"Карпати". "Розмова з минулим": В’ячеслав Єфименко

24 лютого 09:42
Переглядів: 219
В’ячеслав Єфименко

Напевно, В’ячеслав Єфименко залишався єдиним футболістом легендарних «Карпат» зразка бронзового сезону, про якого у Львові майже нічого не знають. Після того, як він залишив наше місто, його слід загубився. Але виявляється, що Єфименко серцем і душею зі Львовом – він достеменно пам’ятає кожну дрібницю: прізвища всіх партнерів і суперників, деталі матчів і навіть райони міста Лева. 

Його ж погляди на життя взагалі дуже схожі до тих, які побутують у Львові. Уродженець Луганська, а нині житель Криму, вважає, що в Україні люди повинні спілкуватися тільки державною мовою, а воїнів ОУН-УПА називає героями. Як би там не було, але наша розмова стосувалася в першу чергу футболу, про який В’ячеслав може говорити годинами.

ПІД КРИЛОМ У ЯШИНА

– В’ячеславе, розкажіть львівським уболівальникам, як склалася ваша доля після того, як ви покинули Львів. Повністю відійшли від футболу?
– Я живу в Криму, у місті Красноперекопську. Виступаю на любительському рівні. Граю у команді села Істочне. Наша команда бере участь у чемпіонаті колективів фізкультури товариства «Колос». У цьому змаганні посідаємо четверте місце.

– Тобто до професійного футболу не маєте жодного стосунку. Повісивши бутси на цвях, не хотілося спробувати себе в тренерському ремеслі?
– Ні, не було бажання. Просто не бачив себе у цьому. Немає потрібного стержня. Тренер повинен бути жорстким – когось взяти в команду, когось вигнати. Я не такий.

– Ви народилися в Луганську, але свідомі дитячі роки провели в Криму, в місті Армянську. Футболом почали займатися на півострові?
– Так, розпочав робити перші кроки в Армянську. Потім поїхав у московське «Динамо». В момент розпаду СРСР повернувся на рідну землю. 

– Від перебування в Москві яскраві спогади залишилися?
– Моїм тренером був Лев Яшин. Можу сказати, що був особисто з ним знайомим. Життя так слалося, що стояв біля його труни у 1990 році.

– Яким запам’ятався вам кращий воротар усіх часів і народів?
– Лев Іванович надавав дуже великого значення повазі до воротарів. Він постійно наголошував на тому, що до воротаря має бути особливе ставлення. Крім того, Яшин завжди повторював фразу: «На полі не суперник, а така ж людина, як і ви». В кінці тренувань він залишав воротарів і казав: «Піхотинці вийшли, а лицарі залишилися». Особливе в нього було ставлення до тих, хто продовжував його місію у футболі. 

– Знаю, що ваш батько свого часу виступав у складі луганської «Зорі» у часи найбільшого розквіту команди. Яку роль він відіграв у становленні футболіста В’ячеслава Єфименка?
– Батько зіграв головну роль. Без нього я б не став футболістом. Можу додати, що завдяки йому мій молодший брат також в юнацькому віці займався футболом. Він дуже полюбляє велосипеди – навіть зараз, коли йому вже за 60, наздогнати його мені не вдається. Крім «Зорі», батько виступав у Рівному. 


«ПЕРЕД ПОЇЗДКОЮ ДО ЛЬВОВА ЗНАЙОМИВСЯ З ІСТОРІЄЮ КЛУБУ»

– Першою професіональною командою у вашій кар’єрі став армянський «Титан». Після розпаду Радянського Союзу українська Друга ліга була далеко не найсильнішим турніром...
– Різниця між Вищою і Другою лігою була колосальною. Перш за все це відчувалося, якщо брати до уваги клас гравців. Провалля було величезне. 

– Як так сталося, що з команди Другої ліги вас запросили у вищолігові львівські «Карпати»?
– Все відбулося випадково. Я став одним з кращих бомбардирів Другої ліги за підсумками першого кола. Приїхали адміністратори «Карпат» чи представники клубу. Тепер таких людей називають скаутами. Після однієї з ігор до мене підійшов чоловік і сказав, що за мною давно слідкують. Представникам «Карпат» сподобалася моя гра, і вони запросили мене до Львова. 

– Ваш одноклубник Юрій Дудник, який теж є уродженцем Луганська, розказував, що його друзі і знайомі застерігали перед поїздкою у Львів, мовляв, тут зовсім інші люди, які радикально налаштовані проти східняків. У вас такого не було?
– Чи не лякали бандерівщиною? Перш за все, для мене мала значення команда, в яку я їхав. Я хотів розвиватися як футболіст і спробувати себе в одній з кращих команд країни. Певні побоювання були: чи будуть називати москалем, чи, може, щирим українцем. Час все розставив на свої місця. Тим більше, у мене були дуже хороші друзі. Роман Зуб взагалі мною опікувався. Я йому дуже вдячний за все. Можу сказати, що без нього мені було б набагато важче. У місті мене все влаштовувало. А взагалі, я вважаю, що Львів є цікавішим навіть за Санкт-Петербург. 

– Ваш дебют відбувся у грі з «Волинню», яку «Карпати» програли з рахунком 1:0. Чи пам’ятаєте цей матч?
– Пам’ятаю навіть деталі матчу. Грали ми непогано, але, напевно, це був не наш день. Я вийшов, щоб підсилити гру, але нічого вдіяти не зміг. 

– Один з матчів «Карпат» проти кіровоградської «Зірки-Нібас» закінчився невеликою бійкою, покаранням за яку Андрій Покладок отримав червону картку, а кілька гравців були нагороджені жовтими. Ви з’явилися на полі хвилиною раніше. Кинулися брати участь у штовханині?
– Я не тафгай, не хокейний поліцейський. Так, я підбіг до гурту, але тільки з метою заступитися за товариша, а не брати участь в бійці. 

– Обидва свої голи у складі «Карпат» ви забили після виходів на заміну. Першим з них був м’яч у ворота запорізького «Торпедо». Якими були ваші емоції?
– Відчув щастя на душі. Це ж перший гол у Вищій лізі. Тим більше, я забив за «Карпати». Йшла передача з флангу від Романа Гнатіва, я пробив головою. Спробував вдарити так, як мене вчили – від землі. Все, на щастя, вдалося. Перед тим, як їхати до Львова, я читав історію клубу. Скажу наперед, навіть зараз, коли дивлюся домашні матчі «зелено-білих», радію, що стадіон заповнений. Як би команда не грала, але у Львові любили і люблять футбол.


ПЕНАЛЬТІЄВТУШОК І БОЯГУЗ

– Наступний сезон «Карпати» розпочали з новим тренером. Не було важко звикати до вимог Мирона Маркевича?
– Все було нормально, працювалося комфортно. Шкодую, що цей тренер так мало попрацював зі збірною. Думаю, він досягнув би чималих результатів. Для мене Маркевич є тренером рівня Луческу і, наприклад, наставників команд англійської Прем’єр-ліги. 

– У те міжсезоння ви наколотили 7 голів, але розкритися в офіційних матчах завадила травма...
– Я ушкодив гомілку, і це вибило мене з колії. Але все добре, що добре закінчується. Невдовзі я відновився, а команда і без мене йшла непогано. 

– Для вас, напевно, пам’ятним є матч проти київського «Динамо», в складі якого виблискували Олег Лужний, Віктор Леоненко, Сергій Ребров, Олександр Шовковський. Сильно хвилювалися перед грою?
– Якщо чесно, то особливого значення цьому не надавав. Хотілося довести, що я не гірший за них. Те ж саме було з «Шахтарем», коли я результативний пас на земляка Володимира Микитина віддав. «Качнув» Михайла Старостяка і віддав Микитину так, що він опинився за кілька метрів від порожніх воріт. Після цього Старостяк добряче мені по ногах поїздив. 

– У команді ви грали з Олександром Євтушком. Хоч він і не ваш земляк, бо народився в Криму, але ви розпочинали грати в футбол саме на півострові...
– Якщо пригадуєте, то перед його від’їздом в «Ковентрі» ми грали з полтавською «Ворсклою». Ми заробили право пробивати пенальті. Маркевич тут же крикнув мені з лавки, щоб його йшов пробивати я. У Євтушка на наступний ранок уже був літак замовлений в Англію. До мене підбіг капітан Олександр Чижевський і попросив, щоб я дозволив пробити Євтушку. Без будь-яких вагань я погодився. Але Маркевич вдруге гукнув з лавки: «Я сказав, іди бити». Проте Євтушок попросив мене, і я не відмовив. У підсумку Андрій Ковтун пенальті відбив, а після гри Маркевич сказав мені: «Ти – боягуз». Чому я боягуз, навіть зараз не розумію. До речі, тоді теж не питав. 


 • В’ячеслав Єфименко крайній зліва у нижньому ряді  


СУМНИЙ ГОЛ У ВОРОТА «КАРПАТ»

– На той момент вам уже вдалося відзначилися голом у ворота Ковтуна хвилин на 25 раніше. Ви знову стали джокером...
– Після подачі з кутового я випередив всіх на передній штанзі і пробив. Думаю, сучасні захисники не дали б мені цього зробити. Тепер футбол більш силовий. Воротар Андрій Ковтун м’яча зловив, але за лінією. Я це побачив і навіть не став очікувати на реакцію судді – побіг святкувати. Така у мене вдача – завжди радію забитим голам. Не святкував тільки одного разу. Коли у 2003 році виступав у складі «Титана». На стадії 1/32 фіналу Кубка України ми грали проти «Карпат». Основний час закінчився внічию 1:1, а по пенальті «Титан» виграв. Я став співавтором гола. Єдиний раз у своєму житті мені було не весело, коли моя команда виграла. Все місто було щасливим, мені люди усміхалися в лице і наголошували на тому, що я обіграв свою команду, про яку згадую з приємністю. До речі, хочу відзначити два десятки фанатів «Карпат», які їхали через всю країну, щоб підтримати своїх футболістів. Після гри я підійшов до них, і мені було приємно, що вони до мене добре поставилися: автографи брали, говорили хороші слова. 

– У Кубку України ви відзначалися і в складі «Карпат». Було це у грі з херсонським «Кристалом», коли ви оформили дубль. Ці голи співмірні з тими, що ви забивали в чемпіонаті?
– Їх не можна порівнювати. На той момент результат уже був зроблений. Коли я забивав четвертий гол, то суперники навіть мені зауваження робили. Воротар зловив м’яча, але випустив перед собою. Я в підкаті добив м’яч у сітку. Херсонці казали, що все уже зроблено, навіщо так стелитися в підкаті...


УРОКИ ВОРОТАРСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ВІД СТРОНЦІЦЬКОГО

– Вам довелося працювати з двома тренерами у Львові: Володимиром Журавчаком і Мироном Маркевичем. Які спогади про них?
– Теплі. Як про одного, так і про іншого. Можливо, якби ти мене запитав про це років з 10 тому, я б, можливо, відповів трохи різкіше. Але зараз переконався, що вони були праві. Це професіонали своєї справи. Журавчак мені ближчий по духу. В той же час навіть зараз я переживаю за Маркевича. 

– Домашній матч «Карпат» проти «Зірки-Нібас», що відбувся 17 серпня 1997 року, ввійшов в історію львівського клубу. Після того, як з поля вилучили Богдана Стронціцького, на той момент ліміт замін було використано, то за кілька хвилин до кінця гри ви стали у ворота. Матч завершився з рахунком 0:0...
– На зборах ми постійно практикували пробиття пенальті з Богданом. Залишалися після тренувань і відпрацьовували удари. Стронціцький хотів зрозуміти, чому я б’ю в один кут, а воротарі кидаються в інший. Кожен з нас працював над майстерністю по-своєму. Головне, що було цікаво і йому, і мені. Було навіть таке, що він пробивав мені пенальті. Дійшло до того, що в нього спрацював підсвідомий інстинкт. Він навчив мене стояти у воротах. Тому в рамку став я. Головне, що не пропустив.

– Можливості в суперника були?
– Один удар був. Дмитро Топчієв приклався зі штрафного – м’яч влучив у перекладину. Можу сказати, що удар я контролював. До речі, вважаю Дмитра дуже хорошою людиною, бо знаю його особисто. Не можу не згадати про його жест.

– Дмитро зізнався, що він адресував його не вболівальникам.
– Однозначно. Він не такий. Тим більше, львівські уболівальники не заслужили б на таке. Мені подобалося, що у Львові, якщо й кричали погані слова, то тільки по ділу. Ми самі в роздягальню заходили і нам було соромно. Навіть не просто соромно, а страшно виходити на поле, бо ми грали погано. Хороший був у нас колектив. І зараз, сподіваюся, хороший. Принаймні, про це свідчать недавні результати. Пригадую групу, яка випала «Карпатам» у Лізі Європи. Шкода, що не пощастило. 

– Гру з «Галатасараєм» дивилися в прямому ефірі?
– Безперечно, аж мурашки по тілу пробігли. В мене навіть розбіжності з батьком. Я стою на своєму – у Вищій лізі я грав тільки в одній класній команді. Львівські «Карпати» – це єдина команда, якій я щиро бажаю, щоб вона обігрувала і «Шахтар», і «Динамо». Тому я вболіваю тільки за «Карпати». 


«ЩЕ ДВІ СЕКУНДИІ ОЛЕКСАНДР ЧИЖЕВСЬКИЙ ЗАДИХНУВСЯ Б»

– У Львові й зараз пам’ятають драматичний матч з «Ворсклою». За рахунку 0:1 ви з’явилися на заміну. В самому кінці гри «Карпати» дотиснули суперника – все вирішив переможний удар Олександра Чижевського...
– Про таке не часто згадую. Навіть коли з хлопцями зустрічаємося, то більше говоримо про теперішнє і майбутнє, а не про минулі дні. Але той матч був справді особливим. Гол Чижика був великою несподіванкою. Ми так святкували, що навіть Юрій Михайлович Дячук-Ставицький з лавки прибіг і вискочив на «купу-малу». Після гри Чижевський сказав, що ще дві секунди, і він би задихнувся. Тоді ж навіть запасні прибігли. Думаю, якби вболівальники могли, то і вони б до нас приєдналися. 

– Колектив тодішніх «Карпат» був таким, що ви б пішли з ними в розвідку без вагань?
– Судіть самі. У сезоні 1996/1997 років ми вдома поступилися вінницькій «Ниві» 1:2. Вона тоді програвала всім і за підсумками сезону вилетіла. Перемогли вінничани на виїзді тільки одного разу – якраз у Львові. Після цієї гри Маркевич вивіз усіх на відпочинок в Брюховичі на озеро. Було досить холодно, а один з футболістів сказав, що піде купатися. Ніхто не повірив, але він свого слова дотримав. Весело тоді було. 

– Сумувати не доводилося...
– Було по-всякому. Йшов 1996 рік. Матчі збірних, пауза в чемпіонаті. На збори в Мукачеве поїхали 16 футболістів. Хтось захворів, хтось не зміг. Уявіть ситуацію: на календарі 1 квітня, а я, Ігор Маковей і Роман Гнатів пішли на пошту. Відправити телеграму такого змісту: «Викликається в молодіжну збірну гравець «Карпат» Андрій Сапуга». Повертаємося в будинок, а при вході сидять Володимир Журавчак, Богдан Бандура і адміністратор Ігор Цюпа. Наш головний тренер якраз яблуком ласував. Тут приходить поштар і вручає телеграму. Прочитавши її зміст, Володимир Олексійович запустив яблуком в стіну. «Кажіть Сапузі, хай збирає речі», – сказав нам тренер.

– Ваша реакція...
– Ми рвонули в номер до Андрія: хтось сходами, хтось ліфтом. Кажемо йому, щоб збирався у збірну. Він зібрався, і тільки тоді ми сказали правду, «притравили» його... Добре, що той не ображався. Але тренер мав іншу думку. По закінченні вечірнього тренування Журавчак назвав наші три прізвища і попросив залишитися. Каже: «Ну, що, біжимо 7 по 50?». Сил уже немає, ми хочемо віджартуватися. Яке там... Каже, біжіть – і все... Тільки розпочали вправу, як він сказав: «Досить, ідіть митися». 

– Часто згадуєте цю історію з хлопцями?
– Буває, коли спілкуємося. У мене з Маковеєм є ще одна асоціація. Ми грали проти київського ЦСКА. Я пробиваю здалеку, а Ігор підставляє груди в районі одинадцятиметрової позначки – м’яч залітає в сітку. Так він став єдиним автором гола, забитого грудьми з відстані 11 метрів. 

– Маковей визнав, що гол фактично ви забили?
– Приблизно години три він не визнавав. Переконати його мені допомогли Андрій Сапуга і Роман Гнатів. Щоправда, в статистичних даних гол таки записаний на нього. 


«РЕЖИМ КОЛТУНА БУВ ЖОРСТОКИМ»

– Судячи з кількості проведених ігор у складі «Карпат», у більшості матчів ви виходили на поле не з перших хвилин. З-поміж 34 ігор ви лише 9 разів з’являлися у старті і тільки одного разу зіграли матч з першої до останньої хвилини. Вам, молодому гравцеві, не було важко постійно проявляти себе у такі обмежені відрізки часу?
– Важко не було. Навпаки, я бачив, де і над чим мені треба посилено працювати. Образ немає. Можу висловити тільки вдячність цим людям. Вони допомогли мені у житті. Радий їх бачити зараз, коли вже закінчив кар’єру. 

– Певний час ви провели у команді з Алькалі Соумою. Чим він запам’ятався?
– Хорошим був хлопцем. Інколи міг образитися. Тоді він стрибав у ноги, але і у нього стрибали. Загалом він добра людина. Попри те, що гвінеєць мови не знав, а з англійською ми не дуже «дружили», все одно команда могла добре порозумітися. Нам було незбагненно, коли той говорив, що поле не підходить чи бутси не влаштовують. Якби це хтось із нас сказав, – Маркевич би оштрафував, а Соуму тренер пробачав. 

– Настав час, коли вам довелося покинути «Карпати». Ви самі вирішили, що пора змінити обстановку?
– У мене закінчився контракт. Керівництво й тренери в розмові зі мною висловили думку, що в запорізькому «Торпедо» у мене буде більше ігрової практики. В підсумку, бронзову медаль я не отримав, а у тому сезоні відіграв тільки 9 матчів. 

– За іронією долі, перший свій гол за «Торпедо» ви забили у ворота «Карпат». Головний тренер «автозаводів» Леонід Колтун поставив вас у стартовий склад. Бажання щось комусь довести було присутнє?
– Ні, ніяких реваншистських настроїв не було. Мені не хотілося, щоб в мій бік щось вигукували погане. Коли я забив гол, то стадіон просто завмер. Настала тиша, як завжди буває в таких випадках. Мене ніхто не ображав. «Карпати» для мене улюблена команда, тому мені було нелегко.

– Цей матч виявився дуже цікавим. На першій хвилині Паляниця відкрив рахунок, на другій ви зрівняли його, а ще через хвилину Іван Гецко не реалізував пенальті. Виходить, що ті, хто запізнилися, пропустили все найцікавіше?
– Так сталося, що команди вирішили не відкладати все на потім. До речі, мені здалося, що в другому таймі людей на трибунах стало куди більше. 

– В наступному турі ви знову з’явилися з перших хвилин і вразили ворота «Чорноморця». Довіра Колтуна далася взнаки?
– Леонід Колтун був дуже специфічним. Леонід Якович працював у Китаї чи Кореї і якраз повернувся звідти. Для нас його підхід був занадто жорстким. Хоча його методи дали свій результат – наступного сезону ми стали переможцями Першої ліги. І це при тому, що останні сім матчів на полі з’являлися гравці другого складу. 

– Деякі футболісти, які працювали під керівництвом Колтуна, казали, що він дуже обмежував їх дозвілля. Наприклад, забороняв карти...
– У нас якраз карти були дозволені. Є така гра «джокер». Дуже популярна серед футболістів. Режим Леоніда Яковича був не жорстким, а жорстоким. Саме так, жорстоким. Це стосувалося й ігрової дисципліни. Він хотів створити симбіоз київського «Динамо» з чимось ще. Що саме він мав на увазі, ми так і не зрозуміли. 


«КИЯНИ НЕ ВІТАЛИ ДЕМЕТРАДЗЕ ЗА «НАМАЛЬОВАНИЙ» ПЕНАЛЬТІ»

– У 2000 році Володимир Журавчак запросив вас до Львова – цього разу ви поїхали у ФК «Львів». Стали лідером команди, її кращим бомбардиром. 
– Цій людині я дуже вдячний. Навіть зобов’язаний їй. Він запросив мене в «Карпати», а потім повів у ФК «Львів» після надзвичайно важкої травми розриву зв’язок. Звичайно, я відповів йому відмовою. Але він переконав мене і сказав, що я йому потрібен. І я приїхав.

– Приїхали недаремно. Футбольний клуб «Львів» встановив рекорд, дійшовши до чвертьфіналу Кубка України. Величезна заслуга в цьому саме В’ячеслава Єфименка. Спочатку два голи у ворота маріупольського «Металурга», потім єдиний м’яч «Дніпру». Ще не забули про той постріл?
– Цей гол я довго буду пам’ятати. Коли розказую, то не всі вірять. Пробив з далекої дистанції. Розіграв з Тарасом Павлішем міні-драму. Воротар повірив, що буде подача, а я пробив на фарт. Погода була «львівська», воротар пішов на ближній кут, а м’яч полетів майже у дев’ятку. 

– В 1/4 на вас чекало «Динамо»...
– У ФК «Львів» був чудовий колектив. Тренери були всі ті, яких я знав по «Карпатах». Щодо матчу, то нас надломив пенальті, який «намалював» Георгій Деметрадзе. Його навіть одноклубники не вітали з цим досягненням. Динамівці просто били грузина по голові. Це соромно. Я був недалеко від цього моменту. Віталік Постранський кинувся в ноги, але навіть не торкнувся до суперника. Деметрадзе впав, а суддя вказав на позначку. Цей гол нас надломив. Ми хотіли перед своїми вболівальниками проявити себе з кращого боку, але класичні контратаки «Динамо» нас знищили, і ми поступилися 1:4. 

– У Першій лізі «Львів» зайняв п’яте місце. Чи під силу було тій команді вийти у найсильніший дивізіон країни?
– Ми могли зайняти кращу позицію в турнірній таблиці. Навесні наш президент почав відправляти по кілька гравців на перегляд в інші команди. Тому ФК «Львів» не зміг грати на повну силу. 

– У вашому активі є ще період у брестському «Динамо». Там ви теж проявили неабиякі джокерські здібності...
– У грі з мінським «Динамо» я з’явився на заміну і забив два голи. 

– Що скажете про життя у Білорусі?
– Такі ж люди, як і ми. Менталітет такий же, як і в людей із західної України. Єдина різниця – білоруси спілкуються так, як це роблять жителі східної України. 

– Після того, як повернулися з Бреста, за ФК «Львів» вже не грали?
– Строк оренди закінчився, і я повернувся в ФК «Львів». Мені повідомили, що команда називатиметься «Карпати-2». В моїх послугах львів’яни не були зацікавлені. Я повернувся в Армянськ, пограв там два роки в статусі граючого тренера. Саме тоді відбувся той кубковий матч з «Карпатами», про який ми згадували. Бажання ставати на тренерський шлях не було. 


«ПЕРЕГЛЯНУВ СТАВЛЕННЯ ДО УПА»

– Львівські традиції вам запам’яталися? 
– Вперше побачив, як людей після Великодня обливають. Маю на увазі Обливаний понеділок. Скучаю за Львовом. Не вистачає мені цієї атмосфери. Наприклад, я подивився зовсім по-іншому на розуміння Другої світової війни. Нас же з дитинства вчили, що УПА – це погано. Але ті факти, які наводять на їх захист, говорять красномовніше, ніж радянські підручники. Ще мені невтямки, що таке регіональна мова. Якщо є одна державна, то чому ми маємо не зрозуміло як говорити? Візьмемо Чехо-
словаччину, де свого часу віддали перевагу єдиній мові. Чому у нас так не може бути. 

– До Львова давно не навідувалися?
– Уже й не пригадаю, коли це було. Був на грі «Карпат» в рідному Луганську. В мене там недалеко від стадіону квартира. Я отримував другу вищу освіту й прийшов на матч «Зорі» і «Карпат». Було це в 2007 році. Перед грою завітав у букмекерську контору, де поставив на перемогу львів’ян. «Карпати» тоді виграли 1:0, а я щасливий і гордий за своїх пішов зі стадіону.


 • «Карпати» після нічиєЇ з «Динамо». Єфименко у верхньому ряді восьмий справа  
 


ДОВІДКА

Єфименко В’ячеслав Миколайович

  • Народився 3 серпня 1974-го року в Луганську. Вихованець кримського футболу. Амплуа – нападник.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1996-1998 рр. Дебютував у матчі проти луцької «Волині» 13-го березня 1996-го року. Загалом в Чемпіонатах України зіграв за «зелено-білих» 34 матчі, забив 2 голи.
  • Бронзовий призер Чемпіонату України (1997/1998).
  • Крім «Карпат», грав за команди: «Торпедо» (Запоріжжя), ФК «Львів», «Динамо» (Брест, Білорусь), «Титан» (Армянськ).
  • Нині живе у Красноперекопську (Крим).
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити