Мирослав СТУПАР: "Після розпаду СРСР ми втратили не тільки футбольні кадри, а й суддівські"

16 вересня 17:23
Переглядів: 248
Default Image

Нещодавно Мирослав Ступар - єдиний український арбітр, який працював на чемпіонаті світу з футболу, - відзначив свій 70-річний ювілей.

За його плечима блискуча суддівська кар'єра, а перед тим - вдалі виступи у ролі голкіпера в івано-франківському «Спартаку», в якому Мирослав Ступар також встиг попрацювати тренером. Додайте до цього майже сорок років роботи на педагогічній ниві - перед вами справжній фанат футбольної справи, що присвятив їй мало не все життя. Сьогодні у розмові з журналістом «ГК» Мирослав Іванович розповідає про події минулого та сьогодення.

- Мирославе Івановичу, чи не з юних років Ви пов'язані з футболом: спочатку були воротарем, згодом - тренером, а найбільшого успіху досягли як арбітр. Чи гадали Ви у далекому минулому, що саме футбол стане справою Вашого життя?

Відверто кажучи, я, як і кожен молодий чоловік, який займався спортом, сподівався досягти певних результатів. Втім, про майбутнє більшість із них задумується лише тоді, коли завершує спортивну кар'єру. Маю достатньо прикладів своїх колег, які завершували активні виступи і той момент ставав для них певним роковим часом, бо вони виявлялися нікому не потрібні. На відміну від них, я, ще виступаючи у футболі, вже мав вищу освіту - львівський інститут фізичної культури, та й твердо був переконаний - це мій фах. Як виявилося, саме футбол став справою усього мого життя.
- Як склалася кар'єра після завершення активних виступів у футболі?

Коли «зав'язав» із футболом, ні про яке суддівство навіть не думав. Ще у ті часи, коли «стояв у рамці», зачепився за Педінститут, робота в якому принесла багато морального задоволення. Паралельно я тренував один рік воротарів у ДСЮШ «Спартак». Але ця робота, яка тоді була новинкою, виглядала не дуже перспективною, адже ми працювали у відриві від команди. Разом із тим, до мене надходили пропозиції продовжити воротарську кар'єру, втім, я відчував, що це вже пройдений етап. Натомість у 1969 році голова обласної федерації футболу Віталій Токарєв запропонував мені зайнятися суддівством. Я вирішив спробувати. Спочатку було досить складно. Уявіть собі: іде матч юнацьких команд, порушення правил, даю свисток, а як показати: вільний удар чи штрафний - не знаю (посміхається). Давалася взнаки відсутність практики. Цю відсутність я компенсував вивченням теоретичного матеріалу, а паралельно - спостерігав за арбітражем іменитих колег.

- Чи допомогло те, що Ви пішли у суддівство, маючи за плечима хороший досвід гравця? Це давало певну перевагу?

У ті часи і справді була така тенденція, що у суддівство повинні були йти колишні футболісти. Саме тому мене у 1972 році підтримали у Києві, викликали на збори арбітрів, де я справив хороше враження. Пригадую, як Михайло Циповецький (голова колегії республіканських суддів) вирішив мене перевірити у дії, додавши: «Давай посуди поперек поля арбітрів, які зіграють між собою». Для мене це не стало проблемою, тож я добре зарекомендував себе. Чи не одразу прийшло призначення на матчі Другої ліги...
- Але, щойно розпочавши суддівську кар'єру, Ви несподівано обрали тренерську роботу. Чому?

Але у той час наш «Спартак» виборов місце у Першій всесоюзній лізі, і старший тренер команди Віктор Лукашенко запропонував мені стати його помічником. Зрозуміло, що мені було дуже цікаво пропрацювати у команді майстрів, що мала дебютувати на такому високому рівні. Отже, я прийняв пропозицію і не шкодую - той ігровий сезон дав мені дуже багато. Я не тільки очолював дублюючий склад «Спартака», але мав ще й комплектувати його місцевими футболістами. До того ж, мені вдалося відвідати місячний тренерський семінар у Москві (замість Лукашенка) за участю наставників всесоюзних ліг. Водночас я зрозумів, що робота тренера - надзвичайно складна. Тому і вирішив повернутися до суддівства.

- Відомо, що важливу роль у Вашому поверненні до суддівства зіграв авторитетний арбітр ФІФА Валентин Ліпатов. Чим саме він допоміг?

Валенин Ліпатов був тоді головою колегії суддів СРСР і вважався каліграфічним арбітром, тобто працював практично без помилок. У 1974 році він обслуговував матч в Івано-Франківську, після якого колеги, між іншим, запитали у нього, як для мене одержати призначення на поєдинки всесоюзної арени (в Києві його довго не затверджували). Він відповів: «Напишіть мені свою характеристику і пришліть у Москву». Я набрав з півсторінки і відіслав, але сприйняв його слова як «відчіпні». Та в грудні мені прийшла телеграма, в якій йшлося про виклик на суддівські збори у Сочі (посміхається). Відверто, я був надзвичайно здивований. Одразу ж почав готуватися до цього, адже це були всесоюзні збори, куди потрапити було надзвичайно престижно. Дякувати Богу, там познайомився з добрими людьми, професіоналами, тож вони мені і дали правильне спрямування.
- Арбітром всесоюзної категорії Ви стали у віці 36 років. Наскільки було важко здобути це звання в той час?

Тоді була конкретика присвоєння категорії, тобто потрібно було набрати 30 балів, з яких 3 бали здобувалися за один матч Вищої ліги і 1 бал - Першої ліги. Я досяг цього показника буквально за один ігровий сезон - 1975 року, відсудивши у ньому 10 матчів вищолігової першості. Можливо, так сталося тому, що на зборах у Сочі зібрався контингент, в якого я зміг багато навчитися. До того ж, мене помітило керівництво управління футболу СРСР, яке відвідало гру «Динамо» (Київ) - «Чорноморець», де мені вдалося безпомилково відпрацювати.

- Чи можете пригадати свій перший матч у рамках Вищої ліги СРСР? Здається, там стався конфуз...

Завжди, коли одержуєш перший матч, тебе поглинає цілком природне передстартове хвилювання. Але я був готовий до цього. Гра була досить принципова - між «Динамо» (Мінськ) та «Крильямі Совєтов». На лінії мені допомагали досвідчені лайнсмени - Руднєв і Беляєв. Матч завершився нульовою нічиєю. Але в одному з епізодів гри під час подачі до штрафної я підтримав рішення свого асистента, арбітра ФІФА Руднєва, не зауваживши, що м'яч ішов від захисника. Так, у той момент я не «прочитав» гру, адже вірив, що мені асистує досвідчена людина. Зрозуміло, що після цього випадку далі я працював за принципом «довіряй, але перевіряй». А за час моєї суддівської кар'єри й справді складалися різні ситуації. Але арбітр повинен у будь-якій з них відчувати футбол, діяти виважено і формально, розуміючи також і психологію гравців.
- Як відомо, раніше культура поведінки гравців на полі була значно вищою, ніж зараз. Як гадаєте, чому сьогодні така негативна тенденція?

Справа у тому, що сучасний футбол - це не просто гра. Це фінансові потоки, які інколи не можуть знайти собі вихід. Саме тому президенти клубів, які хочуть бачити якісний продукт, дозволяють собі після матчів обливати брудом арбітрів. Сьогоднішні реалії такі, що судді не повинні заважати грі, а навпаки - повинні сприяти їй, тобто давати змогу виконавцям більше боротися.
- Повернемося до Вашої суддівської кар'єри. Ви були одним з найперспективніших арбітрів на всесоюзному рівні, й у 1981 році Вам присвоїли звання арбітра ФІФА. Наскільки це було важливим для Вас?

Що й казати, якщо звання арбітра ФІФА мало статус довічного, давалося красиве посвідчення і шеврон! Але на це звання треба було добряче попрацювати: протягом кількох років бути серед найкращих арбітрів СРСР, судити міжнародні поєдинки. Дякувати Богу, мені у цьому плані було дещо простіше, адже я за свою кар'єру пройшов усі сходинки суддівської підготовки, тому з моїм виходом на такий високий рівень питань стосовно кваліфікації відверто не виникало.
- Ви відсудили багато міжнародних та континентальних матчів різного рангу. Де було важче працювати - в Європі чи СРСР?

Не можна сказати, що чимось відрізняється наш футбол від європейського. Просто у кожної футбольної країни є певні особливості. Маю на увазі особливості культури, наприклад, Східної чи Західної Європи. Там, до слова, рішення арбітра практично не підлягають обструкції з боку гравців, адже вони добре знають про покарання за це. Ті іноземні гравці, які приїздять грати в Україну, бачать специфіку ставлення до арбітрів, мовляв, тут можна з ними сперечатися, виявляти емоції і тому подібне.
- Ви майже 30 років залишаєтесь єдиним українським арбітром, якому випала честь судити світову першість. Як гадаєте, чи зможе хтось із вітчизняних суддів у найближчому майбутньому бодай повторити Ваше досягнення?

Це питання, швидше, риторичне. Після розпаду СРСР ми втратили не тільки футбольні кадри, а й суддівські. Виявилося, що в Україні мало суддів, які працювали на поєдинках Вищої ліги чемпіонату Союзу. Почалося формування нової генерації арбітрів. Звідки вони могли прийти? З колишньої Другої ліги чемпіонату СРСР. І обслуговували вони зустрічі штучно створеної Вищої ліги чемпіонату України - турніру з низьким ігровим рівнем. Він не дає можливості зростати. Це одна з причин. Інша - дефіцит індивідуальностей.
- Ви закінчили блискучу кар'єру арбітра свідомо чи «за віком»?

Закінчив її через віковий ценз - 50 років. Якраз у 1991 році мені виповнився піввіковий ювілей (посміхається). Звісно ж, після того були пропозиції посудити, скажімо, на область. Але я твердо вирішив, що відсудив свій рівень, тому опускатися нижче ні за яких обставин не став. Натомість вирішив навчати молодих арбітрів, а також - взявся до інспектування матчів. Щоправда, не одразу, адже існувало таке золоте правило «трьох років», згідно з яким арбітр після завершення кар'єри мав три роки відпочинку перед інспектуванням. На цій посаді я працюю і до сьогодні. Очевидно, до кінця цього року. Натомість роботу в Прикарпатському університеті, до якої долучився у далекому 72-му, полишати не планую.

До теми...
Цікаві факти про Мирослава Ступара

У 1969 році у складі івано-франківського «Спартака» став чемпіоном України серед команд класу «Б», за що йому було присвоєно звання КМС. Виступав на позиції воротаря.

Суддівством почав займатися з 1970 року. Арбітр всесоюзної (1978) та міжнародної (1981) категорій.

У Вищій лізі СРСР відсудив 156 матчів, 21 гру на Кубок, 53 міжнародних матчі, 4 фінали Кубка СРСР і VІІІ Спартакіаду народів СРСР.

Провів 53 міжнародних матчі (в т.ч. збірні та єврокубки), судив футбольні матчі ХХІІ Олімпійських ігор 1980 р. у Москві.

Єдиний український арбітр, який працював на фінальних частинах чемпіонату світу з футболу (Іспанія-1982).

Нагороджений пам'ятною золотою медаллю за суддівство у більше ста матчах чемпіонатів СРСР. У 1979-1989 роках 7 разів входив до числа найкращих суддів сезону.

Завершив кар'єру арбітра у 1991 році, після чого перейшов на інспекторську роботу, яку виконує понині.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: