Олександр Гливинський: "Вхопив Блохіна за коліно і кажу: "Спокійно, цього вам не треба!"

23 лютого 12:18
Переглядів: 452
Гливинський

Якою була цензура на телебаченні 90-х, чи міг Блохін побитись з журналістом і чому футболісти на всіх ображаються – автор програми «Гол», коментатор і прес-аташе збірної розповів Святославу Василику.

Кінець коментування, «Гол!», цензура

- Як ви відреагували, коли на «2+2» відмовились від ваших послуг як коментатора?

– Керівник спортивної редакції Степан Щербачов сказав, що канал робить ставку на власних молодих коментаторів. Жодних зауважень до моєї роботи не було. Хоч мені було непросто це прийняти. Я переконаний і йому сказав те саме: коментатори мають бути не лише молоді, але й фахові. Але, зрештою, поставився до цього з розумінням. Керівник редакції має у цій справі остаточне слово.

- А у самого до себе були якісь претензії стосовно коментування в останні роки?

– Два моїх останніх коментаторських періоди були після тривалих пауз в ефірі, я відчував внутрішню напругу щодо роботи в ефірі. Маю визнати: я був недостатньо яскравим у цих репортажах, не вистачало куражу. Останній раз мені взагалі випало коментувати тоді, коли на Майдані почали стріляти. Хотілося все кинути і піти. Єдине, що стримувало – знав, що таким рішенням підставлю інших людей, які працюють в прямому ефірі.

А на загал, я не збираюсь остаточно залишати коментування. Думаю, пауза піде мені на користь.

- Але вас все одно насамперед пам’ятають за передачою «Гол!».

– Те, що ми виходили на «Новому каналі», власник якого Віктор Пінчук був і залишається осторонь українського футболу, дало нам можливість бути незалежними від футбольних олігархів. Тому у кожному конфлікті ми намагались бути об’єктивними: давали всі точки зору, у кожній проблемі шукали її справжнє коріння. Можливо, ми задали нові стандарти побудови сюжетів, переймаючи найкраще з італійських каналів RAI та MEDIASET, та з ще «допутінського» російського НТВ+. Саме в «Голі!» виросло нове сильне покоління журналістів – Володя Крамар, Денис Кулик та Алла Бублій.

- По «картинці» вас тодішній «Гол!» влаштовує?

– Воно ніяк не може влаштовувати тепер – в ті роки, з 2002-го по 2008-й, на телебаченні було незрівнянно менше трансляцій матчів. «Новий канал» навесні 2003 року погодився на експеримент і став першим національним транслятором домашніх матчів «Шахтаря». Але з наступного сезону відмовився від цього – рейтинги трансляцій були невисокі.

Ми тоді замовляли власні зйомки практично на всіх матчах вищої ліги. Там, де не було трансляцій, замовляли самі по три камери, завчасно домовлялися з клубами та регіональними трансляторами, аби вони дали відео з матчів. Обмінювались відео з іншими телеканалами. Об‘єктивно ми чимало зробили для популяризації українського чемпіонату, і, мені здається, вперше на нашому телебаченні довели, що щотижнева футбольна програма може бути рейтинговою.

У ті часи на матчах чемпіонату не було заборони знімати телекомпаніям, які не є власниками прав, і часто наше ексклюзивне відео було якіснішим та цікавішим за трансляційне. Такий був час телевізійної романтики.

Так, ми змушені були «цитувати» картинку матчів єврокубків та європейських чемпіонатів із супутникових каналів, але усе було заради одного – аби глядач побачив повноцінну картину футбольного тижня.

Сьогодні ж трансляції та зйомка монополізовані власником прав. З одного боку, це – загальносвітова практика, запроваджена ФІФА та УЕФА, і вона, начебто, забезпечує порядок і космічні прибутки, а з іншого – викорінює можливість незалежної оцінки. Коли ти не маєш права сам знімати гру і події навколо поля зі свого ракурсу, а фрагменти тобі не хочуть продати власники прав, бо вони хочуть вбити будь-яку конкуренцію у зародку – ти не зможеш зробити повноцінну незалежну програму. Без власного відео ти обмежений в аргументації власної думки та й глядач не буде виявляти великого інтересу до програми без відео матчів.

- До програми «Гол!» був ще й «Футбол від УТН».

– Це 1999 та 2000 роки. Те, що ми робили тоді, було геть новим – навіть слово «стенд-ап». Ми першими тоді почали знімати про футболістів лайфові сюжети. Доводилось вперше пояснювати футболістам, що людей цікавить не лише їхня гра, але й життя поза полем. Не всі розуміли одразу, чому це цікаво.

- На УТ-1 доводилось стикатись із цензурою чи замовними сюжетами?

– Не часто. Продюсери були такими ж молодими людьми, які розуміли, що замовні сюжети – це не журналістика. Але все ж на державному каналі стовідсотково уникнути адмінресурсу було неможливо.

Якось напередодні виборів президента ФФУ ми виступили проти насильної реклами чинного тоді голови федерації Валерія Пустовойтенка у програмі. Його портрет із якимось гаслом президент НТКУ Вадим Долганов зобов’язував прикріплювати наприкінці програми, перед титрами.

Пізніше, коли я на УТ коментував Олімпійські Ігри у Солт-Лейк-Сіті, мене зняли з ефіру, бо відмовився проголошувати рекламу провладної партії «За Єдину Україну».

- А на «Голі!» були спроби тиску?

– Втручання у редакційну роботу не було взагалі. Але там було цікаве протистояння, спровоковане одним кадровим рішенням.

Ми з донецького «Футбольного уїк-енду» запросили до себе Григорія Палія. Він сам з Кривого Рогу, до Донецька встиг попрацювати у Києві, тож я був із ним знайомий. Зробили все, як годиться: порозмовляли з його керівником Олександром Денисовим, погодилися, що він замість належних за законодавством двох тижнів відпрацює два місяці. Грицько завчасно попередив про свій від’їзд, відпрацював на ТРК «Україна» і почав працювати на «Голі!».

Щойно він начитав перший сюжет, у Донецьку почули його прізвище у нашій програмі і вибухнув скандал. Президент ТРК «Україна» Геннадій Кондауров зателефонував керівнику «Нового» Олександру Ткаченку з претензією, що ми крадемо кадри. Навіть Борис Колесников погрожував відключити «Новий канал» на Донеччині. Не знаю, може він переплутав журналіста з футболістом? У підсумку, Ткаченко порадив піти на поступки – і ми на місяць-два, поки пристрасті не вляглись, усунули Палія від начитки та роботи в кадрі.

- З Ткаченком взагалі було просто працювати?

– Загалом, як я уже казав – проблем фактично не було. Пригадую хіба ще один випадок під час Помаранчевої революції.

У нас в програмі було одразу два сюжети на цю тему. Ті події всіх так зачепили, що у нас навіть не було сумнівів, робити чи ні. Після першого телефонує мені в ефір Ткаченко і питає: чому у програмі нефутбольний сюжет, не узгоджений із ним і чи буде ще щось схоже в програмі. Кажу, так, буде.

Ми підготували дві думки про політичні події в країні від відомих футболістів. Шовковський, якщо пригадуєте, тоді не підтримував Майдан, а Ребров, який грав на той час в Англії, підтримав людей, що вийшли з протестом.

Так-от, Ткаченко каже: знімайте сюжет, у футбольній програмі не має бути політики. Я із ним не погоджувався, але він пригрозив взагалі «вирубати» програму з ефіру. Довелось піти на компроміс і зняти сюжет. В результаті, перед Ребровим вибачались: пам’ятаю, він засмутився так. Мовляв, нічого в країні не змінилось.

Збірна, ображені футболісти, молодші колеги

- Працювати прес-аташе збірної – хіба це не нудна робота?

– Це честь, це ж головна команда країни. Але у порівнянні з насиченою і непередбачливою роботою журналіста, це, звісно – рутина. Скажу відверто: постійної журналістської роботи мені бракує.

- Натомість маєте безпосереднє спілкування з кращими футболістами країни. Воно того варте?

– Так, і це цікавий досвід. Знаєш, що я зауважив? Футболісти часто протиставляють себе журналістам, коли чують критику. Вони майже не запам’ятовують хороших слів про свою гру, зате, у більшості, дуже боляче реагують на кожне критичне слово.

Треба визнати, що частина журналістів роблять хибні висновки, аналізуючи виконання гравця по окремому епізоду і не зауважуючи, скільки позитивного для команди він зробив в інших епізодах. Або ж є такі журналісти, котрі в принципі неправильно оцінили епізод: побачили провину у голі лише за останніми гравцями захисту, проґавивши помилки попередніх ланок, що призвели до «пожежі».

Оце найбільше зачіпає футболістів. Вони дуже добре пам’ятають всіх, хто їх несправедливо, на їх думку, критикував. А оскільки їм важко бути вибірковими, зазвичай вони майже всіх журналістів скидають в один мішок «дилетантів» – і, як наслідок, не люблять мас-медіа загалом. Хоч у більшості є один-два журналіста, думці яких вони довіряють.

- Ви щось робите з цією перманентною ображеністю?

– Постійно дискутую з хлопцями. Намагаюсь їм довести, що не обов‘язково бути професійним гравцем, аби розбиратись у футболі. Футболісти – герої гри, але існують інші її учасники, в тому числі і уболівальники, любов яких до футболу виховали в тому числі і журналісти. Бо за великим рахунком, саме журналісти створили сучасний футбольний устрій, саме вони вигадали більшість турнірів.

- Агенти до вас не звертались стосовно «певних послуг»?

– Як до коментатора з метою «прорекламувати» якогось гравця – ні. Частіше звертались як до людини, яка добре знає український футбол. Іноземні агенти писали кілька разів, питали, як вийти на наш ринок. Ну я і підказував їм кого міг.

- Вацко веде популярний твітер, Денисов – у фейсбуку. Чому, на відміну від колег, вас майже немає у соцмережах?

– Зараз часи такі, що писати твіти про футбол – зовсім не важливо. Читаю зараз у Facebook більшою мірою про війну. А раніше, мабуть, давався взнаки консерватизм. Коли я щось хочу сказати, мені природніше написати статтю, ніж твіт.

- Чесно кажучи, і статтей ваших щось останнім часом не зустрічав.

– Невже. Я от влітку їздив на ЧС-2014 в Бразилію, як автор Sport.ua, зробив цикл репортажів звідти. Якщо чесно, то маю море медійних планів. Весь час шукаю спонсорів, аби їх втілити у життя.

- Вам не пропонували роботу в клубі, як Віктору Вацку?

– Ні. Хоча коли журналісти працюють функціонерами у футбольних клубах – це нормально. Чому колишній бандит чи директор цементного заводу може керувати діяльністю клубу, а журналіст не може? Повірте, журналісти знають достатньо, аби бути футбольними менеджерами. Інша справа, що вони цінують свою незалежну позицію, а коли ця позиція лягає під інтереси власника клубу, то краще повернутися до медійної професії.

- Що найбільше дратує у роботі молодших колег-коментаторів?

– Категоричність та легковажність у судженнях. Глядач повинен сам зробити свій висновок. Задача коментатора – лише підвести його до якоїсь думки, але висновок він не має права нав’язувати.

Ще дуже не подобається, коли коментування перетворюється на балаканину на кухні. В усьому має бути міра. В розкутості теж.

- Що порадили б авторам «ПроФутболу» та «Великого футболу»?

– Дивлюсь обидва проекти доволі критично і, певно, не мені одному помітно, що обом програмам не вистачає об’єктивності. Інколи по одній проблемі висновки у конкурентів цілком протилежні. Не хотілося б думати, що цензор стоїть над ведучими і править їм тексти. Відчувається, що у самих авторів доволі високий рівень самоцензури. А це згубно для журналістики. Перефразовуючи класика коментаторського жанру: «Такий футбол нам не потрібен».

- Кому з українських спортивних журналістів не потиснете руки?

– Подам кожному. За 22 роки у журналістиці і 16 років моєї роботи в Києві, звичайно, траплялось усіляке – сварки, непорозуміння, імпульсивні рішення. Але ворогів серед наших журналістів у мене немає. Принаймні, я своїм ворогом нікого не вважаю. Час і життя змушує переосмислити ті події: кожен із нас хотів зробити сюжет якнайкраще, кожен відстоював свою думку. Часто сварилися через фігню. Усе це – дитячі пустощі у порівнянні з дійсно серйозними проблемами.

Коліно Блохіна, літак Суркіса, коньяк Ахметова

- Мене увесь час питають: це правда, що Гливинський має вплив на склад журналістського пулу на закордонні виїзди?

– Не маю і не збираюсь мати. Це прерогатива керівництва ФФУ. В першу чергу запрошують тих, хто активно співпрацює з федерацією, популяризує різні заходи ФФУ. Звичайно, в ідеалі хотілось б, аби українські ЗМІ літали на закордонні матчі за свій рахунок – лише так можна вимагати від журналіста стовідсоткової об’єктивності. На жаль, нині мало якому ЗМІ таке відрядження по кишені. Поїздка на одного коштує в районі півтори тисячі доларів. А якщо з відеооператором, то вже три.

- У вас ще на «Голі!» був конфлікт з Блохіним. Як після цього з ним працювалось у збірній?

– Одразу після свого призначення Блохін запросив мене на розмову. Якби він сказав мені,що бажає змінити прес-аташе, я був готовий піти. Але він висловився так: «Що було те було, працюємо разом». Не буду приховувати – працювати було складно, він людина суперемоційна. Але, у підсумку, підлаштувались один під одного. Мало того, Блохін якось подякував мені за один випадок.

- Що за випадок?

– На прес-конференції після матчу Євро-2012 проти Англії, в якому, як всі ви пам’ятаєте, нам не зарахували чистий гол. Перше ж питання. Один з українських журналістів замість щоб поставити власне запитання, у різкій формі висловлює Блохіну претензію у поганій грі. Що додає абсурду, бо грали наші у тому матчі добре, насправді забили той м’яч і заслуговували на більше. Ви би бачили розпач у роздягальні: всі гравці були впевнені, що якби гол зарахували, ми б забили ще і вийшли б у чвертьфінал.

Як ви пам’ятаєте, Олег Володимирович тоді спалахнув емоціями і пропонував журналісту вийти «поговорити по-чоловічому». А я сиджу поруч з «вибухонебезпечним» тренером і бачу, що він уже «закипів» і готовий піти в зал. Рефлекторно хапаю його за коліно і кажу пошепки: «Олег Володимирович, спокійно, цього вам не треба». Фактично силою втримав його на стільці, і цілком можливо, вберіг від великих неприємностей. Заспокоївшись, вже у роздягальні, Блохін мені подякував. Знаючи його, переконаний: та «розмова» в прес-центрі «Донбас Арени» могла завершитись грандіозним скандалом.

- Фоменко повна протилежність Блохіну?

– Так, він геть інша людина. Спокійний, розважливий, завжди вислуховує до кінця. В ньому відчувається фундаментальність. Хоча наші колеги часом виводять і його з себе.

- Зі словом «фундаментальність» в усіх асоціюється Лобановський. Перетинались з ним?

– На жаль, лише мимоходом. Пригадую, коли побачив Лобановського вперше, було враження, що побачив пам’ятник. Від нього віяло якоюсь неприступністю, потрібно було набратись сміливості, аби заговорити.

Якось в міланському аеропорту, після товариського матчу «Мілан» – «Динамо», наважився і спросив його про збірну. Якраз поширювалися чутки, що Лобановский змінить Сабо. Так-от, він мені, як ні в чому, відповідає: «А мені ніхто й не пропонував. От якби запропонували...» Зрозуміло, що Лобановський зіграв у гру: пропонували йому очолити збірну не раз, але ось ця відповідь була бомбою. У своєму стилі, не відповідаючи прямо, Валерій Васильович дав зрозуміти, що він не проти. Фраза розлетілась по світу.

- А це правда, що ви разом з Григорієм Суркісом літали продавати Андрія Шевченка в «Мілан»?

– Весною 99-го програма «Футбол від УТН» організувала телеконкурс на найкращий гол місяця. В травні таким визнали знаменитий гол Шевченка у фіналі Кубка України, у ворота «Карпат». Ми влаштували урочисте нагородження з червоною доріжкою, автограф-сесією, прес-конференцією, і вручення кришталевого м’яча із золотою пластиною. Церемонія сподобалось і Шевченкові, і Суркісу-старшому, тому він запросив знімальну групу програми на свій приватний рейс до Мілана.

Суркіси летіли на переговори, казали про можливий продаж Шевченка, бо хотіли бодай ще на сезон залишити його у «Динамо». Це була гарна пригода, було таке враження, що ми доторкнулися до великої футбольної історії. Чомусь було переконання, що Шева одразу почне забивати у великому клубі. Пам’ятаю засмучене обличчя Суркіса, який дуже хотів, аби Шева ще хоча б на рік залишився в «Динамо». Але той сам наполіг на негайному контракті з «Міланом».

- А який вираз обличчя Рината Ахметова у вас й досі перед очима?

– Для мене Ахметов – це персона, яка на моїх очах стрімко виросла в медійному плані. Він швидко подолав шлях від примітивних словесних пасажів з довжелезними паузами до вправного співрозмовника і переконливого оратора. Попри всі розповіді про іноземних радників, реально найбільше йому допоміг легендарний донецький журналіст – нині, на жаль, покійний Марк Левицький. Він тривалий час очолював прес-службу «Шахтаря», а потім був одним з віце-президентів клубу. Саме Левицький переконав Ахметова бути уважним до думки ЗМІ. В той же час Марк Юрійович був чи не єдиним у клубі, хто наважувався відкрито критикувати Ахметова. Навіть міг сказати, що йому не подобається костюм, який сьогодні одягнув його бос

- Хіба щедрість Ахметова не впливала на вашу журналістську думку про нього?

– Буду відвертим, я з іронією ставлюсь до тих, хто каже: от тебе Ахметов пригощав колекційним коньяком – значить ти продався йому. Якщо лише на підставі розкішного столу ти будуєш у власній голові висновки, ти не журналіст. Якщо олігарх запрошує тебе розділити з ним трапезу, зроби це, адже ти матимеш змогу дізнатися більше. Але при цьому май силу залишити свою думку незалежною.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити