Мирослав Ступар: "Завершивши кар’єру, не міг відвідувати стадіон впродовж трьох місяців"

21 січня 09:38
Переглядів: 471
stupar

Вільно чи не вільно, але кожен сягає слави своїм шляхом. Приміром, земляк нашого нинішнього героя, легкоатлет Роман Вірастюк отримав всесвітню відомість і контракт з японською фірмою «Сейко» після того, як на Олімпіаді-1996 в Атланті не вклався у відведений для підготови при виконанні спроби у штовханні ядра час. Оскільки спроба була останньою, емоційний українець втратив нагоду втрутитися в боротьбу за медалі. Звісно, в той момент то був розпач.

Арбітр Мирослав Ступар після матчу Франція – Кувейт на чемпіонаті світу-1982 відчував, мабуть, щось схоже. В неоднозначній ситуації, яка не була прописана в правилах гри (свисток нерадивого глядача з трибуни під час атаки французів, забитого ними м’яча і протесту кувейтців), він прийняв вольове рішення, через яке виникла пауза в грі. То за умови, що згідно нинішніх правил рішення Мирослава Івановича виглядає абсолютно виправданим. Так чи інакше, той епізод згадують досі. В різних інтерпритаціях. Та не тільки завдяки тому моменту прізвище Ступар на слуху й понині.

Зрештою, Мирослав Іванович, котрий впродовж усього 2013-го в ролі експерта аналізував суперечливі рішення рефері в рубриці «Свисток по-українськи», має що розповісти й без згадки про той інцидент у Вальядоліді. Окрім арбітражу на найвищому рівні, пан Ступар проявив себе, як добротний воротар, якого свого часу запрошували до лав команди київського «Динамо». Власне, з гравецької кар’єри, з розмов про футбол 50-60-х ми й розпочали розлогу бесіду.

- Мирославе Івановичу, спортом ви почали займатися ще в школі, як і більшість дітей. З якою метою?

- Ніякої мети собі не ставив, це була внутрішня потреба, поклик. У той час ми не мали змоги отримувати інформації про найкращих у світі спортсменів, їхнє вміння та заробітки. Відповідно не виникало прагнення бути на когось схожим. Нині діти, купуючи футболки Мессі, Шевченка чи Роналду, підсвідомо намагаються повторити шлях цих видатних футболістів. Крихти інформації про радянських атлетів черпали з газет. Але не для того, щоб їх копіювати. Займаючись спортом, ми просто вели активний спосіб життя. Нам було байдуже, чим займатися. Влітку то був баскетбол, волейбол, футбол, навіть городки. Взимку каталися на лижах, ковзанах, грали в хокей. Через це пройшла більшість, яка в той час себе гартувала, незалежно від того буде хтось в спорті чи ні. Така різнобічність сприяла здоров’ю і давала нагоду бути задіяним не лише в одному виді спорту. Згадайте відомих спортсменів Боброва, Яшина, Маслова, які влітку грали у футбол, а взимку – в хокей.


То був мікст, який дозволяв розвиватися всесторонньо. Всіми цими речами була насичена шкільна програма і виконувалася вона не так, як сьогодні. Приміром, уроки гімнастики проходили не для галочки. Після них я володів базовим набором комбінацій на різних гімнастичних приладах. Те саме стосувалося й легкої атлетики. Ми вчилися одночасно стрибати, бігати і метати. Фактично, в дитинстві не було виду спорту, який би я не пройшов. Навіть пізніше, коли вже виступав за київське і хмельницьке «Динамо», отримав базову майстерність з самбо.

- Першим професійним захопленням, якщо так можна говорити про ті часи, для вас став баскетбол…

-…і гандбол, і не тільки 7 на 7, а й 11 на 11, на футбольному полі. Цей вид в той час був популярний. Лише у дев’ятому класі мій тренер з футболу Денис Зембіцький зумів довести, що у футболі я зможу проявити себе найкраще. Але навіть після цього одночасно виступав на Спартакіаді школярів України за збірні Станіславської області з баскетболу і футболу. Там, будучи воротарем, проявив себе непогано, адже відразу отримав запрошення до складу збірної України серед школярів. Не дивуйтеся. Ми ж безприв’язними тоді були. Батьки весь день на роботі, а діти зранку до вечора бігали на стадіоні, купалися в ріці. З таким способом життя бодай якісь спортивні таланти проявитися мали.

Мабуть, я був приречений, щоб грати у футбол. З району Гірка, де жив, пішли майже усі відомі футболісти тодішнього Станіславова. Все тому, що місцевий стадіон «Локомотив» зранку до вечора був забитий дітьми. Ті, що починали грати у футбол, бігали між деревами, грали в «міти», або на маленькі ворота. Хто вже чогось навчився, переходив на гандбольну коробку чи волейбольний майданчик. Старші хлопці на великому полі могли грати до обіду, тобто, доти, поки свого тренування не розпочинала доросла команда «Локомотив». Відбір виходив природнім.

- Місце у воротах ви зайняли через високий зріст?

- 180 сантиметрів на той час давали право вважати мене рослим. Це сьогодні виростають акселерати, а в той час навіть класні вортарі такі, як Кавазашвілі, Габелія, Прохоров, Макаров небули високорослими. Взагалі, у ворота я потрапив майже випадково. У восьмому, дев’ятому і десятому класах я навчався у спецкласі, де ми засвоювали професію трактористів. Якраз проходили практику в селі під Івано-Франківськом на місцевій МТС (машинно-тракторній станції). Вивчали двигун, керівництво, слюсарську справу. У цьому класі були зібрані майже всі найкращі учні школи, майже всі відмінники. Хоча я відмінником не був. При цьому майже всі однокласники займалися спортом. Щоправда, спортсменами стали лише троє – я, майстер спорту зі спортивної гімнастики Валентина Іваненко та Богдан Диндин, який займався гандболом. Інші – лікарями, інженерами, вчителями. Найцікавіше, що трактористом не працював жоден.

Та менше з тим. Після практики ми грали футбольний матч зі збірною того села. У наші ворота призначили пенальті. Я грав у нападі, але відчув, що можу відбити удар. Оскільки сталого воротаря у таких командах зазвичай немає, швидко змінилися. Одинадцятиметровий взяв, піймавши м’яч у кидку. Мабуть, допомогли баскетбольні навики. Хлопці, які вже займалися футболом у ДЮСШ, відразу запропонували: «Давай будеш грати у воротах у нас». Мені ця пропозиція сподобалася, але паралельно продовжував тренуватися у баскетбольній команді. Ставлення змінилося після того, як зіграв на зональному турнірі Спартакіади школярів України в Тернополі. Там мене помітив київський тренер Михайло Корсунський, який складав з найталановитіших школярів збірну республіки. Поїхав на збори до столиці. Поряд зі мною тренувалися відомі в майбутньому футболісти, як Вадим Соснихін, Валентин Левченко, Валерій Веригін, Толя Пилипчук. Тоді, у 1958-му в Тбілісі ми стали чемпіонами СССР серед школярів.

Найгірше, що тоді у Грузії я захворів ексудативним плевритом. То серйозна хвороба, від якої вилікувався, вже прибувши додому. На календарі ж кінець серпня, а в руках – лист від міністра освіти, в якому сповіщається, що я маю право поступлення до будь-якого вузу фактично за співбесідою. Та в лікарні провалявся до жовтня і поступати вже було запізно. Мама, яка усе життя пропрацювала вчителем, каже: «Тобі потрібна якась освіта. Давай бодай в училище поступай». Не захотів. Потім мене влаштували на роботу, де мав виконувати креслення. Це для того, щоб іти по лінії інженера, бо в Івано-Франківську була філія Львівського політехнічного інституту.

Та все це мені не подобалося. Відчував, що то не моє. І ось в цю мить на мене вийшли тренери станіславського «Спартака». Кликали в команду. Мама відмовляла – ніякого футболу, син щойно переніс плеврит, якщо захворювання загостриться, може виникнути туберкульоз. Тренери пішли, а я задумався. Мені лише 17, а вже кличуть у команду майстрів. То ж політ просто, а мені підрізують крила! Почав вмовляти маму, говорив, що буду постійно консультуватися з лікарями. Вмовив.

- Грати, мабуть, почали не відразу?

- В «Спартаку» тоді було чотири воротарі. Двоє місцевих і Віктор Богатирьов, якого запросили з Ленінграда. Я – наймолодший. Після збору в Закарпатті одного воротаря відрахували і нас залишилося троє. До своїх шансів залишитися в команді ставився скептично. Думаю: наймолодший, тому грати навряд чи буду. Але на носі був виїзд на перший матч в другій зоні класу «Б» в Одесу проти «Чорноморця». Був щасливий, коли оголосили, що з воротарів туди їдуть Богатирьов і Ступар, а Стародубова відраховують. Але радість виявилася передчасною. Як не крути, а роль молодого – носити м’ячі, а мені хотілося грати. То добре, що Богатирьов не був стабільним воротарем і в кількох зустрічах зіграв і я (в сезоні-1959 17-річний голкіпер провів два матчі – авт.). Втім, керівництво клубу бачило, що тили не надійні і повернуло з московського «Спартака» Еміля Микульця. То наш воротар, родом з села Буштино Закарпатської області. Таким чином я знову став третім.

На моє щастя, невдовзі Богатирьова відпустили додому і я знову став другим. З розумінням, що під Микульцем пробитися до основи шансів маю мало. «На банці» сидіти не хотілося. Шанс отримував лише тоді, коли Микулець, як досвідчений воротар, перед матчами з іменитими суперниками вдавався до хитрощів. Підходить до Єпишина, який був нашим тренером і каже: «Щось мене шлунок болить». «Можеш грати?» - питає наставник. «Ні». Еміль же відчував, що команда вдома «завантажиться» й підставлятися зі статусом колишнього гравця московського «Спартака» не хотів. «Ступаре, роздягайся і вперед» - каже Єпишин. Йду. І отримую в свої ворота від запорізького «Металурга» три голи. Добре, хоч «мишей» не напропускав.

Те саме сталося й у виїзному матчі, коли програли 0:6 київській команді заводу «Арсенал». Щоправда, «Спортивна газета» у звіті про той матч написала, що молодий воротар Ступар, неодноразово рятуючи команду, міг пропустити значно більше, ніж шість разів. Так чи інакше, мене такі умови не влаштовували. Розумів, що граю лише тоді, коли команда надії на позитивний результат не має. Але це і мало свої плюси. З сильними суперниками ти і можеш довести на що здатний.

- Зі «Спартака» пішли з власної волі?

- У 1961-му, перед Різдвом отримав запрошення від тренера Якубовського, який створював команду в Стрию на Львівщині. Так, рівень аматорський, але платили там в два-три рази більше ніж гравцям майстрівського «Спартака» зі Станіслава. Приміром, я вдома отримував 1200 рублів (це до грошової реформи 1961 року, після якої сума в десять разів скоротилася) і 300 відразу віддавав. «Ти молодий, тобі ще забагато, віддай адміністратору» - казали. Ось і поїхало кілька наших станіславівських хлопців, щоб грати у Стрию в чемпіонаті Львівщини. Там грав постійно. Та ще й мав змогу проявити себе в очах майстрівських команд. Річ у тім, що чимало колективів через Стрий їхали на збори чи поверталися з них. Знаючи, що тут є хороша команда, вони пропонували зіграти товариський матч. Менше трьох м’ячів від нас, як правило, не отримував ніхто. Футболісти підібалися настільки сильні, що через рік майже всіх розібрали по командах майстрів.

Коли ж ми тренувалися в Стрию, то навіть взимку подивитися на нас щоразу приходило по 100-200 вболівальників. А на товариські матчі з командами майстрів – по п’ять-шість тисяч. Якубовський при цьому говорив: «Падайте, бийтеся, щоб люди бачили, що ви вмієте». Те, що восени ми потрапили до фінальної частини чемпіонату Львівщини, не здивувало нікого. То за умови, що масовість була високою: на першому етапі команди розділялися на дві зони, з яких у фінал виходило по чотири найкращих. Нашими основними суперниками були львівські «Політучилище» і «Сільмаш», на базі якого через два роки створили «Карпати», колектив з Самбора.

Перед останнім туром фіналу ми лідирували, маючи перевагу в очко над «Сільмашем». Нашим суперником була військова команда «Політучилище». «Сільмаш» свій матч вже виграв і відповідно нас теж влаштовувала лише перемога. Командуючий Прикарпатського військового округу попередив хлопців з «Політучилища»: «Програєте – десять діб «губи». Виграєте – відпуск додому». А ми ж з багатьма з тих гравців товаришували. Хтось раніше грав в Станіславі, когось якраз зі Стрия забрали. Ситуація склалася пікантна. Врешті, матч завершився нічиєю і ми з «Сільмашем» за рівної кількості очків змушені були грати додатковий матч. Його ми програли. Грали справді погано, може, через те, що перегоріли.

- Якби не та поразка, то залишилися б у Стрию?

- Важко стверджувати, бо мене одразу після матчу запросив у луцьку «Волинь», яка виступала в другій зоні класу Б, тренер Юрій Аванесов. Заробітки нижчі, але рівень зовсім інший. Грати серед професіоналів дуже престижно. Щоправда, перший рік моїх виступів у «Волині» задоволення не принесли, бо команда займала місце в низу турнірної таблиці. Та в 1963-му команду очолив москвич Володимир Єремеєв, котрий у часи гравецької кар’єри теж був воротарем у складі вищолігового кишинівського «Буревісника». Переконаний, мені дуже пощастило працювати з цим тренером. Єремеєв приділив роботі зі мною чимало уваги. За якийсь рік я сильно виріс в ігровому плані. Коли в матчі з тим же київським «Арсеналом» відбив пенальті, легендарний у минулому воротар київського «Динамо» Антон Ідзковський, як мені розповіли, поцікавився, що то за пацан такий в Луцька у воротах грає.

Єремеєв мені ще тоді сказав, що я потрапив у якийсь список. Який – не уточнив. Але довго чекати не довелося, бо через місяць отримав запрошення зі збірної України. Цю команду створювали для зустрічей з українськими вищоліговими колективами, аби їхні тренери мали змогу переглядати молодих талантів з нижчого дивізіону. Зіграли ми 2:2 з харківським «Авангардом», який плентався в хвості таблиці вищої ліги. Тренер слобожанців Віктор Жилін відразу запропонував залишитися. «Та ні, - кажу. – Харків, задуха, ріки немає. У Франківську – гірська річка Бистриця, в Луцьку – ріка Стир». Та ще й «Авангард» був аутсайдером. Зваживши всі ці фактори, відмовився. То тепер розумію, що помилився. Вища ліга є вища ліга. Звісно, основним воротарем відразу б не став, адже за харків’ян тоді грав Микола Уграїцький. Та він був гравцем віковим і з’являлася б перспектива заграти в основі трохи згодом.

- Може, не пішли до Харкова, бо вже були на олівці у селекціонерів «Динамо»?

- Ні. То сталося через кілька місяців, коли на початку жовтня грали схожий товариський матч проти киян на їхньому полі. Трибуни стадіону «Динамо» під час цієї гри були переповненими. У складі збірної грали Сергій Круликовський, Володимир Капличний, які трохи згодом грали за збірну СССР, мої земляки Петро Данильчук і Володимир Сак, Бардешин з Полтави, москвич Олег Чиньонов, які тоді представляли одеське СКА. В нападі – Богдан Грещак, Анатолій Пузач, Іштван Секеч, Станкявичюс. Динамівці грали повноцінною основою. Ось, прочитайте склад у газетному звіті: Макаров, Заболотний, Щегольков (Турянчик), Володимир і Валентин Левченки, Лобановський (Веригін), В. Пилипчук (Базилевич), Трояновський, Войнов, Біба, Каневський (Медвідь).

Матч завершився з результатом 2:2. У збірній дублем відзначився Пузач і при цьому два рази ми вели в рахунку. Коли динамівці забивали перший гол, я, після удару з меж штрафного майданчика Лобановського дотягся до м’яча в куті, зумів відбити його, але першим на добиванні був Пилипчук. Потім у наші ворота арбітр призначив пенальті. Напередодні матчу на динамівській базі на Нивках, де ми мешкали, тренери збірної Ідзковський і Жилін сказали мені: «Якщо буде одинадцятиметровий, то його виконуватиме Валентин Трояновський. Удар буде в правий від тебе кут». Але я проявив молодечу впертість. «Ні, так відразу стрибати не буду, бо скажуть, мовляв, відгадав чи знав» - думаю. Тому вирішив реагувати. Зреагувати зреагував, торкнувся м’яча, але удар був настільки чітким і сильним, що шансів відбити м’яч у мене не було. Звісно, з досвідом затямив: «Знаєш – стрибай відразу». Але тоді вирішив ускладнити життя.

Втім, відразу після матчу п’ятьох гравців збірної – Круликовського, Пузача, Капличного, мене, ще одного франківського хлопця Володю Сака – рекомендували в «Динамо». Хмельничанин Капличний у розмові зі мною сказав, що пропозиції він не прийме, бо тренер львівського СКА Сергій Шапошников пообіцяв забрати його разом з собою у московське ЦСКА (так і сталося). Сак теж не погодився і перейшов у «Чорноморець». Я ж тоді як думав? То «Динамо», значить, не думаючи, написав заяву, поїхав у Луцьк і розрахувався. На той час вже був жонатим (дружина у мене родом зі Стрия, на серйозному рівні грала в баскетбол у Львові). Одружилися ми вже у Луцьку. З «Волині», до слова, хотів іти ще раніше, бо мав привабливе запрошення з Житомира. Не відпустив Єремеєв. «Залишайся, - каже. – Віддаю тобі свою квартиру». То був аргумент, бо житло є житло. Залишився і не шкодую. Бо хтозна, чи з Житомира потрапив би в «Динамо».

До слова, тоді мав цікаву дискусію з професором Львівського інституту фізкультури Василем Соломонком. У цей вуз я поступив у 1960-му. Василь Васильович пропонував поступати на стаціонар і грати за «Сільмаш», на базі якого пізніше створили «Карпати». Не погодився, бо виступав за «Спартак» і був задоволений. У 1963-му взимку приходжу і кажу: «Василю Васильовичу, я переводжуся в Київ». «Чому?» «Я ж у «Динамо». «Сину, ходи, я тобі розкажу, - по-батьківськи пояснював Василь Васильович. – Ти в «Динамо» в основі граєш?». «У дублі» - відповідаю. «То хто там тебе буде знати? Тут тебе знають усі. Зрозумів?» «Так» - думаю і дякую за пораду. Врешті, з Львівського інфізу я так і не перевівся.

А коли приїхав до Києва, то почав рахувати: яким же воротарем я тут буду? Олег Макаров ще кар’єри не закінчив, Віктор Банніков на рівні, Євген Рудаков у дублі. Виходить, я ставав четвертим воротарем команди. Але мене це не зупиняло, бо «Динамо» - то ж бренд, до якого тягне магічно. Почав тренуватися і навіть регулярно з’являвся у складі дублю, змінюючись з Рудаковим. Їздив на усі виїзди, після матчу дублерів хлопці поверталися в Київ, а мене, як приїжджого, тренер Анатолій Зубрицький залучав до тренувань з основним складом. Так ми вчотирьох і займалися. Наче й важко, але тренуватися поряд з Макаровим, Банниковим і Рудаковим було найперше цікаво. Та ще й світ побачив. Я ж тоді не знав, що колись буду арбітром і наїжджуся досхочу (сміється).

- Сезон-1964 ви провели в хмельницькому «Динамо». Самі наважилися на перехід?

- У складі динамівського дубля став чемпіоном СССР і зі спокійною душею відправився у відпустку. Коли в січні повернувся до Києва, постав перед фактом: у «Динамо» змінилося керівництво. Команду очолив Віктор Маслов. З «Дідом» прийшов ще один воротар – Юра Пшеничников з Алма-Ати. «Виходить, я вже п’ятий» - думаю. Відпрацював з командою збори, але, розуміючи своє становище, запитую тренера: «Вікторе Олександровичу, що мені робити? Я хочу грати, а не гріти лаву запасних». Ситуація ускладнювалася ще й з огляду на те, що в «Динамо» я разом з Соснихіним і Рудаковим відбував службу в армії. «А що, є запрошення?» - питає Маслов. Мене кликала до себе ворошиловгадська «Зоря», де з воротарів був лише Леонід Клюєв. Зізнаюся, їхати боявся, бо ніколи в цьому місті не був, не знав, що мене чекає.

Питання зникло саме по собі. Підходить якось Євген Лемешко. «Слухай, що ти тут будеш сидіти?» - питає. «Та я й сам сидіти не хочу» - відповідаю. «То поїхали зі мною в Хмельницький, - каже. – Мене туди призначили тренером і я набираю команду». Зрадів, бо Хмельницький – то ж близько додому. Переговорили з Масловим, той погодився. Потім порозмовляли з генералом Булдовичем, який опікав команду київського «Динамо». Написав він мені перевод у хмельницьку роту. «Прийдеш туди і дасиш цей папір» - каже.

- Тим самим вам знову випала нагода тренуватися під керівництвом воротаря…

- Анатолій Зубрицький, що Володимир Єремеєв, що Євген Лемешко – воротарі, які грали у вищій лізі. Гарний період. Команда у Хмельницькому підібралася непогана – Борис Соколов, В’ячеслав Мітін, Борис Гришин, Роберт Саркісов, Іван Герег, Леонід Лемещенко, Володя Булгаков. З усіми раніше перетинався на футбольному полі. Булгакова Лемешко як знайшов? Коли пройшов перший збір з киянами, на другий відправився вже з хмельничанами до Кам’янця-Подільського. Там грали контрольний матч з місцевою командою. Носиться за них якийсь пацан. «Хто це?» - питає Лемешко. «Школяр ще, - кажуть. – Здається, десятий клас закінчує». «Давайте його до нас» - каже тренер. Володя – хлопчина від Бога. Навряд чи там у Кам’янці-Подільському він серйозно тренувався. Але перейшов до Хмельницького і відразу заграв на хорошому рівні. Потім Лемешко забрав його з собою в «Карпати» і там Булгаков виглядав прекрасно, а згодом став тренером. Долю Володимира, погодьтеся, вирішив випадок.

Сформувавши колектив у 1964-му, в 1965-му наше «Динамо» сперечалося за перше місце з львівським СКА. Мабуть, можливості були не ті, бо з точки зору підбору виконавців з армійськими колективами тоді сперечатися було складно. У збірну мене теж викликали. Запам’ятався матч у Вінниці, де тоді дуже сильно грав місцевий «Локомотив». За них тоді грали Віктор Юн-Чен Ян, Євген Котельников, гарний нападник Євген Снітко.

Взагалі, ці три роки в Хмельницькому під керівництвом Лемешка згадую з теплотою. Євген Пилипович значну увагу приділяв морально-вольовій підготовці підопічних. В цьому контексті немає нічого кращого, ніж особистий приклад. Зазвичай наступна доба після зіграного матчу – вихідна. Бази у хмельницького «Динамо» не було. Її замінював будинок зі стадіоном через дорогу. Так ось, там ми о пів на дев’яту ранку наступного після гри дня мали бути в клітці (огородженому з усіх боків гандбольному майданчику) на зарядці. Приходити мали всі, хто жив у будинку, який слугував клубним гуртожитком. Місцеві хлопці могли відпочивати вдома. Але на те легке тренування, як правило, приходили й вони. Розім’явшись, ми грали в своє задоволення «дир-дир» на двоє гандбольних воріт. Бігав з нами й Лемешко, який жив у тому ж будинку. При цьому ми знали, що гратимемо до тих пір, доки команда тренера не виграє. За неї зазвичай грав і я. Бувало, програємо. Вхідні ворота у клітку закриті, ключі у Лемешка. Адміністраторові Євген Пилипович говорив: «Давиде, прийдеш тоді, коли ми виграємо». Нерідко ці поєдинки переростали в справжні «заруби» і затягувалися на півтори години. Після того були сауна і відпочинок.

Характерною ознакою тих часів були товариські матчі, коли команда добиралася на виїзд на поєдинок найближчого туру. Приміром, виїжджаючи в Крим, ми могли зіграти зустрічі в Херсоні чи Первомайську, що під Миколаєвом, де команд класу Б не було. При цьому господарі платили нам за участь якісь гроші. У цих матчах ми з Лемешком грали в нападі. Це було не те що непросто – відповідальність велика. Ти постійно поруч з тренером, кожну дію виконуєш перед його очима. Не побіжиш – тренер міг крикнути, висловити претензії. Тому для нас то була наче й товариська гра, але моральне навантаження високе. Коли тренер поруч, дати слабинку важко.

Після одного з поєдинків, у якому я зіграв невдало, Лемешко на післяматчевому розборі висловлював на мою адресу невдоволення. «Пилиповичу, - кажу. – Там оборонець мав страхувати». «Знаєш що? Дам тобі портянки і підеш страхувати в роту» - чую у відповідь. Я ж тоді служби ще не відбув і така погроза не виглядала голослівною. Та не дивлячись на жорсткі методи керівництва, команда любила Лемешка. В житті він був доброзичливим і ставився до футболістів з розумінням. У Євгена Пилиповича не було любимчиків. Він був вимогливим, але не перегинав палицю. Ця справедливість імпонувала. Мабуть, тому понині всі, хто тренувався в Лемешка в різні роки, згадують ті часи з теплотою.

- Не знаходите, що окрім амплуа, у вас з Лемешком була ще й зовнішня схожість?

- Згоден. Тоді Пилипович був молодшим і ми мали майже однакову статуру. Спілкувалися часто, бо жили в одному будинку, тому, де в мене син народився. В останнє бачилися років шість тому в Києві, коли я ще інспектував, а Лемешко приїхав з Греції і принагідно відвідав матч «Динамо» проти «Дніпра», тренером якого був його зять Олег Протасов. Поспілкувалися, позгадували. Гадаю, таких тренерів одиниці й понині.

- У 1966-му Лемешко з Хмельницького перебрався до Львова, ви ж трохи згодом повернулися у «Волинь»…

- Відіграв там ще два сезони і відчув ностальгію. Закортіло повернутися додому. Це відчуття було настільки сильним, що не зупиняло ніщо, ні квартира в Луцьку, ні той факт, що дружина працювала в місцевому педагогічному інституті. Сказав, щоб їхала до Івано-Франківська і шукала варіанти обміну квартири. Закінчилося перше коло, а в антракті «Волинь», як зазвичай мала їхати на товариські матчі до польського Любліна. Перед поїздкою я попередив керівництво клубу про те, що збираюся піти, заздалегідь. При цьому навіть не знав, чи буду грати за «Спартак» і не вів з командою жодних перемовин. Просто тягнуло додому і все.

Зрештою, віра в те, що мене візьмуть, була. Та приїхав додому, а в «Спартаку» мені сказали, що на друге коло заявити нового футболіста неможливо. Довелося підтримувати форму в чемпіонаті області, у складі команди-лідера з Коломиї. В підсумку ми стали чемпіонами, після чого взимку приєднався до «Спартака». Та, виступаючи за Коломию, я ж не знав, що мене обов’язково візьмуть до складу франківської команди. Тому прийняв пропозицію погодинно працювати в тодішньому івано-франківському Педінституті, де, власне, викладаю й понині. Тоді ж мені запропонували потренувати команду. «Яку?» - питаю. «Гандбольну». «Мені, хлопці, чи гандбол, чи баскетбол, чи футбол – однаково» - кажу. Футбольну команду тренував інший викладач. Звісно, то не була серйозна тренерська діяльність, але менше з тим.

- Другий ваш прихід у «Спартак» знаменний тим, що команда в 1969 році виграла змагання в українській зоні класу Б чемпіонату СССР. Іншими словами, івано-франківці стали чемпіонами України…

- Команда була сформована здебільшого з місцевих хлопців. І грали ми непогано. Та перед самим стартом чемпіонату з не дуже мені відомих, але, мабуть, меркантильних причин з посади тренера зняли Мирослава Думанського. На перший тур у Бельци на матч проти місцевого «Харчовика» поїхали під керівництвом начальника команди. І перемогли 3:0. Потім виграли ще два матчі. Для керівництва то був сигнал, мовляв, «Спартак» перемагає навіть без тренера. Почали шукати нового наставника і зупинилися на кандидатурі Вадима Кириченка, який до того працював в Узбекистані в місті Новаї.

Повинен сказати, що то був справді сильний спеціаліст. Свою роботу в Івано-Франківську він розпочав не з того, що ганяв команду, а найперше перевірив наші теоретичні і тактичні футбольні навики. Погодьтеся, що бігати і бити по м’ячу – одне, а думати і будувати гру – зовсім інше. До приходу Кириченка з тактикою і теорією у нас, чого гріха таїти, були проблеми. Тренери розставляли гравців за лініями, розповідали, що треба робити й усе. У нового тренера підхід був зовсім іншим. І результат це принесло відразу. Програвали ми вкрай мало (тричі за сезон – авт.) і свою групу виграли достроково. У фіналі за участю шести команд, який відбувався в Івано-Франківську, теж перемогли переконливо. При цьому я грав у воротах приблизно порівну з більш молодим Іваном Краснецьким. То він травму отримає, то я. Практика була в обох.

- Але попри те, що команда підвищилася в класі, кар’єру гравця ви завершили…

- Коли грав за «Спартак», мене влаштували на доплату в педінститут. Тоді ж як було? Офіційно 160 рублів і не більше. Мені сказали, що влаштують лаборантом на кафедру фізвиховання й отримуватиму додатково 100 рублів. Погодився, адже знав весь колектив. Інститут у нас же був невеликим, викладачів на кафедрі, якщо не помиляюся, було всього шість. Зізнаюся, коли приходив до інституту, отримував моральне задоволення. Найперше – від спілкування з молоддю. Мабуть, від футболу тоді трохи втомився. 30 років не за горами, «Спартак» вийшов на новий рівень, команда нова. Через те вирішив закінчувати кар’єру. Тепер запропонували вже посаду не лаборанта, а викладача.

Та щойно влаштувався, як приймаю гінців від Івана Терлецького, котрий якраз очолив команду в Красному Лучі на Луганщині. Умови там були прекрасні. Мені сходу запропонували 500 рублів окладу і нагоду купити автівку. Привабливо ж! Але трохи заспокоївшись, думаю: «Пограю ще рік, зароблю. А далі що? Куди повертатися? Кому я тут потрібен?» Вирішив, що краще синиця в руках, ніж журавель у небі і залишився в педагогічному колективі.

- Ностальгія за футболом не вабила назад?

- Перший місяць-другий взагалі не міг прийти на стадіон, щоб відвідати матчі «Спартака». То навіть не ностальгія – не хотілося відповідати на запитання вболівальників «чому пішов?» Психологічно змиритися з тим, що футбол доведеться дивитися не з поля чи лави запасних, а з трибуни, було надзвичайно важко. Олег Саленко, до речі, нещодавно сказав мені, що не міг приходити на стадіон впродовж року після завершення кар’єри. Мабуть, у всіх футболістів схожі відчуття. Зважте також, що непросто перелаштуватися в побуті. В наші часи футболістами опікалися, влаштовували на роботу дружину і в дитсадок дитину. Треба меблі – купуєш без черги. Ці преференції підсвідомо засідали в голові й без них потім було складно. Так, грошей великих ми не заробляли, але справи вирішувати статус футболіста дозволяв. Після завершення кар’єри доводилося розраховувати хіба-що на те, що хтось тебе згадає і по старій пам’яті допоможе.

- Зрештою, довго без футболу ви не змогли…

- Кириченко пропонував залишитися і стати тренером воротарів відразу після того, як повідомив, що більше грати не буду. Тоді не розумів, що то за посада – тренер воротарів. «Яшин у Москві організував групу дітей і готує окремо воротарів, - пояснює тренер. – Ти будеш робити щось схоже тут». Цією ідеєю захопився, не зважаючи на те, що повернувся в інститут, відразу познаходив хлопців, які грали у баскетбол і гандбол, загітував їх, щоб займалися футболом. Зібрав групу з 12-ти юнаків і розпочав заняття. Може, щось виходило, бо мав що показати і розказати, а в юнаків було бажання. Але з часом почав розуміти, що з відривом від команди ефекту від цієї роботи мало. Врешті, це усвідомили усі, зокрема й Кириченко. Нині підхід інший. Тренер воротарів працює з підопічними поряд з польовими гравцями. Та повноцінний рік наша група відпрацювала. Окремі хлопці потім грали в чемпіонаті області. Думаю, то був максимум з того, що я в таких умовах міг витиснути.

А в 1972-му «Спартак» вдруге став чемпіоном України. Тренував команду не Кириченко, а Віктор Лукашенко, з яким були знайомими за спільними тренуваннями у складі ветеранської команди. Зустрічалися ми й на полі, коли Віктор у складі запорізького «Металурга» протистояв суперникам, за яких виступав я. І ось восени після матчу ветеранів івано-франківського і московського «Спартаків», вже після того, як очолювана Лукашенком команда перемогла в Сімферополі в стиковому матчі за право вийти до першої ліги ризьку «Дауґаву», Віктор Авраамович запропонував роботу другого тренера.

Пропозиція була цікавою. «Але ж у мене немає практичного досвіду» - попереджую. «Навчимо, - відповідає Лукашенко. – Відправляю тебе замість себе у Москву на місячні курси тренерів вищої та першої ліг». То був надзвичайний досвід. У Москві збирався весь тренерський бомонд. Ми разом з тренером першолігового на той час харківського «Металіста» Андрієм Паскотіним сиділи ззаду і розвісили вуха, вловлюючи кожне слово авторитетних ораторів. Нотували усе, що встигали. І що цікаво, найавторитетніші тренери відкривали карти, розповідали такі речі, які сьогодні будь-який тренер справедливо вважає власною таємницею. Фальян, Качалін, Бєсков, Якушин, Зонін не цуралися між собою дискутувати, слухали один одного не з позиції «я тебе обіграв, тому моя тактика краща», а тому, що хотіли почерпнути для себе щось нове.

Зізнаюся, коли через місяць приїхав до Івано-Франківська, то вважав себе підкованим спеціалістом. Звісно, то були поспішні висновки, адже теорія без практики і навпаки не варті нічого. Так чи інакше, навіть Лукашенко казав: «Ну ти й там нахапався!» То коли я пропонував протестувати гравців. «Та що їх протестувати, я ж на око все бачу» - заперечує Віктор Авраамович. Врешті, тести, особливо з фізичної підготовки ми проводили. Це принесло свій ефект, бо стан команди ми контролювали. Перші плоди були помітними на дебютному зборі в Сочі, де ми перевірили себе на фоні майбутніх суперників«Текстильника» з Іваново, кутаїського «Торпедо», дублем московського «Торпедо».

Моїм першочерговим завданням було зібрати хороший дубль виключно з місцевих хлопців (в ті роки усі першолігові команди мали дублюючий склад). Поїздив по області (а футбол у нас скрізь був. Колгоспи, заводи свої команди тримали, у чемпіонаті і першості області, що проводились у трьох групах, виступало близько ста команд) і деяких перспективних футболістів знайшов. Наприклад, в селі Студінка Калуського району подивився гру першості області і побачив талановитого молодого хлопця. Кажу, бери форму і приходь завтра на гру в Калуш, де проводив свої матчі дублюючий склад. На стадіон по п’ять-шість тисяч глядачів приходило, справжнє задоволення і грати погано при такій аудиторії та несамовитій підтримці ми не мали права. То ж наші резервісти завжди були в горі турнірної таблиці. Приїхав він, зіграв у другому таймі. Сподобався, і вийшов відомий в минулому форвард, а нині тренер Микола Пристай.

Тарас Самуляк, Микола Констанкевич, Дмитро Халява, Роман Тимчишин, Тарас Мельник теж залишили свій слід у футболі на Прикарпатті. На матчі основного складу завжди був аншлаг, знайомі часом прохали дістати квитки. На наші ігри з’їзджалися вболівальники не тільки з нашої області, а й з сусідніх Тернопольської і Чернівецької. «Спартак» тих часів в основному формувався з місцевих футболістів – Богдан Горичок, Марян Гумінілович, Петро Кушлик, Ярослав Павлівський, Тарас Шулятицький, Ігор Дирів, Богдан Копитчак, Михайло Гнатишин, Степан Чопей, Віктор Аністратов. А якщо хтось і приїзжав, то вони органічно вписувалися в колектив і швидко ставали місцевими. До таких належать Петро Кобичик, Анатолій Бойко, Іван Волик, Віктор Козін.

Ми вважалися колективом Прикарпатського меблевого комбінату, але контроль і вирішення будь якого серйозного питання здійснювала обласна влада, точніше третій секретар обкому партії або голова обласної ради чи голова обласної ради профспілок. Проблем у команди не було. Своя спортивна база в селі Клубівці Тисменецького району сприяла навчально-тренвальному процесу, відновленню і підготовці футболістів до гри. Залищалося єдине і найголовніше – добре грати. І в принципі команда ніколи погано не грала, хоча лаврів не здобувала. Це можна пояснити відсутністю досвіду виступу в першій лізі, але задніх серед 22 команд Радянського Союзу ми не пасли. Присутність великої кількості глядачів на домашніх матчах – тому підтвердження.


- Зайнявши десяте місце, за підсумками сезону-1973 «Спартак», не осоромився…

- Грали непогано. Але сталася прикра ситуація. Лукашенко через сімейні обставини змушений був їхати за дружиною на південь і не повідомив про це керівників обкому партії. Тренування за його відсутності проводили я з начальником команди. На нашу біду, на одне з тренувань приїхало керівництво. «А де Лукашенко?» - запитують. Довелося розповісти все, як є. Масла в вогонь підлив також нині, на жаль, покійний Степан Чопей. Степан був гарним, забивним нападником, але любив порушити режим. Ми його карали «рублем», спершу знявши одну з чотирьох доплат, потім другу. Степан пішов до обкому, пожалівся третьому секретареві, який відповідав за «Спартак», мовляв, я забиваю, а мене штрафують. Керівництво нам про це згадало. Сказали, навіщо караємо такого сильного футболіста.

Лукашенка змусили писати заяву про відставку. То був вересень, до закінчення сезону залишалися лічені тури. Віктор Авраамович пішов, а через тиждень слідом за ним звільнився й я. Може, працював би далі, але придивившись до роботи Олександра Кольцова, який прийшов замість Лукашенка, швидко зрозумів, що то не той тренер, з яким ми зможемо спрацюватися. Дублюючий склад з молодих хлопців перетворився в щось незрозуміле, замість них на поле частково виходили водії, обслуговуючий персонал тощо. Так й повернувся до викладацької роботи в інституті, де продовжував рахуватися навіть під час тренерської діяльності. Наш рекотор Олександр Устенко намагався, щоб у всіх галузях його вуз був найкращим, культура то, спорт чи ще щось. Високо тримав імідж вузу. Коли я ішов в команду Олександр Андрійович сказав: «Якщо буде важко – повертайся назад на кафедру». Вийшло, що працюю там й понині.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити