, тому за місце у старті точилася справжня боротьба.

— Якщо вам було тяжко в психологічному плані, то як почувалися дружина та діти?

— Ми спілкувалися лише українською, тому моїм рідним було нелегко звикнути до нової мови й культури. Спочатку було дуже тяжко, бо з російською в дітей були проблеми. Вони її перекручували, а місцеві сміялися. Мій 5-річний син узагалі російської не знав. Щоправда, тепер він може спілкуватися без акценту. Не дивуйтеся, але в Німеччині такі знання стали при нагоді, бо тут п’ятдесят відсотків нашого спілкування — російською мовою. Тут дуже багато «наших». Німці трохи по-іншому ставляться до нашого менталітету.

«Німці, як і шведи, часто усміхаються, але усмішка їхня нещира»

— Настав час повертатися додому з далеких берегів Японського моря…

— Іштван Йожефович прийняв запрошення очолити «Луч» із Владивостока. Забрати мене з собою він не міг. Тому мені нічого не залишалося, як повернутися в Україну. Удома завжди легше команду знайти.

— Попри це, ви їдете в Казахстан…

— Ні, спочатку була Швеція, далі Казахстан, а потім знову Швеція.

— Цікаво. Українські футболісти у Швеції попитом ніколи не користувалися. Пригадую Вадима Євтушенка. У Фінляндії виступали Олександр Баранов і Дмитро Бровкін. Яким чином вам удалося отримати запрошення від шведського клубу?

— На той час я був у Тернополі. Під час одного з матчів удалося поспілкуватися з менеджером Юрієм Стасишиним. Тоді ще такого поняття, як «агент», не було. У нього був досвід із організації трансферів наших футболістів за кордон. У Швеції був Вадим Євтушенко, львів’янин Едуард Валенко, одесит Анатолій Чистов. Трохи раніше там виступав запоріжець Олександр Спіцин. Гучного імені я не мав, хоча мені виповнилося вже 26 років. Шведам потрібно було ім’я. Ось ми й написали, що я грав за «Динамо-2». Коли приїхав у Швецію, то вони залишилися мною задоволені.

— Якими були ваші перші враження від нової країни?

— Усе було чудово, адаптація пройшла нормально. Виникли, щоправда, проблеми з візою. Вона діяла лише до кінця вересня. Тому я на два місяці поїхав у Казахстан. Як не дивно, але й у Казахстані мені сподобалося. Виступав я за команду «Батир» із міста Екібастуз. Ми тоді майже все вигравали. Місцеві футбольні керівники дуже хотіли, щоб я залишився, але я пообіцяв шведам, що повернуся. Окрім того, моїй сім’ї легше було жити у Швеції.

— Ваша сім’я супроводжувала вас усюди?

— Так, дружина і діти мешкали зі мною в Росії, Швеції. У Казахстані я виступав лише два місяці, тому їздив туди без сім’ї. Коли грав у Швеції, набрав чинності закон, який не дозволяв легіонеру виступати за місцеву команду довше, ніж 2 роки. На той час я був гравцем команди «Аппельбю», у складі якої виступав із Едуардом Валенком і Анатолієм Чистовим. Ми грали у 4-у дивізіоні, але допомогли команді піднятися в третю лігу.

— Окрім «Аппельбю», у вашій кар’єрі було ще дві шведські команди: «Дегефорс» і «Браге»…

— «Аппельбю» продав мене в команду елітного дивізіону «Дегефорс». Але я приїхав після операції, тому на півроку був відправлений в оренду в «Браге».

— Ставлення шведів вас здивувало?

— Тепер можу порівняти їх, наприклад, із німцями. У Німеччину я приїхав із України й подумав: «Тут також, напевне, добрі люди». Але все насправді не так. Шведи часто посміхаються. Не подумайте, німці теж люблять усміхнутися. Але ця усмішка, скоріше, іронічна, нещира.
«Євтушенко сказав: «Бери сумку, сідай на літак і вперед — у «Карпати»

— Пересічному шведському громадянину було бодай щось відомо про Україну?

— Вони не чули взагалі нічого про нашу державу. Од нас вони дізнавалися, що таке Україна. Не знаю чому, але їм дуже сподобалися наші шкіряні куртки, в яких ми приїхали. Одного разу вони запитали мене, де розташована моя країна. Я жартома відповів, що Україна — це країна з Африки. Тоді мене здивовано запитали: чому ж у вас біла шкіра? На що я відповів, що ми з Південної Африки… У Німеччині нас називають «руссо». Не знаю, що було, якби не Шевченко та Клички. Це наші головні асоціативні фігури.

— Що скажете про життя у Швеції?

— Казка. Знаєте, що таке казка? В Україні у 1996–1997 роках було нелегко, а там усе було по-іншому. У Швеції мене дуже вразили люди, що постійно всміхалися. Моя сім’я була шокована: всі були задоволені! Але один дзвінок од головного тренера «Карпат» усе змінив. Я не хотів їхати зі Швеції, але з дитинства мріяв про футболку «Карпат». Перший день після дзвінка Маркевича пройшов із істерикою. Наступного дня я придбав квиток на літак. Можливо, це була помилка. Але я виріс у школі «Карпат» і мріяв грати за цю команду. Сталося так, що за «зелено-білих» я провів лише один матч, бо в першій же грі «зламався», і ця травма коліна турбує мене ще й зараз. Мабуть, доля…

— Селекціонери «Карпат» звернули на вас увагу, коли ви грали у Швеції?

— Маркевич знав мене ще по Луцьку, де я починав кар’єру. Тим більше, у Швеції я провів хороший період. Я не міг відмовити Мирону Богдановичу, бо на той час знайти телефон було дуже тяжко. А тут телефонує старший тренер команди. Я був дуже здивований. Але остаточним аргументом на користь повернення в Україну стала розмова з однією людиною…

— І хто ж це?

— Вадим Євтушенко. Ми тоді грали якраз проти «Хаммарбю», який він тренував. Їхня команда йшла в групі лідерів. У тому матчі наша команда «Браге» здобула перемогу з рахунком 2:1, а я забив вирішальний м’яч за дві хвилини до кінця матчу. Перед тим я розмовляв із Маркевичем. До гри я не наважився підійти до Вадима Анатолійовича, адже розумів, що Євтушенко — фігура! Після гри вдалося з ним поспілкуватися. «Чому ти не підійшов до мене перед грою?» — запитав Вадим Анатолійович. «Не вистачило сміливості», — відповів я. На той момент розумів, що мій авторитет у футболі порівняно з його рівнем в рази менший.

— Євтушенко знав про те, що ви родом із України?

— Ні, інформації тоді такої не було. Він навіть не здогадувався, що я його співвітчизник. Я вирішив порадитися з ним щодо вибору подальшої команди. «Їхати у «Карпати»? — питаю його. — «Якщо хочеш рости як футболіст, то бери сумку, сідай на літак — і вперед додому», — відповів Вадим Анатолійович. Євтушенко розумів, що в тих шведських реаліях я не виріс би як футболіст.
«Травма від друга»

— Доводилося читати, що разом із вами у складі «Дегефорса» виступав Олаф Мельберг. Пригадуєте його?

— У складі тієї команди я провів лише два місяці на зборах. Жодної офіційної гри за «Дегефорс» не зіграв. Та й іноземці товаришували з іноземцями, а шведи підтримували товариські стосунки зі своїми. Я Мельберга пам’ятаю, але скажу, що тоді він не особливо виокремлювався. Ніколи би не подумав, що він гратиме за «Астон Віллу» й «Ювентус». У нас тоді був такий тест: біг 2 кілометри — піша хода — біг 2 кілометри — піша хода — біг 2 кілометри. Мені запам’яталося його зосереджене обличчя, навіть зле, можна сказати. Мельберг мав прекрасне здоров’я. Він тоді всіх на кілометр обігнав.

— Ви згадували про легіонерів. Чи були помітні імена серед ваших партнерів?

— У команді грали тоді троє вихідців із Югославії, двоє гравців із С’єрра-Леоне. Ми полюбляли грати у «квадрат», але шведи до нас навіть не підходили. Із м’ячем вони працювали не дуже добре. Шведи зимою грали у хокей, а влітку — у футбол.

— Можете похвалитися певними успіхами у хокеї?

— Було в нас одне тренування. У той момент я зрозумів, що не туди потрапив. Одягнув ковзани, взяв ключку… Рухи повністю відрізняються. Для футболістів цей вид спорту корисний тим, що розвиває координацію рухів. А ще шведи мені запам’яталися своїм апетитом. Місцеві футболісти могли в перерві з’їсти величезну канапку, а за три години до гри «проковтнути» цілу порцію макаронів. Я звик до режиму: ніякої страви безпосередньо перед грою, жодної рідини.

— Продовжуєте слідкувати за своїми колишніми командами?

— Звичайно. Навіть намагаюся дізнатися, як справи в тих хлопців, які виступали зі мною. До речі, «Аппельбю» зараз виступає у 8-й лізі шведського чемпіонату. Ця команда базується у «селі на три хати». Ми їх тоді вивели в третю лігу.

— Повернемося до вашого приїзду в Україну. Здійснюється мрія вашого дитинства — ви одягаєте футболку «Карпат». Але у вашій біографії лише одна гра у складі львів’ян, точніше, 55 хвилин…

— Це була гра з одеським «Чорноморцем». Маркевич вирішив мене випустити на заміну, бо на той момент «Карпати» програвали — 1:0. Особливих настанов од Мирона Богдановича не було. Я мав шалене бажання, яке, напевне, завадило мені. Може, погано розім’явся. У складі одеситів грав Ігор Сушко — мій хороший друг. Сталося так, що опинилися ми на одному фланзі. У одному з епізодів Ігор зовсім випадково влучає мені в коліно. Це був жахливий момент, що змінив моє життя. Після матчу ми навіть разом їхали у поїзді. Дивлюся на опухле коліно й думаю: «Що ж за парадокс життєвий?»

— «Карпати» так і не зуміли відігратися…

— У мене моментів майже не було. То був не наш день. Хлопці бігали хаотично… Навіть Андрійко Покладок, який завжди відзначався бійцівським характером, у тому матчі не був схожим на себе.

«Якщо погано на душі, сів за кермо й уперед — додому»

— Скільки часу лікувалися після тієї травми?

— Півтора року. До зими вилікувався, полетів із командою на тренувальні збори на Кіпр, і там «зламався». Переніс операцію, минуло кілька місяців, почав виступати за «Карпати-2». І знову травмував це ж коліно.

— Можливо, прокляття якесь?

— Усе набагато простіше — я занадто швидко починав навантажувати коліно. Надмірне бажання зашкодило. Не міг дивитися, коли хлопці тренуються, а я відновлююся за полем. На той час медицина не була на такому високому рівні, як зараз. Усе базувалося на відчуттях. Натомість у Німеччині є реабілітологи, які завдяки приладам дуже добре знають, що саме з пацієнтом. Не так давно я вирішив лягти під ніж — тепер у моєму коліні встановлено імплантат.

— Після невдалих спроб повернутися в основну команду «Карпат» вирішили поїхати у Вінницю…

— У «Ниву» я поїхав разом із Романом Зубом на запрошення Ігоря Яворського. Він починав формувати команду. Там я нарешті відчув, що ще можу грати, повірив у себе. Але після піврічного періоду в команді виникли проблеми з фінансуванням. Усі гравці роз’їхались. Далі я вирушив у олександрійську «Поліграфтехніку» до Анатолія Раденка. Але прибув туди без сім’ї, тож усе навкруги здалося мені сірим. Повернувся додому, а тут з’явилася пропозиція спробувати себе в Німеччині. Там виникла зі мною анекдотична ситуація — їхав я у команду 2-ї ліги, а потрапив у клуб із 5-ї. Були ще проблеми з візою…

— Суцільні парадокси…

— Більше того, команда полетіла в Туреччину, а я вирішив підтримувати форму з іншою командою в іншому місті. Тепер я тут мешкаю 15 років. Це просто доля… Поставили би мені тоді візу, життя склалося би по-іншому. Але я зовсім не жалкую. Наприклад, погано на душі чи проблеми певні, сів за кермо, й уперед — додому. Усього лише тисяча кілометрів… Увечері виїхав, а зранку вже у Львові. Такий собі запасний варіант повернутися додому.

— Маєте змогу слідкувати за українським футболом?

— Звичайно. Особливо слідкую за «Карпатами», а точніше — за молодіжною командою, бо одним із тренерів «дубля» є мій екс-партнер і кум Роман Зуб. Тому знаю достатньо, інколи навіть занадто. Мій син—фанат футболу, зокрема українського. Окрім того, я на зв’язку з іншими хлопцями, тому новин вистачає.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити