"Карпати". "Розмова з минулим": Ярослав Думанський

02 січня 10:32
Переглядів: 624
Ярослав Думанський

Небагато футболістів, вихідців із Західної України можуть похвалитися такими здобутками, які є за спиною у Ярослава Думанського. 

За його плечима безліч досягнень: матчі у складі всіх можливих юнацьких і молодіжних збірних СРСР, медалі Чемпіонатів Європи і Світу, Чемпіонство і здобуття Кубка Союзу, близьке знайомство із Марадоною та багато іншого. До вашої уваги спогади нашого героя про все це і навіть більше.


«ВИБИРАВ МІЖ ХОКЕЄМ І ФУТБОЛОМ»

– Ярославе Мирославовичу, Вас доволі важко застати вдома, адже Ви постійно перебуваєте в роз’їздах. Продовжуєте займатися футбольними справами?
– Можна і так сказати. Продовжую працювати у школі футболу імені свого батька – Мирослава Івановича Думанського. 

– Ваш батько – майстер спорту СРСР з футболу, легенда івано-франківського «Спартака». Безперечно, вам було, на кого рівнятися...
– Величезна заслуга у всіх моїх досягненнях належить батьку. Крім того, не можу сказати, що мама до цього не приклалася – вона теж спортсменка і свого часу професійно займалася баскетболом і гандболом. Думаю, гени зіграли свою роль. 

– Чиєю ініціативою був запис у футбольну секцію до відомого у Ваших краях футбольного тренера Юрія Семеновича Шайкіна?
– Я був різносторонньо розвинутим у плані спорту. В дитинстві грав у гандбол, настільний теніс, а згодом почав ходити на футбол. Спершу я записався в ДЮСШ №3 до Богдана Дмитровича Коваля. Пізніше з одним моїм товаришем ми вирішили піти до Шайкіна, який опікувався підростаючим поколінням «Спартака». 

– У одному зі своїх інтерв’ю Юрій Семенович казав, що коли вперше Вас побачив, то йому в очі кинулася Ваша кволість і слабка фізична підготовка. В той же час він відзначав, що Ви дуже добре жонглювали м’ячем...
– Технічне оснащення у мене було на хорошому рівні. В плані фізичному я суттєво відставав від тих хлопців, які вже займалися у Шайкіна. 

– У Вашій біографії є ще один цікавий момент – свого часу Ви стали Чемпіоном України з хокею у складі збірної Івано-Франківщини. Чому ж Ви не продовжили займатися хокеєм, а обрали футбол?
– Все моє дитинство можна розділити умовною лінією на два періоди. Поки надворі було тепло і сніг ще не випав, всі хлопці ганяли м’яча. Тільки но наступала зима, всі мої ровесники брали в руки ключки і ганяли шайбу. Хокей дав мені дуже багато. Особливо це стосується фізичних навиків.

– Чи пам’ятаєте той момент, коли довелося постати перед вибором – футбол чи хокей?
– Після перемоги у Дніпродзержинську на всеукраїнських змаганнях, коли команда нашої області здобула «Золоту шайбу», нам випала честь представляти країну на всесоюзних змаганнях, що відбувалися у Вільнюсі. Паралельно мене запрошували московські хокейні команди. Але в підсумку, я обрав футбол. Про свій вибір ніколи не шкодував.


«ЖОДЕН ПІДОПІЧНИЙ ЮСТА НЕ СКАЖЕ ПРО НЬОГО ПОГАНОГО СЛОВА»

– Яким чином Ви потрапили у «Карпати»?
– На той момент я грав за івано-франківський «Спартак». У Львові відбувалася Всесоюзна спартакіада школярів. На календарі був 1976 рік. До цього часу я вже потрапив на олівець львівським тренерам. «Карпати» грали товариський матч проти «Спартака». Гра закінчилася з рахунком 1:1, а я вийшов на заміну в другому таймі і забив гол. Після гри Ернест Ервінович Юст сказав, що хотів би мене бачити у команді. 

– Свій дебют в «основі» «Карпат» пам’ятаєте?
– Якщо не помиляюся, то це був матч із московським «Торпедо», який закінчився нічиєю – 0:0. 

– Яким для Вас видався перший сезон, проведений у Львові? Команда вилетіла у Першу лігу...
– Мене часто викликали в юнацьку збірну і довелося постійно суміщати матчі на два фронти. Виліт був великим розчаруванням. Радості мало принесла і бронза юнацького Чемпіонату Європи в Бельгії. 

– Як Вам працювалося з Ернестом Юстом?
– Напевно, я не помилюся, якщо скажу, що це була надзвичайно чиста і добра людина. Жоден із його колишніх гравців або той, хто працював з ним пліч-о-пліч не скаже про нього поганого слова. До речі, велика заслуга у формуванні боєздатної команди лежить на Ернесті Ервіновичу в першу чергу – саме після вищезгаданої Всесоюзної спартакіади, в якій ми здобули перемогу над росіянами у фіналі на стадіоні «Дружба» (а в складі суперників грали такі люди, як Вагіз Хідіятуллін, Валерій Новіков), майже весь склад тієї збірної України опинився в дублюючому складі львівських «Карпат». 

– У 1978 році Ви забили 8 голів і стали третім бомбардиром команди після Григорія Батича і Степана Юрчишина. Можна сказати, що Ви знайшли свою гру?
– Це був рік зміни поколінь і становлення нових «Карпат». Нам не вистачило одного очка для виходу у Вищу лігу. Хоча, як це дивно не звучатиме, такий стан справ зіграв нам на руку. У 1979 році ми без проблем забезпечили собі путівку у Вищу лігу. 

– Кого можете назвати близьким товаришем з-поміж партнерів по команді тогочасних «Карпат»?
– Майже всі хлопці були однолітками. Трохи старшими були Юрій Дубровний, Лев Броварський і Юрій Бондаренко. Моїм кращим другом і дотепер є Анатолій Саулевич. Після спартакіади школярів нас обох запрошували у київське «Динамо». Попри те, що Анатолій родом з Києва, він все ж обрав «Карпати». Мені дуже пощастило з колективом. Я грав разом з Геннадієм Лихачовим, Федором Чорбою, Едуардом Козинкевичем, Володимиром Данилюком, Ярославом Кікотем – це приклади для наслідування. 


«ВИХІД У ФІНАЛ КУБКУ СРСР БУВ ЦІЛКОМ РЕАЛЬНИМ»

– Тодішнім «Карпатам» довелося чимало поїздити по країні – Душанбе, Кемерово, Грозний, Ашхабад. Важко було боротися із суддями і місцевими вболівальниками?
– Було по-різному. Але для мене це були дрібниці. Я намагався закривати очі на такі речі. Коли приїжджаєш на стадіон, виходиш на поле, то концентрація перед матчем все перекриває. Хоча заперечувати не буду, фактор таких «гарячих» міст дещо збиває. 

– Справжнє суддівське свавілля відбулося у матчі з мінським «Динамо». Суддя Пономарьов, що цією грою ставив крапку у своїй суддівській кар’єрі, до 30 хвилини призначив пенальті у ворота «Карпат» і вилучив з поля Степана Юрчишина...
– Все було заздалегідь сплановано. Це не лише моя думка. Можу сказати, що це реальність. Проте наша вина тут теж є. Хто нам заважав зробити собі такий очковий запас, який ми створили наступного року? Було образливо. Але ми знали, що стали сильнішими і надмірних переживань не було. 

– Що скажете про роботу під керівництвом Іштвана Секеча?
– У тій команді відбулося щось незрозуміле. Нам пророчили світле майбутнє. Навіть зараз не розумію, що трапилося. Певні здогади є, але не можу дати відповідь на питання, чому команда на підйомі загальмувала.

– Тому і не затрималися у Вищій лізі на більш тривалий час?
– Так. Щось пішло не так, ми погано стартували. Хоча гру показували точно не гіршу за суперників, які боролися з нами за виживання. Занадто багато очок втратили у першому колі.

– У 1979 році Степан Юрчишин встановив рекорд результативності. Чи була вказівка тренера грати виключно на голеадора?
– Схема гри була побудована таким чином, що м’яч постійно спрямовувався вперед. Він займав позицію наконечника. Всі ми працювали на нього, бо він знаходився на завершальній стадії атаки. Той же Григорій Батич успішно грав попереду, можу відзначити і Володимира Дикого. А Юрчишин, крім того, виконував пенальті і класно пробивав штрафні. 

– В тому ж році команда пробилася у півфінал Кубку СРСР. Яким чином вдалося досягти такого успіху?
– Перед нами ніхто не ставив чіткої мети здобути Кубок. Але кожен з футболістів хотів перемагати в кожному матчі. Так просто грали і ми. Більше того, шанси були непогані. Виходили на кожен матч і билися за перемогу.

– Пройти московське «Динамо» було реально?
– Абсолютно. Вони нічим не були сильнішими за нас. Вся середня лінія «Карпат» була основою молодіжної збірної СРСР. Ми були молоді, але в той же час відзначалися стабільністю. 


«ЛИШЕ САУЛЕВИЧ НАВАЖИВСЯ БИТИ ПЕНАЛЬТІ»

– Ви маєте за плечима дуже багато матчів на міжнародному рівні у складі різних юнацьких і молодіжних збірних Радянського Союзу. Давайте, пригадаємо ті події. У 1977 році Вам випала честь відкривати турнір у Монте-Карло разом із Францом Бекенбауером.
– Було таке. Це представницький турнір. Мені тричі довелося брати участь у ньому. Матчі відбувалися у Монте-Карло, і цим все сказано. Почесним гостем був Бекенбауер. Перший удар по м’ячу у фінальному матчі проти югославів довірили саме Кайзеру Францу. 

– На пам’ять щось залишилося від легендарного німця?
– Вдома на стіні висить фотографія, а також маю автограф Бекенбауера. 

– У тій збірній Ви виступали разом зі своїм кращим другом Анатолієм Саулевичем. Кого ще з того складу можете назвати товаришем?
– Дуже хороший колектив підібрався. Покійний Віктор Янушевський, Сашко Головня, який виступав у США, Ашот Хачатрян із «Арарата», Сергій Журавльов, донеччанин Віктор Чанов, луганчанин Олександр Полукаров. 

– На цьому турнірі Ви зіграли сім матчів і двічі відзначилися голами у ворота Туреччини і ФРН. Ці голи можна назвати найбільш пам’ятними з-поміж всіх миттєвостей чемпіонату?
– Найкраще мені запам’ятався навіть не мій гол, а забитий м’яч Анатолія Саулевича. У першому матчі з турками в Кишиневі наша команда перемогла, а я забив єдиний гол. У матчі-відповіді ми програвали 2:0, але за кілька хвилин до кінця матчу суддя призначив пенальті. Якщо ми забивали, то проходили далі. Ніхто не наважився пробити одинадцятиметровий. Лише Саулевич взяв м’яч в руки, забив і вивів нас в фінальну частину Чемпіонату Європи, де вже я не забив пенальті. У півфіналі ми грали проти господарів бельгійців і свій післяматчевий пенальті я не реалізував – потрапив у стійку. 

– На наступному Чемпіонаті Європи у Польщі Ви були капітаном команди...
– У нас був прекрасний колектив, 80 відсотків якого становили українці. Коли ми летіли на Чемпіонат світу, то нам в навантаження дали москвича Геннадія Салова. Як цей турнір міг відбутися без представників Москви?

– Напевно, багато спогадів у Вас про мундіаль в Японії. У чвертьфінальному матчі проти Парагваю основний час закінчився з нічийним рахунком 2:2. У тому матчі Вам вдалося відзначитися двічі – спочатку з гри, а потім в серії післяматчевих пенальті...
– Цю гру я би назвав трагічною. Ми швидко відкрили рахунок, а потім ще швидше пропустили два м’ячі. На щастя, доля нас винагородила за муки і за 5 хвилин до кінця гри нам таки вдалося зрівняти рахунок. 

– Чи правда, що той гол у ворота парагвайців став найшвидшим на турнірі? Пишуть, що стрілка годинника нарахувала 1 хвилину і 12 секунд. Ви і подарунок пам’ятний отримали...
– Саме так. До речі, годинник, подарований, як нагорода за рекорд зберігаю до сьогодні. 


«СПІЛКУВАВСЯ З МАРАДОНОЮ НА РІЗНІ ТЕМИ»

– Не можу не запитати Вас про гру проти Марадони. Фінальний матч проти Аргентини складався для збірної Союзу дуже добре. На 60-й хвилині, коли команда вигравала 1:0, Вас замінили, а пізніше аргентинці тричі відзначилися у ворота Віктора Чанова...
– Фінал у Токіо залишається і дотепер дуже мутним. В день матчу хтось прийняв рішення змінити бригаду арбітрів. Спочатку призначили швейцарця, а лайнсменами були бельгійці. Але згодом вирішили, що судитиме бразилець. Начебто, не суттєво. Але тим самим було порушено всі вимоги ФІФА. На післяматчевому бенкеті нам повідомили, що все було заздалегідь підлаштовано. Ми й самі все бачили – суддя практично нас вбив.

– Що саме зробив бразильський рефері?
– При рахунку 0:0 в першому таймі Сергій Стукашов з «Кайрату» забив чистий гол. Боковий суддя прапорець не здіймав, ніякого офсайду не було. Зате основний суддя зафіксував офсайд. Найцікавішим є той факт, що передачу на партнера я віддав з лицьової лінії. Де ж там офсайду взятися? Потім нам забили з пенальті, а другий гол Діас забив із положення поза грою. Остаточну крапку поставив Марадона, який шедеврально виконав штрафний з 25-и метрів. Він пробив без замаху, а Чанов навіть не зрушив з місця. 

– Вдалося поспілкуватися з Марадоною? 
– Так, звичайно. Ми три дні жили в Токіо. Поспілкувалися на різні теми. Але було важко, бо агент державної безпеки за нами слідкував. Його завданням було прослідкувати, щоб я, зокрема, далі Львова чи Івано-Франківська не полетів. Це було режимне спілкування. 

– Як себе поводив Марадона?
– Маєте на увазі піжонство? Ні, такого не було. Він не знав про існування України, а тому всіх нас називав «Рус» чи «Руссо». Марадона виявився простим хлопцем. На той час його зірка тільки почала запалюватися, але мені він запам’ятався простим хлопцем. У пам’ять про нього маю його футболку. 

– У Вашому активі є також матч в рамках 1/4 фіналу молодіжного Чемпіонату Європи, що відбувся у Болоньї, де суперником Радянського Союзу стала Італія із Франко Барезі, Карло Анчелотті, Мауро Тасотті у складі.
– Коли виходиш на поле, то склади не читаєш, не задумуєшся, проти кого будеш грати. Якщо читаєш, то не надаєш цьому значення. Але рівень тоді був справді високим. Нам було важко з однієї сторони, але з іншої все здавалось цікавим. Тим цінніші перемоги у таких двобоях. 

– Одну з таких перемог Ви здобули у фіналі молодіжного Чемпіонату Європи 1980 року над командою НДР.
– Ми дуже не хотіли грати проти німців, бо вони були для нас незручним суперником. Але все закінчилося добре – перша гра завершилась з рахунком 0:0, а у другій завдяки єдиному гола гравця «Карпат» Юрія Суслопарова ми стали чемпіонами Європи.

– Команда тоді була серйозна: Газзаєв, Дем’яненко, Балтача...
– В нас був прекрасний колектив. Всі хлопці були однодумцями, а це дуже важливо. Кожен з нас знав, що треба битися за себе і за того хлопця. Напевно, саме таких якостей не вистачало «Карпатам» у злощасному 1980 році. 

– Далі у Вашій кар’єрі був черговий Чемпіонат Європи, в рамках якого Вам випала честь виводити на поле партнерів у ролі капітана. Збірній СРСР знову протистояли німці із Аллофсом, Фьоллером і Літтбарскі у складі.
– Повторюсь – з німцями завжди складно грати. А цю команду я б назвав машиною, яка зносила все на своєму шляху.


«У ЛОБАНОВСЬКОГО НЕ РЕАЛЬНО БУЛО «НЕ ЗНАТИ» ЧИ «НЕ ЧУТИ»

– Майже всі роки, проведені у Львові Вас постійно викликали у різні збірні СРСР. Як Ви це витримували – нові міста, країни, суперники, партнери, перельоти?
– Справді, такий ритм трохи виснажував. Наприклад, летиш з Аргентини не одну годину, а тобі вже треба в Україні на поле виходити. Навіть мій молодий організм не завжди таке витримував. Моє життя виглядало так: з однієї бази на іншу, з одного літака на інший. Але загалом скажу, що сприймав це, як належить і не шкодую ні про що.

– Що найбільше запам’яталося з побаченого за кордоном? Маєте улюблену країну?
– Кожна країна є особливою. До фаворитів віднесу столицю Іспанії – Мадрид. Також дуже сподобалося в Буенос-Айресі. Загалом добряче поїздив по Аргентині. Відзначу і Японію – дуже цікава країна. 

– Якби мали можливість обирати, то де б хотіли залишитися жити?
– Попрацював би всюди, а от жити зміг би тільки в Україні (сміється – Авт.). 

– Розкажіть, будь ласка, як відбувся Ваш перехід в «Динамо».
– Насправді це дуже довга історія. Вперше мене запросили до Києва у 1976 році. У 1977 році спробували ще раз. Потім 1978 і так ще кілька років. Але кожного разу трансфер зривався – я не сильно рвався в «Динамо».

– Яка причина такого рішення?
– На той час в «Карпатах» підібралася дуже цікава і перспективна команда. Просто не було змісту змінювати її. В Києві теж були футболісти зіркові. Коли я приїхав у розташування «Динамо», то ще застав Анатолія Конькова, Олега Блохіна, Володимира Веремеєва, Леоніда Буряка і навіть Віктора Михайловича Колотова. Побачив, що команда у Львові розбігається, перспективи ніякої не було, тому я вирішив, що настав час щось змінювати. 

– Таким чином Ви спростували приказку про те, що в «Динамо» двічі не кличуть.
– (Сміється – Авт.). Саме так і було.

– Хвилювання в дебютній грі проти «Кайрата» було відчутним?
– Не сказав би, що був мандраж. Перед нами стояло чітке завдання – перемогти. Тому всі зайві думки я залишив за полем. 

– В рамках Кубка Чемпіонів 1983 року київському «Динамо» протистояв німецький «Гамбург» з Хорстом Хрубешем, Феліксом Магатом і Ернстом Хаппелем. 
– Почнемо з того, що ми провалили домашній матч. В Києві тоді нам заборонили грати, тому домівкою став Тбілісі, де «Гамбург» переміг 3:0. У матчі-відповіді ми взяли верх 2:1. Вважаю, що з тактичною побудовою помилився тодішній наш тренер Юрій Морозов. На той момент Лобановський тренував збірну СРСР і він прилітав в Тбілісі для консультацій. Вирішували вони щось, але в підсумку «намудрували» і німці нас розірвали. Ми не були слабшими. 

– Які спогади залишилися про Валерія Лобановського?
– Це була унікальна людина. Де я тільки не був, але вперше зустрів таку специфічну методику. Установка розпочиналася з самого ранку. Викликав футболістів на індивідуальні розмови тривалістю 5–10 хвилин. Далі такі ж виклики отримували цілі лінії – захисники, півзахисники, форварди. Ввечері був детальний розбір майбутньої гри. Перед самим виїздом на стадіон ми ще раз ознайомлювалися з його вимогами. Тут вже не могло бути «відмазок», на кшталт, «не зрозумів», «не почув» чи «не знав, як зіграти». Валерій Васильович так нам розжовував кожну деталь, що залишалося тільки виходити на поле і виконувати все те, на чому тобі наголошували. 

– Вам, як уродженцю Західної України, було комфортно у колективі «Динамо»? Проблем не виникало?
– Жодних проблем не було. Нас, «західняків», було троє: Василь Рац, Андрій Баль і я. Хтось жартома міг сказати: «Вот, бандеры собрались» (сміється – Авт.). Але все це було по-доброму і без жодного підтексту. Хороша команда була: Саша Сорокалєт, Сергій Журавльов, Сергій Балтача, Толік Дем’яненко, Володя Лозинський...

– У Вашій кар’єрі було ще одне «Динамо» – московське. Там Ви провели зовсім мало часу. Що не склалося?
– В Москві я зазнав важких травм. Спочатку дістав перелом руки, а потім зламав ногу. Як не парадоксально, але травмувався я у грі проти київського «Динамо». Відразу після перелому руки на 5-й хвилині матчу Олег Кузнєцов зламав мені ногу. 

– Доля Вас закинула в «Металіст» до Євгена Лемешка.
– Про Євгена Пилиповича ми можемо говорити цілий день. Це неординарна людина, яка могла згуртувати навколо себе колектив. До Лемешка у мене величезна повага. 

– Наостанок, Ярославе Мирославовичу, що скажете про нинішні «Карпати»?
– Видно, що команда поступово виходить зі складного положення. Гра стала набагато цікавішою. Тому сподіваюся, що кращі матчі «Карпат» ще попереду. 


ДОВІДКА

ДУМАНСЬКИЙ Ярослав Мирославович

  • Народився 4-го серпня 1959 року в Станіславові (нині – Івано-Франківськ). Амплуа – півзахисник. Зріст – 176 см, вага – 75 кг.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1977–1981 рр. Дебютував 18-го вересня 1977 року в матчі проти московського «Торпедо». Всього у чемпіонатах СРСР зіграв за «Карпати» 102 матчі, забив 13 голів.
  • Переможець турніру союзної першої ліги (1979 р.). Півфіналіст Кубка СРСР-1979. Чемпіон ХІV Всесоюзної Спартакіади школярів (1976 р.). Бронзовий (1977 р.) і золотий (1978 р.) медаліст юніорських чемпіонатів Європи. Фіналіст юніорського чемпіонату світу 1979 р. Чемпіон Європи 1980 р. серед молодіжних команд. Майстер спорту СРСР міжнародного класу (1980 р.).
  • Окрім «Карпат» виступав за івано-франківський «Спартак» (згодом – «Прикарпаття»), київське і московське «Динамо», харківський «Металіст» та «Кристал» з Чорткова. Золотий і срібний медаліст чемпіонату СРСР (1981 і 1982 рр. відповідно) та володар Кубка СРСР (1982 р.) у складі київського «Динамо». Бронзовий призер другої союзної ліги (1987 р.) у складі «Прикарпаття».
  • Нині проживає у Івано-Франківську, займається бізнесом.
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити