Михайло Романов: "У Львові жили з сім’єю, як у Христа за пазухою"

14 серпня 07:29
Переглядів: 526
Романов
Михайло Романов – єдиний український футзаліст, який виступав за збірну світу, якщо не рахувати Костянтина Єременка. Навряд чи його кар’єра склалася відповідно до розміру його таланту, але, тим не менш, він встиг залишити по собі яскравий слід. Чого вартий його гол на 8-й секунді гри ЧЄ-2010 проти Азербайджану, який є одним з двох найшвидших за всю історію турнірів, але УЄФА в цій категорії чомусь вперто просуває гол «азербайджанця» Феліпе на ЧЄ-2012. Але про все по порядку.

Перша частина інтерв’ю присвячена українській сторінці кар’єри Михайла, який порадував своєю відвертістю і відкритістю. Він не ухилявся від незручних запитань і говорив тільки те, що дійсно має на думці.

Один з найкращих українських флангових гравців останнього десятиліття розповів про те, що його спортивна кар’єра ледь не закінчилася розпочавшись, про те, що він не збирався грати у футзал, про не здійснені переходи у «Шахтар», «ТВД» і ЦСКА, про важкі стосунки зі Станіславом Гончаренком, про те чому він підписує контракти лише на один рік і про те чому ще два роки після переїзду у Санкт-Петербург винаймав квартиру у Львові.

Ігрова кар’єра
2002            ДДАУ-Бересфорд (Дніпропетровськ) ЧУ 16/9 КУ 4/4
2003            Будівел (Дніпропетровськ) ЧУ 7/3
2003-2005    Дніпроспецсталь (Запоріжжя) ЧУ ? КУ 12/6
2003            фарм-клуб ЗДУ (Запоріжжя) ЧУ 2/3
2005-2007    Інтеркас (Київ) ЧУ ?/14 КУ 4/0
2007-2009    Контингент (Житомир) ЧУ ?/26 КУ 4/3
2009-2011    Енергія (Львів) ЧУ 58/29 КУ 9/9
2010            фарм-клуб Енергія-2 (Львів) ЧУ 2/2
2011-2017    Політех (Санкт-Петербург) ЧР 164/126 (з них в СЛ 139/86) КР 13/8

За національну збірну України забив 13 голів (2005-2012 рр.)

Трофеї і нагороди
Володар Кубка України: 2010/11
Володар Кубка ліги: 2004/05
Бронзовий призер турніру Ґран-прі: 2008 р.
Чемпіон світу серед студентів: 2004 р.
Срібний призер чемпіонату світу серед студентів: 2008 р.
Срібний призер турніру Санкт-Петербурзька осінь: 2003 р.
Бронзовий призер турніру Санкт-Петербурзька осінь: 2004 р.
Найкращий нападник Санкт-Петербурзької осені 2004 р.
Найкращий молодий гравець України: 2003/04  

«Моя перша премія – проїзний на трамвай і тролейбус»

- Михайле, як ви познайомилися з футзалом?
- Дуже спонтанно. Мені було років 16. Я грав на першість Дніпропетровська за команду «Спартак». Взимку, звісно, була пауза. Як зараз пам’ятаю на вулиці було багато снігу і хлопці запропонували пограти у залі. Ми приїхали у зал, а там якраз був тренер училища №11 Юрій Миколайович. Його прізвище, на жаль, мені досі не вдалося дізнатися. Він нам сказав, що не треба у залі грати «п’ятіркою», а краще мовляв візьміть «четвірку» SELECT, який спеціально призначений для футзалу, і з ним буде легше. Я взяв цей м’яч і спробував його, а він не стрибає. Ну я його і викинув, сказавши, що таким ніколи грати не буду. Але ніколи не кажи «ніколи». Саме таким чином я вперше познайомився з футзалом. 

- А до цього ви в якійсь ДЮСШ займалися ж футболом?
- Так, займався футболом в ДЮСШ-12, але останній випускний рік не дограв тому що лікарі сказали моїм батькам, що у мене є якісь проблеми зі спиною і краще не займатися спортом. Тому батьки мені заборонили продовжувати. Та я все одно хотів грати і зрозуміло, що все продовжувалося з друзями у дворі. Згодом знайомі мені запропонували грати на першість міста за «Спартак». Спонсором команди було трамвайно-тролейбусне депо і перша премію, яку я отримав - місячний проїзний на трамвай і тролейбус. Потім уже звичні премії давали. 

- Так а ці проблеми зі спиною вас переслідують впродовж кар’єри чи ні?
- Ситуація була наступна: мені начебто у грі завдали болючого удару по спині. Крім того, лікар сказав, що знає тренера, який мене тренує, і той професіонально займався футболом, а тепер мовляв сидить на ліках. У страху великі очі, тож виходить, що він певним чином залякав моїх батьків.

- Яким чином потрапили в дніпропетровський клуб «ДДАУ-Бересфорд»?
- Це моя перша професійна команда. ДДАУ розшифровується як Дніпропетровський державний аграрний університет, а «Бересфорд» – це фірма. Отже, це були два спонсори клубу. Той же тренер Юрій Миколайович, який мені колись підкинув футзальний м’яч, якось запропонував зіграти на турнірі за його училище, а мені на той час було десь 17 років. Цей турнір якраз проводила фірма «Бересфорд». На ньому грала молодь у віці 15-17 років. У фіналі ми зустрілися з командою організаторів турніру. Я їм за першу хвилину забив двічі, а взагалі у матчі забив три чи чотири м’ячі. Тренер основної команди цього клубу запросив мене до них, а вони виступали у Першій лізі України. Я туди здається у грудні потрапив. Півсезону відіграв за них у Першій лізі, а потім ще сезон у чемпіонаті області, де став найкращим бомбардиром. 
Ми посіли друге місце у групі Схід, а потім грали фінальну частину за вихід у Вищу лігу. Також у півфіналі Кубка України зійшлися з «Інтеркасом». Запам’ятав як ми їздили у Київ, адже там грали такі гравці, яких я тільки на фотографіях в газетах бачив. На виїзді ми їм дали бій, а вдома аж занадто крупно програли (2:6 на виїзді, 3:14 вдома – прим. авт.). Я це добре пам’ятаю, бо ми у Львові зіграли три гри фінальної пульки Першої ліги, а звідти поїхали в Київ. Ми їздили двома мікроавтобусами. Це був мій перший значний виїзд, адже ми об’їхали практично всю Україну. Це було у травні, а природа якраз розквітала і було надзвичайно гарно – ці спогади залишилися на все життя. 

- Після «ДДАУ-Бересфорд» у вашій кар’єрі з’явився «Будівел».
- Я там теж затримався ненадовго – десь на півсезону. Пам’ятаю як отримав червону картку у матчі проти ТВД. Коли тебе так вилучають, то це запам’ятовується. Ми програвали і судді, м’яко кажучи, допомагали суперникам. Наша команда почала грати 5 на 4 і сталася обрізка. Їхній гравець не пробив у порожні ворота, а добіг до них і став на лінії з ігровим снарядом. Він так по-знущальному став на м’яч, а я його наздоганяв і розігнався та зарядив з двох ніг. Мені дали червону картку, а він все-таки забив гол.

- У віці 20 років ви поїхали в Запоріжжя, де грали за «Дніпроспецсталь». Не було страху покидати власний дім, відчуття того, що можна не закріпитися у складі запорожців і все піде не так?
- Пропозиція переходу була озвучена ще у кінці травня, так що мені тоді було 19 років. Здається я поїхав грати на першість металургійних заводів у Запоріжжя, де виступав за новомосковський чи ще якийсь завод. Ми виграли цей турнір, а я став найкращим бомбардиром. Я у грі іноді занадто заводжуся, а там виступали старші за мене хлопці, які любили вдарити по ногам. Коли швидко бігаєш, то тобі весь час «прилітає» по ногам. Я так просто це не залишав і постійно з ними сперечався. Вони мені сказали «Після гри тобі хана. Ти звідси не поїдеш.» Наступну картину я запам’ятав на все життя. Після матчу ми сиділи у роздягальні і тут відчиняються двері: заходять двоє чоловіків – одному на вигляд років 27-м, а інший постарше і як типовий персонаж з 90-х років минулого століття - лисий і накачаний. Одразу подумав, що мене прийшли бити. Ох я тоді і перелякався (посміхається) А потім, як вони сказали «можна тебе на хвилинку», я злякався ще більше. Виявилося, що молодим був начальник і син президента ДСС Андрій Васильченко, а лисим і накачаним головний тренер команди Павло Олександрович Шалфєєв (посміхається). Після цього вони представилися і запитали чи не хочу я грати у їхньому клубі на що почули згоду. Приїхав на перегляд і після першого ж тренування зі мною підписали контракт. По-моєму мій перший контракт був на 4 роки. 
Я не переїжджав у Запоріжжя, а їздив на тренування з дому на попутках чи автобусах. На щастя, відстань між містами всього 87 кілометрів. Іноді залишався у Запоріжжі, коли у нас були ранні виїзди, на які я б не встиг приїхати з Дніпропетровська. Так що подібні проблеми у мене виникли пізніше, коли переїхав до Києва. 

- Якраз 2005 року ви перейшли в київський «Інтеркас». Як вас помітив Станіслав Гончаренко?
- Я знаю, що він мене помітив ще раніше. Перший сезон в ДСС для мене був дуже успішним, а «Інтеркас» був «моєю» командою. Ми з ними часто грали і в чемпіонаті, а потім ще й в плей-оф, бо ми посіли 2-ге місце, а вони 7-ме, і у Кубку. Виходило так, що майже у всіх наших протиборствах я забивав ключові голи. Тому ще після сезону 2003/04 Станіслав Олександрович мені подзвонив і пропонував перейти, але я ще не був готовий до переїзду в Київ. Багато спілкувався з хлопцями, які грали за збірну і працювали з ними, але вони мені не радили туди їхати. Тому я і не захотів переходити. Сказав, що маю діючий контракт і на цьому ми припинили розмову.

- Зазвичай перед гравцем у ті часи стояв вибір між киянами і донецьким «Шахтарем». У вас теж так було?
- Тренер «ДДАУ-Бересфорд» добре знав Олега Солодовника і ще коли я за них грав на область, він попросив його взяти мене на перегляд. Я приїхав в Донецьк у грудні. Тоді якраз була пауза у чемпіонаті і я тренувався з «гірниками» у складі яких тоді виступали Сергій Ситін, Олексій Попов та інші сильні виконавці. Досі пам’ятаю готель у якому я жив, а ще мені довелося потрапити на їхній передноворічний святковий стіл. Мене вразило розмаїття страв на тому застіллі – все було шикарно і незабутньо. Солодовник зі мною поспілкувався і сказав, що якщо вони в тому сезоні виграють чемпіонство, то будуть брати молодих гравців на перспективу і візьмуть мене в команду, а якщо програють - купуватимуть гравців «Інтеркасу». Той чемпіонат виграли кияни і «Шахтар» у них викупив Максима Павленка, Олега Мірошника і Максима Москалюка. Мене не запросили і я продовжив кар’єру у ДСС, а вже перед переходом в «Інтеркас» у мене був вибір між столичною командою і ТВД. Я хотів грати за «теведистів», але мені не залишили вибору. У нас відбулася зустріч з президентом львівської команди Мироном Кіндієм, котрий був зацікавлений у моєму трансфері, і навіть дав мені гроші на оформлення закордонного паспорту, щоб я міг з ними поїхати на збори. Проте президент ДСС сказав мені переходити в «Інтеркас», адже кияни дали за мене більше грошей, і я поїхав до них на збори.

- І в яку суму обійшовся цей трансфер?
- Наскільки мені відомо, «Інтеркас» заплатив за мій перехід 20 тисяч доларів, а ТВД пропонував 15 тисяч.

- Навряд чи ви жалкували про це рішення, адже перейшли у склад одного з грандів вітчизняного футзалу.
- Ну це як подивитися. Все одно я вважаю, що все, що дає Бог – все на краще. Напевно так і має бути, але з ігрової точки зору два сезони проведені в Києві для моєї кар’єри були не найкращими. 

- Ви маєте на увазі якісь проблеми побутового чи психологічного характеру?
- Маю на увазі роботу зі Станіславом Гончаренком - з його підходом до психології гравців і до всього іншого. У мене навіть виникали такі ситуації, що через нього я боявся грати у футзал і навіть на м’яч подивитися. Не хочу про нього казати нічого поганого, адже він тренер, який багато чого виграв. Впевнений, те, що він давав певним чином відобразилося на мені, а добре це чи погано… У кожного своє розуміння що добре, а що погано, тому я у будь-якому випадку радий, що мав у житті досвід роботи з Гончаренком.

«Поспілкувавшись з тренером ЦСКА зрозумів, що краще переходити в інший клуб»

- Чому після розформування «Інтеркасу» ви пішли у скромний житомирський «Контингент»? Невже не було кращих пропозицій?
- У мене з «Інтеркасом» був контракт 2+1, але я вже просто не хотів там залишатися. В принципі, якби клуб існував і надалі, міг ще один рік спокійно відіграти. Але в кінці сезону 2006/07 сказав, що не буду залишатися і пішов. Мені подзвонили з московського ЦСКА і запросили продовжити кар’єру у них. Приїхав туди і почув таке: «Завтра у нас збори в Кисловодську, поїдеш з командою, пройдеш збори, а потім приїде президент і підпишете контракт.» Поїхав на збори і провів там 10 днів чи щось близько цього. Після цього приїхав президент, а я поговорив з тренером, який мені сказав, що команда грає у більш командний футзал із зонним захистом і сповідує інші принципи, що мені буде важко грати, бо я більш індивідуальний гравець. «Зрозуміло, що з часом ти до цього звикнеш, але я не гарантую місця у складі і тобі буде все одно важко звикати. Перші 2-3 місяці навряд чи будеш грати, а ти ж гравець збірної і маєш бути на видноті, тож приймай рішення. Для тебе було б краще, щоб ти поїхав в інший клуб.» Поспілкувавшись з ним я зрозумів, що краще перейти в інший клуб.
Я повернувся в Україну за тиждень до старту чемпіонату і подзвонили з Житомира, куди й поїхав. Скажу чесно, це дуже радісна сторінка мого футзального життя і я надзвичайно задоволений, що певний час там жив і грав. Дуже вдячний президенту цього клубу Олександру Веніаміновичу Шнайдеру, бо в певний момент він став моїм другим батьком і багато зробив для мене і мого розвитку як футзаліста. Мені подобалися житомирські уболівальники і їхня підтримка, атмосфера, наша команда і весь колектив.

- Після двох вдалих сезонів у Житомирі ви перейшли в «Енергію». Що стало вирішальним фактором на користь переходу у цей клуб?
- Якраз почалася економічна криза 2008 року і у клубі почалися фінансові проблеми. Я поспілкувався з керівництвом «Контингенту» і мені повідомили, що клубу складно буде відіграти наступний сезон. «Енергія» цікавилася мною ще після першого сезону в Житомирі, але я дав слово президенту «Контингенту», що відіграю у них ще один рік. Після «Інтеркасу» я усі свої контракти підписую тільки на рік і потім продовжую. Навіть у «Політесі» у мене всі контракти були річні. Я міг спокійно залишити «Контингент», але пообіцяв, що залишуся. Мені дуже подобалося там грати, але треба було рости як гравцю і я перейшов в «Енергію». Втім, все одно не забував «Контингент». Вони приїхали до нас у Львів, де ми їх обіграли, і після цього за 2-3 тури до кінця чемпіонату у них загострилися фінансові проблеми. Коли перед «Контингентом» постало питання про зняття з чемпіонату, я поспілкувався з президентом житомирського клубу і фінансово допоміг їм поїхати на останній виїзний матч. Через півтора роки «зелено-білих» очолив Станіслав Гончаренко, але я під його керівництвом грав тільки півроку, бо не хотів з ним далі працювати і залишив клуб.

- За підсумками сезону 2009/10 в опитуванні, що проводилося серед журналістів, уболівальників і працівників клубу, вас визнали найкращим гравцем «Енергії». Наскільки приємно отримувати подібні нагороди, коли тебе визнають і професіонали, і уболівальники?
- Дуже приємно, бо я вважаю, що у на с в команді тоді були зібрані висококваліфіковані досвідчені гравці. Граючи з цими хлопцями я отримував велике задоволення від гри і спілкування з ними. У мене були чудові партнери, які допомагали забивати. Мені було надзвичайно приємно, коли після сезону відбувалося нагородження, і всі сиділи з сім’ями, а мені вручили таку нагороду. 

«У Львові жили з сім’єю, як у Христа за пазухою»

- 2010 року вам єдиному з українців вдалося зіграти за збірну світу. Хто був ініціатором вашого запрошення і як все відбувалося?
- Я відпочивав і приїхав у Дніпропетровськ до рідних. Якраз їхав в електричці до сестри, а мені зателефонували з АМФУ і повідомили, що на мене прийшов виклик у збірну світу, квитки вже оплачені і чи хочу я поїхати. Звісно ж, я погодився. Хіба могло бути по-іншому? Всі речі у мене були у Львові, а при собі нічого. Я прилетів у Київ, щоб звідти летіти у Лівію, і вже в столиці купив собі ігрове взуття. Квитки на літаки АМФУ мені перекинула на електронку. Летів через Рим рейсами Київ-Рим і Рим-Триполі. З Риму я летів разом з Міко Мартічем, який зараз тренує збірну Фінляндії і є засновником сайту Футзалпленет. В Триполі нас приязно зустріли представники місцевої Федерації футболу. 

- То ви так і не дізналися хто ініціював ваше запрошення?
- Коли ми були в Лівії, то нам пояснили, що місцева Федерація футболу разом з ФІФА організувала ці два виставкові матчі у рамках підготовки національної збірної до відбору на ЧС-2012. Муаммар Каддафі виділив їм мільйон доларів на підготовку і вони вирішили провести такий захід. Нам оплатили проїзд, проживання і за дві гри заплатили 600 чи 700 доларів. Також одягнули-взули і залишили все екіпірування. Після другої гри ми зайшли в готель і нам роздали гроші. Я назад теж летів через Рим, але вийшов певний казус з рейсом і треба було 6 годин чекати в аеропорту виліт до Києва. Тож я за ці гроші прямо в аеропорту купив собі iPhone, бо це все відбувалося якраз напередодні мого дня народження. Вирішив собі такий подарунок зробити. Там звісно все було здорово, адже Лівія на той час була красивою країною. Мені дуже сподобалося – це невимовно і незабутньо. Тим більше грати з такими гравцями під керівництвом таких тренерів – це величезний досвід. Слава Богу, що я туди поїхав.

- Форму з того матчу досі десь зберігаєте?
- Так, зберігаю. Правда одну футболку подарував президенту «Контингента» Олександру Шнайдеру, а на другій футболці розписалися усі, хто брав участь у тих матчах.

- Підтримуєте стосунки з кимось із тієї зіркової команди?
- Спілкуюся електронною поштою з воротарями португальської збірної Жоао Бенедіту і угорської збірної Золтаном Балашем. Коли ми виступали на ЧС-2012 в Таїланді, то вдалося наживо поспілкувався з Жоао Бенедіту, а після турніру ми обмінялися з ним футболками. На тому ж Мундіалі 2012 року у складі збірної Колумбії виступав Анхелотт Каро, який теж виступав за збірну світу, тож з ним теж вдалося поговорити. 

- Ви кажете, що не хотіли працювати зі Станіславом Гончаренком і тому залишили клуб. В чому ж причина цього рішення? Ви не вписувалися в схеми тренера чи щось інше? 
- Я люблю грати у футзал і розуміти, що мені потрібно робити на майданчику. У Гончаренка я ніколи не розумів що мені робити у грі, бо в основному все визначали гравці. Потім «Енергія» і «Тайм» об’єдналися, і коли у нас з’явився Валерій Легчанов, то багато чого він вибудовував у грі. Завдяки попередньому тренеру Миколі Сичу у нас були певні напрацювання і умови гри, ми дотримувалися зонного захисту. Гончаренко намагався це все перебудувати, але чогось свого не вніс і, в результаті, гра нашої четвірки змінилась. Потім він повернувся до того, щоб ми грали у свій футзал. Я просто вирішив, що не хочу далі з ним працювати. Хоча я спілкувався з керівництвом клубу після завершення сезону 2010/11, у якому ми стали срібними призерами, і вони хотіли, щоб  я залишився. Насправді ми з сім’єю теж хотіли б залишитися у Львові, тому що ми там жили, як у Христа за пазухою. Нам настільки подобалося там жити, що не хотілося звідти їхати. Скажу чесно, навіть коли ми поїхали зі Львова. то ще сподівалися, що туди повернемося. Ми знімали квартиру у місті Лева, де лежали наші речі, і переїхавши в Санкт-Петербург ще два роки продовжували її винаймати в надії, що повернемося. Але вийшло так, як вийшло, і у підсумку ми туди не повернулися. 
Автор: Андрій Гулій
За матеріалами: futsalua.org
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити