Максим ПАВЛЕНКО: "Мені подобається жити й працювати у Львові"

21 квітня 10:42
Переглядів: 257
павленко

За свою довгу чи коротку кар’єру не один спортивний тренер в інтерв’ю, на прес-конференціях чи просто у буденних розмовах казав таку фразу: «У паспорт спортсменам я не заглядаю». І, звісно, не погодитися з ними не маємо права, і зовсім не через те, мовляв, скільки людей – стільки й думок. У різних видах спорту, а у футболі і футзалі зокрема, ті, кому уже можна грати у ветеранах, стабільно демонструють високий професійний рівень гри. Маючи величезний багаж знань та колосальний досвід за плечима, ці виконавці неодноразово доводять свою профпридатність на майданчику і вчать підростаюче покоління. Один з них – гравець львівської «Енергії» Максим Павленко. У свої 38 Максим неодноразово доводив, що повсякденна праця на тренуваннях і професійний підхід до роботи дозволяють грати серед професіоналів. Про життєвий та спортивний шлях семиразового чемпіона України читайте у нашому інтерв’ю.

 – Максиме, як сталося, що ти став футболістом? 

– Починалось все зі школи, де я ходив у спортивну секцію. Потім вже серйозно зайнявся футболом у секції «Локомотива». Першим футбольним тренером був Валерій Іванов. У «Локомотиві» я був до 1991 року, після чого перейшов у футбольну школу «Динамо». Там займався з 15 до 19 років. 

– Що означало грати у київському «Динамо»? 


– Різниця була зрозумілою. Школа «Динамо» завжди вважалася стимулом для будь-якого футболіста. Потрапити туди було мрією багатьох. Там зрозумів, що не можна зупинятися на досягнутому і потрібно працювати, аби добитися чогось у великому клубі. У «Динамо» мене запросив Олександр Шпаков. Пригадую, що різниця відчувалася, адже були великі навантаження. На першому плані завжди була дисципліна. Я грав на позиції нападника або лівого півзахисника. 

– Згадай перші перемоги у «Динамо». 

– У 1991-ому команда виграла чемпіонат Радянського Союзу серед юнаків. Коли ми зайшли у потяг, Шпаков сказав лише одне слово: «Місто!». Воно усіх заспокоїло і дало зрозуміти, що цю перемогу уже слід забути. У чемпіонаті міста ми не почувалися так впевнено у турнірній таблиці, була боротьба за перше місце. З одного боку, ми виграли серйозні змагання, хотілося трохи розслабитися, однак підхід до роботи був дуже серйозний. А чемпіонат міста ми тоді вигравали регулярно. 

– Як далі складалась кар’єра у «Динамо»? 

– До 18 років я грав у «Динамо», а потім був випуск. Когось забирали в «Динамо-2», а хтось шукав собі інші можливості продовження кар’єри. Мені поталанило, адже я потрапив у ту групу гравців, яких взяли на збори з другою командою. Там були Шевченко, Кернозенко, Костюк, Голоколосов, Анікєєв та інші. Це тілюди, які пограли у великий футбол і зробили собі ім’я. Скажімо, з Андрієм Шевченком я був у юнацькій школі «Динамо», а потім уже у «Динамо-2». Загалом у нас було декілька зборів. Найкращих за підсумками відбирали у «Динамо-2», а тих, хто не показав себе, відправляли в «Динамо-3». На той момент мій рівень був такий, що я потрапив у «Динамо-3». Попри це мені вдалося зіграти за «Динамо-2» у Кубку України. Пригадую, навіть забив один гол, щоправда, у цьому матчі в Сумах ми поступилися у серії післяматчевих пенальті і далі не пройшли.

– Чи були перспективи у «Динамо-3»?

– Хоч мені і вдалося попрацювати з різними досвіченими тренерами, а саме з Лисенком, Онищенком, Крощенком, однак перспективи для себе я там не бачив. Не приховую того, що в цих людей, які працювали на максимумі, я багато чого навчився. Кожен тренер у мене вірив і зокрема у те, що я можу стати хорошим футболістом. Чиїсь надії я виправдовував, а чиїсь ні. Усе залежало від мене. Можливо, десь знизив до себе вимоги. У підсумку на рівні «Динамо-3» усе для мене й завершилось. Шанс рости у мене був, проте не хотілося залишатися на одному місці. Були пропозиції від команд з першої та другої ліг, однак я їх так і не розглядав.

– Але ти розглянув пропозицію спробувати свої сили у футзалі.

– Так. Мій друг Микола Костенко запропонував спробувати свої сили у цьому виді спорту. Якщо відверто, то особливих пропозицій з футбольних команд не було. Було багато розмов, але мало конкретики. Мабуть, якби було усе ясніше, я б залишився у футболі. Вийшло так, що у 20 років я уже грав не тільки у футбол, а й в міні-футбол. У сезоні 1996/97 року я потрапив в команду «Інтеркас», яку створював президент Сергій Веселов. Тоді ще вона була любительською. У першій лізі грав один сезон. Після цього ми змогли підвищитися у класі і у дебютному чемпіонаті у Вищій лізі посісти високе друге місце.

– З чим був пов’язаний такий стрибок?

– З тим, що у нас був більш професійний тренувальний процес. Команду очолив Станіслав Гончаренко. Ми відрізнялись від інших колективів тим, що тренувальний процес був поставлений на максимальному рівні. Вважаю, завдяки цьому ми змогли зробити такий стрибок. Першим тоді був одеський «Локомотив». Вони для нас були недосяжними. У «Локомотиві» були зібрані найкращі футзалісти, які усе розуміли з півслова. А ми, вважаю, тоді зробили стрибок вище голови.

– Чи пригадаєш свій перший гол у Вищій лізі?

– Першу гру поїхали грати в Одесу з «Локомотивом». Там ми зазнали найрозгромнішої поразки у Вищій лізі з рахунком 1:12. Ми зрозуміли, що нам ще дуже багато потрібно працювати, щоб досягти рівня «Локомотива». Потім вже пішли перемоги. Але друге місце у першому сезоні для нас було дуже приємним і почесним. А перший гол забив донецькому «Шахтареві». Тоді замкнув дальню штангу. Радості було багато. Цей момент пам’ятаю дуже добре.

– Наскільки важко було переключитися з футболу на футзал та довести тренеру свою профпридатність?

– Якщо на тренуваннях доводив, то ставили в основу. Утім, на той момент я об’єктивно був слабшим за тих хлопців, які грали у складі. Плюс взяли досвідченого гравця Олега Солодовника. Спочатку у більшості матчів я розпочинав на лаві запасних і виходив вже наприкінці гри або тоді, коли результат був комфортним для нашої команди.

– У футзалі ти дієш на позиції «стовпа». Як сформувалося твоє амплуа?

– Тренери казали, щоб грав попереду, замикав дальню штангу, приймав м’яч на «стовпа». Старався на тренуваннях приділяти цьому увагу.

– Наступний рік в «Інтеркасі» для тебе знову був срібним…

– Ми побачили, над чим потрібно працювати, підтягнулися тактично й фізично, і вже у наступному сезоні готові були пройти дистанцію більш стабільно та впевнено, але зайняти перше місце не судилося – «Локомотив» знову був сильніший. А наступного року «Локо» через фінансові проблеми знявся з чемпіонату. До нашої команди приєдналися Москалюк, Безуглий, Кондратюк, Корідзе, Мельников, які суттєво її підсилили. І на третій рік мого перебування в «Інтеркасі» ми нарешті стали чемпіонами України.

– У 2003 році ти став гравцем донецького «Шахтаря».

– З «Інтеркасом» завершився контракт. А в мене таке життєве кредо:  «Якщо є контракт, ти повністю його виконуєш, а якщо його немає, то ти по праву можеш вибирати свою подальшу долю». Вийшло так, що мене забрав «Шахтар». Та у цій команді, на жаль, не вдалося виявити свої найкращі якості. У «Шахтарі» був півтора року, після чого перейшов в оренду в Луганську «ЛТК»

Як складалися справи у Луганську? 

– З самого початку я здивувався такій розвинутій інфраструктурі, яка вже тоді була у Луганську. Там будувався палац спорту і складалися високі передумови того, що буде стабільне фінансування команди. В оренді я був півроку, після чого за вершився контракт з «Шахтарем». Отримав пропозицію поїхати до Росії – в «Тюмень». Проте, маючи уже квиток на літак до Росії, я нікуди не полетів. Станіслав Гончаренко переконав президента «Інтеркаса», аби я повернувся до київської команди. Відтак, у 2007-му я був знову гравцем столичної команди.

– Ти уже, мабуть, бачив себе у фут-болці гравця «Тюмені»… 

– Так. Такий поворот подій став дещо несподіваним, але я ні про що не шкодую. Чемпіонат «Інтеркас» не виграв, і я прийняв рішення поїхати в Казахстан. Хоч тренери київської команди розраховували, що я нікуди не поїду, але свого рішення я не змінив. У Казахстані грав мій друг Тарас Шпичка. До мене зателефонував президент «Актюбренгена» і запропонував хороші фінансові умови. На той час уже думав про сім’ю, тому рішення прийняв остаточне. 

– Як пройшла адаптація у новій країні? 

– Жодного дискомфорту. Я вирішив житлове питання і перевіз туди свою сім’ю. 

– Чи все вдавалося на майданчику? 

– Вдалося двічі поспіль стати найкращим бомбардиром чемпіонату. У першому сезоні вдалося забити понад два десятки голів, а в другому – більше сорока. У нас була зіграна команда, в якій було аж п’ятеро українців: Шпичка, Листопад, Чепорнюк, Шевченко і я. Ми розуміли один одного, тому нам було легко. Також вдалось попрацювати з хорошими тренерами, а саме з Ренатом Камалетдіновим та Ігорем Бугаєвим. Це люди, які працювали в російському футзалі, і я багато в них навчився. Дуже багато уваги приділялося тактиці, і ми змогли конкурувати з «Кайратом», у складі якого було восьмеро бразильців. Доля першого місця у чемпіонаті вирішувалася до «золотого матчу». Тоді був не наш день, адже ми зазнали розгромної поразки. Так само було й в Кубку. Ми вигравали 4:3, але за п’ять хвилин до кінця пропустили гол і в додатковий час програли.

Яким на той час був рівень футзалу в Казахстані? 


– Трохи тактично команди поступались українським, але з часом рівень всюди піднімався, усі прогресували. Для прикладу, наша команда щомісяця їздила до Росії на спаринг-матчі. Відношення було настільки професійним, що ми всі збори проводили за кордоном: в Чехії, Іспанії. Ми двічі брали участь в неофіційному Кубку кубків з футзалу, де грали проти іспанських команд, і що цікаво, робили це успішно. Якщо і програвали, то мінімально. Були і нічиї.

У Казахстані ти надовго не затримався. 

– Два роки. Двічі ставав срібним призером і фіналістом кубку. Після «Актюбренгена» повернувся у Київ. В Україні на той час вирівнялися фінансові умови. Була можливість грати тут за такі ж гроші, як за кордоном. Звісно, більше хотілося грати саме на батьківщині. Цей фактор й зіграв основну роль у тому, що я грав у столичній команді «Планета-Міст». Я прийняв пропозицію цієї команди,однак зрозумів, що вона не моя. Коли нема поставленого професійного тренувального процесу, то дуже важко прогресувати і добиватись якихось результатів. Це й стало головною причиною мого рішення перейти в «Тайм». Звісно, доклали до цього зусиль і Євген Іваняк та Станіслав Гончаренко, які на той час були уже у Львові. Ми з сім’єю прийняли рішення за один день і приїхали до Львова.

– У Львові почався новий період твого життя.


– Якщо говорити про команду, то після «Планети-Міст» одразу відчув різницю. Особливо у фізичній підготовці гравців. Тут хлопці були підготовлені набагато краще, і це давало свої плоди. У побутовому плані також жодних проблем не було. Керівництво команди йшло назустріч у будь-якому питанні.

–  «Тайм»  часто  називали  «Тайм-машиною».

– В «Таймі» ставлення до тренувань було таким самим, як і ставлення до гри. Це давало результат, адже ми ніколи не дозволяли собі тренуватися впівсили. До того ж в команді Станіслава Гончаренка, навіть коли ти приходив без настрою на тренування, то вже до 12-ї хвилини забував про все й тренувався на повну силу, з повною самовіддачею й працював лише на максимумі. Він вміє об’єднувати людей навколо себе й давати відповіді на максимальному рівні.


– Коли такої команди, як «Тайм», не стало, над пропозицією «Енергії», мабуть, не думав.

–  Інші варіанти  продовження кар’єри були, однак я їх не розглядав, тому що мене все влаштовувало. Мені подобається жити й працювати у Львові.

– Максиме, не одна команда, за яку ти грав, через ті чи інші причини припиняла свої існування. Це якось відбивалося на твоїй грі? 

– Це життя, будь-який проект може або розвиватися, або припинити своє існування. Звісно, це залишило певний відбиток, спогади, завойовані титули. 

– Порівняй той футзал, який грали, скажімо, років 6-7 тому, і тепер. В одному з своїх інтерв’ю ти сказав, що в Україні команди більше думають не як забити гол, а як не пропустити. 

– Раніше був більш відкритий фут-зал, більш цікавий глядачеві. Колись, пропускаючи гол, були впевнені, що, граючи активно, команда все одно заб’є, а зараз багато команд навчились добре оборонятися. Команди думають насамперед про свої ворота, а потім вже шукають щастя біля чужих.

– Якщо пригадати усі клуби, за які ти виступав, яку команду хотілося б виділити найбільше? 

– Не хотів би якусь виділяти. Кожен клуб для мене – хороші спогади, тому що всюди я чогось досягав. Кожна команда для мене – це щось пам’ятне.

 - Ти пограв у чемпіонатах України, де було 14 і більше команд. Вочевидь, тоді, на відміну від теперішнього чемпіонату Екстра-ліги, команди могли дивувати одна одну.

– Не дивлячись на це, наш чемпіонат Екстра-ліги несподіваний. На кожну команду потрібно налаштовуватись і старатися. Колись були лідери й аутсайдери, а зараз аутсайдери можуть обіграти будь-яку команду, а якщо й не обіграти, то створити проблеми.

– Чи росте, на твою думку, рівень футзалу в Україні?

– Рівень потроху зростає завдяки тому, що з’являється можливість рости в тактичному плані, є багато відеоматеріалів, яких не було раніше. Є багато можливостей спілкуватися з тренерами з інших країн. Мені це цікаво. Спілкуючись з ними, я дізнаюся для себе багато нового. Особисто я слідкую за чемпіонатами Іспанії та Росії.

– Що іноземці говорять про наш чемпіонат? 

– Все-таки дотримуються думки, що Україна – така команда, яка сама не грає і супернику не дає. Хочеться, аби ставлення трохи змінилося, щоб ми мали свій стиль, досягали результатів й на міжнародній арені. А для цього, звичайно, треба багато попрацювати. 


– Поговоримо про збірну України. Ти дуже багато років пограв на високому рівні, але в збірну тебе викликали не так часто. Був період в «Таймі», коли ти забивав багато, однак в обойму команди Геннадія Лисенчука не потрапив. Тебе це не ображало? 

– Реагував на це спокійно. Для мене тренер – це педагог, який приймає рішення, які не обговорюються. Значить, на той момент я був слабкішим. Не було жодних образ, треба було працювати, і в підсумку мене запросили. Загалом, у збірну потрапляв ще до «Тайму», коли був гравцем донецького «Шахтаря» (2003 рік). Це був стиковий матч за вихід на чемпіонат світу проти білорусів, тоді я й забив перший гол.

– Чи реально було потрапити у зіркову збірну України періоду 2001-2003 років? 

– Безумовно, конкуренція була дуже високою. Геннадій Лисенчук бачив, що ця команда здатна досягнути великого. Він формував кістяк команди. У цю команду додавалась одна-дві людини. Було дуже складно туди потрапити: треба було демонструвати супергру у чемпіонаті. Комусь це вдавалось, а комусь – ні. А загалом хлопці підняли рівень української збірної. Було чого прагнути і до чого рости. 

– Чи однаково грає гравець за клуб і за збірну країни? 

– Грати за збірну України – це честь для кожного спортсмена. Туди потрапляють кращі на даний момент гравці. Ти представляєш не лише країну, а й всіх тренерів, які з тобою працювали. Потрібно виглядати так, щоб ці тренери тобою пишалися. Виступаючи за збірну, потрібно думати не лише про себе, а й провести. Тренери, з якими ти працював і які в тебе вірили, чекали того моменту, коли ти одягнеш синьо-жовту футболку.

– Максиме, поговоримо про твою сім’ю. У тебе є двоє синів, які, мабуть, також хочуть стати футболістами…

 – Так вийшло, що зі Львовом пов’язане не лише моє спортивне життя, а й осо-бисті здобутки. Велика радість для мене – це народження двох синів. Їх звати Олексій та Ярослав. Старший син народився в той момент, коли я їхав у потязі у складі «Шахтаря», а молодший – коли у Львові їхав на тренування. Тому хочеться, аби третя наша дитина народилася саме у Львові. Гадаю, що ця наша з дружиною мрія здійсниться.

Старший син Олексій, якому 10 років, почав займатися футболом. Поки що він робить лише перші кроки, грає на позиції воротаря. Бажання тренуватися у нього є. Я готовий допомогти йому в усьому.

– А з навчанням він встигає?


– Так. Думаю, що так буде й далі, і він зможе поєднувати спорт і науку.


– А молодший?


– Ярославові п’ять років. Він копає все, що потрапить під ноги. Коли я вже сам не можу з цим нічого зробити, ховаю всі м’ячі, то він грає і з кубиками, і з капцями. Словом, копає усе, що бачить.

– Чи багато вдома м’ячів у МаксимаПавленка?

– Так, адже я привожу з кожного чемпіонату. Інколи їх доводиться ховати від дітей.

– Як живеться дружині між трьома футболістами?

– Людмила ставиться до всього з розумінням. Вона, як і я, розуміє, що діти – це найголовніше, що у нас є. Можна сказати, вона оберігає наше сімейне вогнище.

– Пригадую, що на чемпіонат світу до Таїланду ти привіз усю свою сім’ю. Любите подорожувати?

– Рідні по можливості стараються мене підтримати усюди. Домашні матчі «Енергії» вони не пропускають. Сім’я для мене – найголовніший вболівальник, і підтримка рідних для мене завжди важлива. Пригадую, як одного разу ми з дружиною поїхали на 10 днів в Крим. З тих 10 днів на морі були лише два. Коли відвідали усі можливі екскурсії, зрозуміли, що спосіб нашого життя буде активним. Так і сталося. Куди б не поїхали, прагнемо розширити наш кругозір. Словом, засмагати цілий день на сонці ми не любимо. Навіть коли їдемо на море, для нас це не головне.

– Ти був у багатьох країнах світу. Що привозиш, крім м’ячів? Що колекціонуєш?

– Дзвіночки. Не рахував скільки уже в колекції, однак уже трохи назбиралося. На них вдома зробили окрему поличку.

– Яку країну хотілося б відвідати знову?

– Із задоволенням ще раз з’їздили б з дружиною у Сінгапур. Цього разу хотілося б взяти і дітей. Це трохи інша Азія, все на найвищому рівні. Дуже там сподобалась. Хотів би показати дітям місто, яке будувалося практично з нуля.


– І наостанок два короткі запитання. Що для тебе футзал: робота, сенс чи спосіб життя?

– Насамперед – це робота. Сенс життя – це моя сім’я.

– Чи можеш назвати себе щасливою людиною, яка заробляє на життя улюбленою справою?

– Так, безумовно.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити