"Карпати". "Розмова з минулим": Віктор Копил

10 червня 07:41
Переглядів: 323
Віктор Копил

Ім’я Віктора Копила є маловідомим для нинішніх уболівальників «Карпат». Воно й не дивно, зелено-білу футболку Віктор Анатолійович одягав більше трьох десятків років тому, відтак сучасне покоління могло й зовсім не чути про такого гравця. Головним завданням нашої рубрики є відкриття забутих постатей в історії львівських «Карпат», тому представляємо вашій увазі екскурс у минуле з футболістом «левів» початку 80-их років минулого століття.

Пошуки Віктора Копила тривали не один місяць. Коли ж вдалося знайти екс-футболіста «Карпат», то здалося, що сама доля звела з ним... Наша розмова відбулася у неділю, а вже у вівторок, коли на офіційному сайті виходить наша рубрика, у житті Віктора Анатолійовича настав дуже непростий і важливий день.

– Вікторе Анатолійовичу, відомо, що ви народилися у селі Овадне, що на Волині. Розкажіть, чому вирішили пов’язати своє життя з футболом?
– Зауважу, що Овадне – це не село, а селище міського типу. Саме там я отримав хороший фундамент для майбутньої спортивної кар’єри і у 8-му класі, коли мені виповнилося 16 років, вступив у професійно-технічне училище. Пройшов рік і я опинився у команді майстрів, адже мене запросили до складу луцького «Торпедо».

– Окрім вас, у «Торпедо» було багато інших талановитих гравців...
– Так, наприклад, Мирон Маркевич. А ще Ігор Польний, Михайло Бурч, Ігор Артимович. З Луцька мене запросили до складу збірної України. У той час мною почав цікавитися московський «Локомотив». 

– Ви не згадали про Віталія Кварцяного, який тоді був вашим партнером по «Торпедо».
– Кварцяний провів зовсім мало матчів і відверто не був ключовим гравцем нашої команди. Але я дуже радий, що у якості тренера Віталій Володимирович не один рік пише історію волинського футболу. Мені також було приємно, коли нещодавно він подарував мені свою автобіографічну книгу. 

– Наступною командою у вашій кар’єрі став криворізький «Кривбас»...
– У 1980-му я поїхав у Кривий Ріг, де відіграв один сезон за місцевий «Кривбас». Наприкінці року мене запрошували у запорізький «Металург». Можливо, я поїхав би в козацький край, проте паралельно зацікавленість у моїх послугах висловлювали «Карпати». Вирішальним моментом для мене стала порада мого одноклубника і вашого земляка Романа Гірника. Він сказав мені: «Вітю, їдь до Львова». Це при тому, що у Запоріжжі мені вже виділили квартиру і чекали на мій приїзд. Я в душі – «західняк», тому аргумент Гірника для мене виявився ключовим. Ось так у листопаді 1980-го я приїхав до Львова, де зустрівся з тодішнім наставником «Карпат» Ярославом Дмитрасевичем. 

– У Львові тоді підібралася хороша команда.
– Так, це правда. Але скажу вам відверто – наш колектив був поділений на кілька угруповань. Це природно і нічого поганого у цьому немає. Хтось товаришує більше, хтось менше. Головне, щоб на полі проблем не було. Я, наприклад, дружив з Юрієм Дубровним, Григорієм Батичем і Олексієм Швойницьким. Товаришем можу назвати і Олега Родіна, який був дуже хорошим хлопцем. 

– До Львова звикали не довго?
– Мені дуже допоміг Дмитрасевич. Ярослав Іванович – надзвичайно порядна людина, про яку я можу сказати тільки позитивні слова. Проте, на жаль, моє щастя у Львові було тимчасовим – рішення об’єднати «Карпати» і СКА примусило мене покинути ваше місто. 

– Тоді відразу кілька гравців відмовилися виступати у складі новосформованої команди?
– Так, я разом із Гришою Батичем, Юрою Дубровним, Ігорем Мосорою та Василем Щербеєм поїхали у Молдову. Там ми стали гравцями кишинівського «Ністру». Завдяки українцям «Ністру» здобув путівку до Вищої союзної ліги. 

– Але пройшов певний період часу і ви таки стали гравцем СКА «Карпати»...
– Я був у Москві, де у аеропорту Внуково зустрівся з наставником львівської команди Миколою Самаріним. Він переконав мене повернутися до Львова. Мовляв, мені треба було відслужити в армії. 

– Емоції від виступів за СКА «Карпати» суттєво різнилися від тих, які ви отримували у статусі гравця «Карпат?
– Я радів, що знову маю змогу жити у такому місті. Тоді казали, що Львів – це маленький Париж. І це щира правда. Можу назвати це місто моєю другою домівкою. У мене навіть немає слів, щоб описати своє ставлення до Львова. Цінуйте ваше місто. 

– Що найбільше запам’яталося з того періоду, який ви провели у Львові?
– Для мене особливим моментом є відвідини усім колективом церкви, яка знаходилася у Брюховичах поруч із тренувальною базою. А ще ніколи не забуду львівських вболівальників. Передайте їм, будь ласка, що таких вболівальників, які є у Львові, немає більше ніде. Може, для когось це пусті слова, але я кажу вам щиру правду. Так, коли ми програвали, то нас називали «вівцями з полонини», але, очевидно, таке прізвисько нам тоді підходило. Львівські вболівальники – порядні і дуже справедливі.

– Напевно, важливу роль у вашому житті також займає криворізький «Кривбас», у складі якого ви провели не один сезон...
– «Кривбас» можу назвати командою, в якій я провів половину своєї футбольної кар’єри. Статистики виступів не вів, але нещодавно у книзі прочитав, що я зіграв за «червоно-білих» 179 матчів. Це сильна команда, що чотири рази ставала Чемпіоном України. Колектив там також був хорошим: Дмитренко, Лябик, Куцев. А ще мені добре запам’яталося місто, довжина якого становить більше 100 кілометрів. Можна півдня їхати! 

– У «Кривбасі» ви стали свідком того, як свої перші кроки у футболі робив майбутній захисник збірної України Сергій Беженар...
– Так, він був тоді хлопчаком. Було видно, що він стане хорошим футболістом. 

– А ще у тренерському штабі «Кривбасу» працював Сергій Татулян – людина, що згодом неодноразово завдаватиме головного болю львівським вболівальникам у якості футбольного арбітра...
– Сергій Аршакович тоді допомагав Михайлу Фоменку. Татулян – порядна людина. Принаймні, нічого поганого про нього не можу сказати. 

– Після кількох сезонів у Кривому Розі ви здійснили футбольну мандрівку: Кременчук, Миколаїв і Росія...
– Про «Кремінь» у мене хороші спогади. Там я виступав разом із братами Корпонаями: Тіберієм і Адальбертом, а також з Мурадяном та Лозинським. Щодо Росії, то мене закинуло аж у Башкирію. Якщо чесно, то задоволення від футболу я там не отримав. 

– Коли ви востаннє були у Львові?
– Так сталося, що давно не був. Зате часто зустрічаю у Володимирі-Волинському своїх друзів, які приїжджають на дитячі турніри: Володимира Данилюка, Олега Родіна, Ярослава Дмитрасевича. Приємно бачити знайомі обличчя. До Львова хотів би з’їздити, але здоров’я не дозволяє. Ви, напевно, звернули увагу, що мені важко розмовляти – зараз проходжу курс лікування з раку горла. У вівторок (тобто сьогодні – Авт.) в Луцьку мені робитимуть операцію. Сподіваюся, що ще колись буде нагода приїхати до вашого міста. 


ДОВІДКА

КОПИЛ Віктор Анатолійович

  • Народився 10-го липня 1960-го року в смт. Овадне Володимир-Волинського району Волинської області. Амплуа – захисник.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1981 рік. Дебютував у матчі проти кемеровського «Кузбасу» 2 квітня 1981 року. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 32 матчі, забив 2 голи.
  • Окрім «Карпат», грав за команди: «Торпедо» (Луцьк), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Ністру» (Кишинів, Молдова), СКА «Карпати» (Львів), «Колос» (Нікополь), «Кремінь» (Кременчук), «Суднобудівник» (Миколаїв), «Каучук» (Стерлітамак, Росія), «Артанія» (Очаків).
  • Нині живе у Володимирі-Волинському (Волинська область). Пенсіонер.

 

УВАГА!!! Бажаючі допомогти ветерану "Карпат" можуть перерахувати грошові кошти на пенсійний рахунок Віктора Анатолійовича.

4149 4978 0019 0862

Рідні та близькі Віктора Копила дуже вдячні за допомогу усім небайдужим.


Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити