Мирон Маркевич: "У Львові, на жаль, було тільки два хороші роки"

17 травня 07:45
Переглядів: 764
маркевич

НИНІШНІ ФУТБОЛІСТИ ЗАПОРІЗЬКОГО МЕТАЛУРГА – НЕ ТЕ, ЩО БІГАТИ, ВОНИ ХОДИТИ НЕ МОЖУТЬ ПО ПОЛЮ! ФУТБОЛІСТІВ ТАКОГО РІВНЯ МОЖНА ЗНАЙТИ У НАС В КОМАНДАХ, ЯКІ ГРАЮТЬ НА ОБЛАСТЬ

- Мироне Богдановичу, знаю, що в певних колах повсякчас була і залишається обговорюваною тема про ваш тандем із Євгеном Красніковим. Всі досягнення сучасного Металіста – це результат спільної роботи зі спортивним директором у однаковій мірі, чи коли говорять про успіх Металіста, перший, кого потрібно згадати – це Олександр Ярославський? 

- Усе залежить від порозуміння між головним тренером, спортивним директором і президентом. Ось ці три чоловіки є фундаментом клубу. Якщо їхні думки і погляди співпадають, то їхня команда претендуватиме на успіх. Якщо хтось один із трьох випадає з цієї ланки – команди не буде.

- Отож, коли прийшов Сергій Курченко, він і став тією ланкою, що випала?

- Так. Я не хочу нічого поганого про нього говорити. Просто він – нефутбольна людина, от і все.

- Неодноразово чув думку, що Металіст своїм успіхом повинен передусім завдячувати саме Євгену Краснікову, і що саме без нього успіху Металіст не досяг би.

- Я повторюсь: вважаю, повинна бути спільна робота трьох ланок. Вийшло ж як: Красніков уже був у Металісті, Ярославський уже практично фінансував його, а потім запросили мене, і, вважаю, не помилилися з цим рішенням. От ця трійка і створювала Металіст. А хто більше зробив для клубу чи менше, я розподіляти не збираюся, тому що обов’язки й робота кожного була чітко розподілена, і кожен знав, що йому робити. Ясна річ, що моє слово, як головного тренера, було останнім, тому що я за результати відповідав, визначав склад, керував грою, тренувальним процесом, а це – основа. Але ми все вирішували колегіально й дослухалися один до одного. Так, як допомагали мені Красніков і Ярославський, – то було вперше у моїй кар’єрі. Якби я раніше зустрів цих людей, то напевно встиг би зробити й досягти набагато більше.

- Загалом, це питання – про співставність фінансових вливань Ярославського для відродження Металіста і спортивних досягнень, які витискались вами з Красніковим у певних фінансових та інфраструктурних умовах. До Харкова ви працювали в кількох вищолігових клубах, тож вам є з чим порівнювати: у Запоріжжі, Кривому Розі, Львові ви витрати власників клубів у повній мірі реалізовували у контексті результатів команд?

- У Львові, на жаль, було тільки два роки хороших, коли губернатором був Гладій, Кирпа (на жаль, покійний) – спонсором, а президентом – Семків. Там перед нами стояло завдання посісти третє місце, адже перші два на той час, по суті, взагалі не розігрувалися. І тих фінансів, які мені дали (а я міг запросити справді сильних футболістів), вистачило, аби реалізувати їх і досягти мети. Окрім цих двох років, решта часу, яку я провів у Карпатах, – то були більше якісь пересуди, чвари і так далі, аніж планомірна робота. А ось у ці два роки були так само люди, які мені допомагали, а не заважали. У Запоріжжі переді мною стояло завдання бути у шістці, і ми шосте місце, власне, й посіли. Зважаючи на тогочасне фінансування, ми так само, маючи хороших гравців, витиснули із нього те, що потрібно було. Хоча якби поставили нам серйозніше завдання, і підкріпили його фінансуванням, ми б вирішили і його. А у Кривому Розі треба було просто врятувати команду від вильоту, тому я працював там лише перше коло, плюс два матчі другого.

- В якому клубі, де ви працювали, був мінімальний бюджет?

- Мабуть, у Волині. Але там також не ставили якихось захмарних завдань. Я тоді ще був молодий і лише починав тренерський шлях, тому мені було не до фінансування – треба було просто набивати руку. Тому про гроші я не думав, прагнув лише набратися досвіду.

- Припустімо, зараз в Україні один із клубів-аутсайдерів ПЛ прагнув би створити на своїй базі ФК із найвищими амбіціями, і вас власники клубу попросили б скласти такий собі план дій на кілька років, за підсумком яких клуб мав би боротися за зону єврокубків. Як покроково ви б розписали концепцію розвитку клубу, адже такий шлях ви пройшли з Металістом?

- Клуб – це обов’язково комплекс речей. Перше, з чого треба почати, це, безсумнівно, дитяча школа, умови для дітей. Далі – створення бази, де б розміщувалася команда. А далі, звичайно, футболісти. Потрібно підібрати виконавців, при тому оцінивши, чи здатні вони через певний проміжок часу вирішувати поставлені завдання. Наприклад, я працював у Запоріжжі, і приклад Металурга є доволі показовим. У клуба є хороша база. Є дуже непогана футбольна школа з необхідною кількістю полів, у тому числі – штучних. Є хороший сучасний стадіон. Але, на жаль, немає команди. Здавалося б, усе є для того, аби ця команда була, але виконавців немає. По суті, випала тільки одна з ланок, але при цьому настав багатолітній крах. Я скажу так: у Запоріжжі більш, ніж на 60 відсотків усе готове для створення клуба рівня єврокубків. Але треба, мабуть, знайти хороших, розумних спонсорів, які залучатимуть якісних футболістів, а не тих, які є зараз. Ось ці, нинішні футболісти Металурга – не те, що бігати, вони ходити не можуть по полю! Бозна, звідки їх понавозили. Футболістів такого рівня можна знайти у нас в командах, які грають на область.

- Чи існує конкретна сума, якої достатньо для утримання клубу щорічно для підйому команди до зони ЛЧ в Україні? Скажімо, "Дайте мені 100 мільйонів доларів, і я виведу команду в Лігу чемпіонів за три роки".

- Ні. Усе залежить від початкового плацдарму роботи. Якщо припустити, що у клуба вже є інфраструктура, то можна говорити про футболістів. Якщо у тебе вже є п’ять-шість гравців високого рівня, то решту треба поступово докупляти. Буває, що немає такого жодного, і ти починаєш з нуля, а процес розтягується на кілька років лише на формування повноцінного складу. Загалом, конкретну суму назвати нереально.

- Перші сезони бюджет Металіста був мінімальний, далі – коли команда вже була стабільно третьою і постійним учасником Ліги Європи – близько 25 мільйонів доларів, і лише з часом фінансова потужність клубу дійшла до рівня, коли Металіст теоретично нібито міг собі дозволити робити трансфери вартістю 15-20 мільйонів. Чому ви не переорієнтувалися на подібні придбання?

- Такі суми ми ніколи не витрачали й дозволити собі цього насправді не могли.

- А якщо купувати не трьох гравців по сім мільйонів, а одного – за двадцять, але зі світовим іменем?

- Це не вихід із положення. Треба орієнтуватися на молодих амбіційних гравців, які не коштують поки таких захмарних грошей і у яких є прагнення працювати й розвиватися. Саме так ми робили в Металісті. Найчастіше ми купували футболістів, які сиділи у своїх клубах на лавці, або були, грубо кажучи, на відрахуванні. Скажімо, Тайсон: у Бразилії з ним просто не могли дати ради, і так ми змогли його запросити. І, відверто кажучи, теж дуже намучилися з ним. Але терпіли, і зрештою він дав такий поштовх, що в кінцевому результаті клуб непогано нажився на його продажі. Ось такий повинен бути підхід. А брати зірок, яким уже по 28-30 років… Вони ж просто приїжджають, забирають гроші та їдуть. Кому таке потрібно?

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити