Назад до школи. Андрій Калашніков

19 січня 14:42
Переглядів: 315
Калашніков

Продовжуємо повертати відомих спортсменів Івано-Франківщини назад до школи. На черзі – гравець баскетбольного клубу "Говерла", випускник ДЮСШ №2 Андрій Калашніков.

У свої 25 років Андрій встиг пограти не лише в рідному Івано-Франківську, а й у Вінниці, Кіровограді та Києві. Ще кілька років тому він не думав пов’язувати своє життя з баскетболом, а зараз є частиною прикарпатської "Говерли", з якою прагне вирішувати найскладніші завдання.

Андрій Калашніков розказав нам, хто став найважливішим тренером у його житті, як він долав непрості періоди у кар’єрі, а також для чого він одержує вже другу вищу освіту.

- Андрію, як ти почав займатись баскетболом?

- Це склалось історично-генетично. Мій перший тренер – моя мама, Надія Андріївна Калашнікова. Вона колись досить непогано грала, була долучена до складу жіночої збірної України, але залишила кар’єру баскетболістки заради сім’ї. Вона народилась в Івано-Франківську, але навчалась у Кіровоградському університеті фізвиховання. Потім повернулась сюди, де й дотепер працює тренером-викладачем у ДЮСШ №2, хоч вже й на пенсії. У мене ще є два старших брати, і ми всі грали в баскетбол, але так вийшло, що я найдовше затримався.

- Скільки ти займався в цій школі?

- Від першого класу і до закінчення загальноосвітньої школи. Узагалі набір до секції з баскетболу відбувається з 7 років.

- Те, що твоя мама була твоїм тренером – це плюс чи мінус?

- Чесно кажучи, в дитинстві я дуже комплексував. Вдома з мамою, на тренуванні з мамою, з тренування – з мамою, в поїздки з мамою. Хлопці йдуть гуляти – а я біля мами. Коли я трохи вирвався з-під опіки, вступив в інститут, почав там грати, я спочатку був радий відчути свободу. Але потім з’явилось враження, ніби від мене відірвали частину. Мама, насправді, вимагала від мене на тренуваннях більше, ніж від інших, оскільки я мав бути прикладом. Якщо іншим дітям могла тільки підказати щось чи іноді трохи підвищити голос, то мені часами добряче діставалось. Але це допомагало.

- Коли ти почав займатись у секції баскетболу, там була велика група?

- Нас могло бути по 20-30 чоловік, при тому, що не кожен мав баскетбольний м’яч, і я досі дивуюсь, як можна було в тому маленькому залі стільки помістити. Але це була повноцінна секція з чітким графіком тренувань. Була певна ротація, але також був і кістяк. Багато маминих вихованців якщо і не грають на професійному рівні, то залишились в аматорському спорті.

- Що було найскладніше для тебе на той час?

- У дитинстві ніщо не видавалось особливо тяжким. Я не звертав увагу на якісь складні моменти, я грав і отримував від цього задоволення. Я пробував грати і в футбол, навіть виступав за збірну області. Але змалечку все моє життя було пов’язане з баскетболом, це мій стиль життя. І зараз, коли мені буває важко, я завжди можу прийти додому і порадитись з мамою.

- Як зараз виглядає секція, де працює мама?

- Стабільно, скажімо так. Хіба що у дітей завдяки "Говерлі" з’явився приклад, до чого можна прагнути. Але особливих змін на краще, на жаль, нема. Порівняно з футболом, баскетбол в Україні знаходиться на низькому рівні. Та кожна робота дає свої плоди. Завдяки зусиллям Андрія Володимировича Дроздова з’явилась професійна команда "Говерла", а на її базі – і дитяча баскетбольна школа, де порівняно з ДЮСШ №2 умови кращі.

Насправді, не знаю, як мама витримує ці навантаження, напевне, тільки спортсмени можуть так працювати. Купа дітей, усі бігають, кричать, потребують уваги. Кожен зі своїм характером, і до кожного треба знайти підхід. Але моя мама, напевне, це дуже любить.

Єдиний мінус, про який говорить мама – неможливість спланувати роботу. Вона ніколи точно не знає, скільки буде дітей на занятті, скільки м’ячів, чи все буде в порядку з залом. З умовами, які зараз створені в ДЮСШ "Говерла", нема чого порівнювати. Там зараз займаються багато маминих вихованців. Загалом, приємно, що росте рівень місцевих змагань, тож люди, які вийшли з дитячого баскетболу, мають можливість і надалі грати.

- Що ти робив після випуску з ДЮСШ?

- Чесно, не знав, що робити. Не було професійного клубу, я не думав пов’язувати своє життя з баскетболом, тож пішов учитись – вступив до Галицької академії на туризм. Там була команда, яка на той час виступала в Західному регіоні чемпіонату України, і я там грав два роки. Потім з’явилась УБЛ і виникла нова вимога до клубів – мати дублюючий склад. Тоді Андрій Володимирович Дроздов з "Говерли" приїхав до нас на тренування і запросив до дубля.

- Як там пішли справи?

- Спочатку в "Говерлі" у мене не дуже виходило. Але з часом, шляхом практики і тренувань почало виходити дедалі краще. Згодом, коли мені вже виповнилось 22 роки і я не міг грати за дубль, почав думати і шукати, чим далі займатись. Щоб випробувати свої сили, поїхав до команди Вищої ліги "Вінницькі зубри".

- Тебе туди запросили?

- Ми знайшли одне одного. Вони як раз були в пошуках "першого номера" – і тут я їм подзвонив. Ми досить непогано відіграли першу половину чемпіонату, але в зв’язку з тяжким фінансовим становищем команда припинила своє існування.

- Що ти робив далі?

- Наступного року я грав у Кіровограді у Першій лізі. Ми досить непогано зіграли,  здобули срібні медалі чемпіонату. Після того я приїхав додому, але довго не міг знайти клуб. Тоді вирішив подзвонити до київського "Авангарду", де грали мої товариші – Дубнюк і Герасимчук. Там довго не затримався і знов повернувся додому. І до "Говерли". Пройшов збори з нашою командою і лишився в ній.

- Вдома грати краще?

- Завжди. Як би це банально не звучало – але це рідна земля, де я виріс, де живуть мої батьки, де на трибунах рідні люди і друзі, з якими я починав грати. До того ж, приємно, що ти популяризуєш цей вид спорту для дітей. Вони бачать на живому прикладі, чого можна досягти, якщо наполегливо працювати. Незважаючи на антропометричні дані. Бо дуже часто люди питають, як можна грати з таким зростом? Якщо мене побачити в місті не в екіпіруванні з емблемою клубу "Говерла", то скоріше можна подумати, що я займаюсь боротьбою. Так часто думають мої викладачі.

- Що ти можеш сказати про той колектив, який наразі зібрався в "Говерлі"?

- Коли ми тільки-тільки збирались, я вже тоді зрозумів, що у нас дуже хороший склад.  В останніх двох іграх ми показали те, у чому ми маємо перевагу над іншими командами – це тяжка праця. У грі з "Будівельником" і з БК "Київ" ми досить непогано відіграли в захисті. Ми – нарешті ми. Я думаю і вірю, що з нашим керманичем Євгеном Вікторовичем Мурзіним ми досягнемо поставленої мети – потрапити до плей-офф. Тренер нас постійно на це налаштовує і він впевнений, що ми повинні бути у верхній частині таблиці. Але апетит приходить під час їжі, тож, якщо досягнемо цієї цілі, у нас з’являться наступні. Якщо брати до уваги ту копітку працю, яку виконують наш тренерський штаб і директор, якщо зважати на підбір виконавців, то місце "Говерли" - у трійці найсильніших в Україні.

- Чого тоді не вистачає?

- Ми просто не могли зрозуміти один одного на майданчику . Це командна хімія, яка полягає у тому, щоб виявити кращі сторони кожного гравця і максимально їх використати. Зараз у нас це виходить, і я не знаю, чому не виходило в першій половині чемпіонату. Якби ми відразу показували таке взаєморозуміння, так само відпрацьовували і мали таку підтримку, як на матчі з "Будівельником", ми би були набагато вище.

- А яка атмосфера в команді?

- Чудова, ми як одна сім’я, хоч у нас у складі гравці від 19 до 37 років. Було кілька вихідних на Новий рік, і я вже думав, швидше би тренування – так мені не вистачало команди. Ми дійсно жартуємо, що один з одним проводимо більше часу, ніж з сім’ями. Легіонери прекрасно влились, вчать мову, і я вважаю, що вони вже українці. Колись на тренуванні мені хтось сказав "дякую", і я на автоматі відповів "прошу, нема за що". Потім дивлюсь, а це Рікардо Гленн! Я вже не можу відрізнити, де говорить українець, а де американець. У непрості для нас і всієї нашої країни моменти стараємось підтримувати одне одного і дарувати хоч трохи радості нашим уболівальникам.

- Щодо твоїх особистих цілей, над якими компонентами зараз працюєш?

- Над розумінням інших гравців і установки тренера, над організацією, роботою в захисті. Ці компоненти включають в себе ведення, бачення майданчика, дальні кидки.

- Задумуєшся, щоб у майбутньому стати тренером, як мама?

- Так, я вже вирішив піти за її стопами. Отримую другу вищу освіту – у Прикарпатському університеті на кафедрі фізвиховання. Звичайно, я хотів би затриматись у професійному баскетболі як гравець якомога довше, але подивимось, як піде.

Великий плюс, що зараз у Франківську дітям є де займатись. Коли я тренувався, було мало клубів, у нас не було прикладу перед очима. А зараз для дітей створюються умови, у них з’являється мотивація. У розпорядженні "Говерли" є повноцінний зал з хорошим паркетом, повністю обладнаними роздягалками. Ми тоді могли тільки мріяти про це.

- Чи вважаєш ти, що хорошому тренеру треба обов’язково отримати спеціалізовану вищу освіту? Чи це просто бюрократична формальність?

- До вступу в університет я, якщо чесно, думав, що треба просто відучитись, щоб отримати диплом, а далі набиратися досвіду вже безпосередньо на практиці. Але на лекціях я зрозумів, що це новий етап у житті, коли можна навчитись чомусь новому і заглибитись у спорт. Навіть на предметах, які здаються простими, можна дізнатись багато важливих речей, які дуже допоможуть у житті і роботі. Тим більше, я вважаю, що меж розвитку людини нема, а вчитись ніколи не пізно.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити