Михайло Гнатишин: "Моя мрія стала реальністю"

16 листопада 08:26
Переглядів: 145
Гнатишин

9 листопада ветеран прикарпатського футболу Михайло Гнатишин відзначив свій ювілей – 70-річчя від дня народження. Народився він у с. Сівці-Калуській Калуського району.

Грав за калуську команду "Хімік" (1965–1969 рр.), івано-франківський "Спартак" (1969–1973 рр.), у складі якого двічі ставав чемпіоном України (1969 і 1972 рр.), за тернопільський "Будівельник" (1974 р.) та за кілька колективів фізкультури області. Після завершення футбольної кар'єри працював тренером у Долинській і Тисменицькій ДЮСШ та тренером низки інших колективів фізкультури області. З 1990-го по 1999-й – тренер івано-франківського "Прикарпаття", з 1999-го по 2003-й – головний тренер команди другої ліги групи "А" – "Енергетик" (Бурштин). У 2000 році "Енергетик" – бронзовий призер серед команд другої ліги. У 2004-му через проблеми зі здоров'ям перейшов працювати помічником головного тренера "Енергетика" Миколи Пристая. Закінчив факультет фізвиховання Тернопільського педінституту. Дружина Анна – медик, мають синів Тараса і Олега.

До вашої уваги – інтерв'ю з ветераном прикарпатського футболу Михайлом Гнатишиним.

Мрія стала реальністю

– Пане Михайле, колись майже кожен хлопець ганяв футбольного м'яча і мріяв потрапити до якоїсь доброї команди. Ви, мабуть, теж не були винятком...
– У мене була мрія потрапити в калуський "Хімік". Вона стала реальністю, коли я, дев'ятикласник, у складі команди рідного села зіткнувся з калушанами у матчі кубкового розіграшу. Грав, напевно, добре, бо мене відразу запросили до "Хіміка".

Розпочинав у його юнацькому складі, а через кілька місяців потрапив до основного. Тоді "Хімік" у чемпіонаті області постійно був або чемпіоном, або призером. Крім того, виступав ще і в чемпіонаті України серед колективів фізкультури. У 1968-му Мирослав Думанський запропонував мені перейти до івано-франківського "Спартака". Я відмовився: чи то побоявся, чи вважав "Хімік" за свою спортивну вершину. Наступного року ситуація повторилася. На цей раз прямо в село автобусом приїхав новий старший тренер "Спартака" Вадим Кириченко і сказав, що забирає мене до івано-Франківська. Не знаю чому, але я погодився.

"Спартак" у 1969-му став чемпіоном України і виборов путівку до другої групи класу "А". Сподіваюся, що я допоміг команді й в 1972-му, коли іванофранківці вдруге стали чемпіонами України і здобули вже перепустку в першу союзну групу "А".

Згуртував дух колективізму і самовіддачі

– У чому полягала сила тодішнього "Спартака"?
– У місцевих кадрах. Мирослав Думанський і Вадим Кириченко запрошували до "Спартака" футболістів з команд області. Скажімо, в його складі з'явилися Степан Чопей, Богдан Копитчак, Степан Рибак, Петро Хащевський та інші. Справу Думанського і Кириченка продовжив Віктор Лукашенко. і такий підбір кадрів тривав років десять. Це згуртовувало людей, прищеплювало дух колективізму, самовіддачі. Власне, матеріальні стимули у нас не відігравали основної ролі. Та й вони, порівняно з нинішніми, мали набагато меншу вартість: зарплата – 140-160 крб., преміальні в другій лізі – 40, а в першій – 80 карбованців. Ніхто не чув про якісь "підйомні". Для приїжджих "підйомні" – це компенсація за квитки за дорогу і харчування. А щоб позачергово отримати квартиру чи купити авто, треба було довго і дуже добре грати. Раз на місяць отоварювалися в організованих промислових лавках.

– Може отримували якісь додаткові кошти, здаючи матч своєму суперникові?
– Якщо відверто, то за свою ігрову футбольну кар'єру я і гадки не мав про якісь договірні матчі. Правда, було дещо інше. У 1973-му ввели положення, згідно з яким нічию замінювали пробиттям пенальті. Наприкінці сезону на вихід до вищої ліги претендували кишинівське "Ністру" та одеський "Чорноморець". і ось до нас на базу в Клубівцях приїжджає перший заступник голови облвиконкому Анатолій Кахно, котрий курирував команду. Ми якраз проводили останню зустріч удома з молдованами, і від її результату залежало, хто потрапить до вищої ліги. Напевно, котрийсь з керівників Одеси вийшов на наш обком компартії з проханням перемогти гостей. Для стимулювання, крім обов'язкових кожному 80 крб. преміальних, нам пообіцяли ще додаткових 40 карбованців. Зрозуміло, ми дуже старалися. Суперник теж боровся до останнього, адже від цього результату залежала його подальша доля. У підсумку – 1:1. На щастя, за пробитими пенальті перемога була за нами. Втративши два очки, "Ністру" до вищої ліги не потрапило, а "Чорноморець" підвищився в класі. Ми, натомість, поліпшили своє і турнірне, і матеріальне становище.

Міг і погладити, і насварити

– Цікаво, якими були тодішні футболісти поза футбольним полем?
– Нормальними людьми. інколи могли заховатися і покурити, трохи випити, тобто порушити спортивний режим. У стосунках велику роль відігравали тренери. Візьму, наприклад, Вадима Кириченка. Для того, щоб згуртувати людей, він на другий день після матчу, коли випадав вихідний, організовував автобус на природу. Причому неодружений футболіст міг взяти з собою дівчину, а сімейний – дружину. За шашликами велася цікава розмова, котра зближувала людей. Врешті-решт, Кириченко не ділив команду на молодих і "стариків". Якщо ти в основі – значить, рівний з усіма. Запам'ятався один випадок. Прийшовши в команду, я навчався в Калуському хіміко-технологічному технікумі, і якось наклалися сесія і десятиденні березневі тренувальні збори. Я до Кириченка – мовляв, не можу поїхати на збори на Закарпаття. Він, подумавши, дав дозвіл залишитися в Калуші, але наказав тренуватися самостійно і бігати крос, щоб не відставав від решти футболістів.

Збори закінчилися. Перша гра сезону на кубок з Кадіївкою, яку чомусь організували в Калуші. Напередодні Кириченко мені сказав бути готовим до матчу. Ці слова я серйозно не сприйняв, адже хто ризикуватиме, якщо ти з командою до сезону не готувався. і яким було моє здивування, коли при зачитуванні стартового складу команди почув: Михайло Гнатишин. Така довіра мене просто "завела" – і я відкрив рахунок. У підсумку – 2:1 на нашу користь. Словом, Кириченко міг футболіста і по голові погладити, і насварити за ту чи іншу провину.

Вдавався і до хитрощів

– Пане Михайле, ви за "Спартак" виступали майже п'ять років. Чи бачите різницю в класі союзного чемпіонату і нинішнього – українського?
– Нехай сьогодні не ображаються футболісти, але тодішня перша союзна ліга, за винятком, звичайно, нинішніх "Динамо" і "Шахтаря", відповідала теперішній українській прем'єр-лізі. У ті роки з нами змагалися досить сильні колективи – "Пахтакор" з Ташкента, "Кузбас" з Кемерова, "Локомотив" з Москви, "Нафтовик" з Баку, "Динамо" з Мінська, "Чорноморець" з Одеси, "Дніпро" з Дніпропетровська. І периферійне місто Івано-Франківськ довгий час надійно перебувало в середині турнірної таблиці. Я грав лівим нападником, Петро Хащевський – правим, а в центрі – Степан Чопей. Залежно від сили суперників тактичні схеми поєдинків міняли, а коли Чопей перейшов до київського "Динамо", то в передній лінії атаки перебувало, як правило, лише два форварди – я і Віктор Аністратов. Наші дії тоді урізноманітнилися, і ми часто мінялися флангами, щоб заплутати захисників суперника.

– А як з голами? Що було на вашому рахунку?
– Голів не рахував, проте забивав небагато. Я здебільшого підігрував Чопеєві. Маючи велику стартову швидкість, стрімко проходив краєм і навішував м'яч у район штрафного майданчика, де Степан робив свою голеву справу. Крім того, вдавався до хитрощів. Часто падав у штрафному, за що судді призначали одинадцятиметрові удари. "Штатний" пенальтист Степан Рибак їх реалізовував.

Курйози в житті команди

– А який із ваших голів запам'ятався найбільше?
– Хіба що курйозний у Гродно у матчі з "Німаном" 1970-го в другій групі класу "А" (крім цієї команди, в групі виступали ще білоруські – "Динамо" з Бреста і "Гомсільмаш" з Гомеля). Нас просили тільки не програти, бо "Німан" виглядав непогано, а імена колишніх гравців мінського "Динамо" – захисника Савостікова і воротаря Глухотка були добре відомі в уболівальницьких колах Союзу.

Господарі поля на нас тиснули з усіх сил. Захисники відбивалися, як могли, а чудеса на воротах творив мій друг і кум Іван Краснецький, якого місцеві уболівальники прозвали "тигром". І ось за 10 хвилин до кінця поєдинку Віктор Козін на правому фланзі обігрує свого опікуна, прострілює в район штрафного майданчика і я, не маючи часу для роздумів, з набігу (якраз підкочувався до м'яча Савостіков) із 15 метрів шпіцом б'ю по воротах. Глухотко цього не сподівався і пропустив м'яч між ногами. "Спартак" переміг гродненців з рахунком – 0:1. Ось вам давно забутий сільський удар шпіцом.

– Цей гол курйозним навряд чи назвеш. А чи можете ви справді навести якийсь курйозний випадок з життя команди?
– У сезоні обов'язкового пробиття пенальті після нічиїх ми грали в Ярославлі з "Шинником". Основний час – 1:1. Результативно пробиваємо по чотири одинадцятиметрових, п'ятий – господарі не забивають. Отож усе вирішував Мар'ян Гумінілович. Удар – і голкіпер відбиває: м'яч котиться по лінії і за якоюсь немислимою траєкторією закочується у ворота. Що робити? Зараховувати гол чи ні, не знають ані суддя, ані інспектор матчу. Телефонують до Москви, радяться. і там доходять висновку, що м'яч треба зараховувати.

Або ще такий випадок. У Чернігові ми перемогли "Десну" – 0:1. Попереду – важкий поєдинок у Гомелі. Увечері з готелю кудись зник Степан Чопей (ми вже додому не поверталися). Кириченко його чекав до першої години ночі, а коли той, нарешті, з'явився, сказав, що за порушення спортивного режиму в Івано-Франківську його буде оштрафовано на 100 карбованців. Приїжджаємо до Гомеля Чопей забиває чотири сухі м'ячі. Після матчу Кириченко сказав: "Степане, ти все-таки зумів відмазатися, все анульовується".

На виїздах нас називали "бандерами"

– Відійдемо від голів і очок. Наприклад, якою мовою футболісти розмовляли на полі – українською чи російською?
– Між собою місцеві розмовляли українською, я навіть з тренерами спілкувався рідною мовою. За це на виїздах в інші міста нас називали "бандерами". Пригадую, в Сумах зайшли снідати в один з ресторанів. Богдан Копитчак попросив в офіціантки кави, а у відповідь почув: "У нас кави нєт, єсть кофє". А він далі за своє: "Я хочу кави!". Богдан – хлопець львівський і його через коліно важко було перегнути. Після виїзних матчів, зокрема перемог, Богдан Копитчак, Богдан Горичок і я до певної міри, їдучі додому, співали в автобусі українські народні пісні.

– А на "розбірки" в обком компартії не викликали?
– Через те, що віддавали перевагу українському перед російським – ні. А ось за поразки, невиконання завдань нам усе ж таки діставалося. Відразу – збори, залякування вигнати з команди з обов'язковою заувагою, де, мовляв, тепер знайдете роботу. Принаймні щодо цього тоді було легше, аніж нині, бо відсутність контрактної системи давала можливість у випадку наїздів перейти в іншу команду. Хоча компартійні органи могли відплатити тобі та зашкодити і там.

Прикрий випадок перекреслив усе

– Пане Михайле, ви за "Спартак" виступали майже п'ять років. Чому так мало?
– І здоров'я дозволяло, і бажання було, але один прикрий випадок перекреслив усе. Останній матч сезону 1973-го ми грали у Фрунзе з "Алгою". Перемога "Спартака" дозволяла команді залишитися у першій групі класу "А". Опісля на нас чекав ще кубковий матч з Кіровоградом з другої групи класу "А". А напередодні у мене був день народження, тому з друзями зайшов відзначити його до ресторану "Дністер". Там з'явився і старший тренер Олександр Кольцов, який прийшов на місце Віктора Лукашенка. Незважаючи на те, що я спортивний режим не порушував, моя присутність йому не сподобалася і він сказав, щоб я забирався з команди. Як потім стало відомо, причина полягала в іншому. З "Алги" Кольцов на моє місце запросив Бориса Стрельцова (подейкували, що той допоміг у Фрунзе зробити для "спартаківців" потрібний результат), і тренер тільки шукав нагоди, щоб мене позбутися. Таким чином я потрапив до Тернополя в друголіговий "Будівельник". Рівень, звичайно, не той, і наприкінці сезону я покинув цю команду. Згодом Кольцов попросив повернутися у "Спартак", однак я відповів, що якщо мені не довіряють, то з такою людиною не можу працювати. Словом, прилаштувався в івано-франківський "Електрон" (приладобудівний завод), який змагався серед колективів фізкультури області та республіки. Через рік до івано-Франківська знову повернувся Вадим Кириченко і він теж завів мову щодо мого повернення до "Спартака". Я відмовив і Вадимові Олександровичу, бо ніяк не зміг побороти образи. Далі були ще кілька команд колективів фізкультури, а потім – тренерська робота. Але це вже тема іншої розмови.

За матеріалами: ifff.if.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити