Любомир Стрельбицький: «Збірна СРСР була дуже потужна, всі з України – Віктор Сидорук, Вадим Рєзников і я – «малолітній»

29 червня 14:45
Переглядів: 523
Default Image

Переглядаючи календар червня з датами народження відомих спортсменів, помітив, що у двадцятих числах місяця варто пригадати сина Івана Франка, відомого спортивного педагога та пропагандиста спорту Петра Франка ( 21 червня – 120 років), легенду львівського футболу Карла Мікльоша (21 червня – 95 років), президента УЄФА, французьку футбольну зірку Мішеля Платіні ( 21 червня – 55 років),  екс-чемпіона світу з шахів, кого батьки навчалися у Львові і тут побралися, Володимира Крамника (25 червня – 35 років), кращого футболіста світу, бомбардира «Барселони» та збірної Аргентини Ліонеля Мессі (24 червня – 23 роки), аж натрапив на відомого лучника, чемпіона Європи Любомира Стрельбицького, якого бачу ледь не щотижня. Як було відмовитися від спокуси зустрітися і зробити інтерв’ю з людиною, якій 29 червня минає 60 років.
– Пане Любомире, пам’ятаю вас ще з кінця шістдесятих років минулого століття, коли бачив ваші виступи у змаганнях «Прикарпатська стріла», що проходили у Бориславі. Є нагода пригадати ті щасливі часи. Як починалася ваша спортивна кар’єра ?

– Я народився у Бориславі, місті, відомому нафтовим бумом на початку ХХ століття, де й дотепер на багатьох городах стоять «качалки», в багатодітній сім’і  і мій шлях до спортивних вершин не був якимось оригінальним. Як і всі хлопці мого покоління захоплювався одночасно кількома справами. Крім щоденних уроків у середній школі №1, займався також у музикальній школі, освоїв гру на різних інструментах – фортепіано, акордеон, баян, гітара. Мій брат грав на саксофоні і ми організували перший у місті шкільний джаз-ансамбль, що користувався великою популярністю серед молоді. Одночасно ходив на тренування із стрільби з лука, де вже займався мій однокласник Роман Сенько. Тренером у нас був Тарас Бандера (племінник Степана Бандери, який, однак, не дуже міг пишатися тоді родинними зв’язками з провідником ОУН), який виховав упродовж своєї тренерської діяльності понад тридцять майстрів спорту. Я не дуже мав часу на стрільбу, але як до будь-якої справи відносився серйозно, то до закінчення школи вже був першорозрядником. Нині майстрами спорту у стрільбі з лука стають значно молодші спортсмени, але сорок років тому, це був непоганий результат.

– Закінчилася середня школа і одразу прийшов призов на військову службу. Куди ж вас визначили ?

– На призовному пункті нас зустрічали «покупці», які шукали здібних хлопців за різними видами діяльності. Одному з них я признався, що маю музикальну освіту, другому – про свої спортивні досягнення, а потім на час учбового періоду потрапив до Бердичева. І тут свою роль зіграло провидіння, яке визначило мені спортивну дорогу. Так сталося, що одного дня зранку мене викликали до штабу частини і оголосили, що на мене прийшов виклик з львівського спортивного клубу армії, як на спортсмена. Після обіду мене знову викликали і сказали, що є виклик з ансамблю пісні і танцю ПрикВО.  Правда, вже готові документи до спортивної роти, і я маю завтра вирушати до Львова. Відверто кажучи, я б волів йти по музичній дорозі, але подумав, що не буду вже переоформляти документи. Отак одного дня все й вирішилося…

– Ви надто швидко почали підніматися спортивними щаблями угору?

– Я зрозумів, що маю можливість «служити», займаючись цікавою справою. Тренувався у Володимира Марковича дуже наполегливо, міг годинами шліфувати свою техніку. Така пильна робота принесла перші успіхи: через кілька місяців в Одесі я став чемпіоном збройних сил серед юніорів, а наступного року вийшов на високий рівень і серед дорослих – на розіграші Кубка СРСР у Кишиневі посів друге місце після лідера радянських лучників Віктора Сидорука. Коли ж на чемпіонаті країни в естонському Пярну я знову був другим після Сидорука і ще встановив рекорд країни на дистанції 70 метрів, мені присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу ( між іншим, дотепер пам’ятаю номер посвідчення – №1454) і зарахували до складу збірної СРСР. Моя самовіддана праця на марне не пішла.

– Вже наступного року ви стали чемпіоном Європи?

– Команда у нас була дуже потужна, всі з України – Віктор Сидорук, Вадим Рєзников і я– «малолітній», бо молодший від них більш як на десять років, але дуже настирливий. Цікаво, що ми всі троє – випускники Львівського інфізу різних років. І 1970 року прийшов мій найбільший успіх – ми стали в команді  бронзовими призерами чемпіонату Європи, а я виборов звання чемпіона в особистому заліку. Чи міг два роки тому хлопець з Борислава  мріяти про такий злет?!

– Ви багато років були членом збірної СРСР, але подібного успіху досягти більше не вдалося ?

– Членом збірної був дев’ять років, Але конкуренція у нас була надзвичайна і, тренери постійно підбирали для Сидорука інших партнерів. А 1978 року прийшло « омолодження» збірної, адже мені було вже 28 років. До того ж, я після отримання освіти у Львівському інституті фізкультури 1976 року  встиг закінчити через два роки й Вище командне військове інженерне училище в Кам’янець-Подільському. І, хоча мені вдалося закінчити спортивну кар’єру рекордом країни на 18 метрів у закритому приміщенні, зі збірною я розлучився, але залишився у спорті тренером, начальником команди, педагогом.

– Ваша подальша діяльність проходить у спорті, про що свідчать й наступні почесні титули і звання – заслужений тренер України (1985), суддя національної категорії, відмінник освіти України (2007).

– О, (додає зі сміхом) я ще полковник у відставці, доцент кафедри фізичної реабілітації, спортивної медицини, фізичного виховання та валеології Львівського національного медичного університету , старший тренер студентської збірної команди Львівської області зі стрільби з лука, віце-президент обласної федерації стрільби з лука. Отак, як іноді задумаюся і пригадую, що вдалося зробити, то сором не докучає.

– У вас хороша сім’я, яка, не сумніваюся, підтримує усі ваші справи і починання?

– Хоча, я – спортивно-військова людина, але вже десять років працюю серед медиків, бо сім’я у мене по-справжньому медична: дружина Оксана – лікар, обидва сини теж : Андрій – кардіохірург, Дмитро – травматолог. Можливо сімейні традиції продовжать онуки – Соломія, Богдана та восьмимісячний Олесь, спілкування з якими приносить мені найбільшу радість.

– Попри всі службові і громадські обов’язки, сімейні турботи, ви не пропускаєте жодної можливості пригадати музикальні захоплення. Знаю, що навіть у тренерській кімнаті стоїть піаніно, а у шафі зберігається баян. Як часто ви берете їх у руки?

– Як тільки до мене приходять колеги і друзі, а випадає вільна хвилина, вони можуть бути певні, що я для них заграю якісь шлягери. Як тоді відпочиває моя душа…

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: