Олена ТУРКУЛА: "Ставши чемпіонками, дівчата кілька днів перебували в шоковому стані"

08 травня 15:38
Переглядів: 412
Default Image

Найдосвідченіша волейболістка «Галичанки» розповіла, завдяки чому тернопільська команда вперше стала чемпіоном України, та про свою перспективу перекваліфікуватися на дільничного інспектора міліції


Найкраще свідчення професійного та загальнолюдського визнання у спорті — звання капітана команди. Вихованка тернопільського волейболу Олена Туркула вже тривалий час носить капітанську пов’язку в «Галичанці», але тільки цього сезону, певно, сповна розкрила лідерські якості, налаштовуючи молодих дівчат на вирішальні бої за чемпіонство. У розмові з кореспондентом «УМ» 29-річна волейболістка розповіла про свою роль у команді, що вперше здобула «золото» національної першості, життєві пріоритети та заробітчанство в Туреччині.


«Після перемоги в чемпіонаті дівчата кілька днів перебували в шоковому стані»

— Олено, «Галичанка» вперше в клубній історії стала чемпіоном України. Як команда сприйняла цю перемогу?

— Одразу після завершення першості ми навіть не зрозуміли, що сталося. Звісно, було багато емоцій. Узагалі дівчата кілька днів перебували в шоковому стані. Щоб усвідомити факт перемоги, «переварити» його, мабуть, потрібен час. Певно, ми ще й досі до кінця не зрозуміли, яких висот досягли. Можливо, для бурхливого святкування уже просто не вистачило фізичних сил. Перед останнім туром найбільше хотілося, аби цей виснажливий чемпіонат скоріше завершився.

— А як Тернопіль сприйняв «вікторію» свого клубу в національній першості?

— Аби нас привітати, мерія і керівництво клубу влаштувало грандіозне святкове шоу. Приємно, що порадіти за команду прийшло багато місцевих жителів, студентів Тернопільського національного економічного університету.

— Що можете сказати про вболівальників «ГаличанкиТНЕУ»?

— У команди є свої віддані фанати. Цікаво, що навіть викладачі нашого університету по інтернету відслідковують результати наших змагань. Оскільки місто невелике, то часом і на вулиці запитують про результати гостьових матчів та наступні ігри. Шкода, що маємо малий, тісний зал. Не кожен зможе вболівати, стоячи впродовж кількох годин.

— Чи отримали волейболістки якісь додаткові матеріальні винагороди за «золото» першості?

— Перед сезоном кожен гравець підписував із клубом контракт, у якому розписані всі наші фінансові питання, в тому числі й преміальні. Скажу, що умови контракту клуб виконав, але розголошувати деталі не маю права.

— Що вам хотілося б змінити у клубній інфраструктурі?

— Найбільше моє бажання, як і решти гравців, — якнайшвидше отримати у своє розпорядження великий сучасний спортзал. Бо, звикнувши до малого приміщення, почуваємось некомфортно у просторих залах суперників. Та й участь у євротурнірі напряму залежить від наявності належного спортмайданчика. Без нього повноцінно змагатися на євроарені не вдасться.

«У Туреччину їздила на заробітки»

— Олено, практично вся ваша кар’єра пов’язана з Тернополем. Але був у ній і турецький слід. Розкрийте подробиці.

— Так, у тернопільській команді я вже 16 років. Проте у 2003му склалися обставини, які змусили мене пограти за кордоном. На той час у «Галичанці» були молоді недосвідчені дівчата, та й чемпіонат наш потерпав від браку конкуренції. Не приховую, що в Туреччину їздила на заробітки. Хоча з матеріальними цінностями там здобула й неоціненний професійний досвід.

— А чому саме «Гюнеш» став для вас адресою професійного зростання?

— У той час там працював нинішній наставник збірної України та «Сіверськодончанки» Володимир Бузаєв. Він і запросив мене та ще двох волейболісток, Олену Самсонову та Тетяну Іванюшкіну. Тож на чужині була впевнена в підтримці своїх співвітчизників.

— Чому ж тоді таким коротким виявився закордонний вояж?

— Поїхала я з Туреччини через те, що завершився термін дії мого контракту. Однак можу сказати, що для мене, молодої недосвідченої «заробітчанки», провести цілий рік далеко від рідної землі було справжнім психологічним випробуванням. Чужих там не дуже любили. Дякувати Володимиру Микитовичу, він у команді намагався підтримувати рівноправні стосунки поміж гравців.

— Що найбільше «муляло» в Туреччині?

— Дуже хотілося додому. У чужій країні було страшнувато, весь час боялась щось зробити не так. Не відчувала тієї сміливості, яку мала вдома. Проте можу сказати, що, з професійної точки зору, турецький чемпіонат став для мене майстеркласом.

«У Тернополі мене вже зарахували на службу дільничним інспектором міліції»

— То що, надалі вже не мали бажання грати за кордоном?

— Після Туреччини надходили ще пропозиції пограти в Чехії та Росії. Не знаю, куди мене занесла б спортивна доля, але після заміжжя за кордон уже не прагнула. Та й «Галичанка» не хотіла мене відпускати.

І нині клуб докладає всіх зусиль, аби я залишилася в Тернополі. Тут у мене є житло, навіть роботу на майбутнє мені вже підшукали — зарахували на службу до МВС, на посаду дільничного інспектора міліції. Тож обмірковую можливість назавжди залишитись у цьому гарному місті.

— Чим саме приваблює вас Тернопіль?

— Місто невеличке, затишне, чисте. Тут почуваєшся спокійно. Немає метушні, що характерна для мегаполісів.

— Олено, ваш чоловік — помічник головного тренера «Галичанки». Удома він теж вас «повчає»?

— Та ні (сміється). Звісно, в перші роки спільного життя постійно розмовляли про волейбол. Не було й хвилини, аби не згадували про гру. Згодом наші дебати стали торкатися лише окремих волейбольних нюансів. Зрозуміли, що весь час говорити про роботу не можна — ризикуєш стати божевільним.

— А як ставиться до сімейної професії ваша чотирирічна донька?

— Часто буває на тренуваннях, любить побавитися м’ячем. А ще їй подобається, коли головний тренер починає на нас кричати. Тоді вона теж входить у роль «головного» і починає «вчити» дорослих жінок. Каже, що трохи підросте й покаже нам, як потрібно грати.

«Спочатку навіть боялася капітанської пов’язки»

— Як почуваєтеся в ролі капітана команди?

— Чесно кажучи, спочатку я навіть боялася капітанської пов’язки. Одна річ — відповідати за свою гру, інша — забезпечувати злагоджену роботу всього колективу. Надягнувши капітанську пов’язку, мусиш бути взірцем для решти гравців на майданчику та поза ним.

— Олено, як капітан команди, скажіть, що допомогло дівчатам стати чемпіонками?

— На мою думку, визначальними для перемоги стали вольові якості, які допомогли нам здолати внутрішні проблеми. По ходу першості, коли через травми вибули одразу дві ключові волейболістки, Надія Кодола та Яна Журовська, в команді ледь не стався психологічний злам. Молодь почала втрачати віру в свої сили.

— А що дозволило колективу втримати переможну ходу?

— Зазвичай у волейбольній команді виділяється одиндва гравці, а в нас — справжня команда. Жодних криків, образ, суперечок. Ми зібралися, поговорили, підбадьорили молодих. Найбільше ми хвилювалися, аби в них не затремтіли коліна, не опустилися руки у вирішальний момент. Але вони молодці, не розгубилися, не злякалися досвідченіших суперниць.

— Олено, вас визнали найкращою блокуючою України за підсумками сезону. Як удається, маючи зріст 181 см, блокувати удари вищих дівчат?

— У спорті просто так ніщо не дається. Досягти високих результатів змогла завдяки хорошій фізичній формі та високій працездатності. А от стрибучість — подарунок природи.

— Чого б хотіли ще досягнути на професійній ниві?

— Хочу разом із «Галичанкою» пограти в євротурнірі. І показати європейцям, що ми нічим не гірші від їхніх спортсменок. Однак через те, що не маємо арени для прийняття міжнародних змагань, поки що залишається відкритим питання нашої участі в клубних євротурнірах...

«Після пологів змогла просидіти без волейболу лише два місяці»

— Чому обрали саме таку професію — волейболістки?

— Мені було 12 років, коли я вперше потрапила до волейбольної секції. До того були танці, аеробіка. У той час ми жили з батьками в маленькому містечку на Вінниччині. Саме тоді мене помітив тренерселекціонер, який і забрав мене до тернопільського спортінтернату.

Сказати відверто, любові до волейболу з першого погляду не відчула. В інтернаті майже цілий рік я скиглила, просилася додому. Але далекоглядний тренер, певно, побачив у мені задатки волейболістки, вмовив трішечки потерпіти. І на диво, після річної «притирки», я полюбила волейбол. І назад до батьків уже не хотілося.

— Що для вас означає ця гра?

— Для мене волейбол — це вдале поєднання роботи та задоволення. Чим краще я виконую свої професійні завдання, тим більше позитивних емоцій отримую. Без волейболу я вже не уявляю свого життя. Після пологів просиділа вдома лише два місяці – рвалася у спортзал.

— А як відволікаєтесь від виснажливих тренувань та напружених змагань?

— Приходжу додому, бачу дитину — і всі сумні думки відходять на задній план. Нині сім’я — це велика відповідальність, особливо перед донькою.

Поза спортивним майданчиком — усі думки лише про неї. Хоча більшу частину мого часу займає саме спортивна складова: тренування, участь у змаганнях, виїзди на ігри. Тож на сім’ю інколи просто не залишається часу. Дякувати батькам, вони приходять нам на допомогу.

 
ДОСЬЄ «УМ»

Туркула Олена Григорівна

Майстер спорту з волейболу, капітан команди «ГаличанкаДинамоТНЕУ» (Тернопіль), збірної України

Народилася 7 серпня 1981 р. у м. Вільнюс (Литва).

Титули: чемпіонка Туреччини 2004 р. у складі «Гюнеш» (Стамбул), із «Галичанкою» здобула в Україні «золото»2010, «срібло»—2006, «бронзу»—2008, 2009 рр.

Перший клуб — «Галичанка».

Перший тренер — Микола Білоус. Тренер — Андрій Романович.

Закінчила Тернопільський національний економічний університет за спеціальностями: «облік і аудит», «адміністративний менеджмент».

Зріст — 181 см, вага — 70 кг.

Заміжня, з чоловіком Віктором Туркулою (помічник головного тренера «Галичанки») виховує доньку.

 
АВТОРИТЕТНА ДУМКА

Андрій Романович, головний тренер «Галичанки»:

— Хто працював у жіночому колективі, знає, як іноді буває складно знайти спільну мову з представницями слабкої статі. Але Олена — людина, з якою в мене не було жодного конфлікту та непорозуміння.
Віталій МОХНАЧ, http://www.umoloda.kiev.ua

 

 

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: