Ігор Зайцев: "Львів’яни мене по іншому як "пан Зайонц" не називали"

12 квітня 10:15
Переглядів: 223
зайцев

Корінний москвич, Україну він полюбив після того, як впродовж двох років проходив військову службу у складі львівського ОДО. Саме тоді у місті Лева Ігор Зайцев знайшов кохання свого життя, а в Україну з Білокам’яної повернувся уже в статусі зірки, здобувши разом з московським «Локомотивом» Кубок СССР. У київському «Динамо» в 1960-му попервах вважався основним. Розпочинав у цьому статусі й наступний, чемпіонський сезон. Та потім був конфлікт з тренером В’ячеславом Соловйовим, глибокий резерв і переїзд до Донецька.

Зрештою, трохи згодом, погравши після «Шахтаря» ще й у Тернополі та Івано-Франківську, Зайцев повернеться до Києва. Живе тут у свої 80 понині, в однокімнатній квартирі на вулиці Стадіонній. За футболом слідкує через телевізор. Каже, що за станом здоров’я відвідувати матчі «Динамо» вже не може, тому завше радий гостям. «Хворію, а на лікування треба купу грошей, яких у мене немає, - констатує нинішній гість нашого сайту. – Тому будь що буде».

- Ігоре Івановичу, у «Вікіпедії» вказано, що ви мали прізвисько «Вершник без голови». То за що?

- Вперше таке чую. Навіть якщо за очі так називали, то зрозуміти за що, не зміг би. Якось запитав журналіста Максима Максимова, Царство йому Небесне: «Скажи, грав я у футбол чи ні?» «У тебе була гарна обводка, був міцним, звісно, добре бігав» - пояснив той. Мабуть, з «вершником без голови» асоціацій мало.

- Ви футболіст-самоучка?

- Як вам сказати? Через війну за нинішніми мірками починав грати трохи пізно. Мій батько працював на авіаційному заводі, був гарним спеціалістом. То ж з початком війни нашу сім’ю евакуювали з міста Ступіного в Павлов-на-Оці, що під Горьким. Там був секретний завод, де виготовляли двигуни для літаків. У Павлові я поступово почав бігати за м’ячем. У дворі, бо шкіл тоді по суті не було. Тоді у мене з’явився й перший, якщо так можна сказати, кумир. Мова про Васю Рисєва, котрий був лідером місцевої команди. Їхні матчі відвідував найперше тому, щоб подивитися на гру Василя.

А тренуватися розпочав вже після закінчення війни, коли ми повернулися в Ступіне. Там мене помітили тренери з Кашира, сусіднього міста, яке мало вищий статус. За тутешню команду й почав виступати на першість області серед юнаків. Зарекомендував себе непогано, отримав запрошення від московського «Спартака». Враховували москвичі й те, що я добре стою на ковзанах, вмію грати в хокей. Але ж мені 18, час служити в армії. Спартаківці втримати мене не змогли. Так опинився в ЦДСА, де якраз почали збирати новий колектив після розгону «команди лейтенантів» за підсумками Олімпіади-1952. Тоді поряд зі мною армійцями стали відомі в майбутньому хокеїсти Пучков, Гуришев, Мітін, Кузнєцов, Якушев, Сологубов, Трегубов. У футбольній команді були Володимир Дьомін, Анатолій Савін, Анатолій Башашкін.

Я тренувався влітку за одних, взимку за інших. Пригадую, під час одного з тренувань на льоду Сокольників одному з гравців ковзаном порізали мошонку. Біжать до нього усі – хокеїсти, тренери, лікарі зі швидкої. А хлопчина навіть у такій неприємній ситуації зберігав почуття гумору: «Ой, дайте хоч спокійно померти». Ми вже й не знали, сміятися чи сумувати.

- В ЦДСА ви не зіграли жодного матчу…

- Може, дочекався б свого часу, але в 1955-му мене покликав в армійську команду Львова Олексій Гринін, з яким встиг трохи пограти ще в Москві. Львів’яни мене по іншому як «пан Зайонц» не називали. Взагалі, легко я прижився у новому для себе місті. Навіть не знаю, що допомогло. Може, характер такий. Я ж навіть дружину собі знайшов, корінну львів’янку. На танцплощадці познайомилися. Пішли туди разом з Ковачем і Латишем. Ми сором’язливими були, особливо Ковач. Але ведучий оголосив білий танець. Тоді мене Марина й запросила потанцювати. Потанцювали й невдовзі зіграли весілля. На вокзалі. Точніше, яке то було весілля? Зібралися вчотирьох – я з Маринкою і Гришка Галбмілліон зі своєю коханою. Пішли в РАГС, розписалися, сіли в поїзд і поїхали в Москву.

- Дружина не вмовляла залишитися у Львові?

- Для неї то було не принциповим. Маринин батько виготовляв домашню ковбасу, кров’янку. З родичами дружини ми спільну мову легко знайшли. Першим українським словом для мене було «брама», «ворота» російською. Але досконало розмовляти українською так і не навчився. Хоча старався, читав книги на мові. Але важко мені це давалося. Три слова прочитаєш. А четвертого вже не розумієш, перепитуєш. До тещі там на польський манер зверталися – Туся. Мені це було складно, а «мамо» говорити теж не міг.

Та загалом у Львові почував себе комфортно. То хіба трохи пізніше в Івано-Франківську деякі конфлікти виникали. У Львові ж не робив нічого зайвого, не намагався нікому підігрувати, але люди мене прийняли. Як місцеві, так і ті, хто були такими ж як і я приїжджими. Був у нас Євген Думанський, молодший брат Мирослава Думанського, який тривалий час за «Шахтар» виступав.

А ще тоді за наше ОДО чимало закарпатців виступало. Вася Турянчик з Мукачевого, українець. А ось Ернест Кеслер, надзвичайно технічний лівша Дезідерій Ковач, Іштван Пажо, Габор Сайлер, Арношт Цицей, Єне Міраї, Ладислав Калуя – етнічні мадяри. Але спільну мову знаходили легко. Поряд зі стадіоном СКА пивзавод був, то разом на пиво ходили. До кінотеатру чи на танцплощадку теж ходили великими компаніями.

Після одного з таких походів ми з Гришкою Галбмілліоном (ми його «Гришкою-Півмільйоном» називали) відзначилися. Посадив нас начальник команди на гауптвахту. Навіть наші майбутні дружини нас там встигли повідвідувати. Але сиділи не довго. Допоміг товариський матч з чехами. Грати хтось мусив, то відвезли нас на базу в Брюховичі. Повісив шинель і йду їсти. Взяв тарілку і щойно збирався сідати, як за той стіл, на який націлився я, той самий начальник всівся. Демонстративно відвертаюся і йду в інше місце. Довго ще за мною ходив і перепрошував: «Заєць, ну що ти?»

- Але то буде потім, на закаті славної кар’єри. Після завершення служби в армії вас відразу у московський «Локомотив» покликали?

- Не лише туди. Також мав запрошення від «Молдови» й «Зеніта». В «Локомотив» пішов, бо хотів повернутися додому, до Москви. Але відразу попрохав тренерів: «Якщо я не підходжу, то не тримайте мене, бо маю бажання залишитися у Львові». Та часу на роздуми не було. Мусили їхати в турне до Китаю. Перед виїздом вивчили гімн «Сталин и Мао слушают нас». Летіли до Пекіна двома літаками. Як почало нас підкидати над Китайською стіною – хвилин 20 були між землею й небом. Я й без того літати боявся. Скільки б не летіли – годину чи три – завжди вхоплюся за крісло і не відпускаю до приземлення, наче то щось допомогло б при падінні.

- Перед тим вильотом вже мали гарантії, що будете грати в «Локомотиві»?

- Ні, звичайно. Щоб потрапити в склад, мусив постаратися, добре себе проявити. Ми ж у «Локомотив» з Маслаком (Володимиром Маслаченком – авт.) прийшли. Він з Кривого Рогу, а я зі Львова повернувся. Так ми з того часу й дружили постійно, отримали в одному домі в районі Білоруського вокзалу квартири. Маслак стилягою був. Ми з ним постійно в популярний у ті роки московський ресторан «Прага» ходили. Перемоги святкувати.

- Найвизначнішу з них ви здобули у першому для себе сезоні у складі залізничників, вигравши у 1957-му Кубок СССР…

- Не дарма ж тоді писали, що ліпшої, ніж Володимир Ворошилов, Валентин Бубукін, Борис Абрамов, Віктор Соколов і Зайцев п’ятірки нападників у тому сезоні в Союзі не було. Ми ж тоді ще за системою «дубль-ве» грали.

- Бубукін, кажуть, був неабияким гумористом.

- Валентин розповість анекдот, а потім з ним же біжить до когось іншого. І так до п’яти-шести осіб. Але найсмішніше, що трохи згодом Бубукін збирав усіх до купи й розповідав той самий анекдот знову. Валентин надзвичайно фізично витривалим був. Не дарма тренер збірної Гаврило Качалін на передматчевій установці казав: «Вальок, протягни свого опікуна два-три рази від воріт до воріт і більше у нього сили бігати за тобою не буде».

Бубука завжди радив тим, хто проти торпедівця Едуарда Стрельцова грав персонально: «Стань поряд з ним і почни йому анекдоти розповідати. Едік коли сміється і в доброму гуморі, то взагалі не бігає. Але в жодному разі не зли його. Тоді нам кранти».

- Маслаченко постійно розповідав, що він був сильнішим за Лева Яшина. Згодні?

- Ні. Та й що значить – сильніший? Зайцев грав так, Валік Іванов мав свої козирі. Те саме стосується й Маслака з Яшиним. У кожного свої смаки. Всіх одночасно мати одні вподобання ви не змусите. Тому й ці порівняння для мене неприпустимі. Маслаченко ж зі своїм характером навіть допустити не міг, що він зазнається. Але що було, те було. Ми ж, повторюся, близько дружили. Пам’ятаю, як у Володі дівчина з Прибалтики з’явилася й він після кожного матчу до неї літав. Хороший загалом хлопець, але самооцінку мав трохи завищену.

- «Локомотив» зразка 1957 року тренував Борис Аркадьєв, якого футбольні історики часів колишнього СССР називають видатним наставником…

- Не сказав би, що в роботі Бориса Андрійовича було щось надзвичайне. Звичайний тренер, може, трохи успішніший, ніж більшість його тогочасних колег, раз вигравав стільки. Мені запам’яталося, як під час згадуваного вище турне до Китаю ми сиділи і розмовляли зовсім не про футбол. Тоді відкрив для себе Аркадьєва як розумну, грамотну, всесторонньо розвинену людину. Вони з Миколою Морозовим і в збірній непогано попрацювали.

- Ви теж відіграли один матч у складі олімпійської збірної СССР…

- Восени 1959-го, то був відбір до Олімпіади-1960. Але уявіть, що я навіть не знав, що знаходжуся в розташуванні збірної. Думав, що це звичайна контрольна гра, не налаштувався. І зіграв тоді проти болгарів у Софії, прямо скажу, погано. Ми програли 0:1, єдиний у матчі гол забив у ворота Бориса Разинського після подачі кутового Іван Колєв.

- Після трьох успішних сезонів у «Локомотиві» в 1960-му ви опинилися в Києві. Чому?

- Люблю жартувати, що перейшов через тещу, яку я дуже любив і хотів бути ближче до Львова. А якщо серйозно, то в «Динамо» мене разом з Юрою Ковальовим запросив тренер В’ячеслав Соловйов. Точніше, адміністратор киян Рафа Фельдштейн нас безпосередньо з аеропорту «Жуляни» забрав, коли ми мали з товариської гри до Москви повертатися.

Потім ми з Ковалем опинилися в кабінеті управляючого справами Держплану Анатолія Хорозова, котрий вирішував для нас житлове питання. Вдячний Валерієві Лобановському, який мені тоді своєю квартирою на Героїв революції поступився. Там тоді також Соловйов, Рафа, Щегол (Володимир Щегольков – авт.), поки йому не дали хати поруч з Анрдієм Бібою на Печерську, жили. Так ось, у моїй трикімнатній квартирі лише одна сторона була сонячною. Але народився син, йому треба сонця. «Валєро, ти ж розумієш» - пояснюю Лобану. Той не сказав жодного слова, погодився. Перетягнули меблі і я почав жити в його колишній квартирі. Валерій переїхав у мою.

- У вас тоді дружний колектив був?

- Ми тоді всі однакові були. Тренувалися в спортзалі на Федорова. Поряд – пельменна. В перерві вибігали туди випити винця. А ще у той період мусили вчитися. Таких, що усі предмети одночасно засвоювали, було мало, людей п’ять. Один з них – Сучок (Анатолій Сучков – авт.). Решта – «не приший кобилі хвіст». Ми з Єрохіним сидимо «на гальорці». «Нам, здається, щось Єрохін хотів сказати, - видає якось викладач. – Іди до дошки». Поки Володя йшов, його хтось смикнув. Відволікшись, Єрохін те, що так довго запам’ятовував, забув. Постояв поруч з дошкою, почервонів і почемчикував назад.

Але то я не для того, щоб когось образити – ми ж майже усі такі були. Якось у Москві в школі тренерів Дьоміну дали завдання розділити в стовпчик 1000 на 5. Той підходить до дошки, мучиться, не знає, що робити. В аудиторії ж бажаючих розіграти безліч. «Літр на п’ятьох» - підказуємо. «По 200 грамів» - відповідає Дьомін.

- Перших півсезону в 1960 році ви грали без замін, а потім почали втрачати місце в основі…

- То тренера треба запитати, чому він так вирішив. Не думаю, що проблема була в стосунках з Соловйовим. Він ставився до всіх однаково, ні з ким не цілувався.

- Соловйов здивував ще й тим, що поставив вас після тривалої паузи на вирішальний матч чемпіонату-1960 проти московського «Торпедо». Матч, у якому вирішувалася доля золотих медалей…

- …і який ми програли у Києві 1:2. Серебро (Віктор Серебрянников – авт.) тоді навіть гол з моєї подачі забив. Знову ж, тренер вирішив і вирішив. Сказав грати – я грав. А чому програли? «Динамо» тоді лише вчилося перемагати, команда набувала тої стабільності, яка допомогла виграти чемпіонство в 1961-му.

- Того сезону ви у «Динамо» не дограли і золотої медалі не отримали…

- Для мене тоді найдивнішим було інше. Як правило, коли людину відраховують з роботи, вона довідується про це заздалегідь, бодай з пліток. У моєму випадку наче й підстав не було. Грав на початку сезону-1961 постійно. Аж ось викликає Соловйов у готель і каже: «Ми вас відраховуємо». Без жодних пояснень. Прикро було, бо команда грала добре і я наче теж був корисним. Зрозуміло, що моїм конкурентом тоді на правому фланзі атаки був Олег Базилевич. Він молодший, більше забивав. Та можна було щось пояснити. Я ж нікому не заздрив, ніколи не виступав, що комусь зарплату підвищили, дали премію, а мені ні. Дали – добре, ні – то ні. При цьому В’ячеслав Дмитрович забезпечив мене роботою – дав тренувати хлопчиків. А мені ж лише 27 років було.

Та підходить якось влітку син Олега Ошенкова Михайло: «Іди, тебе батько кличе, хоче поговорити». Приходжу в їхню квариру на бульварі Лесі Українки. «Пропоную тобі виступати у мене в «Шахтарі», в Донецьку, - каже Олег Олександрович. – Підеш?» «Піду». Грав там доти, доки з Маріуполя не прийшов Віталька Хмельницький. Ошенков почав ставити на лівому фланзі його. Я став резервістом. У «Шахтарі» подружився з Генкою Снєгірьовим. Ми постійно номер ділили під час виїздів.

- Борис Рассихін, з яким ви грали у «Шахтарі», розповідав, що тоді в донецькій команді вистачало людей, які полюбляли випити…

- Я у Донецьку грав не довго. У гуртожиток за готелем «Україна», де ми жили разом з Юрком Захаровим, після гри брали, щоб зняти напругу, пива. Юра не пив точно. Воротар Льонька Клюєв, який трохи пограв і в Києві, полюбляв цю справу. Він пізніше на шахті загинув. Нині тренери до таких явищ ставляться спокійніше. Можеш пити скільки завгодно, але тебе потім на гру не поставлять. У наші часи з любителями перехилити чарку боролися.

- У тому ж 1962-му ви перейшли друголіговий тернопільський «Авангард»…

- Отримав доплату на Шахті-7 і прийняв запрошення Тіберія Поповича, який тоді тренував тернополян. Там були й інші колишні динамівці – Володя Єрохін, Шурик Кольцов, Боря Русланов. Зрештою, у футбольному плані виступи за «Авангард» якось не запам’яталися. Згадую містечко – невеличке, чистеньке, п’ять будинків і озеро. Я тоді жив у розташованому над ставом готелі «Тернопіль». То Кольцов з Єрохіним перевезли туди сім’ї, їм квартири видали. Нам там гарні умови створили, керівник району постійно вивозив нас за місто на рибалку.

- Але в Тернополі ви надовго не затрималися. У 1963-му вже виступали в Івано-Франківську…

- Покликав туди Віктор Фомін, то й виступав. Там теж кілька динамівців було – Серьога Богачек, Ваня Терлецький, дуже хороший футболіст з Запоріжжя Толік Василега. Він дітей тренував, зараз теж має проблеми з серцем. Був ще воротар Микола Стародубов, родом з Москви. Манію переслідування мав. Зайде у кімнату і йому здається, що хтось з-під ліжка лізе. З Колею завжди Ґенко Думанський у номері жив.

- Ви говорили, що в Івано-Франківську мали якийсь конфлікт…

- Назвав одного з гравців «шантажистом», а тренер «Спартака» Олександр Щанов, котрий не так давно (у 2009-му – авт.) у Києві помер, подумав, що «фашистом». «Ви що з розуму зійшли? Так можете що завгодно приписати» - кажу. Так мене з команди й відрахували. «За таке поступитися не можу» - стояв на своєму Щанов. В Івано-Франківську добре було. Жили ми в готелі «Карпати», поруч з озером і парком Горького. Довелося в Київ повертатися, за команду «Більшовик» на першість міста грати.

- Зі Щановим після того спілкувалися?

- Та весь час! «Ігоре, ти на мене не ображайся» - любив повторювати Олександр Іванович. Ми тут неподалік часто бенкетували, збиралися, щоб різні дати відсвяткувати.

- Гадаєте, якби не той конфлікт, могли б ще трохи пограти?

- Мені на той час вже 30 було. У наш час про таких говорили, «не грають, а пилять». Пилюку на полі порозганяти, тобто, заважати грати молодим. Власне, я ще ж пограв трохи за команду заводу «Більшовик». За нас там теж чимало пристойних футболістів виступало. Скажімо, оборонець Костін. В межах 70-ти років, а грав так, що не кожному молодому дано. Я ж бігав доти, доки не став перукарем.

- То як?

- Спершу, повернувшись до Києва, влаштував перукарем Маринку. Вона до того хист мала. Працювала в готелі «Москва», який нині «Україною» зветься. Я приходив за Мариною після роботи, приглядався. Доходився до того, що спробувати стригти запропонували й мені. «Влаштовуйся, ти акуратний, у тебе вийде» - каже Матвій, який стояв за першим кріслом. Першій своїй клієнтці вухо надрізав. Виявилася генеральшею, поставилася до ситуації з розумінням і потім постійно у мене стриглася.

Десять років перукарем був, мав чимало клієнтів. Коли ж розрахувався, то і склотару приймав, і вантажником працював. Там випадково зустрівся зі скульпторами і художниками, своїми добрими знайомими. «Що ти тут мучишся, поїхали з нами» - кажуть. Відвезли мене у Дім художника на Васильківській. Там зустрів ще одного знайомого, Костею звали, теж, на жаль, вже помер. Знав мене й директор Сєров. Влаштували на роботу. Спершу вчився зварювати. Але минуло три місяці, працювати я вже навчився та щоб працювати карбувальником самостійно, мусив складати іспити.

Вивчився до того, що пізніше самостійно кував бюсти Шевченка й Лєніна. Попит на такі пам’ятники тоді був, адже ставили їх перед кожною сільською радою. Мені ця робота подобалася. Якось зі своїм другом Юрком виготовили бюст Шевченка. Приходять люди і запитують, хто автор. «Зайцев» - кажуть. «Треба його на Шевченківську премію подавати». Найвідоміша робота нашої бригади – пам’ятник солдату і матросу в Севастополі (на фото - під час будівництва). А жінку на монументі Незалежності в Києві встановлював особисто наш бригадир.

- Скільки ви років карбувальником працювали?

- Фактично все життя. Під час горбачовської перебудови нас розігнали. Але не тому, що ми погано працювали. Часи змінилися і наша робота виявилася непотрібною. Інспектував матчі другої ліги, знову став склотару приймати. А ще продавав фрукти. Річ у тім, що я тоді вдруге одружився. Валя родом з Батумі, у її сестри був багатий чоловік. Він то й привозив на фурі до Києва в основному мандарини. У них вони на землі валяються. Я з дружиною продавав і мав заробіток. Розповідаю про це і не соромлюся. Бо соромно – не працювати. А будь-яка робота – то справа корисна.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити