"Карпати". "Розмова з минулим": Юрій Дудник

22 квітня 08:06
Переглядів: 247
Юрій Дудник

У складі «Карпат» цей смуглявий футболіст провів усього 30 матчів. Проте слід, залишений ним в історії команди, безперечно помітний. Юрій Дудник приїхав до Львова в статусі сформованого майстра своєї справи. На той момент за його плечима були виступи в національній збірній і матчі в груповому етапі Ліги чемпіонів. 

У зелено-білій футболці Дудник миттєво підкорив серця вболівальників і тим самим підтвердив свій клас, але дуже скоро покинув місто Лева. Тепер він працює з молоддю – у рідному Луганську тренує юніорську команду U-19 місцевої «Зорі». 


«СПОГАДИ ПРО ПЕРШІ ЧЕМПІОНАТИ НЕ ДУЖЕ ВЕСЕЛІ»

– Нещодавно ви повернулися з Криму, де проводили тренувальні збори з юніорською командою луганської «Зорі». Чи задоволені тим, як працюють підопічні, і чи вдалося вам виконати поставлені завдання?
– У рамках двотижневого збору ми приділили багато уваги підготовці до нового футбольного року. Заплановану нами програму виконали. Хоча в нас є ціль, до якої ми щоденно йдемо – це підготовка гравців для «молодіжки» «Зорі». Результат для нас не важливий. Зборами ми задоволені: нам сприяла погода і хлопці провели чотири непоганих контрольних матчі. 

– Свого часу ви розпочинали власний футбольний шлях, як і ці хлопці. Чи пригадуєте себе у їхньому віці?
– Сучасний футбол досить суттєво відрізняється від того, який був за часів СРСР. Я розпочинав у команді «Стахановець» з міста Стаханова, яка виступала в Другій союзній лізі. Крім того, мені довелося пройти школу другої команди донецького «Шахтаря», а також я виступав за інший «Шахтар» – горлівський. Нарешті, сформованим футболістом я потрапив у запорізький «Металург». 

– Саме в краї Хортиці і ДніпроГЕСу до вас прийшов перший серйозний успіх – бронза Першої ліги Чемпіонату СРСР...
– Рівень тодішньої Першої ліги був дуже високим. Підібралися достойні конкуренти, які боролися за три путівки у Вищу союзну лігу. В «Металурзі» були зібрані досвідчені футболісти, які за своє життя побачили вже багато. Назву імена Юрія Сивухи, Ігоря Наконечного, Олега Тарана, Олександра Сорокалєта, Антона Шоха, Юрія Найдовського та багатьох інших. До цих гучних імен додайте молодих і перспективних Віктора Скрипника і покійного нині Степана Бецу. Завдання ми виконали і на нас чекала Вища ліга. Турнір, звичайно, незабутній. 

– Багато з тих, кого ви згадали, і ще півдесятка нових імен формували обличчя «Металурга» у Вищій лізі вже незалежного українського чемпіонату. Які спогади залишилися з тих часів?
– Спогади про перші чемпіонати не надто веселі. Відчутно послабився рівень суперників. Команди, які ще недавно вовтузилися в Другій лізі чи буферній зоні, здобули право виступати у головному чемпіонаті України. Стимулу у всіх не було. Тільки з часом все нормалізувалося.


«ПРЕДСТАВЛЯТИ ЧЕСТЬ КРАЇНИ – ВЕЛИКЕ ЩАСТЯ»

– Свій перший гол у Вищій лізі ви забили у ворота одеського «Чорноморця». У тій драматичній грі «Металург» перемагав 2:0, але в підсумку програв 2:3. Емоції не найкращі від цього матчу?
– Суперник був тоді дуже сильним. Імена Цимбаларя, Нікіфорова, Суслова були на слуху. Керував «Чорноморцем» Віктор Прокопенко. Щодо мого гола, то нічого видатного я не зробив (сміється). Мені добряче допоміг рикошет і везіння. Суслов просто не міг передбачити зміни напряму польоту м’яча. Шкода, що в тій грі все так сталося. Особливо образливим є той факт, що переможний гол одесити забили на останній хвилині. Більше того, автор результативного удару Олег Кошелюк виконував навіс, але м’яч зрізався з ноги і полетів у дальній кут воріт Іллі Близнюка. 

– Ви згадали Іллю Цимбаларя і Юрія Нікіфорова. Саме з ними вам довелося пограти у збірній України. В той час ви стояли біля її витоків. Спогади про той період такі ж невеселі, як і про український чемпіонат?
– Виклик у збірну я отримав на перший матч нашої команди. Тоді ми приймали Угорщину в Ужгороді. Правда, на поле так і не вийшов. Зате у матчі-відповіді, що відбувся в Ньїредьхазі, я взяв участь. Також в моєму активі гра з білорусами. Можу сказати тільки хороші слова про тодішню команду. З приємністю згадую колектив: усі хлопці перебували в гарному настрої, адже для нас тоді було за щастя захищати честь своєї країни. Принаймні, в мене все було саме так. У таборі збірної енергія і зарядженість на боротьбу множилися на два. 

– На початку 90-их ви поїхали у московський ЦСКА, де провели незабутній період. Як саме змінили запорізьку прописку на московську?
– Мені повідомили, що мною зацікавився ЦСКА. Спокуса була велика. По-перше, саме місто манило своєю величчю, а по-друге, команда виступала в груповому етапі Ліги чемпіонів, де вже встигла провести дві гри. Тим більше, багато українців поїхали в сусідню країну. Шкодую, що так рано залишив Москву. В мене ще був чинний контракт, але я вирішив повернутися в Запоріжжя. Напевно, з роками став розумнішим і усвідомив свою помилку. 

– У тодішньому ЦСКА підростало нове покоління талановитих футболістів. Дмитро Шуков з часом поїхав у Нідерланди, його тезко Хохлов пішов тією ж стежкою, а згодом потрапив у Іспанію. Виділявся і молодий Сергій Мамчур. Чи можна сказати, що одним з секретів успіху ЦСКА був його колектив?
– Думаю, це одна з основних причин хорошої гри команди. Кістяк ЦСКА складався з футболістів молодіжної збірної Росії. Товаришував я також зі своїми однолітками: білорусом Юрієм Антоновичем і воротарем Євгеном Плотниковим. 

– Свій перший гол за ЦСКА ви забили у ворота московського «Динамо». Сталося це завдяки успішно виконаному пенальті. Чому вам довірили пробивати одинадцятиметровий удар?
– До цього моменту два моїх одноклубники не забили пенальті в попередніх матчах. Тому вирішив пробивати я. Хвилювання відкинув і вдало виконав удар. 

– Через чотири дні у матчі Кубка Росії ви забили єдиний гол у ворота калінінградської «Балтики». Цього разу відзначилися «з гри»...
– Пощастило, що цей м’яч став переможним. Тоді ніхто не думав, що ми так далеко пройдемо і станемо фіналістами. В кінці матчу проти «Балтики» в мене «полетіла» бокова зв’язка коліна. Через це я залишився поза грою на півтора місяці.


«ЗА НАС ВБОЛІВАЛИ ВІЙСЬКОВІ З-ПІД БЕРЛІНА»

– У першому розіграші Кубка Росії вашій команді не поталанило. В серії післяматчевих пенальті ЦСКА програв іншій московській команді – «Торпедо». Свій щасливий квиток ви витягнули, пенальті забили, але Кубок над головою підняли автозаводці...
– Не знаю, як кому, але мені завжди здається, коли б’ю пенальті, що ворота маленькі, а воротар великий. Голкіперам же все навпаки – вони відчувають себе маленькими, а ворота здаються гігантськими. Хвилювання поборов, гол забив. Щоправда, трофей опинився не в наших руках. 

– Тодішній тренер ЦСКА Геннадій Костилєв нарікав на те, що ви часто не встигаєте повернутися в оборону і не відпрацьовуєте біля своїх воріт. Його зауваження справедливі?
– Тренеру завжди видніше. Просто так ніхто нічого поганого не скаже. На все є причина. Зараз, коли я в ролі Костилєва, мені теж здається, що гравці в певних епізодах грають не так, як повинні. Розумієш усі ці недоліки і прорахунки лише тоді, коли опиняєшся на місці людини, яка вказує тобі на них.

– ЦСКА проводив передсезонні збори в доволі екзотичних для того часу країнах. Ви відвідали Берлін, де в ході одного з матчів відзначилися голом, а також їздили в Барселону, де вашим спаринг-партнером став «Еспаньйол»...
– Раніше це було справжнім дивом. Усі команди працювали за звичним маршрутом «Сочі-Ялта». Нам же пощастило. Більше того, свої домашні матчі в Лізі чемпіонів ми грали в Берліні на «Олімпіаштадіоні» через те, що «Лужники» не пройшли необхідну атестацію. Особливо цікаво згадувати матч проти «Марселя», коли величезний стадіон був заповнений під зав’язку. Нас підтримували тисячі військових – вони ще не покинули Берлін і чекали вказівки від державного керівництва про повернення додому. 


«МІГ ОПИНИТИСЯ В ШОТЛАНДІЇ»

– Тодішній «Марсель» був дуже грізним. Пам’ятаєте імена зірок, з якими вам довелося змагатися на полі?
– Таке не забувається. Фаб’єн Бартез, Дідьє Дешам, Марсель Десайї, Ален Бокшич, Абеді Пеле, Ігор Добровольський. Здавалося, що люди з іншої планети. Нам пощастило, що ми зіграли внічию. Шаленим був мандраж. А на «Велодромі» нас просто винесли 6:0.

– У Марселі ви на поле так і не вийшли. Зате взяли участь у матчі на «Айброкс» проти шотландського «Глазго Рейнджрес». Російська преса після гри вас розхвалювала. Ви, природжений правий захисник-півзахисник, вийшли на лівий фланг атаки. 
– У тодішній команді ще перебували Олексій Михайличенко і Олег Кузнєцов. Про Глазго в мене такі спогади: шалений дощ і неймовірна підтримка трибун. Щодо гри, то ми могли вигравати, але матч завершився нульовою нічиєю. За свою кар’єру я грав на багатьох позиціях: в Ігоря Надєїна в «Металурзі» займав позицію на фланзі, а в «Карпатах» Мирон Маркевич перекваліфікував мене на позицію «під нападником». Після тієї гри до керівництва ЦСКА зверталися представники з Шотландії з проханням продати мене. Але я почав вагатися – черговий переїзд не приваблював мене і в підсумку так вийшло, що я залишився. 

– Повернення в Запоріжжя було успішним – на два матчі ви вивели партнерів в якості капітана і тричі відзначилися забитими голами. Це вас так капітанська пов’язка надихнула?
– Цей успіх пов’язую з приходом в команду Олександра Томаха. Він пожертвував кількома матчами, але зумів організувати нашу гру. Команда забігала, і результати прийшли. Для мене важливі матчі і ті, в яких виходиш на поле не як капітан. Маю інший стимул – для чого тренуватися цілий тиждень, якщо не викладаєшся в одній грі?

– У матчі проти «Прикарпаття» ви повелися не дуже дисципліновано й отримали червону картку від Ігоря Ярменчука...
– Він мене вилучив, а я йому ще й наговорив зайвого. На полі по-всякому буває: сірник запалив, і все загорілося. Ще й у підтрибунному приміщенні повівся не найкращим чином. Тому мені дали 5 матчів дискваліфікації. Безглуздо я тоді вчинив. Тепер на прикладі своїх помилок показую підопічним – не стримався і кількатижнева робота пішла коту під хвіст. 

– Невеликий період часу ви провели в Кривому Розі, куди поїхали на запрошення Мирона Маркевича...
– У Запоріжжі команда перебувала в процесі омолодження, тому я пішов. Тим більше, перед «Кривбасом» стояло важливе завдання – збереження місця у Вищій лізі. Пригадую матч проти «Зірки-Нібас», в якому ми перемогли з хокейним рахунком 5:4. Спочатку ми «горіли» 0:3, але Маркевич знайшов такі слова, від яких би і мертвий встав. Нам вдалося залишитися у Вищій лізі за кілька турів до фінішу. В матчі, що відбувся у Львові, я забив гол, і «Кривбас» зіграв 2:2. На той момент Маркевич уже знав, що прийме «Карпати». Попередня домовленість з керівництвом у нього була. Відразу після гри він повідомив мені, що хоче бачити мене у Львові.


«ТЕРНОПІЛЬСЬКА «НИВА» – МОЯ КОМАНДА»

– Ваш дебют у «Карпатах» вийшов доволі успішним. В своїй першій грі ви відзначилися голом. Пам’ятаєте той матч?
– Ми приймали у Львові кременчуцький «Кремінь». Перед грою пройшла шалена злива. Під час матчу дощ майже не припинявся. Щодо гола, то тут спрацювала натренована комбінація з Женею Назаровим. Ми отримали право на штрафний удар. Євген пробіг повз м’яч, тим самим відволік воротаря, привернув його увагу, а я миттєво пробив. Голкіпер ніби справився, але відбив м’яч у сітку. Було приємно забити гол. 

– Як швидко ви стали «своїм» в команді?
– Не на руку був той факт, що літнє міжсезоння виявилося дуже коротким. «Карпати» вирушили на збори. Якщо не помиляюся, тренувалися ми тоді у Словаччині. Там і познайомився з хлопцями. Щільний графік матчів не давав часу на розкачку. Сприяли хорошому настрою і результати – після домашнього розгрому «Кременя» ми зіграли 0:0 в Донецьку з «Шахтарем», а потім обіграли тернопільську «Ниву». Щоправда, свій успіх далі ми не розвинули.

– Ви згадали про матч з «Нивою». Його теж можна назвати особливим, адже тоді ви відзначилися дублем.
– Там такі голи були! По телебаченню потім показували. Від природи моя робоча нога – права. Парадокс цієї гри в тому, що обидва голи забив лівою. Та ще й як! Двічі запустив у саму дев’ятку (сміється). Дай мені так сто разів пробити, хтозна чи заб’ю. Комбінацій як таких не було. Спочатку Покладок скинув під удар, я вдарив – дев’ятка. Потім хтось аут вкинув, знову б’ю – дев’ятка. Взагалі мені щастило в Тернополі. Коли грали товариські ігри, то я постійно забивав. «Нива» – моя команда (сміється)


«НАРОД У ВАС ДОБРИЙВЕСЕЛИЙ» 

– Як вам жилося у Львові? В футбольному плані влаштовувало все, а як з побутовими умовами?
– Коли їхав на захід України, то різного наслухався від знайомих. У нас же всі дуже розумні. Мені казали: не їдь туди, ти що... Лякали тим, що у Львові інші люди. Але я переконався, що люди тут такі, як і всюди. У місті Лева мені подобалося абсолютно все. Моя дружина була дуже задоволена. Ми жили на Новому Львові, неподалік стадіону. Потім переїхали туди, де «МакДональдс» знаходиться, на вулицю 700-річчя Львова (тепер пр. В. Чорновола. – Авт.) Народ у вас добрий, веселий. Наприклад, ми дружили сім’ями з іншими футболістами, ходили в гості до місцевих хлопців. 

– Тобто в команді був чудовий мікроклімат?
– Так, панувала сімейна атмосфера. Пригадую, Мирон Богданович часто збирав нас з сім’ями за Львовом на пікніки. Всім було весело, радісно. Незабутніми є і ті миті, коли ми готували шашлики і просто гарно проводили час. Це згуртовувало команду. 


«ДВЕРІ ВІДКРИТІПОВСЮДИ КОЛЯДКИНА СТОЛАХ ВАРЕНИКИ...»

– Що вас найбільше здивувало у столиці Галичини?
– Святкування Різдва. У нас, на сході, це поняття має зовсім інше значення. Навіть святкують по-іншому. Одного року мене запросили хлопці в село під Львовом. На жаль, забув, як воно називається. Ми йшли попри хати, а всюди двері відкриті. Звідусіль колядки лунають. Кругом вареники на столах. Було навіть таке, що міліція підвозила. Словом, люди добрі і відкриті: розкажуть, покажуть, проведуть. 

– Вболівальники позитивне враження залишили?
– У Львові по-особливому вболівають. Перш за все, маю на увазі те, що тут публіка справедлива. Якщо граєш погано, то «вівці є вівці». Нічого тут не вдієш (сміється). Від Львова тільки найприємніші спогади. Навіть тоді, коли я поїхав у Ростов, мені телефонували зі Львова. Наприклад, зі знайомими таксистами зідзвонювався. Партнери по команді теж всі разом були. Тісно товаришував з Андрієм Сапугою. 

– В одному з матчів вам вдалося забити єдиний гол у зустрічі «Карпат» і донедавна рідного запорізького «Металурга». Виходили на той матч з подвійною енергією?
– Кожен футболіст хоче довести щось тренеру, який його позбувся. Це вже зараз розумієш, що доводити своє вміння треба не в одному чи двох матчах. Та й доводити треба не комусь, а собі, стверджуватися як футболіст високого рівня. В молодості отримуєш задоволення від того, коли забиваєш колишній команді, а з роками все стає набагато простіше. Футболіст повинен приносити користь своїй команді в кожній грі. 

– Новий сезон, що в підсумку став «бронзовим» для «Карпат», ви провели невдало. Лише дві гри, та й то в одній з них отримали травму. Як виявилося потім, матч проти «Чорноморця», в якому вас замінили на шостій хвилині, став останнім у зелено-білій футболці...
– На той момент я вже знав, що переходжу в «Ростсільмаш». За мною в Одесу прислали авто, яке мало доставити мене в Ростов. Футбол – це бізнес. «Карпатам» запропонували варіант, який влаштував всіх. Зокрема, зійшлися на сумі відступних. Так я повернувся в Росію. Бронзової медалі я, звичайно, не отримав. Але мене постійно запрошують на всі матчі, присвячені цій події. Я із задоволенням завжди відгукуюся на них і приїжджаю до Львова. 


«ГРУЗИНИ ПЕРЕДЧАСНО ВЛАШТУВАЛИ СВЯТКУВАННЯ»

– У складі «Ростсільмашу» ви провели ряд цікавих матчів. Одного разу ваша команда програла «Спартаку» 3:5...
– У ті часи вони вважалися грандом. Роль першої скрипки виконував Андрій Тихонов. Грати було важко. Рівень їхнього чемпіонату був вищим, ніж в Україні. 

– Разом з ростовською командою ви їздили на збори в Дубаї. Чим вразили Арабські Емірати в кінці 90-их?
– Це ідеальне місце для зборів. Стабільна температура +28°C, поля хороші. Тоді ще не було таких величезних хмарочосів, торгових центрів, атракціонів, але було видно, що країна розвивається. 

– Завершення кар’єри було у вас дуже цікавим. Спочатку ви поїхали у вірменський «Бананц», а потім працювали під керівництвом Віталія Кварцяного у «Волині». Чим запам’яталася Вірменія?
– Рівень чемпіонату був слабеньким. Уся Вірменія живе бідно. Більш-менш заможно люди живуть лише у Єревані. Коли ми вийшли в єврокубки, то жереб нас звів з грузинською командою. Пристрасті вирували шалені. Домашню гру з тбіліським «Локомотивом» ми провалили. Поступалися по ходу матчу 0:3, але потім два голи відіграли. Грузини подумали, що справу зроблено. Вони влаштували такий бенкет, ніби вже пройшли в наступну стадію. Ми ж зробили сюрприз – і обіграли їх 2:0. Потім «Бананц» потрапив на «Дніпро». Місцеві гравці схопилися за голову, мовляв, у Дніпропетровську гравці дуже жорсткі, по ногах б’ють. До речі, до гри ми готувалися на базі донецького «Металурга». Таким чином, я навіть три дні пожив на рідній землі. В підсумку, ми вигравали 2:0, але потім отримали чотири голи у свої ворота. 

– У «Волині» нормально переносили навантаження Кварцяного?
– Так, попри те, що я вже був досить віковим гравцем. Крім того, в Ростові отримав травму – розрив ахіллового сухожилля. Лікарі сказали, що мені потрібно півтора роки для одужання. Спочатку в Віталія Володимировича мені було важко. Але звик до таких тренувань. З аутсайдера першої ліги ми піднялися до рівня середняка Вищої. У «Волині» підібрався прекрасний колектив: Вася Сачко, Володя Гащин, Слава Комзюк, Олег Федюков, покійний Сергій Гончаренко. У складі команди був лише один легіонер – камерунець Ернест Сіанкам. В тому сезоні, коли «Шахтар» став чемпіоном, ми обіграли їх вдома і на виїзді. Поразки в Луцьку завдали і київському «Динамо».


ДОВІДКА

Дудник Юрій Володимирович

  • Народився 26 вересня 1968-го року в Луганську. Вихованець луганського футболу. Амплуа – захисник.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1996-1997 рр. Дебютував у матчі проти кременчуцького «Кременя» 20-го липня 1996-го року, в якому відзначився забитим голом. Загалом в Чемпіонатах України зіграв за «зелено-білих» 30 матчів, забив 6 голів.
  • Бронзовий призер чемпіонату України 1997/98.
  • Крім «Карпат», грав за команди: «Шахтар» (Горлівка), «Таврія» (Сімферополь), «Металург» (Запоріжжя), ЦСКА (Москва, Росія), «Ростов» (Росія), «Сталь» (Алчевськ), «Волинь» (Луцьк), «Нива» (Вінниця), «Сталь» (Дніпродзержинськ), «Бананц» (Вірменія), «Закарпаття» (Ужгород), «Дніпро» (Черкаси).
  • Гравець збірної України (2 матчі).
  • Майстер спорту СРСР.
  • Бронзовий призер першої ліги чемпіонату СРСР 1990 року, Фіналіст Кубка Росії 1993 року, Переможець першої ліги чемпіонату України 2001/02, Бронзовий призер чемпіонату Вірменії 2005 року.
  • Нині живе в Луганську, де працює головним тренером «Зорі» U-19.
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити