Олександр Починок – про знахабнілих "мажорів", закулісні ігри в біатлоні та зрадників-чиновників

03 жовтня 07:23
Переглядів: 130
починик

Спортсмен, військовий-доброволець, громадський активіст та бізнесмен – це все про тернополянина Олександра Починка. Він – один із тих, хто може відстоювати правду, незалежно від рангів та статусів його опонентів. Як це позначилося на його житті та кар’єрі, сьогодні Олександр Починок зізнається вперше.

– Олександре, Ваш батько, Ігор Починок, – відомий український тренер з біатлону. Мабуть, у дитинстві у Вас не було особливого вибору, яким спортом займатися?

– Я б не був таким категоричним. Біатлон – це складний технічний вид спорту, який потребує великих навантажень, тому для цього потрібно мати відповідно сформований організм. У шкільні роки я пробував себе в легкій атлетиці, якийсь час займався в інших спортивних секціях. Що ж до біатлону, то вперше взяв до рук гвинтівку десь у 3-4 роки. Зараз вже не пригадую, коли зробив перший постріл, але це точно було ще до школи. Подорослішавши, став професійно займатися біатлоном, з яким не розлучаюся і нині. Пригадую, після школи інколи дві години добирався на базу, щоби потренуватися, і на попутках повертався назад, адже автобусного сполучення на початку 90-х років між Тернополем і Підгороднім не було.

«Батькові «віддячили» за роботу порожньою дерев’яню шкатулкою»

– Біатлон не тільки складний, а й дорогий вид спорту. На якому рівні було забезпечення спортсменів найнеобхіднішим?

– Патрони не завжди були нормальними. Після вдалих виступів ще радянських біатлоністів на Олімпіаді в Калгарі (Канада) батькові вдалося переконати біатлонне спортивне керівництво передати гвинтівки, які виготовлялися для Олімпіади, на біатлонну базу в Підгороднє. Відтак молоді спортсмени тренувалися із гвинтівками «Бі-6», а старші – «Бі-7-2» виробництва заводу «Іжмаш» (СРСР). Тоді закордонної зброї ще не було.

Що ж до фінансування, то воно було або дуже погане, або взагалі відсутнє. Пригадую, одного разу із Ворохти цілу добу добирався електричкою на спортивну базу «Тисовець» (найбільша в Україні спортивна база, де проводилися всі внутрішні зимові змагання, – авт.). Тоді в біатлоністів навіть транспорту не було. Довелося 10 км із гвинтівкою, лижним чохлом та сумкою з екіпіруванням іти пішки.  

– Коли вперше вийшли на міжнародну арену?

– Дуже важко було пробитися на міжнародні старти. У той час існувала жорстка конкуренція між тренерами, кожен з яких «тягнув» своїх спортсменів. До речі, цей паразитуючий фактор донині присутній у багатьох видах спорту, і якщо його не зламати, то ми не матимемо серйозних успіхів на міжнародній арені.

У 1997 році я вперше поїхав на дорослий літній чемпіонат світу з біатлону в Краків (Польща). Пригадую, тоді змагання відбувалися на велотрековому стадіоні в центрі міста. Тоді, на відміну від теперішніх часів, на літні старти їздили основні біатлоністи всіх збірних. До прикладу, дуже сильною була норвезька збірна. Той факт, що сам Уле-Ейнар Бйорндален змагався і навіть не зумів потрапити в жодній гонці на найвищу сходинку п’єдесталу пошани, говорить про дуже високий рівень чемпіонату.

– Найбільші успіхи в біатлоні були у Вас на юніорському рівні…

– Найбільше досягнення у кар’єрі було в 1999 році в Іжевську (Росія) на юніорському чемпіонаті Європи, де я був в одній із дисциплін третім. Міг виступити і краще, але умови проведення змагань були дуже складними (при 24 градусах морозу!). Починаючи з другої гонки, я виходив на старт із високою температурою. А ще не мав на змаганнях особистого тренера, який би щось корисне підказав. 

– Батько був Вашим постійним тренером?

– У тому то й справа, що у більшості випадків тренувався сам, адже батько тренував жіночу олімпійську збірну України. Саме через це ніяк не вдавалося якісно підготуватися до змагань. Перепрацьовував, думав, що чим більше зроблю на тренуванні, тим краще виступлю на змаганнях. У багатьох випадках за тренування кілометраж перевалював за 70 км кросової підготовки на день. Як показала історія, без відповідних методик, препаратів для відновлення та калорійного харчування організм «сідав» і на старти я виходив геть загнаним або хворим, відповідно й не показував високих результатів.

– Через це й закинули біатлон?

– Ні, причина була значно серйознішою, ніж власні невдачі. Одного разу, коли я був уже впевнений, що поїду на чемпіонат Європи, а потім – світу, мені після однієї виграшної гонки поставили ультиматум: якщо не виграєш наступного разу більше хвилини в найближчого конкурента, то на міжнародні старти не поїдеш. Але найбільша несправедливість чекала мене під час відбору на Олімпіаду в Солт-Лейк-Сіті (США). На вогневому рубежі під час однієї з гонок я точно бачив, що поцілив у мішень, чув характерний звук, але вона чомусь не закрилася. Я потратив свої секунди, під’їхав до суддів та попросив закрити мішень. У підсумку я відмотав штрафне коло і закінчив виступ, зрозуміло, невдало. А вже після фінішу мене чекала жорстка розмова із суддями. Згодом, коли повідомили, що мене взагалі зняли зі змагань, довелося силою доводити правоту головному судді і директору збірної з біатлону. Тернопільські тренери, котрі входили до суддівського корпусу, палець об палець не вдарили, щоб мене відстояти. Якби все було по справедливості, я мав всі шанси відібратися на Олімпійські ігри. Тому це була остання краплина терпіння у ситуаціях постійної несправедливості, після чого я пішов із професійного спорту.

– Хіба Ваш батько з його величезним авторитетом у біатлоні ще з радянських часів не міг вплинути на ту ситуацію?

– У батька, який, будучи головним тренером жіночої збірної України, привозив із кожної Олімпіади по медалі («бронза» у Цербе в 1994 році та «срібло» в Петрової у 1998 році), опустилися руки після того, як йому «віддячили» за цю роботу: першого разу – порожньою дерев’яною шкатулкою, другого – премією у 500 доларів. Тоді він перейшов на роботу з паралімпійською командою, відповідно на час мого відбору на Олімпіаду-2002 його не було на місці, і він нічим не міг зарадити…

«Солдати встеляли Кучмі й Кузьмуку травичку попід ялинками»

– У Вас було офіцерське звання. Як Ви його отримали?

– Після інституту, де була військова кафедра, та тривалої служби в армії я отримав офіцерське звання. Понад три роки служив контрактником.

Будучи збірником України, службу у війську проходив у «Тисовці» на базі спортивного клубу армії. До присяги пройшов уесь курс молодого бійця, за короткий час зіткнувся зі всіма реаліями служби в армії пострадянського періоду. Щоправда, не так тамтешнім «дідам» склалося, як вони сподівалися. Вже коли прийняв присягу, мене перевели у спортивну роту. Правду кажуть, що в нашій армії квадратне котять, а кругле – носять. Як мені розповіли, за вказівкою Олександра Кузьмука (екс-Міністр оборони України, – авт.) два військових «УРАЛи» вивозили в гори солдатів, які там зрізали верхній шар трави, щоб встелити нею 150 метрів під ялинками від Президентського котеджу до альтанки. Зрозуміло, що під ялинками трава не росте, тому солдати щоразу їздили в гори та встеляли траву, щоб тодішній Президент України Леонід Кучма і Міністр оборони після чергового «відпочинку» поверталися по травичці до свого котеджу.

Коли служив, пробували і мене залучати до цього ганебного заняття, але я відмовився, бо прийшов в армію не прислуговувати владі, а захищати честь країни на спортивних змаганнях. Були з цього приводу певні непорозуміння із сержантами, але я доволі швидко поставив усе на свої місця.

А ще в мене був інцидент із самим Леонідом Кучмою. На базі в «Тисовці» є будинки для провідних спортсменів, а перший з них – той самий, Президентський. Так от, коли Кучма приїздив у Карпати, то, зрозуміло, перекривали трасу, в усіх спортсменів забирали зброю, припинялися тренування. Не винятком була і збірна України. Відповідно, у такі дні не було змоги готуватися до важливих стартів. Та хіба це когось цікавило? Одного разу я з Кучмою мав діалог на підвищених тонах щодо цього неподобства, власне після цього мій військовий квиток зник…

– Відчувається, що Ви ще не сказали свого останнього слова в біатлоні… 

– Залишивши спорт, я зайнявся успішним бізнесом, працював у сфері автосервісу, мав сертифіковану СТО, яка ремонтувала автомобілі «Мерседес». Але через чотири роки, у 2006-му, таки повернувся у біатлон. Дуже вже хотів реалізувати свою давню мрію та поїхати на Олімпіаду. Через місяць тренувань виступив на першому після великої перерви кубку України з біатлону і на стартовому етапі естафети переможцем перетнув фінішну стрічку, випередивши тогорічного чемпіона України. Загалом протягом 2006-08 рр. декілька разів піднімався на п’єдестал пошани кубків та чемпіонатів України, також виступав на чемпіонаті світу з літнього біатлону в Уфі (Росія, 2006 р.), де в одній із дисциплін фінішував 12-им, а в іншій – 18-им. Однак важко було поєднувати спорт і роботу, тому, на превеликий для себе жаль, із професійним біатлоном довелося розлучитися і зосередитись на сім’ї та бізнесі.

«Справив нужду на капоті автомобіля з написом «Беркут – герой»

– Ви досить яскраво проявили себе на Євромайдані та в Донецьку…

– Під час Революції гідності брав участь у боях на барикадах на вулиці Грушевського, також мобілізувався з групою на Майдан того дня, коли почали вбивати побратимів. Ініціював виїзди бойових груп у критичні моменти Майдану. Одним із перших зайшов у резиденцію Януковича в Межигір’ї. У квітні 2014 року поїхав у Донецьк, де разом з друзями допомагав організувати безпеку творчим патріотам форуму «Ізоляція», які приїхали підтримати проукраїнське місцеве населення. На жаль, проросійські і сепаратистські настрої перемогли і ми отримали заблоковану обласну адміністрацію. На власній автівці з тернопільськими номерами знаходився на відстані близько 10 метрів від центрального входу до заблокованої сепаратистами Донецької ОДА. Справив нужду на капоті автомобіля з написом «Беркут – герой». Після цього інциденту, щоб виїхати з Донецька, потрібно було доволі серйозно натискати на газ. Мав кілька розмов із донецькими «ментами» щодо того, чому вони зовсім нічого не роблять, щоб навести порядок у місті. На що вони відповіли, що начальству видніше.

Тоді порядок можна було швидко навести, адже в Донецькій адміністрації знаходились здебільшого неблагополучні особи, які подекуди до 11-12 години дня відходили після сабантуїв та п’янок. На жаль, теперішня українська влада, яка прийшла на крові та житті патріотів – слабка та продажна, через це ми втратили Крим без єдиного пострілу та маємо затяжну війну на сході країни.

– За яких умов пішли воювати і чому саме добровольцем?

– Понад 30 разів мав пропозиції підписати контракт, коли працював з військовими підрозділами у складі окремої тактичної групи (ОТГ). Але поки в нашій армії хоч щось не зміниться в кращу сторону, вішати собі ярмо на шию не збираюся. Не згідний з більшістю рішень військового керівництва, реформ практично немає. У складі ОТГ приїжджаю як доброволець на передову, разом з однодумцями-патріотами підсилюємо наші підрозділи. На передовій знаходився від декількох місяців до кількох тижнів у залежності від ресурсу і фізичного стану. Пройшов практично всю лінію фронту – від Луганська до Маріуполя, побував у всіх секторах бойових дій.

– Кому підпорядковується Ваша окрема тактична група?

– Працюємо виключно згідно з законодавством України, захищаючи її народ та суверенітет. Маємо власний транспорт, зброю, системи наведення та зв’язок. Коли у важкі моменти нам потрібна була вогнева підтримка, в більшості випадків ми її не отримували. Під час одного серйозного обстрілу я почав набирати відомих мені депутатів і вимагати, щоб ті вийшли на вищий рівень, бо життя моє та побратимів було під реальною загрозою і шансів вийти живим практично не було. Допомоги – нуль! Врятував Господь. Нас тоді розбомбили, але безпосередньо у нас не вцілили. Після того випадку я зрозумів, що сподіватися на чиюсь допомогу не варто, а лише покладатися на свій хребет і більше ні на кого.

– На фронті Вас використовують як снайпера?

– Можна й так сказати, хоча «снайпер» – це дуже сильно сказано. Щоби підготувати висококваліфікованого снайпера, в нього потрібно вкласти близько мільйона доларів, починаючи з навчання і придбання обладнання. У нас таких коштів немає. Тому я своїми біатлонними навиками снайпера допомагав українській армії стримувати агресора. Вся зброя, системи наведення, зв’язок та транспорт були придбані за власні заощадження та кошти моїх друзів. Щоб ви розуміли, зі всього вищепереліченого автомобіль є найдешевшою ланкою. Скажімо, тільки топова снайперська гвинтівка без прицілу вартує близько 600 тис. грн.

«Навіть не знаєш, що страшніше: сепаратисти чи чиновники»

– Олександру Починку із позивним «Біатлон» довелося брати участь в обороні Донецького аеропорту. Чи було страшно, коли по тобі гатять прямою наводкою з різного виду озброєнь? 

– Важко згадувати ті часи… Обстрілювали нас кожного дня. Ніколи не забуду, коли зранку з побратимом пили чай та говорили про світле майбутнє, а через кілька годин його вже не було серед живих. Практично кожного дня бачив смерть. Але страху не було, думав, як захистити нашу країну та знищити ворога.

– Були моменти, коли власне життя висіло на волосині?

– Щосекунди. Ти ж не знаєш наперед, куди впаде міна. Був випадок, коли міна впала за кілька метрів від мене – отримав тільки контузію, а побратима, який був з іншої сторони, поранило, в результаті з ноги витягнули чотири осколки.

Знаєте, деколи сняться ті моменти, коли гинули мої товариші… Як і загалом уся війна… Хоча, на моє щастя, такі сни трапляються не дуже часто. По приїзді додому переключаєшся на інші проблеми і навіть не знаєш, що страшніше: сепаратисти чи чиновники, які нині засіли у владних кабінетах та проводять зрадницьку політику. І це страшно! Бо на війні ти бачиш ворога і виконуєш роботу, яку вмієш, відносишся до неї, як до бойового завдання чи до того ж тренування, щоправда, небезпечного і в якому можеш не дійти до фінішу. А чиновники зайшли в наш тил…

– Відомо, що у сепаратистів є сайт, на якому вони публікують осіб, з котрими хочуть розправитись. Вони про Вас знають?

– Чи «сепари» знають – не можу сказати, але їхні «специ» – точно знають. А все через те, що під час оборони Донецького аеропорту в ЗМІ показували сюжет і не заретушували мого обличчя. До того ж на сторінці у «Фейсбук» я чітко викладаю свою позицію, завжди був послідовним, не змінював своєї точки зору та не перебігав на жодні сторони.

– Подейкують, що в армії, щоб легше перенести всі страхи, бійці спиваються…

– На війні взагалі психологічно важко. У мене стійка психіка, яка гартувалася впродовж усієї спортивної кар’єри, тому до алкоголю не прикладався. На бойових позиціях вживати спиртне – рівносильно злочину, хоча неодноразово доводилось бачити, як за відсутності будь-якої реабілітації, морального і фінансового захисту може спитися навіть найстійкіший боєць. Найважче, коли приїздиш додому і бачиш тут свавілля, популізм та цинізм чиновників.

– Останнім часом рідше їздите на передову?

– Так, поки відновлююся після зіткнення у травні 2017 року з харківськими «тітушками» на теренах рідного Тернополя. Поки патріоти воюють на сході, різна мерзота приїздить до нашого дому, відбирає землю та шантажує наших громадян.

– Спілкуючись зі мною, Ви весь час стоїте. Очевидно, маєте проблеми зі спиною? Це відлуння війни чи наслідки сутички з «тітушками»?

– Останнє поранення на війні отримав улітку 2016 року. Вибуховою хвилею мене скинуло з 10-метрової висоти, внаслідок чого отримав перелом нижньої частини хребта. Зараз лікую ще два переломи в районі таза і внизу хребта – це наслідки травневих подій у Тернополі. Оскільки повна бойова амуніція важить чимало (близько 30 кг), у моєму стані, якщо і їздив у гарячі точки, бронежилета вже не одягав. 

– Зважаючи на військовий досвід, хтось запрошує поділитися ним?

– Нещодавно у Чорткові відбулися великі збори територіальної оборони. Були розмови, щоб я зі своїми побратимами туди приїхав та поділився передовим досвідом, тим більше, є що показати: передові снайперські системи, штурмові тактики за ізраїльською методикою тощо. Спочатку керівників зборів тероборони це зацікавило, а коли дійшло до справи, то від передачі нашого досвіду відмовились. Цих клоунів, не побоюся їх так назвати, цікавить тільки популізм та як розпиляти бюджет.

«Поки я буду дихати, будинків на біатлонній базі не буде»

– Олександре, у Вас дуже загострене почуття справедливості. Відомо і про ще один випадок, в якому Ви намагалися ціною власного здоров’я поставити на місце «мажорів».

– Це було на саму Пасху 2011 року. Близько 8-9 години я йшов із товаришем Олександром Волинцем повз Катедру. У той час пішохідною зоною із шаленою швидкістю від магазину «Молоко» у напрямку до пам’ятника Івану Франку пронісся кабріолет «Ауді», в якому сиділи два «мажори». Люди просто відскакували з-під коліс на клумби, а від мене автівка промчалася всього за кілька сантиметрів. Зробив зауваження, мені ж почали хамити. Через деякий час “мажорів” стало більше, зав’язалася бійка. Спортивна громадськість на чолі з Національним Олімпійським комітетом взяли на контроль розслідування цієї справи, оскільки попередні вибрики цих молодиків на обласному рівні завжди залагоджувались корупційними «мєнтами». Перед судом батьки «мажорів» неодноразово просили пробачити їхнім дітям. Їх таки засудили, щоправда, лише на рік, і оскільки вони до вироку суду відсиділи вже рік у СІЗО, тому одразу із зали суду вийшли на волю. Та їхні батьки компенсували мені лікування, а товаришу – ремонт автомобіля. Сподіваюся, цей випадок став для них хорошим уроком.

– Останнім часом Ви ще й активно захищаєте біатлонну базу в Підгородньому…

– На тій базі я зростав, коли вона будувалася, інколи з батьком до опівночі підказували бульдозеристу, як правильно створити вал стрільбища. Так, у той час, коли одні будували маєтки, інші створювали спортивні олімпійські об’єкти.

Підгороднянську базу збудували завдяки високим результатам тернопільських біатлоністів, а теперішнім керівникам спортивних відомств та їхнім попередникам тупість та гроші затьмарили розум і душу. Базу буду відстоювати до кінця! Я усім сказав: якщо завезуть техніку всередину біатлонного кільця – буде біда. Люди взяли землю під городництво, ніхто їм не забороняє сіяти та збирати урожай. Але будинків, поки я буду дихати, там не буде!

– Олександре, на Вашу думку, що має статися в країні, щоб скінчилася війна і Україна повернула свою територію?

– У першу чергу потрібно змінитися самим і змінити владу та поставити на вищі щаблі справжніх патріотів. У нас же в кращу сторону не змінилося нічого. Взяти хоча б Тернопіль – куди не тикни пальцем, всюди корупційні схеми, процвітає хабарництво, безглуздість управління. Простим людям потрібно відкривати очі: якщо чиновник прокрався, не виконав обіцянок, обдурив та збрехав – йому не місце у владі і вірити такому не можна. За всі 26 років незалежності ми ще не мали жодного Президента-патріота, я не бачив і не пам’ятаю жодного нормального депутата, який щось пообіцяв і виконав. Коли ці люди приходять до влади, то дуже швидко змінюються. Це нам пороблено чи що?..

– Кажете, що владі треба патріотів. Ви бачите себе у якійсь владній вертикалі 

– За нашими законами, щоби бути при владі, треба вступити в партію. Я ж не бачу себе в жодній політсилі, навіть якщо вона буде надзвичайно популярною. Навіть не знаю, кого я більше ненавиджу – політиків чи «сепарів».

– Чи готові очолити управління спорту? Для цього партійність не потрібна…

 – Ні, є багато більш професійних людей, яких можна запросити на цю роботу, призначити, скажімо, на випробувальний термін. Бо діяльність нашого нинішнього спортивного чиновника не витримує жодної критики. Якщо він і далі буде так поводитись, то його, як і його попередників, будемо люструвати, і це робитимемо найближчим часом. Якщо людина зробила одну помилку, їй ще можна вибачити, якщо ж вона постійно робить щось не те, і ми маємо подібний приклад у нашому спортивному відомстві, то такій особі не місце у владі. Бо те, що чиновники зробили з біатлоном, іншим словом, ніж «вбивство» не назвеш. Через нашу популістичну та брехливу владу, яка прийшла на крові та житті патріотів, уперше в історії тернопільського біатлону цього року наші діти не поїхали на чемпіонат України серед шкіл, уперше в історії на базі в Підгородньому при ідеальних сніжних умовах не проведено жодних зимових змагань, навіть чемпіонату області чи першості серед юнаків. Близько 3,5 місяця діти не стріляли, зірвано процес підготовки перед сезоном, адже стволи було вилучено. Протягом двох останніх років велика кількість провідних перспективних спортсменів завершила спортивну кар’єру. А багато з них уже були членами збірної України! Завдяки спортивному керівництву області, знищено 10 років копіткої тренерської праці. На базі фактично другий рік немає не те що обслуговуючого персоналу, навіть сторожів, а про всяк випадок там є збройна кімната…

– Кому ж Ви насправді вірите?

– Я вірю в Бога. І не поділяю віру на конфесії. До церкви ходжу зрідка. Але я щиро вірю і молюся. Для цього не потрібно кудись ходити. Головне, щоби ця віра жила у серці.

 

Б Л І Ц – О П И Т У В А Н Н Я

– Чим заробляєте на життя?

– У мене був і є бізнес, я самодостатня людина.

– Як дружина ставиться до Вашої громадянської позиції?

– Кожна жінка хоче затишку і стабільності. Не виняток і моя. Їй не легко, але в мене такий характер, що коли біда прийшла в хату, я повинен зі зброєю захищати своє.

– Коли приїздите зі сходу, намагаєтесь забрати дружину на спільний відпочинок?

– У неї робота, тому не завжди це вдається. Та й я останнім часом постійно їжджу на лікування. Маю багато господарських проблем. Тому не завжди виходить, але намагаюся хоча б зрідка кудись виїхати на відпочинок.

– Ваша родина забезпечена житлом?

– Будинок був у планах, півтора року вибирали місце, вже було декілька варіантів, однак спершу Майдан, а потім війна все це перекреслили. Більша частина власних заощаджень пішли на зброю. Донька досі дорікає, мовляв, тату, ти ж обіцяв… 

– Доньку не хотіли віддати у біатлоні?

– Змушувати – невдячна справа. Дитина йде своїм шляхом, вона одна з кращих у навчанні в Українській гімназії ім. І. Франка.

– Можете себе назвати багатою людиною?

– Для щасливого життя необхідно мати не так багато коштів, як хтось думає. Потрібно їх раціонально використати. Я вважаю себе багатою людиною! Не всіх цілей досяг, але помалу йду до них…

За матеріалами: gazeta1.com
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити