Марія БІЛА: "Ми не просто команда, ми - сім’я"

23 січня 08:58
Переглядів: 205
БІЛА

2014 рік можна назвати найтріумфальнішим в історії львівської гандбольної «Галичанки» – завоювання лідерства у вітчизняному гандболі, успішні виступи у Єврокубку. Сьогодні дівчата посилено готуються до матчів 1/8 фіналу європейського «Кубка Виклику»: 7 лютого зіграють у Греції з місцевою командою «Амінтас Амінтау», а 14 лютого прийматимуть суперниць у Львові.

Та в історії команди були різні часи… Це добре пам’ятає Марія Біла, яка з 17 років є незмінним капітаном «Галичанки».

Маріє, як ти розпочала займатися гандболом?

- Із дитинства я була спортивною дівчиною, не раз брала участь у легкоатлетичних змаганнях на першість школи. У п’ятому класі вчителька з фізкультури запросила мене у секцію гандболу. Мені там сподобалося, адже, крім цікавої гри, знайшла ще й багато друзів. А коли поступила до 8 класу Львівського училища фізичної культури (ЛУФК), почала змагатися та відчула смак перших перемог, тож працювати почала ще краще і старанніше. Хоча у мене далеко не все відразу виходило.

- А коли дебютувала у дорослому гандболі у складі львівської команди «Галичанка»?

- У 16 років мене запросили до «Галичанки». Ніяковіла лише при думці про це, адже там усі відомі гравчині, фотографії яких прикрашали біг-борди нашого міста і …тут я – вчорашня школярка. До того ж, у першій моїй грі у складі «Галичанки» суперником виявилася одна з найсильніших команд України. Тренер випустив мене на майданчик буквально на декілька хвилин, за які я все ж зуміла забити 2 чи 3 голи. Та це радше з переляку (сміється).

Так розумію, що досвідчені гандболістки визнали тебе за свою?

- Насправді недовго тривало моє щастя. Фінансова криза призвела до того, що «Галичанку» полишив увесь її сильний склад і залишилися ми – молодняк, нещодавні випускниці та навіть деякі учениці ЛУФК! Відтак знадобилося два важких роки праці, щоби знову утвердитися серед лідерів вітчизняного гандболу. Було важко, соромно і гірко посідати останні місця у турнірній таблиці. Та через програші набиралися досвіду.

Тренувалися у поті чола двічі на день і, зрештою, досягнули свого. Два роки поспіль завойовували «срібло» у чемпіонаті України серед жіночих гандбольних команд суперліги. А цьогоріч віримо у «золото» (тьфу-тьфу…). В першу чергу завдячуємо цим тренеру, який виховав у нас ХАРАКТЕР!

- Тоді нумо знайомитися з Тренером…

- Це справді людина з великої літери. Головний тренер «Галичанки» Василь Миколайович Козар. Він також старший тренер відділення гандболу у ЛУФК, тому виховував нас змалку. Адже ми - з різних куточків України і, вступаючи у 7-8 клас до спортивного училища, оселялися в гуртожитку і залишалися без опіки батьків. Василь Миколайович навчав нас не лише гандболу, а й побуту, життю. Він став для нас татом і мамою, другом і порадником, а на тренуваннях «строгим поліцейським» (усміхається).

- А хто ж тоді перебрав на себе роль «доброго» поліцейського?

- Це ще один тренер нашої команди Таня Штефан – у нещодавньому минулому гравчиня «Галичанки», яка багато нам допомагає, адже бачить гру, як її бачимо ми, гравці. Бо тренерське сприйняття гри трішки інакше.

- Марія, а чи не пошкодувала, що обрала командний вид спорту, де славу здобуває не одна людина, а ділить її уся команда? Невже не хотілося індивідуального визнання?

-  За славою не женуся, хоча її вистачає і в командному спорті. Якщо знають команду, то відомі і гравці. Пам’ятаю, фанати нашої команди в опитуванні на тему «хто з гравців «Галичанки» їм подобається», називали і моє ім’я. Мене знають і мені цього цілком достатньо. Зате я впевнена, що дівчата підтримають мене й у моменти злету, й у моменти падіння. Ми разом радіємо з перемог і переживаємо невдачі. Хіба зустрінеш таке єднання сердець у некомандних видах спорту?! Це набагато вагоміше від слави.

-  А поза ігровим майданчиком ви з дівчатами також команда?

-  Безумовно. Командний дух перейшов і в побут. Адже і тепер, як і колись, за шкільних років, живемо всі разом у гуртожитку. Скільки не спілкувалася з іншими командами, ніколи не чула, щоби всі гравчині проживали разом.

Ще й тренер живе у тому ж гуртожитку, що й ми. Можна сказати - їмо з однієї миски…. Тож ми не просто команда, ми – сім’я!

А як тебе обирали на роль капітана?

-  Ще в училищі, коли грали у дитячій лізі, я була капітаном. Певно, спадково залишилася капітаном і в «Галичанці». Як мене обирали у школі, вже добре не пам’ятаю. У класі 8-му тренер перед грою сказав: розігруватимеш м’яч (а це обов’язок капітана). Так і повелося. Інавгурації ж як такої не було.

- Кожна команда має свої гасла. Цікаво, які спортивні «кричалки» полюбляють «галичанки»?

- Перед початком гри кричимо «Перемога буде наша!». У зв’язку з останніми подіями у нашій країні часто скандуємо «Слава Україні – героям слава!». Ще й фанати кілька кричалок підкинули на кшталт «Хто ми? Леви!» тощо. Головне ж наше гасло «РАЗ, ДВА, ТРИ – З БОГОМ! РАЗ, ДВА, ТРИ – В БІЙ!». Ми віримо, що Бог нам допомагає і намагаємося жити за заповідями Божими!

- А до церкви командою ходите?

- Зазвичай під час Великодніх свят у нас відбуваються змагання. Тож, по домівках роз’їхатися не можемо. Тренер збирає нам кошик - і ми всі разом ідемо до церкви.

 - І наостанок розкажи, будь-ласка, про ваших уболівальників, яких просто неможливо не помітити. На іграх «Галичанки» вони б’ють у барабани, запускають салюти, голосно кричать, немов показуючи вашим суперницям, «хто в домі господар»…

- У нас дві категорії вболівальників. Є давні, які знають «Галичанку» віддавна і не полишали її навіть у часи кризи. Та «нові» - це саме ті, які запускають феєрверки. Ми любимо всіх і дякуємо тим, хто нас підтримує.

- А чи не відволікають такі шумові ефекти від гри?

- Навпаки, це додає бойового настрою і є складовою наших перемог!!!

Розмовляла Наталія Васьо

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити