Микола ДУДАРЕНКО: «Я не зраджу дитячому футболу за будь-якої ситуації»

11 березня 23:21
Переглядів: 799
Default Image

Чимось невловимо схожий на безтурботного молодика, Микола Дударенко сидить на дивані в залі Львівського УФК. Іншого місця важко було знайти для зустрічі із дитячим тренером ФК «Львів». Адже на штучному полі карпатівської Академії, здається, безперервно відбуваються футбольні матчі різних рівнів та рангів. Ось і зараз змагаються команди за приз пам’яті Ернеста Юста. А поки перерва, я з увімкненим диктофоном, а навпроти мене сивочолий метр радо ділиться спогадами про свій футбольний шлях. Микола Іванович - один із керманичів львівського дитячого футболу шанований у спортивних та журналістських колах фахівець.
Сьогодні Дударенкові стукне 60, з чим і поздоровляємо Вас пане Миколо, хоча чесно кажучи: на свої роки ви не виглядаєте.

- Футбольна доля розпорядилася таким чином, що подарувала футбольному Львову двох особистостей: вас і вашого брата. У кожного був свій шлях продовження спортивної кар’єри, хоча й шли ви до визнання однією стезею…
- Що правда, то правда. Так уже сталося, що ми з братом постійно поруч. Можна сказати разом вчилися копати м’яч в рівненському «Колгоспнику» і фактично разом в львівському СКА завершували ігрову кар’єру. Навіть подалися у тренери. Проте старший (саме так називає Микола Володимира, - авт.) досяг більш успішних результатів. Він - чемпіон СРСР, а я лише бронзовий призер союзної першості. брат виступав у складі радянської збірної, а я обійшовся виступами за молодіжний склад УРСР. До речі, моїм партнером в атаці був не хто інший, як Олег Блохін.

- Виступи за армійські команди для вас стали зоряним часом?
- І знову з питанням в «десятку». Але мушу сказати, що першим моїм львівським клубом були львівські «карпати», куди мене запросив групу підготовки Борис Гончаров. Умови були хороші. Тільки тренуйся і грай у футбол. Проте, як я вже неодноразово переконався, ніщо так просто не приходить. Під час одного із зимових тренувань мене спіткала невдача. Я травмувався і повернувся до дому. Запрошував також Йожеф Беца до львівського СКА, але я залікувавши ногу, поїхав у гості до брата, який на той час виступав за московське ЦСКА. Слово за слово і я опинився на тренуванні армійців. Брат запропонував зіграти за дубль, я погодився. Виступав проти самого Юри Істоміна, який перебував у піці форми. Моя гра сподобалась тренеру Всеволоду Боброву, який після двосторонки накинувся на брата зі словами: «Ти чого від нас ховаєш талановитого футболіста» ? А Володька не знав що й відповісти. – «Та ось він перед вами. Дивіться і беріть, а то в львівське СКА заберуть. Йому саме час служити прийшов».
Бобров: «Нетреба нікуди їхати, нехай залишається у нас». Ось так, я опинився в ЦСКА.

- Чим вразила Москва?
- В першу чергу своїми масштабами. Проте мене більше цікавила сама команда і її тренувальний процес. Я дуже хотів заграти разом із братом в одній команді. Однак пробитися через таких грандів як Федотов чи Копейкін мені не вдалося. Та, що там мені. Узбек Берадор Абдураїмов теж не заграв. Отож обійшлося виступами за команди школи ЦСКА і дублерів. Але в Москві я часу не згаяв. Там я відчув себе футболістом.

- ЦСКА чимало запрошувало футболістів зі Львова, але не багато хто з них знайшов себе в Білокаменній. Яка, на вашу думку, причина?
- В сукупності цього питання не розібрати. Все на індивідуальному рівні. Однак Мар’ян Плахетко, Юрій Істомін, Володимир Капличний чи брат заграли. А щодо мене, то вважаю, що доля так розпорядилася і мені довелося повертатися у Львів.

- Два брати в одній команді. Тож очікуй курйози…
- Бувало. Перша така пригода трапилась в Москві. Виступаю за дубль і забиваю гол. А наступного дня грають основні склади. Диктор оголошує склад, вболівальники слухають і не вірять почутому, як це «Дудар» другий матч на полі?
Володя, очевидно мав більшу магічну силу. Наприклад, я забив гол, а записували на нього. Думаю, що жоден статистик не виведе кількості моїх і його голів за ті команди, в яких ми виходили на футбольне поле.
А тепер номер не для слабодухих. Повезли армійців на стрільбище, аби скласти якісь, нікому непотрібні, нормативи. Стріляли, хто як вмів. Врешті черга прийшла до Володі Астаповського. А те, що більшість воротарів диваки пересвідчилось начальство ЦСКА. Отож, Володя, замість скерувати пістолет на стенд, почав цілитись в бік начальства. Переполох не переполох, але комусь не тільки нерви здали… Казали, що після цього випадку це-ес-ковців більше на стрільбище не возили. Футболістів і хокеїстів тримали на базі.

- Ви брати, допомагали один одному з результативними передачами?
- І тут не все просто. Від нападника важко очікувати пас. Авось м’яч залетить у ворота і тоді на твою адресу лаври переможця. На старості років, коли виступали у півзахисті, тоді вже працювали на тих хто перебував у кращій ігровій ситуації.

- За роки ваших виступів за СКА (Львів) двічі посідав третє місце. До першого так і не діставшись…
- 1979 рік був за «Карпатами». Команда Секеча була на голову вищою за суперників. Відповідно, карпатівці дещо «забрали» нам вболівальників. Однак ми продовжували грати у свою гру. Інакше кажучи, лідирували з перемінним успіхом, але до заповітного «золота» не дісталися. Принагідно скажу, що на СКА завжди приходив наш симпатик, який стежив за грою і тим, що діється навколо команди.
Олімпійський, 1980 рік можна вважати експериментальним. Всі спортивні арени підпорядковувались Олімпіаді, хоча й не були задіяні олімпійцями. До того ж, окремі стадіони через погодні умови не були готові до проведення весною футбольних матчів. Тож наших суперників скеровували до Львова, а наприкінці сезону, коли нам була потрібна вболівальницька підтримка, ми вісім ігор змушені проводити на виїзді. До Львова з 16 очок привезли тільки половину. Календар першості, на мою думку, був укладений непродумано. А ще це був рік тренерського дебюту брата і Володимира Капличного у СКА. Першу половину сезону ми лідирували, але на фініші розгубили свій здобуток. З приємністю згадую ті часи. Ми, ветерани - Мирон Лялек, Вільгельм Телінгер і я давали молоді хороші приклади, а Сергій Шмундяк з Іваном Гамалієм забивали красиві голи. Однак попри це команді бракувало зіграності.

- За чутками львів’ян …не пускали з гори. Що скажете з цього приводу?
- Все потроху накопичувалось, але що зараз про це говорити. Результати команди засвідчують її місце в турнірній таблиці. Але були й кричущі випадки. Наприклад 1975 рік, коли я виступав у передислокованій зі Львова команді СК «Луцьк». Ми потрапили до півфіналу, який проводили в Махачкалі. Так, ось там нам відверто дали зрозуміти, хто за чим і по скільки. У футболі гроші завжди відігравали далеко не останню роль навіть при розподіленні місць у турнірній таблиці.

- Дисципліна в армійській команді, мабуть, на порядок вища, як в інших…
- Відповім коротко. Ми тренуючись і граючи у футбол – служили. Однак диваків вистачало на всіх рівнях. На жаль, їх і надалі у футболі достатньо.

- Наприкінці 90-х армійський футбол, здається спочив у Бозі. Невже нікого з чиновників це питання не турбувало?
- Виявляється, дійсністю, що серед військових чиновників ПрикВо не знайшлося людей на кшталт генералів Абашина чи Белікова, які були б зацікавлені в утримуванні команди з властивою їй традицією та хорошою історію. Був час, що в Радянському Союзі з львівським СКА рахувалися найгрізніші суперники. На мою думку, у цьому питанні перемогла загальна байдужість громадськості. Зникла команда, пропала школа, яка дала нашому футболу багато особистостей. Варто згадати Володю Колодія, Романа Журавського, Едварда Козинкевича, Степана Юрчишина та Володимира Єзерського. Стадіон, який бувало тріщав по швах, тепер більше подібний на хворого пацієнта, як і вся армійська спортивна споруда. А чим зараз можемо тішитися. Радше спогадами про минуле, аніж думками про майбутнє.
Непродуманий переїзд команди в Дрогобич фактично похоронив львівський армійський футбол. Тепер його навіть в Києві немає.

- По завершенні ігрової кар’єри ви себе з кращого боку проявили в дитячому футболі…
- І не тільки. Ми з братом успішно вивели жіночу команду «Львів’янка» до вищої союзної ліги. Був робочий епізод у міні-футбольній команді, але робота з малюками мені справляє більше задоволення. Мабуть, такий уже в мене характер. Та я вдячний долі за те, що маю змогу вчити своїх підопічних ставати людьми і допомагаю їм дістатися футбольного Олімпу.

- Який рік вихованців ви б не тренували, ваше команда неодмінно ходила в призерах. Що на це складалося?
- (Cміючись) Успішна, плідна і повсякденна робота з малюками. Діти завжди діти. Вони навіть більше вимагають, аніж дорослі. Тож доводиться кожному поспішити з порадою, а трапляється і з допомогою. За свої труди хлопчики віддячують мені командними результатами. А вони, результати, є і будуть доти поки битиметься моє футбольне серце.

- Вихованці не забувають свого тренера?
- Як показує час – НІ! Часто телефонують, розпитують про життя-буття. Тринадцять років присвятив карпатівській школі, тепер четвертий рік віддаюся роботі в ФК «Львів». Як показало життя карпатівський 1986 рік був одним із кращих в Україні, та й тепер є хороші таланти і дай їм Боже вирости великими спортсменами.

- Хто справив вам найбільшу приємність?
- Усі, але, мабуть, виділю братів Баранців. Я завжди ними милуюся і дивуюся звідкіля вони такі енергійні та заповзяті. На мою думку, вони поспішили з переходом в «Карпати». Адже їх туди Кононов не кликав. Їм необхідна була тренерська довіра, а вони цього не відчули. Пам’ятаю, як їхня мама привела мені їх в школу.
Не реалізував себе у футболі ще й Богдан Шуст – хлопець працьовитий, але йому в окремих епізодах не щастило. Було багато вихованців. Я все хороше пам’ятаю і вдячний тим людям з якими працював і зараз труджуся в ФК «Львів», особливо президенту клубу Юрію Кіндзерському. От би умови покращити, тоді й працювалося б легше і приємніше.
Та у свої шістдесят, я не зраджу дитячому футболу за будь-якої ситуації. Вірю в те, що виховаю ще не одну плеяду хороших футболістів. Головне, аби здоров’я не підводило.

- Дякую і зичу вам міцного здоров’я, а ваші мрії нехай збуваються!

Наша довідка.
Дударенко Микола Іванович. Народився 11 березня 1951 р. в селі Золотіїв (Рівненська обл.). Зріст 168 см; вага 65 кг. Нападник. Перший тренер – Леонід Молчановський. Виступав за команди: «Колгоспник» (Рівне) 1968 р., ЦСКА (Москва) 1969/71 рр., «Ністру» (Кишинів) 1972/73 рр., (32/0), «Авангард» (Рівне) 1974 р., СК «Луцьк» 1975/76 рр. (~57/7), СКА (Львів) 1977/80 рр. (116/16), «Торпедо» (Луцьк) 1980/81 рр. (~53/7), «Сільмаш» (Ковель) 1983 р. Тренував дитячі команди ДЮСШ «Карпати» (Львів), головний тренер у міні-футбольних командах ТВД (Львів), «Локомотив-Лангал» (Львів), «Інвар-старт» (Львів). Зараз працює в ФК «Львів».

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: