Олександр ОБОЛОНЧИК: "Зі 100% фінансування зимових видів спорту від Міністерства 50% виділяють виключно на біатлон, 50% – на решту видів"

16 березня 12:00
Переглядів: 159
Олександр Оболончик

Фактично непомітно на фоні останніх трагічних подій в Україні пройшло повернення олімпійців із Сочі. Проте вони не почуваються обділеними увагою преси та з розумінням ставляться до розподілу пріоритетів із висвітлення тем у ЗМІ. Абсолютно не скаржиться на брак уваги з боку медіа й саночник із Кременця, котрий вперше став учасником Зимових Олімпійських ігор, Олександр Оболончик.  Адже саме його вислів, сказаний в ефірі телеканалу «Інтер», став крилатим й активно обговорювався, напевно, не лише кременецькою громадськістю. На запитання журналіста, як Сашко оцінює свої шанси у змаганнях, він відповів: «Як можна оцінити свої шанси, якщо сани, на яких ми братимемо участь у змаганні, – мої ровесники...». Журналісти продовжили тему і поцікавилися думкою Сашка щодо ряду цікавих, на наш погляд, тем, які стосуються як санного спорту, так і українського спорту загалом.

– Як гадаєш, за умови кращого фінансування санного спорту та й, зрештою, за наявності нових саней можна було б досягнути кращого результату?

– Безумовно. Погляньте хоча б на успіхи наших біатлоністів.

– А їх фінансують краще?

– Скажімо так: зі 100% фінансування зимових видів спорту від Міністерства 50% виділяють виключно на біатлон, 50% – на решту видів. А це санний спорт, бобслей, лижні гонки, лижне двоєборство, фрістайл, гірські лижі та інші. Виходить замкнуте коло: у біатлоністів вкладають кошти – мають результат. На санний спорт же таких грошей ніхто не дає – результату немає, тож потреби фінансувати наш вид спорту краще держава не бачить.

– Відомо, що значна стаття витрат – це тренувальні збори. Де готуються українські саночники до Олімпіади і чи б’є це по кишенях самих спортсменів?

– Здебільшого, це країни Західної Європи – Австрія, Німеччина, Норвегія тощо. Відверто кажучи, цього сезону держава проплатила лише тренування та проживання на зборах, харчуватися мені доводилось за власні кошти.

– Цікаво, яку суму витрачає спортсмен на харчування в одній із найдорожчих країн Європи – Норвегії за місяць-півтора тренувальних зборів?

– Важко порахувати. Адже значну частину продуктів ми беремо з собою. Ховаємо їх якнайдалі, під спортивне спорядження, на кордоні пояснюємо, що їдемо на збори. Тож переважно щастить, ніхто не обшукує...

– Але ж усі ці витрати і зусилля варті участі в Олімпійських іграх, про які ти, мабуть, прагнув увесь час, відколи займався санним спортом?

– Якщо чесно, то коли я починав займатися санним спортом, у мене й гадки не було, що вийду на такий рівень. Не думав не те, що про Олімпійські ігри, навіть не розраховував на участь у змаганнях міжнародного класу. Проте стало непогано виходити, певний період навіть дещо втратив інтерес до змагань, бо в Україні у мене не було сильних суперників моєї вікової категорії. Коли подорослішав, вийшов на рівень юніорів, а потім – дорослих, і знову стало цікаво, з’явився спортивний азарт. За два місяці до старту ХХІІ Зимових Олімпійських ігор дізнався, що стану їх учасником.

– Напевно, не лише я задавала собі запитання: що відчували спортсмени (особливо ті, що вперше беруть участь в Іграх), коли вийшли на стадіон під час відкриття ОІ?

– Це відчуття не можливо описати словами! Це була одна з найкращих і найяскравіших емоцій, котрі я переживав у житті. Аж мурашки по шкірі бігли, дух перехоплює у прямому розумінні слова...

– Від чого ще перехоплювало дух у Сочі?

– Від усього. Від масштабів, від рівня будівництва та застосування інноваційних технологій, аналогів таким містам та селищам в Україні наразі немає.

– Тобто на умови проживання та складні траси деякі учасники нарікали несправедливо?

– Стосовно трас, то, на мою думку, так і повинно бути, адже це найвищий рівень змагань. Ось, наприклад, у Турині, де мені довелось змагатися уже після Зимових Олімпійських ігор 2010 року, санна траса набагато складніша. Стосовно побуту, то в олімпійському містечку, зокрема в готелі, де ми мешкали, було все необхідне, тож почувалися там абсолютно комфортно.

– Окрему увагу ЗМІ, описуючи олімпійські селища та побут, приділяли кухні. А що ти скажеш, задоволений харчуванням?

– У розпорядженні спортсменів було декілька видів найпопулярніших кухонь світу. Страви були досить смачні, проте деякі з них для мене не зрозумілі. Наприклад, ролли та суші із болгарським перцем або морквою. Червоної риби у меню було безліч видів, а ось суші з рибою я не знайшов.

– Що привезли українські саночники додому, окрім яскравих та незабутніх вражень і фото?

– Дещо вдалося привезти: телефон, рюкзак, набори косметики, різні сувеніри, незважаючи на недосконалу організацію з боку української шеф-місії. Наприклад, ми довго не могли з’ясувати, чому спортсменам забороняли забрати сувенірні ковдри з олімпійською емблемою, які дарували напам’ять усім учасникам. Коли волонтери вкотре сказали, що це подарунки для всіх учасників, ми їх таки забрали. Окрім цього, організатори з боку України поки що не віддали нам пам’ятних медалей, які дарують абсолютно всім спортсменам-учасникам незалежно від здобутків. Перед від’їздом я звернувся до представника української шеф-місії (не знаю його прізвища) і попросив віддати наші медалі, на що він відповів: «Ви повинні їх заслужити!» Але повторюю: це медаль за участь, а не за досягнення. Вони, звісно, не золоті, але на ринку колекціонерів мають певну вартість... Така ж ситуація склалася з обмінювальними значками. Комусь їх дали більше, комусь -менше... Словом, організацією українського НОК я розчарований.

ЦЕ ЦІКАВО

Норвегія, Латвія, Австрія, Німеччина – для пересічного українця бодай побувати там – мрія. Для кременчанина Олександра Оболончика перебування у цих країнах – спортивні будні. Зустріч 2014 Нового року була першою за останні п’ять років у колі родини. Свій день народження востаннє саночник відзначав удома в 16, зараз йому 22. На завершення розмови Олександр зізнається, що не бачить свого майбутнього у спорті.

«Найшвидше займатимусь бізнесом, відкрию власну справу, бо за 1,5 тис. грн. жити не можливо, як би ти не любив спорт», – каже молодий чоловік.

Проте, зважаючи на зміни в країні за останні місяці й тижні, хочеться вірити, що люди, які ближчим часом прийдуть до влади, повернуться обличчям до народу. Зрештою, у них і не буде іншого виходу. Я щиро вірю, що позитивні зміни, які просто повинні настати, торкнуться й українського спорту. А ще сподіваюся, що Олександр таки передумає і колись, можливо, повезе на Олімпійські ігри не одного обдарованого спортсмена, якого виростить сам.

ДОВІДКА

Олександр Оболончик народився 17 січня 1992 року в Кременці. Навчається на п’ятому курсі Львівського університету фізичної культури. Санним спортом почав займатися з 2000 року, вперше взяв участь у змаганнях міжнародного класу в 2005 році. Вважає, що щастя не в грошах, що у душі люди завжди молоді, а кінець світу не настане на зло песимістам. Любить мандарини і вірить у щасливий кінець…

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити