"Карпати". Кубок СРСР – 45 років тому

17 серпня 07:08
Переглядів: 503
Сиров Поточняк

Сьогодні, 17 серпня, у Львові можна було б провести урочистий день. Адже виповнилась сорок п’ять років з того дня, як «Карпати» в московських Лужниках добули свою єдину в історії клубу історичну перемогу над ростовським СКА. Своїми спогадами про цей славний сезон 1969 року ділиться футболіст Поточняк Ростислав Мирославович, який вперше виступив за «Карпати» 17-ти літнім парубком, 6 жовтня 1965 року. Нехай і грав за дублерів, але все ж у складі нашої улюбленої команди.

– Виступаючи у цій команді мені довелося провести чимало матчів, – бере слово для «Галичини спортивної» легендарний футболіст. – Але сходження «Карпат» розпочалося 1968 року. Цей сезон завершився для нас фінальною пулькою і присвоєнням гравцям звань майстрів спорту СРСР. Уявляєте, я 20 літній футболіст удостоєний такого поважного визнання. Нашу команду уже багато хто не вважав пересічною. Та нам не вдалося вибороти свого щастя. І до вищої ліги, так сказати, до першої підгрупи класу «А», ми не потрапили, але наближалися до піку слави.

1969 року партійне керівництво міста поставило перед нами нове завдання боротися за путівку до класу сильніших. Тоді це було нормальне явище, бо в Союзі усі щось обіцяли, але не всі із поставленими завданнями справлялись.

Нас відправили на збори в Ялту, а потім у Печ. Ігри проводили хороші, але не дуже вдалі. Натомість у першості та кубку ми йшли впевненою ходою. Навіть якийсь час лідирували.

Перші кубкові матчі провели до початку першості. Команда поїхала в Жданов, де довелося зіграти дводенний двобій. Важкий це був для нас матч, але переможний. Данилюк і Габовда забили два м’ячі і «Карпати» у наступному раунді. Я відіграв тільки у першій грі. А виступали ми на абсолютно непридатному для футболу стадіоні (пісок, глина і каміння). Принагідно за роки проведені у спорті мені в цьому місті на добре приготовленому полі так і не вдалося зіграти. Наступний матч я з Кульчицьким пропускали і через Донецьк, літаком відправились до Львова. Вечором дізнався, що наші перемогли.

Перед матчем із одеським СКА «Карпати» у першості ми перебували на лідируючій позиції. Навіть обіграли «Дніпро» (Дніпропетровськ) – 6:1. Після чого славний Валерій Лобановський ледь не завершив свою тренерську кар’єру.

Та повертаючись до матчу з одеситами, який планувалося зіграти наприкінці квітня, мушу сказати, що цю гру перенесли по причині снігопаду у Львові. Висловлюючись нинішнім порівнянням над Львовом опустилася темна путінська хмара. Поле вкрив сніг, тож довелося чекати кращих днів. Мучилися ми з одеситами, бо демонстрували не дуже видовищну гру. Але дякуючи Лихачову, вирвали перемогу 1:0. Геннадій забив з пенальті наприкінці зустрічі.

Черговим нашим суперником у 1/16 фіналу став єреванський «Арарат», у складі якого виступали дуже солідні та технічні футболісти. Це брати Абрамяни, Іштоян і Заназанян, Бондаренко і Месропян – люди які через кілька років стали чемпіонами і володарями кубка Союзу. Натомість в лізі ми продовжували триматись на плаву. І ось з вірменами на своїй переповненій «Дружбі» ми ледь не програли. Вірмени, здавалося, не бігали за м’ячем, а літали. Так сказати, нам вдалося відскочити завдяки голам Лихачова і Кульчицького. Отож, до 120-ї хвилини ми встигли відігратися. А в основний час на табло світилися «нулі».

Можна казати, що при визначенні суперників жереб завжди був на нашій стороні. Адже «Карпати» частіше грали вдома, як на виїзді. А це для команди має неабияке значення.

В 1/8 фіналу положили 2 м’ячі у ворота Семена Альтмана, який стояв у воротах одеського «Чорноморця».

Врешті жереб нам зрадив і відправив у виїзд до Воронежа. А ми перебували у ігровій кризі. Адже три попередні поєдинки в Києві, Житомирі та Чернігові програли із загальним рахунком – 1:7. Наша гра розладилась. На мою думку, це був найневдаліший виїзд з найгіршими матчами того періоду. Не було руху і бракувало бажання. А тут треба вести ще боротьбу за кубок, який невідомо кому дістанеться. З Чернігова ми прибули до Києва, а зі столиці України відправились до Воронежа. Ця команда завжди була укомплектована добротними «відходами» з Москви. Завдяки чому перемогли «Спартак». А така перемога вже зобов’язувала до поваги суперника. «Труд» доволі серйозно готувався до нашої гри. На кону півфінал! Вони навіть клопотали у ФФ Росії аби їм для кращої підготовки перенесли матч першості. Гру перенесли, але користі з цього не мали. Незнаю звідкіля, але ми набрали внутрішніх ресурсів, енергії і завзяття. Тож успіх прийшов на наш бік. Суддя з Ташкенту Багдасаров у цій грі призначив 2 пенальті. Перший у ворота господарів, коли Булгаков намагався атакувати ворота Татаренка, а той порушив правила, і Лихачов знову не промахнувся. Ми попереду і «тримали» корисний результат, але за кілька хвилин до фінального свистка, я перебуваючи у карному майданчику, прийняв м’яча на груди і «виніс» його подалі від воріт. У цей же момент суддя свиснув і вказав на точку. Жах та й годі. З нашими доказами ніхто не рахувався. Голодубов пробив, але Турпак вгадав напрямок і кинувся у лівий кут. Намертво зловив і цей м’яч. Для Воронежа ця поразка стала великою трагедією. Гравці попрощалися не тільки зі званнями майстрів спорту, але й з великими преміальними.

Після чого нам повідомили, що знову граємо у Львові. До нас прибули суднобудівельники з Миколаєва, які перед цим перемогли московське «Торпедо». Я вперше побачив наш стадіон заповненим до останнього місця навіть в …проходах. Щось подібне ми пережили, коли приймали бразильський «Палмейрас» наступного року. Миколаївці вийшли на поле без віри у власні сили. Тож ми доволі легко досягли переваги і у першому таймі виконали завдання максимум – забили 2 голи (Лихачов і Габовда). Далі очікували на фінал.

В іншому протистоянні армійських колективів Москви і Ростова, молодші за рангом суперники виявились сильнішими. Навіть хтось жартував, що солдати перемогли офіцерів. Але так воно було.

Перед поїздкою в Москву команда кілька разів їздила на природу, ловили рибу в таких ставах, що сама скакала на рибаків, їли юшку і відпочивали. До речі, як я тепер розумію, Карло Мікльош вмів впроваджувати в колектив дружню і товариську обстановку. Він вдало відволікав нас від думок про фінал. За тиждень до відповідальної гри ми обіграли «Зірку» (Кіровоград) – 4:3. Два м’ячі на рахунку Кульчицького і по одному – Габовди і Лихачова.

15 серпня ми прилетіли в Москву, а на передодні фіналу вітали Лихачова з 23-літтям. Поздоровили Гену і просили забити гол у завершальній кубковій грі аби не зрадив традиції. Той, звичайно, пообіцяв, і слова свого дотримав. Жили обидві команди в одному з найбільших готелів світу – «Росія». А на мою думку, це був звичайнісінький …прищ в центрі Москви. Мене поселили в номері з Габовдою. Лихачов постійно спілкувався з Кудасовим, адже вони земляки. Ростовчани його травили. Мовляв приходь після гри, у нас буде хороший настрій…

Ніхто з нас не говорив у голос, що саме «Карпати» вийдуть переможцями з цієї дуелі. Адже у ростовчан більш досвідчена команда. Були гравці, яких викликали до першої збірної і олімпійської СРСР. У нас такі кадри щойно підростали.

Ніч перед грою ми добре виспались. Настанову Юст провів у холі готелю. Я зауважив, що наш тренер хвилювався. Але на поле вийшли ми без боязні за результат. Наші вболівальники співали «Черемшину», а ростовчани вивісили транспарант «Ростов без кубка, что Дон без воды».

Гра розпочалася атаками суперника і 20-й хвилині Зінченко забив гол. Турпак не виручив. Нам вдалося вирівняти гру. Данилюк «затоптав» Сінау, але бракувало голів. В перерві в роздягальні панувала тиша. Юст сказав, що гра не програна. Попереду 45 хвилин матчу. Врешті після перерви ми досягли переваги, а Лихачов і Булгаков завдали два прицільних удари і перемога була на нашому боці. Приємно, що свого історичного успіху ми не випустили зі своїх рук.

Найважчими для мене були останні 5 хвилин гри. Постійно дивився на табло, а стрілки немов заворожені не рухалися. З останніх сил відбиваємось. Я рухаюся, немов боксер у стані ґроґґі. Пам’ятаю, що в останній хвилині з м’ячем добрався до центральної лінії і хотів віддати пас на Данилюка, але попереду нікого не було. Тому виконав діагональну передачу у боротьбу, але і там нікого не було. Проте виграв для команди дорогоцінні секунди. Після фінального свистка ми з радості попадали на траву. Я наприклад, не розумів, чим все закінчилось. Ростовчани поїхали пити воду з Дону…

А ми на радощах почали підкидати вгору Вітю Турпака. Далі - море емоцій, фотографії, нагородження. В роздягальні нас запросили до кіностудії в Шаболовку, де з нами спілкувалися з нами Аркадій Галинський, тенісисти Ольга Морозова і Олександр Метревелі. Потім до четвертої (!) ранку просиділи в ресторані. Шампанське в кубку не закінчувалось. Хтось навіть жару дав. Та всьому є межа. Наступного дня «Аном» добралися до Львова, де на нас очікували, здавалося, усі мешканці міста і області.

Приємно, що моє покоління залишило для Львова такий вагомий слід у тій давній футбольній історії. А тепер молодь нехай вчиться і повторює наше досягнення. Буду тільки радий.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити