"Карпати". "Розмова з минулим": Рудольф Ісупов

07 січня 10:57
Переглядів: 156
Ісупов

Один відомий львівський журналіст свого часу сказав влучну і чудову фразу: «Кожен, хто хоча б раз одягнув зелено-білу футболку нашої команди, той поправу вважається «карпатівцем». Наш сьогоднішній герой провів лише один офіційний матч у складі «Карпат», але залишив по собі значимий слід. 

Ім’я цього футболіста в Україні здасться знайомим зовсім небагатьом. По-перше, грав він на наших полях ще в середині 60-их років минулого століття, а, по-друге, провів в Україні не так багато часу. У 1964-му році Ісупов став гравцем « Карпат». Конкуренція між воротарями львівської команди тоді була божевільною, тому завоювати светр з номером «1» на спині Рудольфу Васильовичу не вдалося, і він поїхав до сусіднього Дрогобича.

Сьогодні, 31-го грудня, Рудольфу Ісупову виповнюється 77 років. Нині він живе вРосії, у місті Тула. Саме в Місті самоварів Рудольф Васильович отримав справжнє визнання. Там його включили в склад збірної кращих гравців тульського футболу ХХ століття. А ще Ісупов увійшов в історію, як воротар, що втратив палець прямо на «робочому місці»...


«В «КАРПАТИ» МЕНЕ РЕКОМЕНДУВАВ СУДДЯ»

– Рудольфе Васильовичу, з того часу, як ви попрощалися з футболом, вже багато що змінилося. За улюбленою грою стежите?
– Безумовно. Для мене футбол – це життя. Вважаю, що обрав правильний життєвий шлях і дуже щасливий, що пов’язав себе з цією грою.

– Чи є можливість стежити за тим, що відбувається в українському футболі?
– Робити це дуже складно, але вирішальну роль грає бажання. Мені цікаво, як йдуть справи у «Карпат». Тому всіляко намагаюся дізнаватися, що нового у моїй команді.

– Своє перебування у місті Лева згадуєте з позитивом?
– Львів – це краса. Це прекрасне, багате місто. Мені приємно, що я провів там певний час. Клуб забезпечив нам всі умови. Дочку влаштували в дитсадок, дружині знайшли роботу, організували трикімнатну квартиру. Знаю, що в Україні зараз непроста ситуація. Щиро хочу, щоб там все було нормально.

– У складі «Карпат» ви з’явилися тоді, коли команда робила свої перші кроки, в 1964-му році. Яким був колектив «зелено-білих» в перші роки існування?
– Прекрасні хлопці. Ніяких скандалів чи інтриг. Кращим моїм другом був Мар’ян Плахетко. Але він з часом поїхав в московський ЦСКА. Також я близько спілкувався з Валерієм Шутильовим. Колектив був у нас чудовий: Асланян, Кульчицький... Дуже приємно згадувати своїх партнерів по «Карпатах».

– Яким чином ви опинилися у Львові?
– У радянські часи одним з провідних львівських арбітрів був Михайло Кусень. Мій переїзд до Львова відбувся завдяки йому. Заяву про прохання поїхати до Львова я писав двома пальцями, тільки-но травмувався. Тодішні тренери «Карпат» Сергій Коршунов і Ернест Юст були зацікавлені у моїй персоні. На той момент я набрав хорошу форму і виглядав непогано. Чесно кажучи, навіть зараз не знаю достеменно, яким чином вони мене помітили. Тоді ж не було високих технологій чи агентів. До речі, мене також хотіли бачити в Горькому (тепер Нижній Новгород – Авт.), але я фактично самовільно виїхав до Львова.

– Ернеста Юста вважають кращим тренером «Карпат» за 50-річну історію існування клубу. У вас які спогади про нього?
– Прекрасні, виключно прекрасні. Чудесна людина і відмінний тренер. Нічого поганого не можу сказати про нього.


«СКАЗАЛИЩО ПАЛЕЦЬ НЕ ПРИШИЮТЬТОМУ Я ВИКИНУВ ЙОГО В УРНУ»

– В основному складі «Карпат» ви провели тільки один матч. У грі проти одеського «Чорноморця» львів’яни поступилися з рахунком 0:2...
– Коли мені сказали, що я вийду у стартовому складі, у мене голова перевернулася в інший бік. «Чорноморець» тоді був в ударі. Мене буквально розстріляли. Прикро, що ми поступилися.

– Вашими колегами по воротарському цеху були Євген Власенко та Юрій Сусла. З ними проблем у відносинах також не було?
– Абсолютно (сміється – Авт.). Це чудові хлопці, які, до того ж, класно виконували свою роботу. Власенко та Сусла – легенди «Карпат». А я приїхав в нову команду з травмою, напередодні зламав палець. Місяць я взагалі не тренувався. Хлопці грали, а я просто жив у гуртожитку. Пізніше я приступив до тренувань, спочатку відчував дискомфорт, боявся трішки.

– Але з часом «Карпати» вам все ж таки довелося покинути...
– Після того, як я повернувся в загальну групу, почав постійно грати за дубль. Дебютував в основному складі. Але розумів, що стати першим номером не зможу. Тут мені надійшло запрошення повернутися назад в Тулу. На той момент я навчався в Івано-Франківському технікумі фізичної культури. Закінчивши його, я поїхав до Тули.

– Ваше ім’я часто асоціюється з унікальним епізодом. Кажуть, одного разу ви зачепилися обручкою за гачок на воротах...
– І відірвав палець. Все вірно. Але звідки ви про це знаєте (сміється – Авт.)? Перед кожним тренуванням ми вішали сітку на ворота. Для того, щоб її закріпити на гачок, доводилося стрибати. Залишився останній гачок. Всі були круглі, а останній – конусоподібний, відпиляний. Підстрибую, чіпляюся обручкою, і у мене відлітає палець. Коли це сталося, я навіть не зрозумів, у чому справа.

– Можливо, це був шоковий стан...
– Швидше за все. Спочатку подумав, що щось зверху впало. Дивлюся на руку – пальця немає. А ось він, валяється... Підняв кільце, підняв палець і пішов. У нас навпроти стадіону розташований диспансер. Приходжу і питаю: «Пришиєте?», «Ні» – кажуть. Я взяв і кинув його в урну».

– Так просто?
– Викликали швидку, забрали мене в лікарню. Там рану зашили. Але я й зараз без пальця. Все що залишається – жартувати (сміється – Авт.).

– Невже не відчували болю?
– Єдине, що я почув – тріск.


«БАТЬКО ПОСАДИВ НАС У ВАГОНБІЛЬШЕ Я ЙОГО НЕ БАЧИВ»

– Наскільки складно футболістові вашого амплуа грати без пальця?
– Особливого дискомфорту не відчував. Це трапилося чи то в 1965-му, чи то в 1966-му році. З часом просто звикся. Я взагалі до травм звик. Потім в Жданові (тепер Маріуполь – прим. Авт.) мені щелепу зламали. У Москві зробили операцію. Ось такі справи.

– Читав, що за освітою ви електрослюсар. Не дуже звичний профіль для футболіста...
– Це так треба було написати. Ми грали у класі «Б», тому потрібно було подавати заявку у федерацію. У документах потрібно було таке прописати. Насправді в електриці я – «нуль».

– Чому ви вирішили, що ваше місце – у воротах. Забивати голи не особливо прагнули?
– Ще в 15-річному віці я грав в основному складі команди з Суворовського району Тульської області. Починав я на позиції захисника. Але одного разу наш воротар отримав травму. Я вирішив спробувати себе, мені сподобалося. З тих пір воротарські рукавиці не знімав. Навіть, коли служив в армії у Воронежі і грав за команду Окружного Будинку Офіцерів. Потім я пішов на підвищення і поповнив склад «Труда» – провідної команди Воронежа.

– У всіх можливих довідниках пишуть, що ви народилися в селищі Ханіно, Тульської області. Чи так це?
– Ні, народився я в Білорусі, у місті Борисов. Про це ніхто не знає. У мене сім’я військова, мій батько – військовий офіцер. Під час війни ми з мамою і сестричкою втекли звідти. Батько посадив нас у вагон і все... Пропав безвісти, ні слуху, ні духу. А ми поїхали в Кіровську область.

– Зараз ви живете в Тулі. Кажуть, що у ваше місто з самоваром приїжджати не варто...
– (сміється – Авт.). Звичайно, не варто. Інакше чай буде поганим.


ДОВІДКА

ІСУПОВ Рудольф Васильович

  • Народився 31-го грудня 1936 році у м. Борисов (Білорусь). Вихованець тульського футболу. Амплуа – воротар. Зріст – 175 см, вага – 69 кг. Перший тренер – Водягін О.О.
  • Кар’єра в «Карпатах» – 1964 рік. Провів 1 матч (проти одеського «Чорноморця» 0:2).
  • Крім «Карпат» грав за команди: «Труд» (Тула), «Труд» (Воронеж), «Нафтовик» (Дрогобич), «Металург» (Тула).
  • У 2000-му році газета «Тульский курьер» після опитування спортивних журналістів, ветеранів і вболівальників склала символічну збірну тульського футболу XX сторіччя, куди Рудольф Ісупов був включений, як найкращий воротар.
  • Нині – пенсіонер. Живе у м. Тула (Росія).
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити