Христина СТУЙ: "400 м — це моя стихія. Якої найбільше... боюся"

12 серпня 17:17
Переглядів: 218
Стуй

На чемпіонаті Європи з легкої атлетики, який 12 серпня стартує у Цюриху, за нагороди побореться і Христина Стуй. Та тільки прихильникам рудоволосої спринтерки з Івано-Франківська не слід виглядати її на старті забігів на 100 м і 200 м, які у попередні роки принесли їй медалі престижних турнірів. На початку літа підопічна Сергія Басенка відкрила у собі нові грані таланту: її результат на 400 м — 51,58 — став п’ятим показником в Європі у цьому сезоні. У червні на Кубку Європи дебют в естафетній команді 4х400 м приніс галичанці перемогу. На черзі наступний рубіж — підкорити Цюрих.

- Узимку 400-метрівку почала бігати лише з однією метою — до початку літнього сезону “підтягнути” швидкісну витривалість, - розповіла Христина Стуй. - Тоді ж у мене виникло відчуття, що останнім часом мій організм не перетравлює ту роботу, яка потрібна для тренування на 100 і 200 м. Потрібен був ковток свіжого повітря. До того ж на 400 м тренується моя хороша подруга Ольга Земляк. Була можливість тягнутися вперед за подругою, яка є найсильнішою у країні у цій дисципліні. Про те, щоб виступати на 400 м, на початках нікому з нас і на думку не спадало. Та навесні, пройшовши серію змагань, ми з тренером помітили, що через завзяту роботу над швидкісною витривалістю у мене “притупилася” швидкість. Я ніяк не могла вибігти з 23,20 (особистий рекорд Христини на 200-метрівці — 22,66. — О. С.).

На чемпіонаті Європи такий результат дозволив би стати фіналісткою, але на медалі з такими секундами годі було розраховувати. Тож на початку липня ми вирішили, що на відбірному чемпіонаті України бігтиму 400 м.

В естафету 4х400 м я потрапила майже випадково. На тренувальних змаганнях, київському Кубку ШВСМ, тренер задля додаткової роботи на витривалість наказав мені пробігти 400-метрівку. На диво усім, я зупинила секундомір на 52,10. І мене запросили в естафетну команду на Кубок Європи, де ми з дівчатами в подальшому перемогли. На якій дистанції буду спеціалізуватися надалі, вирішимо з тренером восени, коли всі основні старти будуть позаду.

Коли тільки починали нашу співпрацю, і я бігала на тренуванні відрізки по 300 м, тренер не раз зітхав: “Христю, по тобі плаче 400-метрівка”. Бачив, що у мене вроджена техніка для бігу саме на 400 м — хороший вкат, широкий крок. Коли тренували короткий спринт, він змушений був ламати цю природну техніку. Та я й сама відчуваю, що 400 м — це моя стихія. З іншого боку, я боюся 400-метрівки, яка характеризується неймовірно виснажливою роботою. Здається, страх перед цією дистанцією у мене залишиться назавжди (сміється). Щоразу заключні 100 м я долаю на характері — доводиться терпіти і показувати зуби.

- Те, що ви не потрапили у команду на чемпіонат світу-2013 у Москві, не мало впливу на зміну спеціалізації?

- У мене було відчуття, що в Москві мене “відчеплять” від команди. Причин насправді може бути тисяча. Якщо тебе не хочуть ставити в естафету, цьому можна завжди знайти пояснення.

Звичайно, було неприємно. Але зійти з півдороги чи взагалі попрощатися зі спортом — у мене характер не той. Я знаю, що обов’язково досягну свого. Конкуренція і невдачі не пригнічують мене, навпаки — заводять, стимулюють до розвитку. Ось на Іграх у Пекіні, куди я приїхала запасною в естафеті, не жалілася на жорстоку спортивну долю — я так і не вийшла на старт. Та була впевнена, що мій зірковий час ще попереду. Що обов’язково поїду на наступну Олімпіаду і там уже не буду статисткою. Я була готова на все! Зірвалася з рідного Івано-Франківська і помчала тренуватися до Києва.

- У вас дві “бронзи” найпрестижніших спортивних змагань — Олімпійських ігор у Лондоні і чемпіонату світу в Тегу. Чим для вас вирізняються ці нагороди?

- Олімпійська медаль за всіма ознаками повинна переважати. Однак “бронза” чемпіонату світу не є менш цінною. В Тегу ніхто й припустити не міг, що маловідома українська команда забіжить на п’єдестал. Та навіть я сама, коли на заключному етапі прибігла на фініш, ще довго не могла зрозуміти: а де ж Трінідад і Тобаго, де Франція, де всі інші?

Коли Маша Рємєнь кинулася мене вітати, я навіть розгубилася: “Які ми?” Вона розвернула мене обличчям до екрану: дивися, мовляв, сама. Коли я побачила, що ми стали третіми, емоції накрили мене з головою. А на Олімпіаді від нас уже чекали чогось подібного. Тому у Лондоні це вже була дещо інша радість — що ми вистояли, не зламалися. На Олімпійських іграх я бігла другий етап. Мені все одно, який відрізок бігти. Я професіонал, готовий виконувати свою роботу будь-де і за будь-яких обставин. Кожен етап відповідальний. Якщо десь не допрацюєш, це відразу ж відіб’ється на фініші.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити