Ірина Долішня: "Рівень видовищності баскетболу впав"

11 липня 09:39
Переглядів: 152
говерла діти

Баскетбол на Прикарпатті останніми роками набуває популярності, особливо в містах. Але, як сказав голова обласного «Колосу» Михайло Вінтоняк, інтерес до цього виду спорту зріс і в селах, тому в деяких «колосовських» ДЮСШ тут відкрили відповідні відділення. На думку голови Івано-Франківської міської федерації баскетболу ірини Долішньої, великий вплив на популярність баскетболу мали, насамперед, вдалі виступи нашої «Говерли» в чемпіонаті Суперліги. З огляду на те, що пані Долішня в нашій області, можливо, чи не єдина жінка, якій довірили очолити громадську спортивну організацію, ми вирішили поцікавитися, яким вона бачить нинішній баскетбол і себе в ньому.

Пощастило з першим тренером

— Пані Ірино, коли ви очолили міську федерацію баскетболу?
— Федерацію створили чотири роки тому, і відтоді я є її головою.

— А до того чи мали якийсь стосунок до спорту, зокрема баскетболу?
— У мене торговельно-економічна освіта, і спортсменкою, у вашому розумінні, я ніколи не була. Щоправда, любила баскетбол, вболівала за нього, дивилася по телебаченню матчі й відвідувала їх в Івано-Франківську. А очоливши федерацію, почала жити цим видом спорту, і складається інколи враження, що я ним завжди займалася професійно.

— У вашій сім’ї згодом може вирости професіонал. Адже син Олександр на серйозному рівні нині займається баскетболом.
— Йому 16 років. Після закінчення дев’ятого класу в Івано-Франківську почав займатися в Литві у баскетбольній школі всесвітньо відомого Сабоніса. Причому вчиться у цій країні в російській гімназії, опановуючи і литовську мову. Олександр долучився до баскетболу із 10 років. Як і більшість дітей, пробував себе в різних видах спорту, а потім сказав, що хоче в секцію баскетболу. Немаловажним був і той факт, що нам поталанило з першим тренером. Нам порадили поїхати до Богородчан і віддати сина в руки Павла Пискарьова. Вирішила: нехай пробує... Спершу до Богородчан їздила із сином, але у мене постійно не вистачало часу на поїздки. Думала, він закине все, але Олександр не здавався, регулярно відвідував тренування. А це по три заняття на тиждень. Оскільки заняття були цікаві, то в дітей з’явилася віра в те, до чого вони прагнули. Через це важко було прощатися з тренером і в Івано-Франківську звикати до іншого наставника.

— Я зрозумів, саме перший тренер прищепив синові любов до великого баскетболу, тому й віддали його до школи Сабоніса. Чи, може, ще хтось там вчиться з Івано-Франківська?
— Один хлопець, на два роки молодший від Олександра, і теж вихованець Павла Пискарьова. У нього яскраво виражений талант, а батько — колишній баскетболіст Володимир Марковецький.

Відкривати таланти нікому?

— Виходить, у нас непросто опановувати секрети баскетбольної майстерності...
— В Україні сильні баскетбольні школи є лише в Южному, Дніпропетровську та Черкасах, де висококваліфіковані фахівці займаються з різними віковими групами. А на Прикарпатті одна людина може одночасно абияк тренувати і 10-річних, і 15-річних хлопців, і дівчат. Ефект такої роботи, звичайно, дуже низький. Та й на пальцях руки перерахуєш тих тренерів, які насправді повністю віддають себе дітям. А ще й за умов, коли діє дуже мало секцій, де можна вдосконалювати та виявляти свої спортивні можливості. Таким чином нерідко через важкі життєві обставини і байдужість окремих людей, передусім керівників, не розкриваються таланти.
Добре, що в деяких регіонах є приклади в плані наслідування. Приміром, в Івано-Франківську професійна суперлігова «Говерла». Цей клуб багато зробив для того, щоб інформаційно і наяву люди побачили справжній висококласний баскетбол. У нашому невеликому місті батьки з дітьми відвідували матчі «Говерли», щоб повболівати за команду й отримати насолоду від гри. При цьому батьки забували про насущні проблеми, а багато дітей захотіли стати такими віртуозами м’яча, як професіонали на паркеті.

Розвивати студентський баскетбол

— Міську баскетбольну федерацію ви очолюєте вже чотири роки. Що, на вашу думку, вдалося зробити за цей період?
— Обласну федерацію створено раніше, ніж міську, тож, маючи уже певні напрацювання, вона допомагала нам. Словом, з тих пір ми тісно співпрацюємо. А що зроблено за певний час — судити людям. Втім, багато залежало від загальноосвітніх і спортивних шкіл, вищих навчальних закладів, з якими спільно проводимо різноманітні спортивні заходи і баскетбольні турніри або їх ініціюємо. Причому із залученням міністерств молоді та спорту і науки та освіти через підлеглі їм відповідні управління на місцевому рівні. Без спільних таких дій нині важко чогось досягти. Скажімо, в місті спортивні школи не мають ігрових залів, спортивного інвентаря і форми. Тож як у таких умовах займатися дітям? Є надія на недавно обране нове керівництво Федерації баскетболу України. Її президент Михайло Бродський, озвучуючи свою програму розвитку баскетболу в країні, звернув особливу увагу на студентський спорт. Мовляв, студенти мають хороші можливості поширювати баскетбол, бо при навчальних закладах є потрібні приміщення, ігрові зали і кошти. і такі заклади спроможні утримувати команди, де б гартувалася здібна молодь. Молодь може займатися баскетболом постійно, і у вільний від навчання час. На відміну від дітей з вулиці, яким не завжди вдається домовитися з господарями спортивних споруд. Добре, що в івано-Франківську хлопцям і дівчатам в прилеглих житлових районах ідуть назустріч дирекції 24-ї і 25-ї загальноосвітніх шкіл: спільно з ними завжди організовуємо турніри з участю батьків. Жаль, що таких ініціатив у нас дуже мало.

А відповідальність — подвійна

— Яке ж місце ваша федерація займає в обласній структурі. Не знаю, можливо, на обласному рівні відзначають і регіональні федерації з різних видів спорту...
— Наша федерація в межах обласної входить до числа найкращих, а натомість обласна за останні роки пропускає вперед лишень футбольні та футзальні федерації, а за підсумками минулого року посіла навіть друге місце. Зрозуміло, не лише призовими місцями тішимося, а отримуємо задоволення, якщо зробили щось корисне: чи організували змагання для дітей, чи вдало виступила любительська команда. Це якраз наша реальна діяльність, і її треба, звичайно, заохочувати, навіть  шляхом річних підсумків. Дуже хочеться політичної та економічної стабільності в державі, щоб спорт міг нормально функціонувати і людей можна було б постійно залучати до нього. Без належного фінансування робити це досить важко.

Візьмімо хоча б працю тренера, на якому лежить вся відповідальність за дітей. Крім того, що йому необхідно домогтися певних результатів, треба ще знайти гроші для поїздок на змагання, на проживання, харчування. Такі додаткові навантаження інколи забирають більше часу і нервів, аніж підготовка до самого суперництва. Отака подвійна відповідальність відбиває в деяких тренерів охоту продуктивно працювати. А тут ще сім’я з багатьма матеріальними проблемами. Ясна річ, спостерігаючи таке, батьки не прагнуть, щоб їхня дитина ставала професійним спортсменом. Навіть коли діти люблять баскетбол, хочуть ним займатися і мають непогані фізичні й психологічні задатки для зростання. Вони просто не бачать майбутнього. Власне, якщо колись знаного спортсмена вважали елітою суспільства і в житті він був матеріально забезпеченим, то тепер перебуває на межі виживання. Тож батьки для талановитої дитини обирають не спорт, а таку сферу, де можна заробити на життя. і їх від цього важко відмовити.
А щодо підсумків в області між регіональними федераціями з різних видів спорту, то такого не відбувається. Є підсумки тільки серед федерацій.

— Попри те, що ви щойно сказали, в обласній федерації вважають, що ваша міська є однією з найкращих серед регіональних у всеукраїнській федерації баскетболу.
— Звичайно, приємно таке чути, однак це, мабуть, явне перебільшення. Безумовно, хочеться бути завжди серед передовиків. Коли навесні нинішнього року відбувалися перевибори голови міської федерації, я подякувала за довіру, але при цьому зауважила, що згідна працювати й надалі за належної підтримки учасників конференції і місцевої влади. На це були обррунтовані причини.

У попередній період роботи я стикалася з багатьма проблемами і бувало, що замість допомагати їх розв’язувати, зокрема в дитячому баскетболі, дехто займався словоблудством і намагався вставляти палиці в колеса, переключаючи чиюсь увагу на щось другорядне. А працювати є над чим, адже не вистачає приміщень, інвентаря, м’ячів, форми.  Дещо залишилося з радянських часів, а старе замінити нічим. Зрозуміло, все впирається в кошти, а звідки їх брати? Батьки фінансово посильно допомагають своїм дітям, але так постійно тривати не може.

Розраховуємо на підтримку

— Крім обласних федерацій, ви в змозі виходити на всеукраїнську федерацію з якимись проханнями про допомогу?
— У Києві можна отримати тільки поради, а не кошти. Такі питання слід вирішувати на місцях, а тут їх, тобто коштів, також немає. Замкнуте коло. А федерація України переважно займається національними збірними.

— Але ви все-таки проводите міські змагання. Звідки гроші?
— Шкільні змагання проводимо в ігрових залах шкіл, а гроші — спонсорські. Якщо є якесь фінансування з боку області або міста, то стараємося використовувати його для поїздок команд на ігри.

— Цікаво знати вашу думку стосовно розвитку баскетболу в Україні. Тут, здається, як і в областях, — непочатий край роботи...
— Я вже казала, що наприкінці травня відбулися перевибори президента федерації. Михайло Бродський — людина ініціативна, енергійна, мав стосунок до команди Суперліги — «Черкаських мавп» і баскетбольної школи в Черкасах. і як уже наголошувала, він насамперед хоче розвивати студентський баскетбол, щоб опісля він став підмогою для шкільного і професійного. і ми, зрозуміло, також розраховуємо на кращу співпрацю з регіональними федераціями й чекатимемо на посильну допомогу.

Де ж реформи у спорті?

— Через складну політичну та економічну ситуацію в нашій країні більшість легіонерів покинула команди Суперліги, а їхні місця зайняли українські вихованці. 
— Однозначно скажу таке: наші гравці тепер мають кращу можливість виявити себе. Однак коли на ігрових майданчиках виступали легіонери, українці багато чого в них могли навчитися: переймали досвід, техніку володіння м’ячем і боротьбу до останньої секунди матчу. і головне — конкуренція. Звісно, в цьому є і позитив, і негатив. Але поживемо — побачимо. А рівень видовищності баскетболу нині дуже впав.

— Ми називали нинішні проблеми. Пригадую розвиток ігрових видів спорту в 70-80-х років минулого століття, тоді, здається, ці види в нашій області розвивалися значно краще...
— Насправді тоді було багато доброго і варто з тієї системи щось запозичити. Тоді створювалися умови займатися тим видом спорту, який людина любила, не було великих проблем з фінансуванням і т. д.

— Це може зробити й оголошена реформа в спорті, задекларована ще попереднім міністром молоді та спорту. На жаль, за нового чільника міністерства про неї ніхто вже й не згадує...
— Настільки швидко у владі міняються міністри, що вони не встигають втілити заплановане в життя. Не було б так смішно, якби не було так сумно...

— Жінка — керівник спортивної громадської організації. В Україні, здається, таке рідко трапляється. Чому?
— Краще поставте таке запитання чоловікам. Можливо, жінки бояться, що не зможуть себе реалізувати. Врешті-решт, чесно, не знаю відповіді. При тім я рада, що так сталося і я в певний період свого життя очолила міську федерацію. Завдяки баскетболові познайомилася з багатьма хорошими і цікавими людьми, з якими, можливо, ніколи в житті не зустрілася б. А свій приклад, хоч і не хочеться так казати, я б назвала випадковістю...

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити