"Карпати". "Розмова з минулим": Євген Михалюк

26 серпня 07:31
Переглядів: 318
Михалюк

Його партнерами по юнацькій збірній були Олег Блохін та Леонід Буряк. В «Карпати» він потрапив спонтанно, але легендарний Ернест Юст бачив у ньому хорошу зміну лідерам. Однак пазл не склався і у футболі Михалюк себе не знайшов.

Євген Віталійович відразу застерігає – говоритимемо чесно і руйнуватимемо легенди. Розповідати він уміє. В певний момент можна спіймати себе на думці – говоримо про футбол, але не традиційно, скоріше, по-театральному. 

Михалюк визнає свої огріхи і пояснює, чому у нього не склалася кар’єра. Не кожному вистачить сміливості розповісти про помилки молодості. 

У нашого героя вона була насиченою на події – тріумф 1969-го у якості вболівальника, а потім боротьба за місце під сонцем у вищолігових «Карпатах». 

ХУДОЖНИКИКАРПАТІВСЬКИЙ МУРАШНИКАЕРОПОРТ 1969-ГО

– Євгене Віталійовичу, ваша постать – terra incognita для більшості нинішніх вболівальників. Пропоную розпочати з розповіді про те, яке місце зараз футбол займає у вашому житті, адже після завершення кар’єри багато десятиліть тому ви зовсім зникли з футбольного середовища.
– Справді футбол є пасивним і майже непомітним для мене. Все, що пов’язує – перегляд футбольних трансляцій по телевізору. Дивлюся на нього, як на виставу. Певною мірою це прояв людської гідності і можливості. Люблю англійський футбол – бачу в ньому бажання чогось досягти, яке поєднане з працею. Надихаюся цією експресією, енергією. Дихаю тими емоціями. Наш футбол дивитися не можу.

– На вашу думку у нас занадто низький рівень?
– Знаєте, є ремісники, а є художники. У нас лише перша категорія – заробітчани, які цінують лише себе у футболі. Я і сам колись таким був. Не було належного виховання, цінностей і тому талантів багато зникло. Коли я був дітлахом і грав на турнірі «Шкіряний м’яч», то мав мрію. Тільки-но чув слово «Карпати» і у мене серце стискалося, очі палали. Тисячі рвалися туди, щоб просто цією атмосферою подихати. 

– В «Карпатах» вашого дитинства були футболісти, на яких ви рівнялися?
– Когось одного не виділю. «Карпати» тих часів я б порівняв з мурашником. Мурахи беруть непідйомну соломку і тягнуть всім гуртом. Ця команда уособлювала дух, спротив, шаленство і бажання перемогти навіть обмеженими можливостями. Не було видатних гравців чи тренерів, але існувала львівська завзятість. 

– Коли ви потрапили в команду, на зламі 60-их – 70-их «Карпати» залишалися такими ж?
– Ні. Ми з вами чесно розмовляємо, тому я не хочу нікого обманювати. Легенди – це одне, але я розповідатиму лише правду. Почну з того, коли мене, Романа Рифяка та Зеника Храпка запросили в команду. Перші зароблені гроші були шаленими – нам дали по 55 рублів. Ззовні все виглядало дуже романтично, якось по-юнацькому. 

– В колективі все функціонувало інакше?
– Було багато інтриг, хоча на грі це мало відображалося. До і після матчів враження складалися не найкращі. В дитинстві я любив читати романтичні книжки Вальтера Скотта, Жюля Верна і звик вимірювати все ідеалами – дружбою, чесністю, духовністю. А в команді виявилося все не так. 

– Футболісти ваших часів мали певні пільги і привілеї?
– Зараз це виглядає смішно, але тоді хороший одяг чи навіть черевики важко було придбати. До нас на базу приїжджала така собі «автолавка» – з вантажної машини можна було купити дефіцитні речі. Наприклад, італійську сорочку. Спочатку приходила основа, розбирала все найкраще. Тоді добиралися молодші «шмаркачі» і купували за залишковим принципом. 

– Якщо повернутися назад і згадати ті часи, коли ви були ще вболівальником, то можна сказати, що вершина розвитку футболу в місті припала на 1969-ий, коли «Карпати» виграли Кубок СРСР?
– Так, і ще можна додати сюди 1968-ий. Я такого в житті більше на бачив і не чув. Коли львів’яни тріумфували на «Лужниках», то була приблизно 21:00. Потім команда прилетіла в аеропорт. Мобільних телефонів не було, ніякого інтернету, але все місто було там... Навіть не пригадую, як я опинився на летовищі. 

– Крім вас, туди приїхали десятки тисяч людей.
– Вони несли футболістів «Карпат» на руках. Автобус штовхали... В центрі міста розпочалися демонстрації. Львів не спав до ранку. Та подія створила ефект хвилі ще на 3-4 роки. 

– Цю перемогу не варто сприймати виключно в футбольному аспекті?
– Однозначно. «Карпати» дали поштовх в суспільно-політичному плані. Галичани завжди були «прибитими», похмурими, з опущеними головами. До Львова було завезено багато російськомовного населення, українську мову пригноблювали. Людей виганяли з домівок, україномовних шкіл було мало. Україномовний – як тавро. Та перемога «Карпат» допомогла підняти голови! 

– Здається, що футбол – лише гра...
– Це не гра, це – життя. Наприклад, на стадіон потрапити могли не всі. На мій пропуск по 15 пацанів заходило. А на трибунах з’являлося відчуття рідності, сім’ї.


МАНУАЛЬНА ТЕРАПІЯБОЛОТОМАРКЕВИЧІ

– Знайти вас було непросто, адже ви повністю розірвали всі зв’язки з футболом. Чим зараз займаєтеся? 
– Починати, мабуть, варто з того моменту, як я завершив з футболом. Зрозумів, що треба жити далі, а 90 відсотків футболістів до цього не готові. У мене був інтелект, я добре вчився. Одного дня пішов у лікарню, адже хотів працювати масажистом. Якраз догравав на КФК за Дрогобич. Прийшов у травматологію і побачив страшне явище – два поверхи, забиті лежачими пацієнтами. Лікування відсутнє, жахливі запахи, 40 відсотків хворих – старі люди, яких діти привезли, аби позбутися. Словом, приємного мало. У мене було багато амбіцій і я з вірою у те, що рух – це життя, почав допомагати хворим. 

– Як саме?
– Зарядки, масажі, навчання певних методик. Мені було цікаво і я почав займатися мануальною терапією, тому руками вмію працювати навіть зараз і добре знаю людський організм. З часом отримав свій кабінет, я дав хороший результат. Паралельно одружився, а жінку відправили зі Львова до Києва у робочих справах. Я переїхав до столиці, спочатку було важко знайти роботу. Розпочав з масажиста в поліклініці. Читав багато книг, вивчав східну медицину. До 1988-го працював у медичній сфері. 

– Що примусило вас змінити діяльність?
– Простий випадок. Товариш з Москви шукав дрібницю – таку собі застібку-блискавку до одягу. Запропонував співпрацю, це набуло серійного характеру, я розпочав цим займатися. Під Києвом у Баришівці був завод, куди я їздив за деталями. То були швидкі і великі гроші, а головне – чесні. Привозив комплектуючі цих блискавок, а мої робітники давали готові вироби. За роботу я щедро платив. 

– На цьому ви не зупинилися?
– У мене був певний капітал і знайомий звернувся з пропозицією – відкрити відпочинковий клуб. На Печерську ми заснували один з перший таких закладів у Києві. Більярд, сауна, кафе, тенісні корти... Все це за часів Верховної Ради першого скликання. До нас заходило багато серйозних гостей, місце було популярним. Але все це – болото. Я не бачив у цьому майбутнього і мені не подобалася така атмосфера. Вирішив, що хочу жити чесно і дійшов до висновку, що для щастя багато не потрібно. Була нагода займатися депутатською діяльністю, але подумав, що це не моє. Активну участь брав у Революції 2004-го року. Потім придбав приміщення і розпочав здавати в оренду. 

– У Києві ви вже більше 30-ти років. Можете назвати себе киянином?
– Я тут з 1983-го, але досі вважаю себе львів’янином. Киянином я не став, але я взагалі не знаю, що це за категорія. У столиці таких лише 10 відсотків, решта – приїжджі. 

– У вас – дві вищі освіти. Ви не зовсім типовий футболіст...
– При тому, що я любив вчитися, а не просто оцінки отримував. Я і зараз навчаюся, якщо певна річ для мене цікава. Якщо зупиняєшся, то деградуєш. 

– У більшості довідників пишуть ваше прізвище з буквою «й»…
– У мене в паспорті вказано саме «Михалюк», а не «Михайлюк». 

– Ще існує інформація, що ви є вихованцем винниківського футболу. 
– Неправда. Я народився у Львові на Високому Замку на вулиці Курганній. Футбол розпочав грати у дворах, займався на СКА. Багатьох приваблювала саме ця команда, адже там грали люди калібру Володимира Капличного. Наша команда виступала на турнірі «Шкіряний м’яч», ми виграли змагання не лише на міському рівні, а й на всеукраїнському. 

– Ваш зв’язок з Винниками – лише знайомство з сім’єю Маркевичів?
– Я дуже поважаю їх і можу сказати, що Мирон виділявся в «Карпатах» своїм інтелектом. Він був з благородної сім’ї – вони розмовляли і поводилися по-іншому, ніж більшість. Був у них вдома, тому знаю, що кажу.

– Чому у нього не склалася футбольна кар’єра?
– Вона не могла скластися. Великими тренерами стають не завжди сильні футболісти. Можливо, їм лінощі заважають. У Мирона теж таке було. 

– Хто вам допоміг вирости у футболіста?
– Я займався у Бориса Гончарова. До дітей він ставився добре, вмів з нами спілкуватися. Поєднував батіг і пряник. Чи могли ми вирости у нього у висококласних футболістів? Мабуть, ні. Але в той час тренер був для нас кумиром. Ми тягнулися за Борисом Андрійовичем. Мені запам’ятався один випадок. Поїхали ми в район на турнір і місцеві хлопці років так по 16 зібралися, щоб нам «пики начистити». 

– Гончаров допоміг у тій ситуації?
 – Всі тренери, які привезли дітей на турнір – повтікали. Лише залишився одесит і наш Борис Андрійович. От вони і «розрулили». До речі, перед Гончаровим мене навчав футболу ще один наставник – лікар-інвалід, який ходив на милицях, адже не мав однієї ноги. Він зібрав простих хлопців і ми разом з ним виграли турнір «Шкіряний м’яч». 

ТАЛАНТБІЛА ВОРОНАСИДІР КОВПАК

– Згодом було запрошення в «Карпати».
– Воно було незвичним і спонтанним. У мене був товариш Валерій Сапожников, який виступав у дублі «Карпат». Одного дня запропонував поїхати у Чернівці з командою – на той момент дублюючому складу львів’ян не вистачало гравців. Я якраз вдома сидів після травми. Я погодився, по мене заїхав автобус і ми вирушили на виїзд. Я на поле вийшов і навіть гол забив. Потім Юст помітив мене і я опинився в головній команді, паралельно виступаючи за юнацькі збірні. 

– Які шанси були у дублерів пробитися в основу?
– Невеликі. 

– Лазуркевич, Дулик, Крицун, Марусинець, Лялек та багато інших так і не отримали свого шансу навіть дебютувати в основі.
– Близьким до цього був Орест Лазуркевич. Відзначив би Анатолія Шидловського, який, зрештою, кілька поєдинків за головну команду таки зіграв. У нього була голова, однак у Львові він не заграв. 

– Багато довідників, які наводять дані про вас, містять таку фразу – «був дуже талановитим». Ви сповна не реалізували свої можливості?
– Талантом я себе не вважаю. Я дуже пізно потрапив у середовище, де могли чогось навчити. У мене не було бази. Мав хороші фізичні дані, але пізно почав грати у футбол. Я був трохи фанатичним і завжди «пахав», навіть, якщо це шкодило мені. Допоміг, до речі, Інфіз. Там я пройшов гімнастику, акробатику, легку атлетику. В якийсь момент відчув підйом – підпустили під основу «Карпат», отримав ігрову практику. Саме тоді міг досягнути хороших результатів.

– Але не досягнули...
– І я навіть розкажу, чому так. Пережив захворювання молоді, яка думає, що тримає Бога за бороду. Перестав працювати. Я себе загубив у той момент, не проконтролював себе – до тебе біжить натовп і всі кудись тягнуть: в ресторан, різні заклади. Алкоголь я не любив, але до дівчат був ласий. Існували ключові моменти, коли мені треба було тренуватися і грати, але я цього не зробив. 

– Маєте приклад?

– Я люблю все аналізувати і добре пам’ятаю помилки. Треба було їхати на виїзд, а я мав певну захопленість. Тренерам сказав, що виникли проблеми з коліном, а натомість пішов на побачення. Дрібний епізод, але так не раз ставалося. Наставник вирішив, що я не надійний, а потім я і справді травмувався. Шкода, що лише наприкінці кар’єри мені дуже допоміг наставник «Буковини» Абрам Лерман і я усвідомив все це.

– Кажуть, що «Карпати» були командою різних угруповань...
– Так, 3-4 групи футболістів було. Я вважав себе білою вороною. Завжди хотів бути незалежним і мене трохи через це не любили. В таких спільнотах, як футбольна команда, треба завжди жити за певними правилами. Не дуже любив підлабузництво з дитинства і мікроконфліктів у моєму карпатівському житті вистачало. 

– Ваше дитинство було складним?
– Я жив без батьків, лише з бабусею. Життя примушувало досягати всього самому. Татові батьки були в Житомирі під час ІІ Світової війни підпільниками, а батько ще у 14-річному віці був зв`язковим партизанського загону. Одного разу міна розірвалася і серйозно травмувала йому ногу. Ледве врятувався від гангрени – поруч жив німець. Або як тоді це називали «столувався», тобто квартирував і харчувався. Він приніс ліки німецькі і врятував батька, не здав.

– Батько залишився живим? 
– З приходом радянської влади діда і бабусю перевели до Львова, як партактив. Батько вижив і також приїхав у це місто. Одного разу потрапив у бійку – лізли з товаришами захищати дівчат біля Порохової вежі. У підсумку отримав 11 ножових поранень. 

– Нападників визнали винними?
– Серед бандюків виявився один «обкомівський синочок». Батька ще й посадити хотіли. Допомогли зв’язки бабусі з Сидіром Ковпаком. Лише його втручання врятувало тата від в’язниці. Ковпак на той момент був у країні другою чи третьою особою. Але і це не всі пригоди батька. В одній студентській компанії розповідали, які німці страшні. Тато розповів свою історію одужання з допомогою німця. Через два дні прийшли якісь чоловіки і батька забрали.

– Яка його подальша доля?
– Отримав 25 років тюрми. Навіть Ковпак не допоміг – політична стаття. Відсидів він 7 років. Ще до вироку мама з батьком розлучилась – такі були часи, адже він став політичним в`язнем. Згодом мама вдруге одружилася, а я залишився з бабусею. Тому я мав бути трохи розумнішим і спритнішим. Їсти хотілося, одягатися… 

– Виживали?
– Я виходив на вулицю, а вслід кричали, що я cин вбивці. І відразу розпочинав битися. По 6-7 дітей налітали, але я змушений був відвойовувати свою свободу. Те саме через багато років відбувалося і в «Карпатах». 

«ДІДІВЩИНА», МІКЛЬОШБАТЬКО ЮСТ

– Зараз у Львові не маєте друзів?
– Всі зв’язки обірвалися. Мені дуже допоміг Роман Риф’як. Батьків не було, бабуся потрапила в лікарню, а я ще й з команди пішов. Потім Ернест Юст телефонував бабусі і казав, щоб я повернувся. Настав час, що на їжу не вистачало. А ще бабусю в лікарні годувати треба. Мама Романа дуже допомогла – готувала їсти, а я носив до лікарні. Сім’я Риф’яка проявила людність. У певний час я в людей не вірив. А вони повернули мені цю віру. 

– Чому розчарувалися?
– Про Львів у мої часи придумали фразу «Одеса – мама, Ростов – батько, а Львів – їхній талановитий синочок». Був час, коли я без ножа і кастета не ходив. Мій район на Високому Замку був бандитським. Завдяки футболу я вийшов з цього. Дружба з Романом і Ярославом Лемехом, футболістом і арбітром, була важливою для мене. Однак з часом трапилося кілька історій, які нашу дружбу не те, щоб зруйнували, а просто припинили. Без конфліктів, але вона просто перервалася.

– У вас про «Карпати», в основному, сумні спогади…
– Та ні, я був щасливим і кайфував, коли у 18 років потрапив у команду. До мене ставилися не дуже добре, не приховую. Просто руйную всі ці легенди. Це сувора правда життя. Разом з тим у мене багато приємних спогадів.

– Нещодавно ви дивилися фіналу Кубка СРСР по телевізору і бігли зустрічати команду в аеропорт, минає два роки – і ви частина цієї команди.
– Так, це було незабутньо. Але насправді все видається не таким кольоровим. В «Карпатах» була шалена «дідівщина». 

– Сітку з м’ячами носили?
– Та ні, це дрібниці. Сісти поїсти нормально не можеш, пограти у більярд, карти. Багато таких побутових моментів, коли все закінчувалося: «Давай, іди звідси, молодий». Я дорожив цим колективом і готовий був навіть життя за нього віддати, але непорозуміння траплялися. Таку ієрархію вибудували при Карлові Мікльошу. Він встановив армійські порядки. 

– Продовжуєте руйнувати легенди...
– З’явилися якісь закулісні ігри. На кшталт, сьогодні дружимо проти когось. Стосувалося це, наприклад, потрапляння в основу. Для «Карпат» Мікльош дуже багато зробив. Треба відзначити і позитив. Ментально саме Карло Владиславович сформував «Карпати». Але без Юста цього б не сталося. Тренер займався футболом, а начальник команди – позафутбольними речами. Він додавав клубу такої ознаки, яку можна назвати «українськість». Мікльош був націоналістом. Хоча в команді багато гравців лише російською говорили – той же Лихачов, Сиров, Сарабін. 

– Про кого з тодішнього складу «Карпат» можете пригадати позитив?

– Ростислав Поточняк був приємною людиною, відзначався позитивом і доброзичливістю. Едвард Козинкевич – специфічний, але класний футболіст, який себе сповна не реалізував. Броварський, Савка, Журавський – абсолютно нормальні. Хоча кілька підленьких гравців в колективі все ж було.

– В дублі разом з вами розпочинав Роман Хижак. Кажуть, нереальний талант, самородок...
– Роман був хорошою людиною. Справді дуже талановитий. Але про таких кажуть «нехлюй». Щоб чогось досягти, треба дуже старатися. Розгубити все дуже легко. 

– Юст – одна з ключових постатей в історії «Карпат». Як вам працювалося з Ернестом Ервіновичем?
– Я не знаю, хто може сказати про нього щось погане. Тренер був для всіх добрим – батько, який любить своїх синів.

– Кажуть, ніхто не чув, щоб Юст підвищував голос в команді.
– Я теж не виняток. Не чув і лайливих слів від нього. Це ознака культури і внутрішньої впевненості в собі. Можна кричати, однак варто повільно, але переконливо доводити свою точку зору. Я до Юста ставився, як до батька. У мене ж його не було… 

– Запам’ятали якісь конкретні моменти, пов’язані з Ернестом Ервіновичем?
– Прийшов я у команду, простий пацан. Проте він часто підходив, обіймав і спокійно про щось говорив. Так по-батьківськи... Хто я такий для нього? Він – володар Кубка СРСР (як гравець і тренер – Авт.), заслужена людина. Таких як я – сотні, але він приділяв увагу і я розумів, що готовий все зробити за команду і тренера. Юст був шаленим психологом. 

– Однак в основній команді ви так і не затрималися…
– Я був дурним. Коли людина внутрішньо слабка, то в неї багато зовнішнього невиправданого гонору. Зараз розумію, що тоді я був серйозно не впевненим у собі. Мав зайвий гонор, сам не знаю, чому. 

– Зіркова хвороба?
– Абсолютно правильно. У певний період я захворів нею. 

СНИРАССИХІНПСИХОЛОГ ЛЕРМАН

– Свого часу ви грали у юнацькій збірній СРСР з Олегом Блохіним і Леонідом Буряком. Аванси отримували серйозні...
– З нами ще Анатолій Байдачний був, Анатолій Кожем’якін, а ще Зуєв, Роменський, Москаленко, Дамін, Гуцаєв. Ми їздили на різні турніри, вважалися перспективною командою. Серйозною зіркою був Кожем’якін, однак у 21-річному віці трагічно загинув у ліфті, звідки не зумів вибратися. 

– Потрапити у збірну СРСР, мабуть, було дуже складно...
– Так, адже гравців не з Москви рідко запрошували. Я не був гравцем основи і українців там дуже не любили. Та й конкуренти в мене були серйозні. 

– У складі «Карпати» ви двічі виходили у матчах вищої ліги СРСР. Пам’ятаєте їх?
– Відверто кажучи, ні. Намагався забути це все.

– Чому?
– Вирішив, що варто розпочати нове життя. Позитиву було чимало, ми вже говорили про нього, але мені ще років десять після футболу снилося, що я приїхав грати, а бутси забув. Такий шмат життя непросто викинути. Тим більше, що треба було все починати з нуля і годувати сім’ю. 

– Як відбулося прощання з «Карпатами»?
– В команду прийшов Борис Рассихін. Для мене він став могильником. Він відразу до мене негативно поставився, щось нехороше сказав при зустрічі. Юста поруч не було, я вирішив піти. Потім Ернест Ервінович телефонував кілька раз, пропонував повернутися. Я погордував, думав будуть ще дзвінки, а вони не відбулись. І я «на зло кондуктору пішов пішки». Так тоді і втратив свій шанс. 

– Попрацювали в «Карпатах» і з Олімпійським чемпіоном Валентином Бубукіним. Більшість футболістів не сприйняла його...

– Це видатна людина, яка принесла в команду свіжий подих. Він мав нові погляди, був з іншого світу і дав «Карпатам» багато корисного. 

– Доволі непопулярна думка. Чимало футболістів схиляються до протилежного.
– Я ж біла ворона. Бубукін однозначно приніс позитив. 

– З Валентином Борисовичем певний час працював начальник команди Євген Пестов, який пограв за «Шахтар» і тренував десяток українських команд, а його син Володимир виступав у дублі «Карпат». Талановитий хлопець? 
– Нічого надзвичайного – шаленим талантом не назву. Таких, як він у Львівській області можна було 15 футболістів знайти. Хоча рівень показував непоганий, але без чогось особливого.

– У 19-річному віці ви виходите в старті на півфінальний матч Кубка СРСР проти «Спартака». Ваші відчуття?
– Я взагалі не мав досвіду і треба сказати, що був перестрашеним, весь дрижав. Не було нікого, хто б порозмовляв зі мною. Сказали про те, що гратиму, здається, зранку перед поєдинком. Добре, бо спокійно спав і не хвилювався. 

– Які спогади від поєдинків на львівській «Дружбі»? 

– Вболівальники на нашому стадіоні – це щось середнє між ураганом і могутньою морською хвилею. Той гул і неймовірні емоції ніколи не забуду. Просто сидіти на трибунах було важко – ноги самі стрибали. Уявіть, що відчували гравці на полі. 

– В «Карпатах» вам не вдалося закріпитися і 1974-го ви стаєте гравцем СК Луцьк. 
– Львівський СКА свого часу тренував Борис Гріншпун. А я ж тоді ще питання з армією не вирішив. Вдома бабуся сама була, не міг її залишити. Борис Вульфович сказав: «Ти ще від армії довго бігатимеш. Давай я тебе в армійську команду влаштую». 

– Далі у вашому житті було Рівне, але по-справжньому ви себе реалізували лише в Чернівцях. Що допомогло розкрити бомбардирський талант?
– Я вже був трохи іншим. Не скажу, що колектив у футбольних командах сильно відрізняється, тому відмінностей у «Буковині» не побачив. Просто я вже чолом стіни не пробивав, не показував свою зверхність. 

– Не варто забувати про роль Абрама Давидовича Лермана, який грав за київське «Динамо» у 40-их і 50-их роках. Ви казали, що в «Буковині» він вам дуже допоміг.
– Він перевернув мій світ. Ми багато розмовляли і фактично я жив за принципом «Дивися на мене і роби, як я». Для мене Лерман був прикладом і навчив життю – видатний психолог і обдарована людина. Я називав його «рибою». Здавалося, що цей чоловік може здолати будь-яку перешкоду на своєму шляху. Головне – це бажання. 

– Вам не було ще 30-ти, коли ви завершили кар’єру. 
– Народилася дитина, жінка залишалася сама. Потрібно було приділяти увагу, а я рік не дотримувався обіцянки, перебував у роз’їздах – казав, що будемо разом. Настав час відповідати за свої слова і шукати себе за межами футболу. Там я більше себе не бачив. 


ДОВІДКА


Михалюк Євген Віталійович

  • Народився 29-го серпня 1952-го року у Львові. Вихованець львівського футболу. Перший тренер – Гончаров Б.А. Амплуа – нападник. Зріст – 183 см, вага – 82 кг.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1972 р. Дебютував у матчі проти московського «Локомотива» 24-го липня 1972-го року. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 2 матчі.
  • Викликався до юнацьких збірних УРСР та СРСР.
  • Окрім «Карпат», грав за команди: СК Луцьк, «Авангард» (Рівне), «Буковина» (Чернівці), «Хімік» (Дрогобич), «Сокіл» (Львів).
  • Закінчив Львівський інститут фізкультури та Чернівецьку філію Київського торговельно-економічного інституту.
  • Нині живе у Києві, займається бізнесом.
За матеріалами: fckarpaty.lviv.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити