"Карпати". "Розмова з минулим": Іван Диковець

04 січня 10:21
Переглядів: 235
Іван Диковець

Навіть ті, хто не цікавляться хокеєм, чули хоча б раз про легендарного хокеїста Павла Буре, якого в НХЛ назвали Російською ракетою завдяки його неймовірній швидкості. У «Карпатах» також була людина, яку називали Ракетою. Це – Іван Диковець. Свого часу він стояв біля витоків «Карпат». Саме йому партнери довірили право бути одним з перших капітанів команди. 

А ще він став головною дійовою особою прем’єрного матчу на «Дружбі». Наш герой встиг пограти у «Динамо» і «Шахтарі». Його близьким товаришем був Валерій Лобановський, крім того, він непогано знав Ернеста Юста. У його активі понад 100 матчів за «Карпати». Зараз один з найшвидших гравців в історії «зелено-білих» живе у рідному Закарпатті.


«ЗАПРОШУВАЛИ У «СПАРТАК» І «ТОРПЕДО», 
АЛЕ
 ВІДДАВ ПЕРЕВАГУ «ДИНАМО»


– Іване Васильовичу, як розпочинався ваш шлях у футболі в далеких 50-их роках минулого століття? 
– Я з дитинства любив футбол, але у селі, де я народився, цей вид спорту не був популярним. Виключно у своє задоволення ганяв м’яча, а в 14 років влаштувався працювати на Ужгородську взуттєву фабрику. Там була команда, за яку я й виступав. Доля розпорядилася так, що у 1953 році я поїхав у Казахстан, піднімати цілину. На чужій землі я не розлучався з улюбленою грою і, потрапивши до місцевого колгоспу, грав за сільську команду. Потім мене забрали до обласного центру в місто Кокшетау, де оформили на курси комбайнерів. Далі була Алма-Ата, звідки я потрапив до складу юнацької збірної Казахстану фізкультурно-спортивного товариства «Колгоспник». Мені довелося взяти участь в союзній першості, яка проходила в Одесі, де наша команда у підсумку посіла третє місце. Назад до Казахстану повертатися з рідної України вже не хотілось. Хоча й мав на руках квиток в Алма-Ату, але тихенько здав його і купив інший – до Ужгорода.

– Чим займалися на Батьківщині?
– Був радий через два роки знову побачити рідних, друзів... Повернувся на взуттєву фабрику, де продовжив виступи за вже знайому команду. Одного разу грав проти підопічних Михайла Михалини, екс-капітана київського «Динамо». Забив його команді три голи. Після матчу він підійшов до мене і сказав: «Іванку, хочу тебе завтра бачити на тренуванні у своїй команді». Так я і став гравцем ужгородського «Спартака». 

– Ужгородський «Спартак» подарував футбольній Україні багато талантів. Що собою являла ця команда наприкінці 50-их років?
– Це була солідна команда, в якій грали такі особистості, як Дезидерій Товт і Андрій Гаваші. Мене запросили до складу молодіжної збірної області, а потім і України. В її складі в 1956 році поїхав до Москви на турнір, де наша команда здобула перше місце. Тут же отримав запрошення від Костянтина Бескова та Віктора Маслова до московських «Спартака» і «Торпедо». Але тренер нашої команди порадив мені, щоб я ні в якому разі не погоджувався, бо мене запрошують в київське «Динамо». У 1957 році опинився у складі «Динамо», а невдовзі прийшла ще одна приємна звістка – мене викликали до складу молодіжної збірної СРСР.

– Хто був вашим товаришем у «Динамо»?
– Дружні стосунки підтримував з Юрієм Войновим, дружив з Віктором Каневським, Володимиром Єрохіним, Віталієм Голубєвим, Андрієм Бібою, земляком Тиберієм Поповичем.

– У той період з вами в «Динамо» виступав ще один ваш земляк Ернест Юст...
– Ми не багато часу грали в одній команді, бо він поїхав із Києва відразу після мого переходу в столичний клуб. Це була золота людина, хороший футболіст. 


«ЛОБАНОВСЬКИЙ БУВ ДУЖЕ ХОРОШОЮ ЛЮДИНОЮ»

– Про вашу швидкість ходять легенди. Звідки такий талант – це дар від природи чи результат особливих тренувань?
– У мене ніколи не було зайвої ваги і я завжди мав хороші фізичні кондиції, володів високою стартовою швидкістю. Саме тому отримав прізвисько Ракета від партнерів по команді. На дистанції 20-30 метрів мене мало хто міг наздогнати – це не що інше, як Божий дар. Завдяки швидкості обирав вигідну позицію і навіть вигравав верхові м’ячі, враховуючи той факт, що я не відзначався особливо високим зростом.

– Один з принципових матчів між «Спартаком» і «Динамо», який відбувся 15 серпня 1958 року, завершився з рахунком 3:2 на користь москвичів. Проте кияни результат опротестували і матч довелося перегравати...
– На останніх секундах матчу рахунок був 2:2. Час поєдинку вже вийшов, а Микита Симонян забив гол. На диво всім, арбітр його зарахував. Але потім Федерація футболу СРСР після нашого протесту взяття воріт скасувала. 

– В «Динамо» була чимала закарпатська діаспора: Василь Турянчик, Андрій Гаваші, Йожеф Сабо...
– Я дуже зрадів, коли вони прийшли в команду. Намагався допомагати їм у всьому. Андрій з Василем – хороші люди як на полі, так і поза ним, а от Йожеф під час гри був дуже жорстким – не шкодував ні себе, ні суперника. Інколи під час гри я гукав до нього по-угорськи: «Йожефе, це ж футбол, тож грай обережно», а він мені відповідав: «Я по-іншому грати не вмію».

– Знаю, що ви товаришували з Валерієм Лобановським. Крім того, вам довелося грати з ним не лише в київському «Динамо», а й у збірній України...
– Він був добрим хлопцем, дуже добрим. Але мушу сказати, що ми не грали разом у збірній України. Його запрошували на збори до Києва, але у команду його не взяли. Пізніше його таки запросили в команду. Щодо людських якостей, то він був прекрасною людиною. Часто бували у нього на дачі, ділили з ним готельний номер під час виїздів. Як гравець, він був майстром виконання стандартів – кутові, штрафні удари від нього завжди були небезпечними для воротаря. 

– Чи бачилися ви з ним після того, як поїхали з Києва?
– Так, ми зустрічалися. Ми і після завершення ігрової кар’єри у добрих відносинах були. Одного разу «Динамо» проводило збори в Ужгороді, тоді ми й зустрілися. 


«АМОСОВ КАЗАВЩО У ФУТБОЛ БІЛЬШЕ НЕ ЗМОЖУ ГРАТИ»

– Упродовж кар’єри був період, коли ви дуже сильно захворіли і майже на рік перебували поза футболом. Що трапилося?
– Це сталося в Африці, коли в складі «Динамо» у 1959 році ми проводили 13 товариських матчів проти команд з Єгипту, Лівану, Ефіопії. За перемогу в цьому турнірі отримували нагороди з рук президента Ефіопії. Коли повернувся додому, відчув себе погано. Причиною захворювання стало те, що після 45-градусної спеки одразу ж пішов під холодний душ. У мене була така звичка – приймати холодний душ після матчів. Як наслідок, отримав запалення оболонок головного мозку. Мене обстежував сам Микола Амосов. Він сказав мені: «Жити будеш довго, а от про футбол доведеться забути». Довелося покинути «Динамо» й повернутися до Ужгорода. Та минуло півроку – і я вже почав грати в рідному «Спартаку». Невдовзі повернувся в Київ, але вже не міг витримувати тих навантажень під час тренувань. Прийняв рішення повертатися додому. 

– Тоді вас запросили у «Шахтар»?
– Обидві команди проводили тренувальні збори у Гаграх, в Грузії. Тренування «Динамо» були занадто складними для мене. Про це повідомив тренеру. Напередодні від’їзду до мене підійшов другий тренер «Шахтаря». Сказав, що наставник донеччан Олег Ошенков хоче бачити мене в своїй команді. Погодився на умови гірників. І вже ввечері зійшов із трапа літака в аеропорту Донецька. Того ж вечора Ошенков включив мене в основний склад, і ми виграли завдяки єдиному м’ячу, який мені вдалося забити.

– Вашими партнерами в «Шахтарі» були екс-гравці «Карпат» Валерій Шутильов, Євген Снегірьов, Борис Рассихін, а також видатний «гірник» Володимир Сальков...
– Добре їх пам’ятаю. До речі, зі Снегірьовим пов’язана цікава історія. Одного разу він запропонував мені звернутися до тренера з проханням видати нам новенькі «Волги» замість зарплатні. Ми так і зробили. Ошенков нам відмовив: «Інші хлопці теж захочуть. Ні, такого не буде». Мене це розізлило, я рознервувався і на тих нервах сів у літак, та й полетів в Ужгород.


«У ЧЕЛЯБІНСЬКУ БІДА – МЕТЕОРИТИ ПАДАЮТЬ»

– Після «Шахтаря» ви опинилися в «Карпатах». Хто вас запросив до Львова і чи хотіли їхати у місто Лева?
– Команду тоді тільки створювали. Звісно, погодився, хоча мав запрошення в одеський «Чорноморець», де мені відразу запропонували ключі від квартири, та дніпропетровський «Дніпро». Але визначальну роль зіграла відстань від Ужгорода до Львова. На той момент команда вже була сформована, навіть три гри, здається, встигли зіграти. Я відразу ж заграв у «Карпатах», забив на зборах кілька голів. Аж раптом після одного з матчів на навчально-тренувальних зборах до мене підійшов Олег Ошенков і попросив повернутися до Донецька, але я відмовив йому й залишився в «Карпатах», де мене обрали капітаном команди.

– Як вам жилося у Львові?
– Дуже добре. Чесно кажу. Всім задоволений і ніколи не шкодував, що грав у «Карпатах». Крім того, коли мав кілька днів вихідних, то сідав у літак і через 25 хвилин уже був вдома. 

– Свій дебют пам’ятаєте?
– Першу гру я провів у Челябінську. Там була така команда «Трактор». У матчі з ним я вперше одягнув зелено-білу футболку. До речі, нещодавно там біда сталася, метеорити падали...

– У вас була досить цікава зачіска – волосся неслухняно стирчало на чубі. Тому дали прізвисько Кокаш. Це у Львові так вас назвали вперше?
– Мене Кокашем прозвали в Ужгороді, а у Львові називали Ракетою завдяки моїй швидкості.

– Який матч у складі «Карпат» є для вас особливо пам’ятним?
– Багато таких матчів. Наприклад, зустрічі з «Шахтарем». Одного разу перемогли «Динамо» з рахунком 1:0. Також пам’ятною для мене є участь у весняному кубку, який відбувався в Алушті і Ялті, де ми були на зборах. У фіналі ми перемогли запорізький «Металург». Хоча склад суперників був серйозним, навіть команди з Росії були. Саме тоді мене запрошував назад у «Шахтар» Ошенков, але я вже був капітаном «Карпат» і відповів йому відмовою. 



Іван Диковець (другий зліва) у складі львівських «Карпат»


«АВЕРБУХ ЗНАВКУДИ Я БИТИМУ»


– Чи пам’ятаєте перший матч на стадіоні «Дружба»?
– Так, ми грали проти вільнюського «Жальгіріса». У тій грі в кінці матчу я не забив важливий пенальті. На воротах у литовців стояв Михайло Авербух. Ми добре зналися, бо грали за збірну України. Разом грали у тій команді, яка стала першою на турнірі у Москві, про який я згадував. Тому він знав, куди я буду бити. Було неприємно, бо зіпсувалося свято відкриття стадіону. 

– Як вболівали у Львові в ті часи?
– Мені подобалося, все було добре. Часто чув польську мову. Хоч я і не місцевий, але жодного разу не мав проблем. До мене чудово ставилися. 

– З ким товаришували в «Карпатах»?
– З Ігорем Кульчицьким, який після мене був капітаном, зі своїм земляком з Берегового Дюлою Баканчошем, Юрієм Юзефовичем, Борисом Рассихіним. До речі, давно не чув, як там Кульчицький. Знаю, що Володі Валіонти і Віктора Асланяна вже немає з нами. Передавайте тоді Ігорю Кульчицькому і Юрію Суслі привіт від мене. 

– Обов’язково передам. Стежите за сучасним українським футболом? Що скажете?
– Так. Звичайно, слідкую. І за «Карпатами» слідкую. Навіть більше, вболіваю за них. Футбол – це мій хліб, моя улюблена гра, моє життя. Львівським уболівальникам скажу, щоб вони вболівали за свою команду не лише словами, а й ділом. Бажаю їм, щоб вони завжди були разом з нею.


ДОВІДКА

ДИКОВЕЦЬ Іван Васильович

  • Народився 3-го січня 1938 року в с. Загорб, Закарпатської області. Вихованець закарпатського футболу. Амплуа – нападник. Зріст – 170 см, вага – 63 кг.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1963–1967 рр. Дебютував 8-го серпня 1963 року в матчі проти челябінського «Локомотива». Загалом у чемпіонатах СРСР провів у складі «зелено-білих» 124 матчі, забив 12 голів.
  • Окрім «Карпат» виступав за команди: «Спартак» (Ужгород) – 1956 /1957, 1960 рр., «Динамо» (Київ) – 1957/1960 рр., «Шахтар» (Донецьк) – 1961р., «Верховина» (Ужгород) – 1962/1963 рр., «Буковина» (Чернівці) – 1968/1971 рр.
  • Нині мешкає в Ужгороді.
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити