Олександр Арич: "Не можу без автоспорту"

29 грудня 10:30
Переглядів: 125
Арич

Юний 16-річний штурман, франківець Олександр Арич провів лише один повний сезон у ралі, але вже встиг піднятись на п’єдестал пошани.

– Олександре, чим запам’ятався цей рік?

– Найбільше – першим подіумом, який трапився в Одесі. Це визначальна подія для кожного спортсмена. Взагалі усі виїзди на гонки були дуже цікаві. Перший подіум, перший схід з траси, перший переворот через дах, перше лідерство, перший штраф. Усе це дає новий досвід і нові відчуття, адже цей сезон можна назвати моїм першим серйозним в автоспорті. Минулого року я проїхав лише останню гонку, і це була скоріше підготовка до нових стартів. Після того було довге міжсезоння, під час якого я навіть не знав, з ким і де їздитиму далі.

– З чого взагалі для вас почався автоспорт?

– На початку 2013 року я загорівся думкою стати штурманом. Не механіком, не пілотом, а саме штурманом. Сказав про це батькові, який сам давно захоплюється автоспортом, і той підтримав мене. Проте на той час це здавалось для нас чимось недосяжним. Якраз тоді на одному з ралійних сайтів запустили рубрику, де можна було поставити питання відомим людям зі світу автоспорту. Звідти я дізнався, що шкіл, де вчать штурманській справі, в Україні немає, а необхідну інформацію можна діставати зі спілкування з досвідченими спортсменами. Так я познайомився з пілотами, штурманами, журналістами. А згодом прийшов до київської команди "Junior Way Team", пілоти якої мають бути не старші 25 років. Вони запропонували мені проїхати тест, який я пройшов непогано, потім був ще один – і так усе почалось. Від часу, коли я вирішив стати штурманом, і до того, як сів у спортивний автомобіль, пройшло дев’ять місяців – дуже мало насправді.

– Як навчались до того, як сісти в авто?

– Переглядав відео, які знімаються зсередини, на яких чути штурмана, записував те, що він говорив, а потім запускав ролик без звуку і сам диктував трасу. Це найелементарніше, що я міг зробити, але в майбутньому це допомогло. Також читав документи, які треба знати штурману. Коли вже сів в автомобіль, то зрозумів, що треба ще багато вчитись у плані записування стенограми. Це досить складна наука, бо ми маємо дуже легко її читати і знати, в яку секунду що сказати, бо часу на роздуми немає. Але все це приходить з досвідом. Важливо, щоб була хороша атмосфера і довіра в екіпажі, адже штурман – це, по суті, очі пілота.

– Ви почали їздити з 14 років. Не було страшно?

– Певною мірою страх на гонках є зав­жди. Але ризик є скрізь – навіть на вулиці може бути небезпечно. Взагалі я, як почав цим займатись, одразу подорослішав, став самостійним. На тебе лягає велика відповідальність, бо в маленьких командах, як наша, всі організаційні питання вирішує штурман, менеджера в нас немає.

– Розкажіть про гонки цього року.

– Поки що я переважно виступав на півд­ні України – Миколаїв, Одеса, Білгород-Дніст­ровський. Це була серія Чемпіонату України з міні-ралі "Кубок Лиманів". Змагався з одним пілотом – Артемом Хорольським із Києва. Йому лише 20 років, але він дуже талановитий гонщик, хіба трохи треба набратися стабільності. Ми проїхали один повний сезон, взяли участь у чотирьох гонках, в трьох з яких, на жаль, зійшли з дистанції через технічний стан машини, яка не витримувала нашого темпу. Але те, що ми в усіх вийшли на старт – уже перемога.

– Яка у вас машина?

– "Таврія", та її можна так назвати лише умовно, бо від неї там лишився лише кузов і задня балка підвіски, а решта – від інших авто.

– Як пройшли першу гонку в сезоні?

– Як показала практика, потенційно ми здатні боротись за високі позиції, лише пот­рібен кращий автомобіль і більше досвіду. Складним і переломним було перше для нас ралі в сезоні "Єдина країна", яке проходило в Миколаєві. Взимку ми суттєво оновлювали автомобіль і ледь встигли закінчити все до старту – мусили просити відстрочки в організаторів, щоб пройти техобстеження. Ще вночі перед гонкою нам допомагали дороб­ляти машину, а вранці ми вже вийшли на трасу. Їхали в непоганому темпі, але зійшли з дистанції, бо зламався привід автомобіля. Для мене ця гонка стала дуже емоційною, бо вже після того, як ми зійшли, я дізнався, що батьки таємно приїхали мене підтримати. Це було надзвичайно приємно.

– Коли відбувся перший подіум?

– Після гонки в Миколаєві була досить велика перерва, тож ми мали час, щоб підготувати автомобіль до наступного старту в Одесі. Туди їхали з новими силами, бажанням показати результат і доїхати до фінішу. Це нам вдалося, хоч і не без проблем: від двигуна відійшов карбюратор, ми стояли на трасі хвилини дві – це дуже багато. Але загалом досить грамотно провели гонку і фінішували на третьому місці! Могли бути й вище, але прикра поломка не дозволила. Це була наша найуспішніша гонка. Від того старту залишились чудові враження, було дуже гарне нагородження біля одеського оперного. Радий, що після того вдалось хоч ненадовго побачитись з батьком, який мав поїхати з Івано-Франківська на деякий час: ми перетнулись з ним у Тернополі, де я йому показав свій кубок. Він був дуже щасливий.

– Як завершували сезон?

– У решті гонках сезону ми, на жаль, не фінішували. Але третій етап, який знову проходив у Миколаєві, був по-своєму цікавим. Ми боролися гідно, на першому етапі були майже у трійці найкращих, а на другій спецділянці виграли у своєму класі, випередивши суперників на 10 секунд. Таким чином одразу вийшли в лідери класу, і це було шоком не лише для інших, а й для нас самих. На жаль, у нас відлетіло колесо, і ми зійшли з дистанції.

В останній гонці в Білгород-Дністровському також технічний стан автомобіля не дозволив доїхати до фінішу. В один із моментів зламався один з елементів підвіс­ки, і машина двічі перевернулася через дах. Досвідчені гонщики кажуть, що отримати "дах" в дебютному сезоні навіть добре. На щастя, обійшлось без травм.

– Чи має ваша команда якісь джерела фінансування?

– Спонсорів як таких не маємо. Нам потроху допомагають інші команди – хто дасть диски, хто колеса, хто комбінезон. Узагалі зараз автоспорт не в найкращому стані. Коли я починав у 2013 році, був пік розвитку, до нас приїжджали відомі гонщики з інших країн. Але у нас є перспективні спортсмени, тож, думаю, автоспорт буде розвиватись.

– Як батьки ставляться до ваших занять автоспортом?

– Переживають, звісно. Мама спершу намагалася відмовити мене, але потім зрозуміла, що вже не відірвати. З одного боку, важко дивитись, як хвилюються батьки, але з іншого – без автоспорту я вже не можу.

– Які плани на наступний рік?

– Поки що конкретних планів немає, бо ще не оприлюднили календар змагань. Дуже хотів би поїхати в кінці січня на ралі в Харкові – хоча би в якості глядача.

Взагалі у майбутньому сезоні я б хотів проїхати в чемпіонаті України з ралі, щоб рости далі. Бо в міні-ралі, де ми виступали, лише одна траса, яку ми проходимо кілька разів, а в ралі їх може бути три. Також хочу більше часу приділити тренуванням, зокрема, запису стенограми. Навряд чи буде достатній бюджет, щоб виїхати на велику кількість гонок. До того ж, у нас заплановане суттєве оновлення машини, щоб вона, нарешті, могла доїжджати до фінішу. На це потрібно багато часу і коштів.

У будь-якому разі наступного року їхатиму менше етапів, бо закінчую школу, здаватиму ЗНО, готуватимусь до вступу до вишу. Я, правда, ще не визначився з майбутньою професією і навіть не знаю, в якому місті буду вчитись.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити