Катерина ПАЛЕХА: "Треба перечекати спад і знову йти на підйом"

13 лютого 12:50
Переглядів: 227
Катерина Палеха

У затвердженому Міністерством молоді і спорту списку членів національної збірної зі стрільби з лука на 2014 рік - п’ятеро львів’ян. Усі підстави бути офіційним лідером чоловічої команди має досвідчений Маркіян Івашко. Пліч-о-пліч з ним кольори синьо-жовтого прапора захищатимуть Дмитро Грачов і Георгій Іваницький. У жінок боротьбу на найвищому рівні продовжить Катерина Палеха, компанію якій у збірній склала Катерина Соколенко. Багаторазова призерка чемпіонатів світу і Європи Катерина Палеха розповідає  про секрети своїх перемог і спортивного довголіття.

- У спорті підйоми обов’язково чергуються зі спадами. Цього можна уникнути лише тоді, коли рано завершуєш кар’єру. Я ж вирішила займатися улюбленою справою якомога довше, - усміхається Катя. - Тому доводиться набратися терпіння, щоб перечекати період спаду і знову піти на підйом. Терпіння потрібно і моїй донечці, щоб дочекатися маму зі змагань. Поліна уже пішла в перший клас. До школи готувала її сама. Це було непросто. Я — максималіст. Навчаючи доньку читати і писати, ловила себе на думці: настане час, і мені доведеться займатися тренерською роботою, пояснювати дітям усі ази стрільби з лука. 

- А Поліна вже пробувала стріляти з лука? 

- У неї є маленький лук, і коли вона приходить зі мною на тренування, то обов’язково стріляє. Не на результат, радше для задоволення. Також вона зай­мається художньою гімнастикою і плаванням. Та якщо колись захоче професійно стріляти, я не заперечуватиму. 

- А хто її тренуватиме? Мама? 

- Життя покаже. Власних дітей тренувати завжди складніше. Але водночас я не зможу спостерігати за її тренуваннями збоку... Та про це рано думати. Я ще сама не сказала останнього слова у спорті. Повертатися у великий спорт після народження дитини було доволі складно. У стрільбі, якщо не тренувався бодай десять днів, знову почуваєшся новачком. Я ж надто поспішила. Тільки повернувшись з пологового будинку, поставила вдома невеличкий щит і відпрацьовувала постріли з двометрової дистанції. Я так рвалася у бій! Після народження доньки у мене помінялися цінності. Почала розуміти, задля кого я працюю на тренуванні і виходжу змагатися. Коли повертаюся додому без нагороди, Поліна запитує: “А де ж медаль? Ти так багато працювала, значить, повинна мати винагороду за свої старання”. Тож робиш усе, щоб не повертатися з порожніми руками. 

Поліна і мама — мої найвідданіші вболівальники. На торішньому чемпіонаті Європи у Жешуві донька підтримувала мене на трибунах. Її “Мамо, дава-а-ай!” чулося у всіх куточках манежу. Була би можливість, всюди б її зі собою возила (сміється). Але тренери збірної не вітають таких сімейних поїздок: там, де працюють дорослі, не місце для дітей. Поліна усе розуміє. Готова чекати на мене скільки потрібно. І при нагоді подарунки замовляє. Ляльок уже не просить. Тепер у неї суто жіночі побажання: спіднички і сукні. Деколи, щоправда, каже: “Ти просто повертайся. Нічого іншого мені не потрібно”. 

- Який постріл на успішному для вас чемпіонаті Європи став вирішальним? 

- У командному фіналі, де ми змагалися з італійками, долю перемоги вирішувала перестрілка. Згідно з новими правилами, у перестрілці, якщо суперники набрали однакові бали, важливим є кожен міліметр. Випустивши кожна по одній стрілі, ми разом з італійками набрали по 29 очок. І засмутилися: здалеку прикинули, що краще за нас відстрілялися суперниці. Але коли суддя підійшов до щитів з лінійкою і почав вимірювати відстань від центра до найближчої стріли, виявилося, що на два міліметри влучнішими були ми! 

У спорті неможливо без поразок. Але згадувати хочеться лише найприємніші моменти. Вони є найкращою мотивацією для подальших успіхів. На чемпіонаті світу у Китаї я стояла на третій сходинці п’єдесталу, поряд зі мною були лише знамениті корейські лучниці. Тоді не часто вдавалося вклинитися поміж непереможених кореянок. А буває, що деякі поразки згадуються без гіркоти: коли зробила усе, що могла, коли показала гідний результат. У нас, як мало в яких інших видах спорту, значну роль відіграє фортуна. Ти можеш бути попереду протягом кількох днів, а потім за дев’ять пострілів скотитися вниз. 

У мене результат залежить від загального стану: якщо все добре і спокійно, діти здорові, я стріляю “на відмінно”. У збірній ми випробували чи не всі доступні методики психотренінгу. Але я консерватор: захопитися, повірити у панацею нової методики мені непросто. Я більше довіряю своїм відчуттям і мозковим звивинам. У збірній, коли на пост старшого тренера прийшла Олена Садовнича, “фішкою” стала йога. Олена, яка сама практикує йогу уже понад десять років, запропонувала нам хороші вправи на гнучкість суглобів, що є корисним для стрільби. А ось йогівський релакс на мене не діє. Немає у мене і щасливих прикмет. Це колись я намагалася на всі змагання брати зі собою “фартову” ручку — записувати свій результат. Тепер стала фаталістом: якщо десь вгорі спрогнозували твою перемогу, а ти на тренуваннях усе старанно відпрацювала, “золото” нікуди від тебе не подінеться. 

- А загалом лучники мають свої забобони? 

- Чоловіки мають звичку не голитися перед змаганнями. Я думала, це на фарт. А потім вони мені пояснили, що це для того, щоб тятива тягнулася краще. Також помічала, що дехто стріляє постійно в одних кросівках. Та й це, гадаю, лишень заради комфорту. У дитинстві в нас був такий забобон: не можна переступати через лук, інакше він зламається. Тому ми всі дружно обходили зброю. Не думаючи про те, що наші перемотані ізолентою луки такі старезні, що “обіцяють” зламатися від найменшого подиху... 

- Олімпійська чемпіонка з кульової стрільби Олена Костевич розповіла, що для того, аби залучити на трибуни глядачів, готова і на високих підборах стріляти, і навіть без одягу... 

- Нам поки що не потрібно експериментувати: глядачі і без того почали ходити на наші змагання. На Олімпіаді у Лондоні на трибунах місця порожнього не було. Люди добре підготувалися: принесли прапори, намалювали плакати, вивчили кричалки. Нам сумувати не доводилося. А ще 15 років тому, коли я розповідала про своє захоплення стрільбою, дехто пальцем крутив біля скроні: “Теж мені Робін Гуд”. Тепер же лучною стрільбою нікого не здивуєш. А ось щоб телебачення на нас увагу звернуло, ми запросто станемо на підбори. Тим паче, що робили це вже не раз. Навіть у сукнях змагалися. Я завжди підмальовую очі — мені самій так приємніше. Хоча це не до порівняння з деякими футболістами, які на всі матчі возять зі собою гримерів (сміється).

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити