"Карпати". "Розмова з минулим": Петро Андрейчик

22 червня 08:30
Переглядів: 87
Карпати

Ветерани «Карпат» живуть не лише у Львові і не тільки в Україні. Людей, що свого часу одягали «зелено-білу» футболку можна знайти в різних країнах на різних континентах. Хоч Петро Андрейчик живе у сусідній Росії, проте відстань, що розділяє Львів і його тепер уже рідний Челябінськ становить 3 000 кілометрів. 

Незважаючи на відносно невелику кількість проведених матчів за «Карпати», Петро Петрович залишив свій слід у історії нашої команди. Хоч у легендарному розіграші Кубку СРСР він не зіграв жодної хвилини, але саме у 1969 році Петро Андрейчик був гравцем «кришталевих» «Карпат». 

– Як так сталося, що життя закинуло вас на Урал?
– Моя історія справді непроста... Після активних виступів в Україні я отримав запрошення від свого знайомого, який запропонував мені поїхати у Воркуту. На той час у мене не було особливих варіантів на Батьківщині. Таким чином я поїхав у Росію, де три роки відіграв за команду з Воркути.

– Як вона називалася?
– «Цементник». У складі цієї команди виступало чимало вихідців з України – з Херсона, Миколаєва... Я відчув себе «своїм». Ми їздили на збори в Україну. Наприклад, у Полтаві я зустрів свою дружину. Нашу команду утримував чоловік, який з часом виїхав до Москви. Хлопці роз’їхалися хто куди. Я поїхав на Урал. 

– Вирішили продовжити там свою футбольну кар’єру?
– Не зовсім. Мені запропонували поїхати в Челябінськ на роботу. Паралельно я виступав у місцевій команді, що представляла Завод залізобетонних конструкцій. Директор глянув у мою трудову книжку і сказав: «Немає проблем. Беремо тебе у команду». Так я став гравцем «ЗЗК» (російською «ЖБИ»), яка виступала на першість області. 

– Коли ви востаннє були в Україні?
– Дуже давно. Здається, що у 1976 році. З того часу не можу повернутися. Планував цього року приїхати, але через воєнний конфлікт свою подорож переніс. Дочка каже, що ще не варто їхати... 

– Українську ви ще не забули?
– Відчуваю брак у спілкуванні. Тому мову майже забув. Хоча, якщо постаратися, то, звичайно, спілкуватимуся вільно. 

– Ваш найяскравіший спогад, пов’язаний з футболом...
– Це однозначно молоді роки. Дуже хороший час... Маю книжку про «Карпати» з фотографіями одноклубників. Одного разу навіть зателефонував Анатолію Шидловському. Так він мене не впізнав. «Ти чого так далеко втік?» – запитав мене Толік... В Росії мене ніхто не знає, а в Україні у мене багато друзів. Бачив, ви інтерв’ю у Михайла Лупола брали. Мені було надзвичайно приємно його фотографію побачити. Почитав, дізнався, як у нього справи... На душі легше стало. Мрію зустрітися з хлопцями – ех, якби всіх разом зібрати! Хоч у мене батьків уже немає, проте тягне на рідну землю.

– Ви народилися на Закарпатті, у селі Дравці...
– Так, тепер це мікрорайон в Ужгороді. У мене там залишився брат. Хоча чи живий він, я не знаю. Відносин не підтримую. Тяжкі у мене спогади. До речі, Толік Шидловський сказав мені, що Михайла Сарабіна і Віті Турпака вже з нами немає...

– А також Левка Броварського і Петра Данильчука...
– Боже мій... Душе шкода. Петро мені недавно снився. Жорстким він чоловіком був... Дізнався, що Михайло Гівель помер... Вважав його одним з кращих друзів.

– Повертаючись до теми вашого народження, поцікавлюся, коли саме ви почали займатися футболом?
– Все почалося у ранньому дитинстві. Нас було троє братів – і усі обожнювали футбол. Село було великим і ми полюбляли організовувати двобої між двома половинами села – страшна «заруба» була. Хтось підказав мені, щоб я записався у ДЮСШ. Так я став гравцем місцевої футбольної школи. Потрапив я під крило угорського тренера Золтана Дьйорфі. З часом я отримав виклик до збірної України. 

– А ще пізніше ви стали гравцем «Карпат»...
– Так, під час одного з матчів мене побачили представники львівського клубу. Не знаю, чи був це Ернест Юст, але мені запропонували стати гравцем «Карпат». Точніше, з такою пропозицією звернулися до моїх батьків – я ще зовсім хлопчиною був. 

– Таким чином ви стали одним із наймолодших гравців у команді. Яким було ставлення партнерів до вас?
– Я не відчував жодних проблем. Але відношення тренерів було не зовсім добрим. Мені мало довіряли і на полі я з’являвся рідко. «Карпати» постійно грали одним і тим же складом. Тому «Карпати» для мене важка тема... Я хотів грати, але довіри не відчував. Особливо це стосується Василя Васильєва. Можливо, був слабшим за інших. Я написав заяву і пішов з команди. А тут за мною почали бігати представники СКА. Обіцяли забрати в армію. 

– Так ви стали гравцем львівських армійців?
– Я зустрівся з тренером СКА Ернестом Івановичем Кеслером і ми швидко вирішили питання мого переходу. Залишалося тільки скласти присягу. 

– Ви були членом команди, що здобула Кубок СРСР у 1969 році...
– Я постійно перебував у запасі разом із Юрієм Бондаренком і Анатолієм Шидловським. Я був на фіналі, але осад залишився... Буду з вами відвертим – я не мав особливого стосунку до цього трофею. Я любив «Карпати», хотів грати, але, може, потрапив у команду не в той час. 

– Проте спогади про колектив у вас хороші?
– Так, однозначно. Колектив був прекрасним. Його зібрав у місті Лева Євген Лемешко. Це великий тренер, який є творцем успіху «Карпат» 1969. Він запрошував мене у Миколаїв, але я відмовився... Навіть зараз шкодую, що не відгукнувся на його пропозицію. Зрозумів, що це була велика помилка. 

– Після виступів у Львові ви грали у Горлівці, Рівному і Луцьку...
– Найкращі спогади у мене про Рівне. Я почував себе там комфортно. 

– Чи часто згадуєте про свою футбольну кар’єру?
– Я про неї ніколи не забуваю. Кожен матч у мене в душі. І так буде, поки я не помру. Для мене український футбол – дуже дорога річ. Я не хочу порівнювати український і російський футбол, але для мене тут навіть немає варіантів. Я завжди вважав, що футбол в Україні на голову сильніший. Він більш технічний... Намагаюся не пропускати матчів, які у нас транслюють за участю українських команд. Тепер от, ночами дивлюся матчі чемпіонату світу... Це для мене справжнє задоволення. Користуючись нагодою хочу передати привіт усім своїм партнерам і вболівальникам, які мене пам’ятають. Шкода, що в «Карпатах» я не показав усе, на що був здатен, але для мене це рідна і дуже дорога команда. Миру нашій Україні і перемог «Карпатам»!


ДОВІДКА

Петро Петрович АНДРЕЙЧИК

  • Народився 11-го січня 1949 року в селі Дравці Закарпатської області.
  • Вихованець закарпатського футболу. Амплуа – захисник.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1968 – 1969 рр. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 6 матчів.
  • Окрім «Карпат», грав за команди: «Верховина» (Ужгород), СКА (Львів), «Шахтар» (Горлівка), «Авангард» (Рівне), «Торпедо» (Луцьк), «Цементник» (Воркута), ЗЗК (Челябінськ).
  • Нині живе у Челябінську (Росія).
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити