"Карпати". "Розмова з минулим": Володимир Сакалов

10 березня 08:48
Переглядів: 481
САКАЛОВ

В історії «Карпат» залишається не один десяток футболістів, що в різні часи одягали зелено-білу футболку, і про яких немає жодних відомостей. І якщо дехто просто не спілкується з пресою, але активно цікавиться футбольним життям, то є й такі, що повністю відмежували себе від футболу. 

Володимир Сакалов – один з таких екс-гравців нашої команди. Про те, як нині поживає нападник «Карпат» початку 80-их не чули не лише вболівальники, а й його колишні партнери. Тому пошук Володимира Тарасовича був вдвічі важчий, ніж зазвичай. 

...Коли телефонував Сакалову, сумнівався, чи захоче він спілкуватися. Проте Володимир Тарасович у інтерв’ю не відмовив. Більше того, відчувалося, що він давно чекав на таку розмову. 




«У БІЗНЕСІ ПОЧУВАВ СЕБЕ ТАК САМО КОМФОРТНОЯК І У ФУТБОЛІ»


– Так склалося, що у Львові про вас давно нічого не чули... Відомо лише, що живете в Чернівцях і активно займаєтеся бізнесом.
– Напевно, розпочну свою розповідь з кінця. Після того, як я поїхав зі Львова, ще два роки виступав у складі івано-франківського «Прикарпаття». Далі вирішив закінчити з кар’єрою футболіста і перейшов на тренерську діяльність. Спочатку рік допомагав у охтирському «Нафтовику» Андрію Бібі, але моя дружина народила другого сина і я повернувся до рідного міста, де став начальником місцевої «Буковини». 

– Ви комфортно почували себе у ролі начальника команди? Очевидно, вам довелося займатися навколофутбольними питаннями «Буковини»...
– Саме так і було. Команда функціонувала на державно-приватній основі. Я спілкувався з керівництвом області, займався організаційними питаннями. Тоді саме затвердили правило про те, що клуби звільняються від сплати податків строком на 5 років. Це дало змогу створити певне виробництво під патронатом клубу. Словом, я займався організаційними питаннями, які, скоріше, належать до сфери фінансів, економіки і бізнесу.

– Адміністративна робота була для вас такою ж цікавою, як хліб футболіста?
– Хоча це дві зовсім різні сфери, проте я всюди почував себе комфортно. Коли я почав займатися менеджерською діяльністю у «Буковині», то команда була дуже бідною: ні автобусу, ні бази, ні полів... З часом ми все змогли відбудувати і зробити команду самодостатньою. Нещодавно у Чернівцях з навчальної бази зробили ресторан. Що тут скажеш... Очевидно, це комусь вигідно.

– Раптово і в одну мить ви вирішили попрощатися із футболом остаточно...
– Наставником «Буковини» був Юхим Школьников, з яким ми неодноразово спілкувалися на тему майбутнього чернівецької команди. Я намагався дивитися далекоглядно і пропонував йому забезпечити стабільне фінансове підґрунтя. Юхим Григорович зі мною не погодився і сказав, що заводи, на кошти яких фінансувалася «Буковина», постійно виділятимуть гроші на потреби команди. Тоді я вирішив піти з футболу. Розумів, що треба дивитися вперед, а не жити сьогоднішнім днем.

– Судячи з того, наскільки успішно ви орієнтувалися на фінансовому ринку, не важко передбачити вашу подальшу успішну кар’єру в бізнесі...
– Вона була на стадії зародження. Почав я зі створення підприємства, що фінансувало команду «Університет», що базувалася в Чернівцях. Проте це був не футбольний проект, адже «Університет» – це клуб, що виступав у такому специфічному виді спорту, як хокей на траві. Ми виграли всі можливі турніри в Україні, сформували національну збірну, грали у єврокубках. У 1993-му році вищезгадане мною правило про звільнення від сплати податків перестало діяти і спортивні клуби повинні були знову відраховувати у Державний бюджет певні кошти.


«Я СТОМИВСЯ ПРОСИТИ І ВИМАГАТИ»

– Якщо не секрет, якою була специфіка вашого бізнесу? 
– Наше підприємство орієнтувалося на виготовленні олії. Вибираючи між спортом і бізнесом, я обрав останній варіант. Особливих перспектив у спорті я не бачив, а сім’ю годувати було необхідно. Певний період часу я був депутатом Чернівецької обласної ради. На даний момент я є директором будівельної фірми, яка налічує 80 найманих працівників. Футбол я люблю більш за все на світі, проте так склалися обставини, що довелося покинути улюблену справу. 

– Ваші сини не пробували свої сили у футболі?
– Обидва займалися ним, проте футболісти з них не виросли. Старший син закінчив юридичний факультет і працює начальником рибоохорони Чернівецької області. Молодший син пішов у медицину і працює кардіохірургом в Інституті Амосова. Доля розпорядилася так, що моє життя і футбол пішли окремими дорогами.

– Бажання повернутися у гру мільйонів немає?
– Можливо, на пенсії... Керівництво області часто мене запитує, коли я повернуся у футбол, але у мене поки відповідь негативна. Я стомився просити і вимагати. Дайте те, дайте інше...Я не звик до такого. 

– Попри те, що ви відійшли від футболу, час і бажання слідкувати за виступами своїх колишніх команд залишається?
– Так, я постійно слідкую за «Карпатами», дивлюся матчі команди по телевізору. Більше того, я можу сказати, що переживаю за команду, бо вона для мене рідна. «Карпати» – це індикатор західноукраїнського футболу. Кращі гравці сусідніх від Львівської областей завжди мріяли потрапити до складу «зелено-білих». 

– Незважаючи на те, що ви перейшли в «Карпати» з чернівецької «Буковини», народилися ви на Дніпропетровщині у місті Жовті Води. 
– Вся справа в тому, що мій батько був військовим, тому наша сім’я добряче помандрувала по світу. Я народився у Жовтих Водах, сестра у Києві, а брат на Чернігівщині. Батько був учасником Великої Вітчизняної Війни. Мій дід був сином священика, свого часу виїхав навчатися у Москву. Він носив прізвище Сакало, проте вже там відбулося зросійщення прізвища, звідси пішов Соколов і Сакалов. Дід здобув медичну освіту і працював головним лікарем Київсько-Московської залізниці. У сталінські часи його було репресовано і розстріляно. Батько залишився у Москві і навчався у дитячій футбольній школі «Спартака». Проте початок війни все змінив і він пішов добровольцем на фронт. 

– Де саме ви здобували футбольну освіту?
– Дитинство моє пройшло на Чернігівщині, у Козельці. Саме у цьому райцентрі я у 6-му класі потрапив до місцевого тренера Геннадія Ремського. Суттєво на мою долю вплинув відомий у минулому гравець «Динамо» Абрам Давидович Лерман, який запросив мене у Чернівці. Починаючи із 1976-го року я почав виступати у складі «Буковини». 


«15 ХВИЛИН ГРАВ З ПЕРЕЛОМОМ»

– У Чернівцях ви грали доволі успішно і стали кращим бомбардиром Другої ліги української зони у 1978-му році із результатом у 19 забитих голів. Запрошень від більш іменитих клубів було багато?
– Наступного року мене хотів бачити у «Карпатах» Іштван Секеч, проте мій переїзд до Львова відбувся у 1980-му, коли команду очолював Ярослав Дмитрасевич. Велику роль у моєму трансфері, а також у переїзді Сергія Шмундяка та покійного нині воротаря Володимира Нікітіна, зіграв Борис Рассихін, що займав посаду головного тренера «Буковини». 

– Спогади про виступи у місті Лева у вас позитивні?
– У мене були прекрасні відносини і з тренерами, і з партнерами, і з вболівальниками. Головною проблемою можу назвати перелом п’ятої плюсневої кістки. Я вагався чи робити операцію, адже була загроза стати інвалідом. Цей епізод – єдиний негатив, який пов’язаний зі Львовом. В усіх інших проявах наша сім’я була щасливою. Але в місті ми не залишилися, бо почувалися тут самотніми – всі родичі жили у Чернівцях, тому після того, як я пішов з «Карпат» нам довелося повертатися у рідне місто. Хоча частинку себе я залишив у місті Лева. 

– Ви згадували про серйозну травму. Коли саме зазнали перелому?
– Це сталося під час матчу. Здається, грали ми проти московського «Локомотиву». Тоді довелося ще хвилин 15 бігати з переломом. Далі було лікування тривалістю півтора місяці. Начебто все було гаразд, але одного разу я невдало впав на ту ж саму ногу... Постало питання операції. У нас в команді у схожій ситуації опинився Костя Антоненко. Щоправда, лікарське втручання не було панацеєю – футболісти після операції починали кульгати. Мені було лише 32 роки, тому я розумів, що попереду не один рік життя. Я лікувався у Трускавці завдяки допомозі Бориса Рассихіна і Юрія Дячука-Ставицького, пройшов курс реабілітації. Потім навіть роки два ще виступав за івано-франківське «Прикарпаття». 

– У футболці «Карпат» ви дебютували у матчі з кемеровським «Кузбасом». Та гра завершилася з раунком 1:0 на користь львів’ян, а єдиний гол у матчі забили саме ви...
– Добре пам’ятаю ту гру. Ярослав Думанський здорово пройшов флангом, прострілив, а я зіграв на випередження. Я не пригадую всіх своїх голів, але вони часто мені сняться. Мені приємно, що у Чернівцях люди пам’ятають мою гру і часто дякують за все те, що я робив на футбольному полі. 


«В АФРИКУ ПРИЛЕТІЛИ У ШАПКАХ І ДУБЛЯНКАХ»

– Вас можна назвати природженим форвардом?
– Тренери розуміли, що своїх 12-14 голів я забиватиму у кожному сезоні. Я любив виконувати цю роботу, але вважаю, що на позиції захисника міг би досягнути більшого. Микола Самарін наприкінці моєї кар’єри у матчі проти ростовського СКА відрядив мене у оборону. Сказав, щоб я прикривав лідера ростовчан Сергія Андрєєва. Відчув, що позиція переднього центрального захисника – моя. Позаду мене розташовувався Станіслав Кочубинський і ми з ним непогано взаємодіяли. Тому я шкодую, що раніше не спробував себе у ролі захисника. Крім того, мені здається, що у захисті грати набагато легше, ніж у атаці.

– Атмосфера у «Карпатах» була хорошою?
– Я не пригадую жодних проблем. Відносини з партнерами були чудовими. З великою приємністю згадую Станіслава Кочубинського, Григорія Батича, Юру Дубровного. Шкода, що нині у мене зі Львовом мало спільного. Буваю там рідко, але жоден мій приїзд все одно не пов’язаний із футболом. Тому зустрітися із друзями не вдається. 

– Напркінці 1981-го року «Карпати» вирушили у екзотичну африканську країну Малі. Чим запам’яталася подорож?
– Ми вилетіли із Москви. Температура у російській столиці не тішила – 25 градусів морозу. Вирушили в Африку у шапках і дублянках. У Малі температури ніколи не опускалася нижче 20 градусів тепла. Уявіть собі, як на нас дивилися місцеві, коли ми вийшли в аеропорту у зимовому одязі і в шапках. А ще у тій поїздці пропав весь мій багаж. 

– Було дуже важко грати в таких непростих умовах?
– Неймовірно. На розминку ми вийшли за 15 хвилин до початку матчу. Сама гра була призначена на 16-ту годину. Тобто сонце знаходилося майже у зеніті. Варто сказати, що місцевий стадіон вміщував 20-25 тисяч глядачів. Усі місця були зайняті. Поруч із ареною знаходилася гора. Під час матчу на ній розмістилися сотні місцевих жителів і також уважно спостерігали за перебігом подій на полі. Перший свій матч проти збірної Малі ми виграли.

– Чому матч розпочинався так рано? 
– Виявляється, що все залежить від того, що Малі знаходиться на екваторі. О 17:55 сонце миттєво заходить і країна огортається темрявою. Тому це максимально пізній час, коли могли відбуватися матчі. До речі, першочергово ми мали провести у Африці лише дві гри. Після першого матчу ми поїхали у радянське посольство, де зустрілися із послом СРСР у Малі. Начальник нашої команди Михайло Кусень заявив, що ми гратимемо лише дві гри, бо футболісти втомлені, адже важкий сезон позаду...

– Радянське керівництво знайшло більш вагомі аргументи?
– Так, вони висловили настійливе бажання, щоб «Карпати» зіграли чотири матчі. Представником СРСР був казах, який прекрасно ладив із Леонідом Брежнєвим. Для Малі збільшення кількості матчів означало поповнення бюджету, тому аргументи політиків справді виявилися вагомими. Посол пригрозив листом-доповідною, яку обіцяв направити у Москву. 

– Вражень від перебування у Малі було багато?
– Ми навіть вивчили історію країни. Свого часу це була колонія Франції. Призидентом Малі став чоловік з оточення президента Франції, точніше, його охоронець. У країні був один непоганий стадіон, але трава на ньому вигоріла від палючого сонця. Форма у гравців місцевої збірної була навіть більш якісною, ніж та, яку мали ми. Африканці були одягнені у «Адідас». 


«ВІЙСЬКОВІ НЕ РОЗУМІЛИ ЛЬВІВСЬКОЇ СПЕЦИФІКИ»

– Ви стали безпосереднім свідком об’єднання «Карпат» і СКА...
– Для того, щоб краще зрозуміти цей процес, варто розпочати розповідь «з нуля». Все почалося завдяки генерал-полковнику Валерію Бєлікову. Свого часу він працював керівником Північно-Кавказького війського округу, що базувався у Ростові, де разом із Миколою Самаріним здобув Кубок СРСР. Цього посадовця було призначено на посаду командуючого Прикарпатським військовим округом. Львівський СКА тоді виступав у Другій лізі. «Карпати» вилетіли із Вищої ліги і фінансова ситуація була не найкращою. Бєліков звернувся до партійного керівництва із пропозицією – він обіцяв повернути місту Вищу лігу. Тим більше, він заявив, що дуже любить футбол. А секретар обкому партії Віктор Добрик не заперечував проти цього...

– Бєліков справді любив футбол?
– Так, тут не посперечаєшся. Але процес об’єднання користі не приніс. При всій повазі до Кусеня і Дмитрасевича, вони не боролися за команду. Тому відбулося злиття. 

– Гравці не хотіли залишатися у штучно створеній команді?
– У складі СКА «Карпати» грати хотіли не всі. Так, Дубровний, Мосора, Щербей і Батич поїхали у Кишинів. Кілька хлопців роз’їхалися. Щоправда, вони згодом повернулися.

– На початках все складалося добре, проте згодом кількість вболівальників на домашніх матчах суттєво зменшилася...
– Львів – це специфічне місто. Особливо показовим є той факт, що армія не розуміла, що таке Великдень і м’яко кажучи не бажала відзначати цей день. Тому передавати повністю правління командою у руки військових – не зовсім правильно. Хоча додам, що всі зобов’язання перед футболістами були виконані. Але, здається, усвідомити і зрозуміти специфіку Галичини їм так і не вдалося.


ДОВІДКА

САКАЛОВ Володимир Тарасович

  • Народився 28-го жовтня 1954 року в Жовтих Водах (Дніпропетровська область). Вихованець чернігівського футболу. Амплуа – нападник.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1981 рік. За «Карпати» у чемпіонаті СРСР зіграв 41 матч, забив 12 голів.
  • Окрім «Карпат» виступав також за команди: «Буковина» (Чернівці), «Прикарпаття» (Івано-Франківськ), СКА «Карпати» (Львів).
  • Кращий бомбардир другої ліги української зони чемпіонату СРСР 1978 року.
  • Працював у тренерському штабі «Буковини» та «Прикарпаття».
  • Нині живе у Чернівцях. Займається бізнесом.
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити