Михайло Романов: "Після першого сезону в Росії був ні живий, ні мертвий"

15 серпня 07:29
Переглядів: 394
Романов
Друга частина інтерв’ю Михайла Романова присвячена його російській частині кар’єри. В ній Михайло розповідає про психологічні труднощі, які його спіткали після переходу у «Політех», про відповідальність у ролі капітана, про те чому українським легіонерам вже немає сенсу приймати російське громадянство, про найкращого тренера у своїй кар’єрі, про мрію щодо побудови футзальної школи у Житомирі, і свій власний тренерський досвід.

«Ми 17 матчів не виграємо, а нам кажуть, що все нормально»

- 2011 року ви змінили «Енергію» на «Політех», тобто перейшли з лідера українського чемпіонату в команду, яка є ближчою до аутсайдерів. Що спонукало вас на такий крок?
- Я з вами не погоджуся. Коли я тільки перейшов у «Політех», то одразу сказав, що в чемпіонаті України він би однозначно боровся б за чемпіонство, тому що рівень тодішніх чемпіонатів України і Росії суттєво відрізнявся. Їх навіть не можна порівнювати. В першому своєму інтерв’ю після переїзду я сказав, що рівень російської Суперліги як чемпіонат світу, бо там зібрані одні з найкращих гравців світу. Це беззаперечний факт. І він являється одним з найкращих у світі на рівні з бразильським і іспанським чемпіонатами. 
 
Трансфери з «Інтеркасу» в «Контингент» і з «Енергії» в «Політех» - це трохи різні речі. Перехід в «Контингент» був усвідомленим кроком. Я розумів, що це тимчасове пониження у класі команди і рівні гравців – трамплін, щоб зробити крок вище. Що ж до переходу в «Політех», то я точно розумів, що це не крок назад і клуб не нижчий рівнем, враховуючи те, що чемпіонат Росії значно сильніший за український.
 
Якщо дивитися на те, що «Політех» йде на дні турнірної таблиці, то в плані спортивних досягнень і нагород напевно це мені як гравцю мінус, але що стосується зростання майстерності, то це тільки плюс. Я давно хотів грати в Росії. Пам’ятаю, що коли я виступав за ДСС і ми повернулися з «Санкт-Петербурзької осені» мною цікавився «Норільський нікель», але президент запорізького клубу Олексій Васильченко мені сказав «Ти ще молодий і в 20 років тобі рано туди їхати, бо не заграєш». Ну мене і продали в «Інтеркас», але мрією завжди було грати в Росії, бо там більш сильний чемпіонат. 
 
Для мене звісно було важко розуміти ситуацію, коли не виграєш 17 турів, а тобі все одно кажуть «нічого страшного, виграємо наступного разу». Складно було себе змінити в плані психології, оскільки я завжди звик боротися за чемпіонські місця, за перемоги. Я перед собою постійно ставлю завдання на тренуваннях і в іграх, адже мені подобається перемагати. А коли була така ситуація, то скажу чесно, що мені психологічно було дуже важко. Я в такій ситуації ще ніколи не був і у мене просто голова обертом йшла. Це був важкий момент в плані психології.

- У скільки разів покращилися ваші фінансові умови у порівнянні з «Енергією»?
- Я би не хотів говорити про фінансові умови, але ви самі прекрасно розумієте, що в російському чемпіонаті фінанси одні з найкращих. Не даремно ж сюди приїжджають іспанці і бразильці, які і за свої збірні грають, і мають індивідуальні нагороди світового масштабу.

- За час виступів у «Політесі» у вас були пропозиції з України, щоб повернутися назад?
- Перший сезон в «Політесі» у мене, м’яко кажучи, вийшов не дуже вдалим. В перший рік я не міг сам собі пояснити як можна програвати стільки ігор. За сезон з «Енергією» ми могли програти максимум до 10 ігор, а з «Політехом» у першому сезоні ми не вигравали 17 перших турів – все були поразки і лише дві нічиї. Водночас нам казали, що все нормально. Я просто не міг зрозуміти як таке може бути. І у мене в цьому плані трохи перебудовувалася психологія. Я був ні живий, ні мертвий, тому прийняв для себе рішення, що після такого сезону не можу повернутися в Україну в тому плані, що не сказав ніякого вагомого слова в чемпіонаті Росії. Як гравець я б собі цього не пробачив. Тому вирішив ще на рік залишитися у санкт-петербурзькій команді. Так що на той момент я не планував повертатися на Батьківщину. А через сезон рівень чемпіонату України з кожним роком почав знижуватися  і я зрозумів, що сенсу повертатися немає. До того ж, зрозуміло, що фінансові можливості вітчизняних клубів значно нижче. 

- Коли ви йшли в «Політех», то інших варіантів не було? Ви ж от згадали, що колись могли перейти в той же «Норнікель». 
- Тут трошки інша ситуація з легіонерами. У мене статус легіонера, а таких гравців можна мати у клубі не більше трьох. В тому сезоні практично в усіх командах були легіонери і тут в Росії побутує така думка, що іспанці і бразильці - легіонери, а українців такими не вважають. Зрозуміло, що юридично це не так, але переважно беруть бразильців і іспанців. Мені подзвонив президент «Політеха» і запросив приїхати в Пітєр. Я й погодився, навіть розуміючи, що у разі чого можна буде змінити громадянство на російське, як це зробили Ситін, Корідзе чи Кудлай, щоб бути не легіонером.

- Ви отримували пропозицію змінити громадянство?
- Спочатку після переходу мені не пропонували цього зробити. Потім з’явилися розмови щодо можливості змінити громадянство, щоб не бути легіонером. Однак у 2013 році в російському чемпіонаті прийняли таку статтю регламенту, що гравець, який не може виступати за збірну Росії через те, що був заявлений за іншу збірну, теж вважається легіонером. Тому ті самі хлопці, які прийняли російське громадянство і довгий час грали як не легіонери, після прийняття цієї норми знову стали легіонерами – ті ж Ситін, Попов. Хоча у них російські паспорта. Тому мені немає сенсу змінювати громадянство, бо я буду легіонером, але з російським паспортом. 

- За всі роки ваших виступів у «Політесі» команда лише одного разу змогла пробитися в плей-оф. Змінювалися тренери і гравці, але результат весь час невтішний. Чого бракувало, щоб покращити результати?
- Можна я вам на це питання об’єктивно відповім, коли остаточно залишу «Політех»? (сміється)

- Ваші останні сезони в Суперлізі видалися надзвичайно результативними і ви були в топ-14 бомбардирів. З чим пов'язуєте таку індивідуальну статистику?
- В сезоні 2014/15 в регулярному чемпіонаті я став третім бомбардиром, просто вже не виступав у плей-оф і не зміг забити більше. Я адаптувався до Суперліги. Впродовж довгого часу у нас був один і той самий тренер – Євгеній Куваєв. Ми мали згуртований колектив і мабуть найкращий підбір виконавців за час, що я провів у клубі. В тому сезоні у мене були такі партнери від гри з якими я отримував колосальне задоволення. Звичайно, коли ти отримуєш задоволення від улюбленої справи, то намагаєшся її робити ще краще і у тебе виходить більше.

«Хотів перейти в японський клуб, але не склалося»

- Перед сезоном 2016/17 через фінансові причини «Політех» понизився у Вищу лігу. Що стало вирішальним фактором, який сприяв тому, щоб ви залишилися в команді? Ви ж чудово провели сезони перед тим і мабуть можна було залишитися у команді з Суперліги.
- Мені ще перед сезоном 2015/16 пропонували переїхати в Москву і перейти в «Спартак». Проте я вирішив залишитися та й дружина хотіла народжувати в Санкт-Петербурзі. Тому я продовжив виступи у «Політесі», але ще до завершення сезону 2015/16 я остаточно вирішив, що у будь-якому випадку піду і озвучив це керівництву клубу. Після цього мені телефонували і з «Норнікеля», і з «Прогресу». Існували варіанти переходу і в інші країни, наприклад, в Білорусь. Ще влітку 2016 року у нас була розмова з головним тренером «Політеха» Валерієм Чугайновим, але я йому одразу сказав, що хочу піти, однак, якщо перехід з якихось причин зірветься, то буду розглядати інші варіанти. Просто у мене була мрія пограти в одній із азіатських країн. Ми хотіли туди поїхати з сім’єю. Були варіанти поїхати в Японію і Китай. З японською командою до останнього вели переговори, але не змогли врегулювати фінансові питання. Суперліга якраз стартувала, а до початку чемпіонату у Вищій лізі залишався тиждень. Мені подзвонив Валерій Чугайнов і попросив повернутися в команду. Я зрозумів, що нікуди дітися. Порадилися з сім’єю і вибирали з декількох варіантів: поїхати в мінську «Століцу» чи залишитися в «Політесі». Як бачите, вибрали варіант нікуди не переїжджати, а залишитися тут хоч і у Вищій лізі. Тим більше, що мені зберегли умови контракту, який я мав в Суперлізі.

- В минулому сезоні вам довірили капітанську пов’язку у клубі. Що відчули, коли дізналися про це?
- Я ще в сезоні 2015/16 декілька місяців був капітаном команди. Це додає серйозної відповідальності, враховуючи те, що в команді багато приїжджих гравців. Я розумію, що багатьом у віці 18-19 років важко їхати від батьків, бо сам був у подібній ситуації. Намагаюся їм усіляко допомогти облаштуватися на місці і адаптуватися у команді. 

- Слідкуєте за чемпіонатом України?
- Трансляції взагалі не дивлюся, бо у мене немає часу. Слідкую за результатами команд у яких грають мої друзі і знайомі, цікавлюся що і як.

- Що скажете про теперішній стан української першості?
- Скажу чесно: рівень української Екстра-ліги десь як рівень російської Вищої ліги, особливо зараз, коли я сам грав у «вишці», чудово це розумів, бо це видно.

- Якщо порівнювати рівень російських Суперліги і Вищої ліги, то наскільки разючою є різниця?
- Дуже велика. В перших турах я взагалі не міг зрозуміти, що мені робити на майданчику, а у мене ж за плечами чималий досвід. У «вишці» люди грають зовсім нестандартно. Якщо у Суперлізі ти вивчаєш команду суперників і те як вони грають, знаєш сильні і слабкі сторони гравців, то у Вищій лізі це нереально зробити. Тут люди роблять такі речі, які важко передбачити і логічно пояснити. Наведу приклад. Граємо одну гру і переді мною стоїть захисник. Я роблю фінт і по ідеї захисник має відреагувати на нього, але він взагалі нічого не зробив, а просто дивився на мене як на дурника, мовляв можна було просто прокидувати м’яч у бік і спокійно бити по воротам. Точно так само грали перший матч сезону у Казані проти «Ядрану», який тільки–но вийшов у «вишку». Так там взагалі. Ми атакували, а я перебував у центрі майданчика і віддав передачу. До мене підійшов гравець, став і почав тупо на мене дивитися. На їхній половині майданчика йшла гра 3 на 3 і наші вже гол забивали, а він продовжував біля мене стояти. Такі речі непередбачувані. Звісно, що виконавська майстерність, підхід і підготовка до матчів значно відрізняються. Та і в Суперлізі арбітри більш досвідчені і професійні, як і в усіх найвищих дивізіонах. 

- У вас не виникала думка, що ваш рівень майстерності знизиться, якщо сезон провести у Вищій лізі?
- У мене, звісно, були такі думки, але мені не 18 років. До 30 я замислювався про те, де грати - у Вищій лізі чи Суперлізі. Тепер це не настільки важливо, бо для мене більш важлива моя сім’я. Зараз треба приймати такі рішення, які в першу чергу будуть на користь їй.  

- Часто на Батьківщину їздите?
- Якщо є можливість, то завжди раз на рік намагаюся приїхати. Влітку всією сім’єю у відпустку завжди приїжджаємо. 

- У вас мабуть довгий маршрут, на кшталт Дніпро-Житомир-Львів, чи ви тільки до батьків їздите?
- Минулого року ми приїхали в Київ, де з друзями поспілкувалися, потім поїхали у Дніпро і збиралися їхати у Львів до друзів, але не вийшло. Чекаємо, що вони до нас сюди у гості мають приїхати. Намагаємося спілкуватися з усіма друзями, батьками і близькими. Все ж таки це наша Батьківщина, ми тут народилися і тут відбулося моє становлення як футзаліста, та й є багато друзів-знайомих. Хотілося б, звісно, частіше бачитися, але на жаль, немає можливості. 

- За час своєї кар’єри вам вдалося попрацювати з багатьма метрами тренерського цеху. Хто з тренерів вам найбільше запам’ятався і найсильніше вплинув на ваше формування як гравця?
- Не зважаючи ні на що, я вдячний усім тренерам з якими працював, хоча вони були дуже різними і вважаю, що деякі з них в спортивному плані мені нічого хорошого не дали. Якщо говорити, скажімо так, в плані науки, то ці тренери дали мені багато, бо я подорослішав завдяки їхнім вчинкам.
Найбільше в плані людських стосунків і всього іншого мені запам’яталася робота з Геннадієм Анатолійовичем Лисенчуком. Ця людина для мене є прикладом з хорошої точки зору. Я його вважаю найсильнішим спортивним психологом з яким мені доводилося коли-небудь працювати. Попрацювавши з багатьма тренерами і маючи певний досвід, можу сказати, що у футзалі та і будь-якому спорті психологія – це десь 80% успіху. Зараз багато команд навчилося грати у футзал, як захищатися, так і атакувати, і, як правило, все вирішує психологія. От він у моєму розумінні найсильніший тренер з найкращою психологією з яким я коли-небудь працював.
Я от навіть тут треную команду і завжди молодим гравцям розповідаю один приклад, який мене вразив і закарбувався в пам’яті на все життя. Це відбіркові матчі на ЧС-2008. Ми грали в плей-оф з угорцями. Першу гру у Харкові виграли 3:1, а потім поїхали на виїзд. Там був зал з незручним покриттям «тарафлекс», а трибуни розташовувалися біля самого майданчика, і грали ми м’ячами SELECT, яких тоді не було в Україні. Дуже важко було грати. Десь за 5 хвилин до кінця матчу ми програвали 1:4, а я подивився на наших досвідчених гравців і побачив в їхніх очах нерозуміння того як грати далі. Пам’ятаю як Лисенчук взяв тайм-аут і нас всіх заспокоював та підтримував: «Хлопці, нічого страшного, не переживайте, заспокойтеся. Ми зараз будемо розігрувати 5 на 4 і заб’ємо гол, а потім ще один заб’ємо в порожні ворота. А після цього всі разом поїдемо на чемпіонат світу у колиску футзалу – Бразилію. Покупаємося, оглянемо цю чудову країну.» Він це казав під час хвилинної перерви і я ці слова на все життя запам’ятав. Ми вийшли і забили один гол у штучній більшості, а потім ще один, коли грали 4 проти 5-ти.  Коли ми зрозуміли, що потрапили на чемпіонат світу, то були дуже раді і задоволені. Потім зайшли в роздягальню і Геннадій Анатолійович нас всіх привітав. Він, як завжди, був у піджаку, а під ним була голуба сорочка. Він зняв піджак і ця сорочка у нього абсолютно уся була темно-синя від поту. Він її зняв, викрутив і під нею з’явилася величезна калюжа поту. Геннадій Анатолійович тоді був і президентом АМФУ, і головним тренером національної збірної, тож розумію яка на ньому лежала відповідальність і наскільки він переживав. Напевно він хвилювався ще більше ніж ми, але на обличчі це у нього зовсім на проявлялось. Він цю впевненість передав гравцям, а сам насправді дуже переживав. Таких історій пов’язаних з психологією було дуже багато. Тому Геннадій Анатолійович залишив вагомий слід у моєму житті.

«Зараз треную дві команди»

- То ви ще й тренером десь працюєте?
- На цей момент – так. Я треную одну команду, що виступає у Вищій лізі міського чемпіонату, і ще одну, яка грає на комерційних турнірах.

- Виходить, що ви граєте і ще встигаєте дві команди тренувати?
- Зараз уже міркую про те, щоб завершувати професіональну кар’єру гравця, і принаймні спробувати зайнятися тренерською діяльністю.

- Чи не зарано?
- Зараз не бачу сенсу для чогось грати у Суперлізі. Я десь два місяці обмірковував це. «Політех» запропонував мені контракт, щоб в наступному сезоні грати у Суперлізі. Також отримав пропозиції від «Норільського нікеля» і «Прогресу», але я не зовсім розумію для чого мені виступати в Суперлізі. Грати в Суперлізі, щоб тішити власне самолюбство і говорити «ось я граю у найвищому дивізіоні»? Причому весь час грати у командах, які борються за потрапляння у плей-оф… Мені уже практично 34 роки і я українець, тобто легіонер, а це два найважливіші фактори, які говорять не на мою користь. Через це російські топ-клуби мене не покличуть, а стрибати з клуба у клуб чи просто сидіти на місці я не бачу сенсу. Якщо раніше був певний спортивний сенс, бо я хотів навчитися багатьом речам у футзалі, то зараз вважаю, що ті варіанти, які у мене є, не дадуть мені підґрунтя для подальшого розвитку.

- Тобто у вас брак мотивації?
- В принципі, мотивацію можна собі знайти. Хтось каже «ти граєш у Суперлізі і на тебе ходять подивитися люди», зовсім інші гроші теж напевно мотивація. Для когось шматок хліба мотивація, а для когось поміняти Мерседес на Бентлі. У кожної людини своя мотивація. Все складно. «Політеху» відмовив, враховуючи те, яка там ведеться селекційна робота, і буду далі думати чи закінчувати кар’єру. 

- Свого часу ви хотіли відкрити у Житомирі дитячу футзальну школу. Чи актуальна зараз ця ідея?
- У мене в голові ця ідея завжди є, от тільки питання в тому чи комусь це потрібно. Коли ми з президентом «Контингенту» хотіли відкрити ДЮСШ, то оббили дуже багато порогів і зіштовхнулися з великою кількістю нерозуміння і байдужості до майбутнього дітей. Якщо колись видам книгу, то обов’язково напишу в ній ті фрази, які нам говорили люди, що займали певні посади в Міністерстві, керівництві міста і області. Для мене тоді стали шоком багато речей про які говорили. Довгий час ми намагалися втілити у життя цей задум. Я навіть був готовий пожертвувати власною кар’єрою і не поїхати в Росію, щоб залишитися там і відкрити школу. Зараз я ще маю надію, що це таки колись станеться, але виникає питання чи комусь це потрібно. Я дивлюся в якому протизаплідному стані перебуває спорт в Україні – не тільки футзал, а й футбол. У мене дуже багато друзів і знайомих, які теж займаються спортом, з якими я щодня зідзвонююся. Чесно кажучи, позитивних відгуків про український спорт чую від них все менше і менше. Враховуючи, що в ті часи це нікому не було треба, то думаю, що зараз тим паче. Насправді хотілося б, бо я вважаю, що якщо у тебе є якісь знання, можливість чомусь навчити, то цим треба поділитися з майбутнім поколінням.

- Зараз ситуація все ж покращується. У тому ж Житомирі тепер два зали є: реконструювали «Динамо» і зробили ФОК. 
- Я приїжджав минулим літом і спілкувався з людьми, тож знаю про що йде мова. Знову ж таки, «Динамо» зробили для чого? Там полагодили покриття і пофарбували роздягальні. Але треба розуміти, що зали в першу чергу варто робити для уболівальників. Толку, що вони поклали паркет, а глядачам нема де сісти. Для мене завжди було абсурдом, що маючи таку команду як «Контингент», яку у Житомирі практично всі впізнавали, у місті не було нормального залу. Я пам’ятаю матч коли ми вдома приймали «Шахтар» з бразильцями, то хвилин 15-20 не могли розпочати гру, оскільки арбітри просили уболівальників посунутися. Зали треба будувати для уболівальників, щоб вони ходили і дивилися, їм це подобалося, щоб було приємно відпочити і прийти не самим, а разом з дітьми.
Автор: Андрій Гулій
За матеріалами: futsalua.org
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: