Павло Калитка: "Коли із-за травми 45 днів не міг тренуватися, думав що з’їду з глузду"

31 травня 11:20
Переглядів: 125
Калитка

Павло Калитка пройшов усі юнацькі збірні України, виступав у Івано-Франківську, Тернополі, Львові і навіть Великому Новгороді. Новим етапом кар’єри гравця став одеський «Політехнік». У ексклюзивному інтерв’ю нашому порталу 30-річній регбіст розказав про те як складалася його кар’єра і чому він не може жити без спорту. 

- Перше про що хотілось би спитати – це враження від матчів Східно-Європейської Ліги? Як оціниш рівень турніру?

- Взагалі створення такого турніру – це дуже добре. Враховуючи те, що такі змагання влаштовуються вперше, рівень команд і сама організація на дуже непоганому рівні. Головним плюсом Східно-Європейської Ліги є ігрова практика. Зараз чемпіонат України розподілений за регіональним принципом і тому у команд небагато матчів за сезон. Тому поява такого міжнародного турніру дає змогу одеським та кишинівським командам отримувати повноцінну ігрову практику кожну неділю.

- Які враження від матчів з молдавськими командами?

- Всі прекрасно знають, що збірна Молдова виступає на дуже високому рівні и ряд гравців національної команди виступають за «Білих Вовків» та «Спортинг». Це свідчить про хорошу силу цих клубів. «Тріумф» ще досить молодий колектив, але як продемонструвала наша остання гра з ними, вони здатні показувати зуби і нав’язувати боротьбу.

-«Політехнік» поступився «Білим Вовкам» у Кишиневі. Чи здатні взяти у них реванш?

- Уся команда настроюється на це. В Кишиневі ми провалили кінцівку першого тайму, де отримали три заноси. Саме ці зіграло вирішальну роль у підсумковому результаті. Втім ми впевненні в тому, що нав’яжемо «Білим Вовкам» дуже серйозну боротьбу и постараємося здобути перемогу.

- Розкажи як починав свою кар’єру у регбі? За яких обставин познайомився з «овальним» м’ячем?

- Це було дуже давно (з посмішкою). В третьому класі наш вчитель фізкультурі Стасинець Віктор Васильович та один з засновників регбі в Івано-Франківську Ярема Михайло Іванович привели всіх хлопчаків в спортзал, дали нам м’яч у руки і з тих пір я став з регбі на «ти».

- У 2007 році ти виступав складі команди «Будівельник-Тернопіль» у першій лізі чемпіонату України. Що найбільше запам’яталось з тих виступів, які матчі?

- Саме тоді у Тернополі розпочався регбійний рух и підібралась достатньо хороша команда. Окрім мене, там також виступали досвідчені гравці зі Львова та Рівне. Взагалі було цікаво спостерігати як формується новий колектив на Західній Україні. Регбі – це такий вид спорту, який потребує не скільки фінансової підтримки, скільки саме кадрів, зокрема тренерських. Тоді за тренерську роботу активно взявся Сергій Євгенович Колесник і я дуже радий, що він із однодумцями продовжує розвивати регбі у Тернополі й досі.

Напевно, найбільші враження – це третє місце у першій лізі. Ми тоді виступали на фінальному турнірі у Феодосії за підсумками якого вийшли у Вищу лігу.

-До речі тоді ти грав на позиції 8-го номера, пізніше десятим, а зараз 15-м. Ти завжди був універсальним гравцем? На яких позиціях грав ще?

- Взагалі я починав хукером. Потім грав у другій лінії, пізніше восьмим номером. У збірній Україні до 18-ти років мене ставили крайнім четвертним. Ще згодом я отримав травму із-за якої не міг багато йти у стики і грати у нападі. Тому мене поставили на позицію центрального трьохчетвертного. З тих пір я можу закрити будь-яку позицію від 10-го до 15-го номерів.

- Де тобі найзручніше?

- Мої найулюбленіші позиції: 7, 8, 12, 13. Центри отримують м’яч на швидкості і мають змогу зіграти творчо, креативно, проявити себе. А нападником третьої лінії завжди подобалось відбирати м’ячі і зупиняти суперників. Я дуже люблю йти у контакт, зокрема проти форвардів першої лінії.

- Як опинився у «Роланді»?

- До 2000 року в Івано-Франківську існувало дитячо-юнацьке регбі. Потім через фінансові причині і відсутність тренерів команда перестала існувати. У 2008 році з'явився «Роланд» і всі ті хто раніше грав у ДЮСШ, увійшли до складу новоствореного колективу. З того часу івано-франківський клуб існує на ентузіазмі Михайла Івановича Яреми, та тих гравців які захищають кольори команди. Дуже сподіваємося, що скоро підросте нове покоління івано-франківських регбістів, які стануть нам достойною заміною.

- Минулі роки «Роланд» займав другі та треті місця. Срібло Кубку Балтики-2012 у Польщі, срібло чемпіонату України з регбі-7 у 2012, срібло Кубка Балтики-2013, бронза Кубку Кам’янець-Подольского-2013, бронза Кубка Незалежності Польщі-2013. Чого не вистачало команді щоб вигравати свої турніри?

- Напевно це кадрові проблеми. Нам весь час не вдавалось зібрати оптимальний склад. То хтось травмувався, когось не відпустили з роботи, якщо виїжджаємо кудись, то могли виникнути проблема з документами. Думаю, ми могли вигравати ці турніри, якби в нас не було цих кадрових проблем. Втім, те що «Роланд» регулярно займав призові місця на цих змаганнях – є показником майстерності і непоганого рівня гравців.

- І от нарешті перемога у Вищій Лізі чемпіонату України-2013 з регбі-7. Чотири роки команді йшла до цієї перемоги. Якою вона була? Які емоції тоді були?

- Це неповторні емоції. У фіналі нам протистояла молода амбіційна одеська «Академія». Ми пропустили перші, але потім зібралися і провели усю гру на одному диханні здобувши перемогу з рахунком 14:10. При цьому майже увесь матч команда провела на одному диханні. Тобто в нас навіть не відчувалась втома. Звичайно, після перемоги були шалені емоції.

В нас є така традиція бурно святкувати якісь перемоги. Але цього разу коли ми зайшли в поїзд всі просто заснули. Таке насправді буває дуже рідко, проте команда настільки була виснажена фізично та емоційно, що не мала сила святкувати.

- Після цього «Роланд» виграв «Кубок Франциска Скорини» у Білорусі. Саме там сталося твоє знайомство з керівництвом новгородського «Варягу», за який ти виступав пізніше?

- Так, я познайомився з Дмитром Мощенко, з яким у мене зав’язалися тісні стосунки. Ми почали спілкуватися з ним і пізніше я опинився у Великому Новгороді.

Взагалі шкода, що українські команди практично не виїжджають на такі турніри. Завдяки таким змаганням клуби можуть обмінюватися досвідом, запропонувати своїх гравців Моя думка, що регбіст не повинен варитися у своєму соку, а має пробувати свої сили десь у інших чемпіонатах, командах, тобто на більш сильнішому рівні. Повинен бути прогрес.

- Що побудило тебе переїхати до Росії?

- Я давно хотів спробувати свої сили за кордоном, у іншому чемпіонаті. І як раз після «Кубка Франциска Скорини» головний тренер «Варяга» Дмитро Мощенко запропонував мені перебратися до Великого Новгороду. Окрім виступів за «Варяг» також я отримав змогу грати за регбійний клуб «Аврора» у чемпіонату Санкт-Петербургу. За рік я відіграв близько тридцяти зустрічей. До цього в моїй кар’єрі такого не було і я думаю, що зараз небагато українських регбістів можуть похизуватися такою кількістю матчів за рік. І це при цьому, що рівень любительський.

Найголовніше, що я побачив у Великому Новгороді – це бажання команди розвиватися і прогресувати. Була створена дитячо-юнацька школа. Також сподобалось, що прогресу «Варяга» сприяє міська влада, а це дуже важливо.

- Новгородський «Варяг» виступав у Федеральній лізі Росії. Як оціниш рівень цієї ліги в порівнянні з українським?

- Рівень непоганий, але я би не сказав, що дуже високий. На мою думку Вища ліга України ні чим не поступається Федеральній лізі.

- Як відомо у Новгороді ти окрім гравця, був з тренером. Які були умови для тренерів?

- Було трошки важкувато з тієї точки зору, що зібрати дітей дуже непросто. Колись у Великому Новгороді існувала дитячо-юнацька школа, але потім її розпустили практично повністю. Тому завоювати довіру дітей назад складна річ. Проте умови для тренерства були непогані. Тобто надавалися спортзали, стадіони, спортивні майданчики. Наприклад, коли ми їздили виступати у чемпіонаті Санкт-Петербургу, то завжди намагалися брати дітей. Щоб десть вони зіграли товариську гру, десь виступили поза конкурсом і втягувалися в регбійне життя. Плюс зараз там працюють Андрій та Володимир Мазепи, які раніше тренували дітей та юніорів у Донецьку.

- Що особисто тобі найбільше всього запам’яталось у російському етапі кар’єри? З ким найбільше всього потоваришував?

- З гравцями «Варяга» я потоваришував повністю. 17 травня вони у складі «Аврори» стартували у чемпіонаті Санкт-Петербургу і я у всіх іграх буду тримати за них кулаки. Хлопці живуть регбі і вони справжня сім’я. Я тримаю з ними зв'язок.

Що сподобалось у Росії – це насичений календар сезону. Цього не вистачає в Україні, де дуже великі перерви між матчами та змаганнями і ти вибуваєш з ігрового ритму.

- Поки ти виступав за «Варяг» «Роланд» вийшов у фінал Вищої ліги чемпіонату України з регбі-15, де за сумою двох матчів поступився одеській «Академії». Чи слідкував за виступами своєї команди?

- Я дуже хотів зіграти у цьому фіналі, але в той час у нас був чемпіонат Санкт-Петербургу по регбі-7 і мені не вдалося приїхати на матчі. Звісно, я слідкував і був дуже засмучений тим, що «Роланд» в першу чергу програв в себе вдома. Саме ця поразка і стала ключовою. Мені здається, якби хлопці перемогли на своєму полі, то в Одесі дали би ще кращий бій. Хотя я впевнений, що вони виклалися на 200%. Але так склалась доля, що «Академія» виявилася сильніше.

- Чому довелося покинути Росію?

- Причин було декілька. По-перше я отримав серйозну травму зап'ястя. По-друге у зв’язку з ситуацією в Україні в мене почалися певні проблеми з документами. По-третє виникли деякі фінансові проблеми.

Я не жалію про те, що виступав у Росії. Це був досвід як ігровий, так і життєвий. Як кажуть: «Все що не робиться, робиться до кращого».

- Потім ти повернувся до Івано-Франківську. Чи займаєшся зараз у рідному місті?

- Як і до цього працюю, тренуюсь, веду таке саме життя як і до переїзду у Росію.

- Яким чином надійшла пропозиція виступати за одеський «Політехнік»?

- Мені подзвонив один з керівників Одеського регбійного Союзу Олександр Петрович Гула і сказав що є пропозиція виступати за «Політехнік» у Східно-Європейській Лізі. Я зацікавився цим і того ж вечора по телефону поспілкувався з головним тренером команди Олегом Осадчим. Олег Володимирович розповів мені про те, на якій позиції бачить мене у складі. Хоча на місті 15-го номеру я давно не грав, вирішив прийняти пропозицію без вагань, адже про створення цього турніру чув ще перебуваючи у Росії і мені стало дуже цікаво спробувати себе у новому чемпіонаті. Я дуже вдячний, що про мене не забули, подзвонили і запросили до «Політехніку».

- Як відомо, ти також займався суддівством. Чи продовжуєш ще працювати арбітром?

- Так. 25 квітня у Тернополі відбувся кваліфікаційний турнір жіночого чемпіонату України з регбі-7 і я як раз там працював суддею. Взагалі суддівство – достатньо специфічна діяльність. Тому що коли виходиш на поле у ролі арбітра – ти людина, без клубу, міста та імені, ти лише суддя. Не може бути жодних привілеїв та симпатій для будь-яких гравців. Тому мені хотілось би сказати усім регбістам, щоб вони лояльніше ставилися до рефері. Адже суддя – це також людина, яка може помилятися. І якщо вже арбітр прийняв рішення він його ніколи не поміняє.

- Чи слідкуєш ти за міжнародним регбі. Які клуби, збірні, гравці тобі імпонують?

- Зі збірних мені подобається гра Нової Зеландії, Аргентина, та Англії. Хоча у останніх зміна поколінь і чого чекати від британців сказати важко. А з клубних мені імпонують «Тулон» та «Тулуза». Також активно слідкую за «Супер Регбі». Це дуже цікавий турнір, де команди грають у жорстке, технічне, швидкісне регбі. Із франшиз Супер-15 найбільше подобаються «Крусейдерс». Незважаючи на зміну поколінь, останні сезони Річі МакКоу і Дена Картера, «хрестоносці» завжди на рівні, завжди борються за призові місця.

- За кого будеш вболівати на Кубку Світу і хто на твою думку виграє його?

- Буду вболівати за хороше регбі. На Кубок Світу є багато команд які достойні його виграти. Мені дуже цікаво поспостерігати за збірними з Океанії: Фіджі, Самоа, Тонга. Саме вони вносять якусь таку певну родзинку і можуть зробити сюрприз.

- На останок стандартне питання. Чи задумувався колись, чим би займався, якщо б не регбі?

- Не знаю навіть (посміхається). В юнацькому віці я займався самбо і саме тому я люблю у регбі боротьбу та контакти. До речі, у самбо вчать правильно групуватися, робити захвати у ноги і це дуже допомогло у регбі. Я собі настільки набив плечі, що під час майже будь-якого контакту не відчував болю. Можливо, якби не регбі я б займався якимись східними єдиноборствами.

- Тобто без спорту ти себе точно не уявляєш?

- Я більше 20-ти років у спорті і не уявляю себе без нього. В мене був період коли із-за травми 45 днів не міг тренуватися, чесно кажу, думав що з’їду з глузду. У той же день коли я зняв гіпс, надягнув наколінник і пішов на змагання по футболу, де грав мій молодший брат. Потім кожен день проводив у тренажерному залі, щоб якнайшвидше відновитися і повернутися на поле.    

Дякуємо Павлу за приділений час і цікаву бесіду.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити