Олена ПІДГРУШНА: "З олімпійським "золотом" не розлучаюся"

28 лютого 09:15
Переглядів: 323
підгрушна

Чемпіонка Ігор у Сочі ще не була вдома: «розривають» журналісти.

У 1994 році на Олімпійських іграх у Ліллехаммері одеситка Оксана Баюл принесла молодій українській державі першу золоту медаль зимових Олімпійських ігор. На друге «біле» олімпійське «золото» українцям довелося чекати довгих 20 років, - поки під завісу Ігор у Сочі наші біатлоністки не стали в естафеті авторками найкрасивішої перемоги. Поступ Віти Семеренко, Юлії Джими та Валі Семеренко на заключному етапі підтримала Олена Підгрушна, яка першою перетнула фінішну лінію і золотом вписала ще одну сторінку в історію українського спорту.

 - Олено, ви вже відчули себе олімпійською чемпіонкою?

- Не зовсім. Мабуть, тому, що поки ще не була вдома. Хоча, зважаючи на увагу, яку приділяють нам упродовж останніх кількох днів усі родичі, друзі і журналісти, можна відчути: ми направду зробили щось неординарне.

- Суперниці на етапах Кубка світу і Олімпійських іграх у вас ті самі... У чому особливість олімпійських стартів?

- На Іграх - величезний тягар відповідальності від розуміння того, що наступні такі змагання відбудуться лише через чотири роки. Керівництво команди на нас не тиснуло. Після «бронзи» Віти Семеренко нам сказали, що завдання-мінімум ми виконали... Але це нас не зупинило. У кожній гонці ми боролися до останнього, сподіваючись на особисті нагороди. Окрім того, чудово усвідомлювали, що ми сильні своєю єдністю, і що у нас є реальні шанси боротися за медаль в естафеті.

- Чим займалися, щоб у вільний час відволіктися від думок про майбутні старти?

- У нас щодня були тренування. А у вільні години слухала музику і вишивала – сорочку чоловікові на день народження. У нього сьогодні день народження, а я так і не встигла усе вишити. Мені так соромно через це. Роботи залишилося небагато – на кілька днів. Тож йому доведеться трішечки почекати.

- Що снилося новоспеченій олімпійській чемпіонці у ніч після естафети?

- До естафети мені вдалося поспати усю ніч, а потім ще й половину наступного дня (у мене почало боліти горло, тож я вирішила відлежатися, акумулювати в собі всю енергію, - щоб увечері видати її на старті). Натомість після олімпійської перемоги ми з дівчатами не спали три доби! Після змагань президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак запросив нас у ресторан – святкувати його день народження і заодно нашу перемогу. Усі запрошені ходили і вітали одне одного: це ж не лише наше свято, це радість для всієї України. Наступного дня увечері нас запросили на церемонію нагородження. Оскільки відстані між об’єктами були чималі, в Олімпійське селище приїхали пізно вночі.

Після нагородження ми з медалями не розлучаємося. На усі прес-конференції та різноманітні зустрічі організатори просять принести медаль. Тож доводиться носити її із собою.

- Ви бігли завершальний етап естафети. Збоку здавалося, що все проходить гладко. А чи доводилося вам якоїсь миті переступати через себе?

- Для мене це був найважчий етап у житті. Ніколи ще я не відчувала такої відповідальності, як на тому естафетному відрізку. Я не мала права на жодну помилку на вогневому рубежі. І мусила бігти швидко, чого б це мені не вартувало. Переломний момент був на фінішному колі, де я вела гонку, а основні мої суперниці були лишень за кілька секунд від мене. На першому підйомі відчула, що сили покинули мене. У мозку пульсувала думка: невже мене зараз обійдуть, невже дозволю собі програти? І коли сил уже не залишилося взагалі, на допомогу прийшла воля. «Не буде цього! Нам потрібна перемога! Я витримаю! Я зможу!» - ось з такими думками і доходила до фінішу.

- Ще до початку естафети Віта Семеренко була упевнена у цій перемозі. А які передстартові відчуття супроводжували вас?

- На рівні підсвідомості я також знала, що додому повернемося олімпійськими чемпіонками. До останнього вірила, ми не просто заїдемо «у призи», а обов’язково переможемо.

- Що у вас не склалося в особистих перегонах? Одні фахівці пояснювали посередні результати тим, що через хворобу вам не вдалося вчасно вийти на пік форми. Інші нарікали на трасу чи на змазку для лиж…

- …А ще інші казали, що я вагітна (сміється). Для олімпійської перемоги повинні зій­тися усі зірки – самопочуття, форма, траса, лижі, абсолютно все. Мені ж, справді, через хворобу забракло часу повернутися у звичну форму, а також нормально акліматизуватися: я дуже важко пережила акліматизацію, усі процеси у мене пройшли із затримкою. З лижами також на початках не вгадали. Кожного дня чогось бракувало. Але у заключний день на естафету зірки зійшлися над моєю головою: попри не найкраще самопочуття, я була у хорошій формі. І лижі їхали, і вітер попутній був.

- У Сочі на трибунах вас підтримувала мама…

- А також тато. Присутність найрідніших людей стало для мене величезною підтримкою. Вони були якраз на найважчих, перших моїх стартах, коли мені нічого не вдавалося, коли поразки переживалися дуже важко. Батьки допомогли мені заспокоїтися і повірити в себе. Для тата з мамою Ігри в Сочі стали першим міжнародним стартом. До того часу вони ніколи не виїжджали на змагання за кордон. Тож сочинська Олімпіада вразила їх куди більше, ніж мене.

- В одному інтерв’ю ви розповіли, що були неприємно вражені хамською поведінкою російських уболівальників…

- Мене ця поведінка здивувала, адже ніколи такого не було. «Не попасти і впасти» - нормальні люди, які приходять уболівати за спортсменів, ніколи так не кричатимуть. Це волали не трибуни, а кілька осіб, завданням яких, вочевидь, було відволікти нас і спровокувати на помилку. Так, було неприємно. Але з іншого боку, саме ці крики на фінішному колі додали мені злості! Я мала вистояти всупереч усім недоброзичливцям. Тепер я їм деякою мірою навіть вдячна за те.

- Як на ситуацію в Україні реагували спортсмени з інших країн?

- Поки тривали змагання, суперники були зосереджені кожен на своєму старті, і це нормально. А ось після фінішу естафети до нас підійшло багато біатлоністок. Вони казали, що на фоні того, що відбувається у нас в країні, ми зробили подвиг. Спортсмени співчували нам і висловлювали солідарність українському народу. Я була вражена, коли наші основні суперниці, норвежки, та й інші дів­чата, відразу після фінішу підійшли до нас і сказали, що наша перемога – це найбільша справедливість.

- Чим ще запам’ятався олімпійський Сочі?

- Проблем у нас не було. Так, траса при плюсовій температурі перетворювалася на кашу, проходити її було нелегко... Але організатори зробили максимум можливого, щоб спортсменам було комфортно. В обслуговуванні Олімпіади було задіяно багато людей, деякі роботи велися вручну. Люди душу вкладали, щоб зробити все якнайкраще. Ми не відчули дискомфорту.

- Що плануєте у найближчому майбутньому?

- Не знаю, чи зможу продов­жити участь в етапах Кубка світу. Головне завдання – швидше одужати. Тоді вже прийматиму рішення. А на наступний сезон схиляюся більше до сім’ї, ніж до спорту. Мені хочеться побути вдома. Я обожнюю готувати. У мене ще недостатньо практики, та, попри це, за що не візьмуся – усе добре виходить. Єдине, ще не навчилася пекти. Там, де жила раніше, не було духовки. Тепер мрію про те, щоб на кухні власного будиночку вивчати нові кулінарні шедеври.


Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити