"Карпати". "Розмова з минулим": Анатолій Мущинка

16 червня 07:35
Переглядів: 513
Мущинка

Пошук автора історичного першого гола у чемпіонатах України був схожий на детективну історію. Але, напевне, по-іншому бути не могло. Знайти людину, яка останні 20 років мешкає на відстані півтори тисячі кілометрів од Батьківщини, насправді нелегко.

Попри два десятки років життя на чужині, в голосі чемпіона світу 1987 року серед юнаків ще зараз відчувається закарпатський темперамент, щирість і відвертість. До вашої уваги – спогади Анатолія Мущинки про перші кроки незалежного українського футболу, виступи в юнацькій збірній СРСР, футбольне життя в Німеччині та можливе повернення в Україну.


«РОЗПОЧИНАВ ГРАТИ У СЕЛІ ІЗ ХЛОПЦЯМИ»

– Анатолію, чи пам’ятаєте той день, коли залишили рідну землю й поїхали в Німеччину?
– Точної дати не пам’ятаю. Але знаю, що це був червень 1993 року. Торік відзначив ювілей – 20 років минуло із часу мого переїзду.

– Читав ваше інтерв’ю в німецькій пресі, де сказали про те, що періодично навідуєтеся в рідне Мукачеве...
– Це правда. Так склалося, що в мене більше часу влітку й узимку. Буваю в Україні кожні півроку. На даний момент із роботою трохи тяжче, тому відвідую рідну землю тільки раз на рік. Окрім того, приїжджати в Україну на тиждень – це зайва трата часу. Намагаюся приїхати бодай на три тижні.

– Як сталося, що футбол опинився на першому місці у вашому житті?
– Граю у футбол із дитинства, скільки себе пам’ятаю. Ще у селі грав із хлопцями. Точно не пригадую коли, але, напевне, в класі п’ятому друзі запропонували «замельдуватися» в ДЮСШ. Упевненості в тому, що все піде, як по маслу, не було. Але сталося так, що мене зразу взяли в групу. Там займався два роки, а потім поїхав у Львів. Моя поїздка була короткотривалою – планував пограти у футбол кілька днів у складі закарпатської команди. Мене запримітили й запросили у спортивний інтернат. Так у Львові й залишився.

– Коли виповнилося 16 років, вас викликали в збірну колишнього Союзу, з якою досягли чималих успіхів – «срібло» чемпіонату Європи і «золото» чемпіонату світу 1987 року. Пригадуєте цей період?
– Справді, було таке. Але про першість континенту спогадів майже ніяких. Краще відклалися в пам’яті події чемпіонату світу. Чому так, пояснити не можу...

– На мундіалі ви забили два м’ячі та відіграли всі матчі, зокрема й фінальний, без замін...
– Чесно кажучи, не пам’ятаю. Минуло вже 25 років. Знаю, що у фіналі була серія пенальті, але до «поз­начки» я не підходив. Грали ми з Нігерією. Ми тоді були хлопчаками, яким тільки «стукнуло» 16 років, а проти нас грали дядьки.

– Партнерів пам’ятаєте з тієї команди?
– Пам’ятаю непогано, але напружувати пам’ять все одно доводиться. Найперше, назву партнера зі Львова Юру Мокрицького. Киян представляли Юрій Мороз, Сергій Беженар, Олег Матвеєв. Також відзначу Юрія Никифорова, який не загубився в дорослому футболі.

– Вас уключили в збірну турніру за версією ФІФА, відзначивши разом із Мірджалолом Касимовим як найталановитіших плеймейкерів турніру...
– У ті часи я був дуже перспективним. Але чогось великого не досягнув. На жаль, із того складу мало хлопців вийшли на високий рівень. Багато футболістів загубилися по дорозі у великий футбол.

– Може, згадаєте й тих, проти кого грали? Наприклад, автора забитого м’яча у фіналі чемпіонату світу 1998 року Емануеля Петі...
– Про цього футболіста я знаю, але про те, що змагався з ним на полі, не знав. Розумієте, зараз я зовсім по-іншому дивлюся на це все. Колись були такі думки: «граю, то й добре». Усвідомлення значимості прийшло з роками.

– У кінці 1980-х ви спробували сили в дублі київського «Динамо»...
– Майже всіх гравців, які грали в збірній, забрали до Києва. Беженар, Мороз, Валерій Високос, а також мої земляки Микола Русин та Іван Яремчук – усі опинилися в «Динамо».


«ХЕТ-ТРИК «ЗАКАРПАТТЮ»? ДУЖЕ ДОБРЕ»

– 1990 року, в дебютному сезоні у Львові, ви стали найкращим бомбардиром команди з 9 голами. Пам’ятаєте свій перший матч у футболці «Карпат»?
– Ех, ти мене такими запитаннями примушуєш повертатися в ті часи. Але біда в тому, що я взагалі нічого не пам’ятаю. Мене всі запитують: як було там, яка це була гра... Я відповідаю: хлопці, нічого не пам’ятаю. Не можу пояснити, чому. Деякі знайомі пам’ятають події 1990 року, як він пас віддав, кому забив. Я ж узагалі не пригадую, що було років 20 тому. Можу з точністю сказати, що відклався в пам’яті період у «Карпатах» загалом, але без деталізації подій.

– Із ким найбільше товаришували в команді?
– Дуже добре контактував з Рафаелем (Віктор Рафальчук. – Авт.), товаришував із Степаном Юрчишиним. У принципі, в команді мене всі поважали, й я до всіх добре ставився. Навіть із старшими хлопцями доб­ре ладив. Проблем ніяких не було.

– Ви кажете, що подій ніяких не пам’ятаєте. Але не повірю, що не пригадаєте дебютний гол у складі «Карпат». Справа в тому, що в тій грі вам удалося відзначитися не раз, а тричі! Але найважливіше те, що хет-трик оформили у ворота земляків із Закарпаття...
– Навіть хет-трик зробив? Кому, «Закарпаттю»? Це – супер! Добре, що ти це знаєш, а я про це забув. Де така інформація залишається... Мені, напевне, варто було би прочитати про себе.


«ЛЕНДЕЛА МОЖЕТЕ НЕ ЧЕКАТИ»

– На початку 1990-х «Карпати» вирушили в турне Сполученими Штатами. Про гол у ворота «Тризуба» із Філадельфії запитувати не буду, але, думаю, хоч невеликі деталі ви має­те пам’ятати.
– Ми поїхали в гості до української діаспори. Вийшло так, що команда суміщала відпочинок і футбол. У нас було багато зустрічей зі співвітчизниками. Мене дуже здивувала їхня мова. Ми, нібито, спілкувалися всі українською мовою. Але їхня українська й наша суттєво відрізнялися. Мене це дуже шокувало. Футбольні матчі для нас відій­шли на другий план.

– Америка чимось вразила?
– Уже й не пригадую. За-пам’яталася історія, яка відбулася в аеропорту. Уся команда якраз зібралася займати свої місця в літаку. Але хтось сказав, що немає мого земляка й партнера В’ячеслава Лендела. Він просто не прийшов... Ми чекали доволі довго, але, зрештою, нам повідомили: «Не чекайте його, він не прий­де». Так і до сьогодні Лендел в Україну не повернувся.

– Окрім США, ви відвідали Туманний Альбіон. Поїздка в Ноттінгем до «Ноттс Каунті», однієї з найстаріших команд світу, теж була знаменною. Тим більше, що «Карпати» добиралися туди дві доби потягами...
– Це була добротна команда. Вона виступала в другому дивізіоні (до реформи 1992 року він називався Football League Second Division і перебував на другому щаблі за ієрархією англійського футболу. Тепер він називається Football League Championship. – Авт.). Перші 30 хвилин ми грали дуже доб­ре. «Карпати» третину гри переважали у швидкості, але після того, як хлопці втомилися, а сили закінчилися, ми програли.

– Пригадуючи події першого чемпіонату України, не можу не запитати про головне: яким був перший гол українських чемпіонатів у свідомості його автора?
– На жаль, все забулося з роками. Якби тоді усвідомлював його значимість, то обов’язково запам’ятав би його. Пригадую, що це було в Одесі, а нашим суперником був «Чорноморець». Рахунок матчу, здається, залишився незмінним – 1:0?

– Ні, тоді гра закінчилася нічиєю – 2:2...
– Може, й так. Старий я вже для таких питань.

– У складі «Карпат» у незалежних чемпіонатах ви відзначилися ще одного разу. Гра була не менш важлива й принципова. М’яч, забитий у ворота Дмитра Шуткова, забезпечив «Карпатам» перемогу над «Шахтарем» – 1:0. Цифри в протоколі кажуть, що вас тоді замінили на 40-й хвилині...
– Якщо не помиляюся, я тоді зазнав серйозної травми. Внизу на ступні зламав кістку. Пропустив шість тижнів. До речі, може, ти й усі голи пам’ятаєш?

– Усі матчі й команди, яким ви забивали, можу перерахувати. До речі, на основі цього можна вивести приємну закономірність – у всіх матчах, в яких ви забили свої 13 м’ячів, «Карпати» жодного разу не програли.
– Це – супер! Я фартовий. Голи забивати завжди приємно. І не важливо, кому ти забиваєш: «Шахтарю», «Чорноморцю» чи ще комусь.


«МАТЧ «КАРПАТ» ТАК І НЕ ВІДВІДАВ»

– Які спогади у вас про Львів?
– Жив я в місті Лева дуже давно. Якщо врахувати той факт, що поїхав після Львова в Запоріжжя, то загалом більше 20 років прой­шло. Я приїжджав у Львів раз на рік. Мені було цікаво спостерігати за тим, як змінювалося місто. Ви собі не уявляєте, які це кардинальні зміни! Чесно... Те, що було 20 років тому, й зараз... Якби мене тоді перемістили в майбутнє на 20 років, то я Львів би не впізнав. Головне, що ці зміни відбулися в позитивну сторону.

– Тобто, живучи в Німеччині, ви продовжували відвідувати Львів?
– Так. Можу сказати, що тоді, коли залишав Львів, він був...
е-е-е-е... Словом, тоді взагалі все перебувало в повній ямі. Дуже тяжкі часи були. Перебудова суспільства, самі розумієте. Спочатку були невеликі зміни. Але за років п’ять усе кардинально почало змінюватися.

– Коли приїжджаєте до Львова, то як розпоряджаєтеся часом?
– Наприклад, кілька років тому в нас була зустріч з випускниками Львівського спортінтернату. Святкували 25-річчя, зустрілися із хлопцями, пограли у футбол, посиділи в кав’ярні, говорили, гуляли... Попри малу кількість тих, хто зумів прийти й приїхати, мені було приємно всіх зустріти.

– Із ким саме вдалося побачитися?
– Моїх однолітків, близьких знайомих зібралося восьмеро чи дев’ятеро. Стільки ж було хлопців, старших на рік. Прийшло кілька тренерів. Приємно було побачити Володимира Данилюка. Мої тренери Ярослав Луцишин і Лев Броварський вже нині спочилі. Також на зустрічі був Ярослав Дмитрасевич. Деяких хлопців я не впізнав. Роки йдуть, люди змінюються.

– Потрапити на матчі УЄФА Євро-2012 не вдалося?
– Ні, бо я приїхав тоді, коли чемпіонат закінчився.

– Матчі «Карпат» теж не вдається відвідати під час подорожей в Україну?
– Жодного разу не був. Судіть самі, приїжджаю на три тижні. Тиждень треба побути в Мукачевому, приїжджаєш на три-чотири дні до Львова, й уже час збиратися. Окрім того, приїжджаю завжди в міжсезоння. «Арену Львів» теж не бачив на власні очі. Словом, закінчивши кар’єру, відійшов од футболу. Навіть зараз ніякого відношення до нього не маю. Раніше грав на аматорському рівні, але на даний час припинив, бо відчуваю біль у колінах. Обставини примусили мене сказати: «Досить».


«ГРОЮ В ЗБІРНІЙ НЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ»

– Після трьох сезонів у Львові ви перебралися в Запоріжжя. Як так сталося?
– Представники «Металурга» приїхали по мене. Прізвища представника запоріжців не пам’ятаю, але знаю, що він працював начальником команди, Анатолієм звати. Він запропонував поїхати в Запоріжжя. У ті часи як було? Де більше платять, там і граєш. Підписав контракт на рік. Завдяки цьому познайомився з менеджером, який тоді просто називався «купи-продай футболіста». Потім я став одним із перших, хто поїхав виступати за кордон. Утрачати мені не було чого.

– Перший гол за «Металург» ви забили саме «Карпатам». Більше того, в тій грі ще й дві голеві передачі віддали.
– Чесно, не пам’ятаю...

– Ваш перехід зі Львова був не зовсім простим. Ви не знай­шли спільну мову з керівниц­твом. Чи можна це непорозуміння назвати скандалом?
– Ні, це не скандал. Керівниц­тво не виконало всіх умов конт­ракту. Пізніше вони все зробили так, як і мало бути. У підсумку, ми подякували одне одному й розій­шлися. Як кажуть, це було давно й неправда.

– Пізніше отримали виклик до національної збірної України, де вам вдалося зіграти одну гру...
– Так, ми грали в Одесі проти команди Ізраїлю. Чесно кажучи, не дуже добре себе проявив. Задоволений собою не був. Далі поїхав у Німеччину, й більше не викликався до лав «синьо-жовтих». У всьому винен я сам.

– У інтерв’ю «Saarbruecker Zeitung» ви сказали, що приїхали в Німеччину з сімферопольської «Таврії». Але ж насправді у складі кримської команди ви не зіграли жодної хвилини...
– Я справді за «Таврію» не грав. Почалися неприємні розмови, словом, «купи-продай». Контракт у Запоріжжі в мене закінчився. Для того, щоби поїхати в Німеччину, мав числитися в якійсь команді, тож мене записали в «Таврію». Хоча там я навіть на поле не виходив. Чому «Таврія»? Той менеджер, який мене привіз у Німеччину, був саме у Сімферополі.


«КЛОПП – ТАКИЙЯК І ВСІ»

– У першу німецьку команду «Хомбург» ви потрапили не зразу. Спочатку були оглядини в «Дуйсбурзі»...
– Так, усе складалося добре. Але проблемою став мій паспорт. На той час у складі команди могли одночасно грати тільки три легіонери. У «Дуйсбурзі» вже було четверо іноземців. Тренеру я сподобався, але він сказав, що п’ятий легіонер повинен літати вище за всіх, тобто бути на голову кращим за решту футболістів. Потім я поїхав у «Хомбург» разом із Олегом Голованем.

– Голованя ви знали ще із часів виступів у Запоріжжі?
– Так. Якщо не помиляюся, то він і зараз мешкає десь у Німеччині. Ми тренувалися півтора чи два тижні, а потім нас роз’єднали – його залишати не захотіли, а мені запропонували грати у «Хомбурзі». Команда тоді виступала в другій бундеслізі, тож я вирішив залишитися.

– Чи легко пройшла адаптація?
– Однозначно не скажу. У футбольному плані не було ніяких проблем. Одна проблема була – це мова. Добре, що в мене був знайомий родом із Чернівців, який виїхав сюди 35 років тому. Він мені дуже допоміг.

– У «Хомбурзі» ви грали під орудою Ульріха Сюде. У його активі Кубок УЄФА та титул чемпіона Німеччини в рангу воротаря «Боруссії» з Менхенгладбаха. Що скажете про його тренерський хист?
– У мене були з ним добрі взаємини. Я відчував його довіру. Навіть після травми Сюде ставив мене у стартовий склад. Щодо якості роботи, то тут усе не так гладко. Але мені з ним було добре працювати.

– У складі «Хомбурга» ви взяли участь у кубковій грі проти дубля мюнхенської «Баварії». У складі суперника на поле вийшли Уве Господарек, Дітмар Хамманн...
– Це зараз, озираючись назад, можна сказати, що Господарек став визначною фігурою. А тоді він був молодим хлопцем, який стояв у воротах другої команди «Баварії». Тоді це був пересічний матч.

– У одному з матчів проти «Майнца» вам довелося грати проти одного з найуспішніших тренерів Європи наших днів Юргена Клоппа...
– Так, але не скажу, що він чимось особливим запам’ятався. Він був таким же гравцем, як і я. За 10 років він став супертренером. А тоді ж він був таким, як усі.


«ТОПМЕЛЛЕР – ТРЕНЕР СУПЕРКЛАСУ»

– Вашими партнерами в ко­манді були грузини Реваз Арвеладзе, Георгій Немсадзе, Ніка Чхеідзе. Хто кому більше допомагав: вони вам чи навпаки?
– Скоріше, другий варіант. Коли вони з’явилися, то я вже два роки грав. Мову пристойно вивчив, побут облаштував. Ульріх Сюде не зміг тримати під контролем усіх грузинів.

– Грузини були товариськими хлопцями?
– Так. Абсолютно. Просто це – грузинська кров. Наведу приклад. У нас збори розпочинаються першого числа, вони приїжджають десятого. Неконтрольовані.

– Свої голи у складі «Хомбурга» пам’ятаєте? Наприклад, узяття воріт «Ганновера» чи «Саарбрюкена», куди ви потім перейшли.
– Матчі із «Саарбрюкеном» були в нас дуже запеклі. Пам’ятаю їх. Як кажуть, це була гра до крові. Вони тут од нас по сусідству, недалеко. Справжнє дербі було між нами.

– 1999-го ви залишили «Хомбург» заради «Саарбрюкена»...
– Тоді нас п’ятеро чи шестеро перейшло за схожим маршрутом. У «Саарбрюкені» були кращі умови, фінансові питання були на вищому рівні. Відтоді «Хомбург» упав у глибоку яму, з якої не може вилізти й зараз.

– У новій команді доля вас звела з Клаусом Топмеллером, який за кілька років виведе «Байєр» у фінал Ліги чемпіонів. Як працювалося з ним?
– У моїй кар’єрі було багато різних тренерів. Але він єдиний, який справді є фахівцем суперо­вого рівня. Топмеллер знався на людях, розумів футбол і цілком справедливо заслужив усі ті досягнення.

– Його син Діно чимось запам’ятався? Футболіст із нього великий не вийшов, але в «Манчестер Сіті» він свої сили пробував...
– Так, був такий. Можу назвати його непоганим футболістом, але не більше.

– Вашим партнером по команді також був легендарний гравець «Баварії» Манфред Бендер...
– Так, Мані Бендер. Це дуже хороший футболіст. Одразу видно, що він грав на серйозному рівні. Йому тоді було вже далеко за 30, але недостатність швидкості й вік він вдало компенсував світлою головою.


«УДОМА СПІЛКУЄМОСЯ УКРАЇНСЬКОЮ»

– Напевне, особливі спогади пов’язані з кубковим матчем проти «Шальке», у складі якого тоді грали Вальдох, Тон, Вільмотс, Асамоа, Санд, а тренував гельзенкірхенців Хуб Стевенс...
– Так, спогади залишилися хороші. Кожен із них на той момент грав на серйозному рівні. Усі, перераховані тобою, на той момент мали у футболі гучне ім’я. У тому матчі я зіграв тільки 30 хвилин. У боротьбі з Міхаелем Бюскенсом отримав травму. Майкі влучив головою в обличчя та переламав мені одну з кісток.

– У «Саарбрюкені» ви працювали з легендою американського соккера Томасом Дулі. Що про нього скажете?
– Він був у нас зовсім не довго. Команда грала нестабільно. Почалися каруселі з тренерами. У такій ситуації тренеру тяжко себе проявити.

– Разом із вами в «Саарбрюкені» виступав канадець Юліан де Гузман, кращий гравець золотого Кубка КОНКАКАФ, який потім зіграв майже 100 матчів у складі «Депортиво».
– Щойно я його побачив, одразу сказав, що хлопчина стане великим футболістом. Де Гузман володів прекрасною технікою, був швидкий. Юліан біг із м’ячем із такою ж швидкістю, як і без нього. У команді його плавно підпускали до основи. Потім він вирішив шукати кращої долі, тож поїхав кудись. Як виявилося, правильно зробив.

– Останній матч у «Саарбрюкені» ви зіграли 2003 року проти другої команди мюнхенської «Баварії». У тому матчі забили м’яч. А ще вашими суперниками були Звездан Місімовіч, Міхаель Рензінг, Роджер Гереро та Філліпп Лам.
– Ця гра нічого не вирішувала. Хоча свій гол пригадую. Лама на полі не пам’ятаю. Можу сказати, що грати проти таких людей завжди цікаво. Високий рівень відчувається.

– Уболівальники «Саарбрюкена» дуже вас поважали. Свідченням цього є їхні відгуки в Інтернеті про вашу гру. Знаю, що вони називали вас «Muschi». Вони пишуть, що ви були надзвичайно самовідданим гравцем. Навіть зараз, коли ігрову кар’єру закінчили, вони пам’ятають той дзвін у вухах після оголошення диктором вашого прізвища...
– До мене добре ставляться й у «Хомбурзі», й у «Саарбрюкені». Я виходив на поле й про все забував. Постійно віддавався грі, тому докорів на свою адресу не чув.

– Чому вирішили залиши­тися жити у Хомбурзі, а не у Саарбрюкені?
– Мої діти ходили тут до школи, дружина працювала. Не було сенсу все залишати напризволяще. Поки виступав у «Саарбрюкені», то 40 кілометрів доїжджав до сусіднього міста.

– Ваша дружина – українка. Знаю, що молодша донька Еліна розмовляє українською. Чи спілкуєтеся з ними рідною мовою?
– Удома спілкуємося тільки українською. Обидві доньки знають рідну мову. Крістіна народилася в Україні, але коли їй було 6 років, ми переїхали. Еліна народилася тут. Але ми думали, що повернемося на рідну землю. Тому дружина спеціально вчила дітей української.

– Правда, що із часом ви з дружиною плануєте повернутися в Україну?
– Так, планую повертатися. Поки чекаю, нехай діти стануть на ноги. Родичів у нас тут нема. Що тут робити? В Україні в мене будинок. Щоправда, не знаю, коли це станеться.


«КАРПАТИ» МАЛИ НЕПОГАНИЙ ВИГЛЯД В ГРІ ПРОТИ «БОРУССІЇ»

– Ви маєте тренерську ліцензію С. Чому не хочете повернутися у футбол?
– Так, вона дозволяє мені тренувати на досить високому рівні. Тренувати професійні команди я не маю права, бо необхідна ліцензія А. Хотів спочатку її отримати, але потім зрозумів, що не буду серйозно цим займатися. Великого бажання не маю. Може, з дітьми працював би. Але вищий рівень мене не манить. Не для мене це.

– У запорізькому «Металурзі» ви грали разом із Віктором Скрипником. Нині він мешкає й працює в Бремені. Його давно бачили? Підтримуєте зв’язок?
– Одного разу писав йому, але він не відповів. Більше не намагався. Тому жодного разу його не бачив.

– Партнерів, які живуть в Ук­раїні, теж нечасто чуєте?
– Раніше взагалі не було ніяких засобів зв’язку. Тепер всі можливості є. У ті часи, коли поїхав у Німеччину, то вдома навіть не мав телефону. Моя мама ходила на пошту, щоби зв’язатися зі мною. Тому контакти ні з ким не підтримував.

– Чи в курсі ви тих футбольних подій, які відбуваються в Україні?
– Практично ні. Майже ніяких новин.

– Матчі з «Карпат» із дортмундською «Боруссією» мали змогу дивитися?
– Так, за тими іграми я уважно слідкував. Зрозуміло, що рівень у німців трохи інший. У пресі також на цьому наголошували. У той же час відзначали старання «Карпат», які зробили все для того, щоб зіграти ці матчі на хорошому рівні. У Дортмунді львів’яни грали загалом непогано.

– Як оцінювала німецька преса чемпіонат Європи, який два роки тому прийняли Україна і Польща? Які розмови були в краї­ні про нашу державу?
– Усю інформацію черпав із преси. Наголошували на тому, що стадіон у Львові, де грала збірна Німеччини, до кінця не збудований. Водночас звернули увагу на гостинність українських людей. Показували сюжети про те, як німці ходили вулицями Львова, відвідували львівські кнайпи. Їм було приємно, як українці їх зустрічали. Беручи в загальному, відгуки були позитивні.

– У вас є ностальгія за Україною?
– Аякже... Якби не було ностальгії, то я не планував би повертатися.


ДОВІДКА

Анатолій МУЩИНКА

  • Народився 19-го серпня 1970 року в Мукачевому Закарпатської області. Вихованець закарпатського футболу. Амплуа – півзахисник.
  • Навчався у Львівському спортінтернаті.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1990–1992 рр. Загалом в чемпіонатах СРСР та України зіграв за «зелено-білих» 80 матчів, забив 13 голів.
  • Автор першого гола в історії чемпіонатів України (06.03.1992 року, у матчі з «Чорноморцем» у складі «Карпат»).
  • Виступав за юнацьку збірну СРСР – став бронзовим призером чемпіонату Європи серед юнаків (1987), чемпіоном світу серед юнаків (1987).
  • Провів 1 гру за національну збірну України – 27 квітня 1993 року проти Ізраїлю в Одесі.
  • Окрім «Карпат», грав за команди: «СКА Карпати» (Львів). "Динамо" (Київ)-дубль, «Металург» (Запоріжжя), "Хомбург" (Німеччина), "Саарбрюкен" (Німеччина).
  • Нині мешкає у місті Хомбург, Німеччина.
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити