Педро Хуан Тишик: "Коли грав в "Карпатах" за мене вболівав увесь район"

10 липня 23:31
Переглядів: 175
тишик

Вивчаючи життєпис цього прудконогого захисника, можна з легкістю проштудіювати історію української еміграції, спорідненість України та Аргентини, а також глянути на одну з найбільших країн Південної Америки очима українця. Український і аргентинський футболи пов’язані немалою кількістю співвітчизників Марадони та Мессі, які в різні часи виступали у чемпіонаті України. У Харкові добре пам’ятають Джонатана Кристальдо, Хосе Сосу та Джонатана Майдану, які грали в «Металісті». У столиці схвально згадують про Роберто Нанні та Факундо Бертольо, а у Львові вже, можливо, почали забувати Германа Пачеко.

Та перший аргентинський футболіст ступив на нашу землю й одягнув футболку української команди ще в далеких 1960-х роках. Уродженець аргентинської провінції Чако Педро Хуан Тишик, він же Петро Іванович, у середині минулого століття намагався закріпитися у складі львівських «Карпат»...

«ФРЕЗЕРУВАЛЬНИК-ХОКЕЇСТ, ЯКИЙ ОБРАВ ФУТБОЛ»

– Петре Івановичу, пропоную розпочати з місця вашого народження. У довідниках, інших документах указано, що ви з’явилися на світ у аргентинській провінції Чако.

– Так, це – правда. Народився я справді в Аргентині. Вам, напевне, дивно чути від мене чисту українську мову. Усе просто – мої батьки були українцями, які виїхали з країни. Батько родом із Ковеля, що на Волині, а мати з Рівненщини, із села Костопільського району, яке називається Велика Любаша.

– Історичні нариси свідчать, що станом на 1980-й рік у Чако мешкали 25 тисяч вихідців із Волині та Полісся, що становили 4 відсотки населення провінції. Ваші батьки познайомилися ще в Україні?

– 1930-го року сформувалася потужна хвиля еміграції з України. Мій батько в ранньому віці став сиротою й мешкав у дядька. У нього було п’ятеро дітей. Додайте сюди ще три сестри мого батька. Відтак у сім’ї виховувалося дев’ятеро дітей. Оскільки мій тато був найстаршим, він вирішив поїхати за кордон. Уже в Аргентині він познайомився з моєю матір’ю. До речі, історія нашої провінції була написана кров’ю. Раніше у Чако мешкали корінні індіанці, яких силою та зброєю вигнали з їхніх поселень.

– Ви народилися й провели дитинство в Аргентині. Коли вперше ступили на українську землю?

– Наша сім’я повернулася в Україну 1957-го року, коли мені виповнилося 9 літ. Ми приїхали до Львова.

– Чи було дуже тяжко призвичаїтися до нового життя? І головне, як ви долали мовний бар’єр?

– В Аргентині я виховувався в україномовному середовищі. Тому якихось проблем не відчував. У Львові пішов у третій клас школи № 27. Мені було нелегко адаптуватися, та, загалом, до українського життя звик швидко. У школі я зацікавився спортом: баскетболом, легкою атлетикою. Найбільше часу присвячував футболу. Хоча не останнє місце в моєму житті займав хокей, адже я був гравцем львівського «Динамо». Саме звідти мене запросили у футбольні «Карпати».

– Саме із хокею ви перекваліфікувалися на футбол?

– Хокей був винятково сезонним видом спорту. Наша команда тренувалася на Комсомольському озері й на Сихові. Щойно ми приїхали зі змагань, які проходили в Закарпатті та Києві, як до мене підійшов Олександр Філяєв, перший капітан «Карпат». Сказав, що мене хоче бачити на тренуванні Євген Лемешко, наставник «зелено-білих». На календарі був 1967-й рік.

– Поділіться враженнями від перших тренувань під керівництвом Євгена Пилиповича.

– Спочатку я прибув на оглядини. На той момент працював фрезерувальником на львівському заводі № 24. Лемешко сказав, щоб я звільнявся звідти, бо на футболістів очікував тижневий збір за межами Львова. Я так і зробив, адже бачив себе лише у футболі. Працювати з Євгеном Пилиповичем мені подобалося, бо він відзначався суворістю та, водночас, тренер прекрасно умів працювати з молоддю.

«ЗА МЕНЕ ВБОЛІВАВ УВЕСЬ РАЙОН»

– За «Карпати» ви провели 5 матчів у основному складі. Якісь спогади залишилися?

– Звичайно, емоцій було багато. Мешкав у місцині, що називалася Новий Львів. Вона, здається, й тепер так іменується. Район цей населяли тисяч п’ять мешканців. Ледь вони взнали, що я гратиму за «Карпати», зразу прийшли на стадіон. Було дуже приємно представляти Новий Львів і знати, що за тебе персонально вболіває кілька тисяч людей. А ще в мене є один спогад, пов’язаний з Анатолієм Крощенком.

– Цікаво було би почути...

– 2001-го року в Аргентині відбувався чемпіонат світу серед юніорів (U-20). Одного разу мені довелося поїхати в робочих справах у місто Мендоса. До обіду впорався зі справами. Мій знайомий запропонував покататися на лижах, залишитися на кілька днів у місті. Я зовсім забув, що на той чемпіонат приїхала збірна України, яку очолював Анатолій Крощенко, мій екс-партнер у «Карпатах». Наша команда змагалася в групі з чилійцями та китайцями. Мені повідомили, що мої співвітчизники зараз перебувають у Мендосі. Таким шансом я не міг не скористатися. Проте я ж не знав, що тренує українських хлопців Крощенко!

– Можу уявити, як ви зраділи, коли побачили свого друга за тисячі кілометрів од дому...

– Не те слово! Я запропонував організаторам послуги перекладача, адже знав іспанську, українську та російську мови. Вони мені відповіли відмовою, але запропонували поспілкуватися з головним тренером української збірної. «Он він іде позаду», – кажуть. Оглядаюся, а там Крощенко! Найперше, він запитав мене, що я тут роблю?.. Я запрошував Анатолія в Буенос-Айрес, але, на жаль, збірна України зіграла лише одну гру в Мендосі й вирушила в інше місто. Часу випити філіжанку кави не було...

«ІЗ «КАРПАТ» – ДО НАЙСИЛЬНІШОЇ КОМАНДИ СВІТУ»

– Чому вирішили поїхати зі Львова?

– У мене був старший брат. Одного разу він пішов на танці, на дискотеку, як тепер кажуть. Його там дуже сильно побили, а зростом він був зовсім невеликий, щупленький. Словом, після фізичних і моральних травм він категорично відмовлявся залишатися тут. Я навчався в Інституті фізкультури, грав у «Карпатах», тому повертатися в Аргентину не хотів. Проте сімейна рада вирішила сім’ю не розділяти.

– Таким чином ваше перебування у Львові завершилося...

– Так, ми з братом мали аргентинські паспорти, тож без проблем повернулися туди, звідки приїхали. А ось батьки були українцями, тому їхній шлях додому був не таким простим. Ми виготовили документи – спеціальне запрошення для своїх батьків. Ось так наша сім’я знову опинилася в Аргентині. До речі, я й зараз є громадянином України й маю український паспорт. Окрім того, я є громадянином Аргентини. В Україні я Петро Іванович, а в Аргентині – Педро Хуан.

– Ви вважаєте себе аргентинцем чи українцем?

– Моя відповідь однозначна – я вважаю себе українцем. Хоч і мешкаю в Аргентині, а називають мене поляком, уважаю себе українцем. Так, не дивуйтеся, тутешніх українців називають поляками. Навіть не знаю, чому так...

– Чи мають Україна й Аргентина якісь спільні риси?

– Можливо, це дивно, але дві країни мають більше спільних рис, ніж відмінних. У Аргентині також чимало природних ресурсів, країна багата на корисні копалини, родючі ґрунти. Самі аргентинці порівнюють свою державу з Україною. Кажуть, що єдина відмінність – наявність виходу Аргентини до Тихого й Атлантичного океанів.

– До Аргентини ви повернулися 1968-го року. Із футболом не попрощалися, а продовжили займатися...

– Мої родичі мешкали в провінції Буенос-Айресу, яка називається Авельянеда. Ця провінція могла похвалитися двома провідними футбольними командами – «Расінгом» та «Індепендьєнте». Я вирішив, що варто спробувати сили в «Расінгу». Роком раніше ця команда стала найсильнішою у світі. 1967-го «Расінг» обіграв «Селтик» і виграв Міжконтинентальний кубок. Напевне, це виглядало дивним, але я прийшов на тренування «Расінга», пройшов відбір і підписав контракт із найсильнішою командою світу.

– Ніколи не знав, що українець колись грав у найсильнішій команді світу...

– Я припустився помилки. Мені не варто було підписувати з ними контракт. Я тренувався півтора року з «Расінгом», але шансу не отримав, бо виступав за дублюючий склад. Стати гравцем іншої команди я також не мав змоги. Гроші я отримував зовсім невеликі, а тоді якраз захворів мій батько. Фінанси були дуже потрібні нашій сім’ї. Мені вдалося залишити «Расінг» і стати гравцем команди класу «Б», тобто нижчої ліги. Разом із тим, я використав навики фрезерувальника й влаштувався на відповідну роботу. Тому половину доби я працював на заводі, а іншу частину присвятив футболу.

«НА АРГЕНТИНСЬКИХ СТАДІОНАХ НАДЗВИЧАЙНО РОЗВИНЕНА ЗЛОЧИННІСТЬ»

– У «Расінгу» ставлення зіркових гравців було нормальним?

– У команді було багато легіонерів із Бразилії, а я на той момент навіть іспанською не дуже добре володів. Української в «Расінгу», звичайно ж, ніхто не знав. Мене кілька разів запрошували в основну обойму, але жодної хвилини в провідній команді Аргентини я не провів. А ще мені, як людині, що приїхала з України, було дуже тяжко адаптуватися до височенної температури, що характерна для Буенос-Айреса. Бігові вправи я виконував лише хвилин 30, далі не вистачало повітря...

– Ви згадували про те, що з «Расінга» перейшли в команду, що перебувала на щабель нижче. У аргентинській пресі відшукав її назву – «Браун де Адроге» («Brown de Adrogue»).

– Так, у цій команді я відіграв 8 років у основному складі. Це хороший клуб, який зірок із неба не хапав, але демонстрував непогані результати. Моїм партнером по команді був Хорхе Карраскоса, гравець збірної Аргентини. 1978-го року в Аргентині відбувався чемпіонат світу, проте цей обдарований захисник участі в ньому не брав через певні політичні протиріччя. На попередньому мундіалі він виступав за збірну разом із Маріо Кемпесом.

– Марадона та Мессі – справжні ікони в Аргентині?

– О так... Тут їх просто обожнюють. Особливо гостро це проявляється на тлі протиставлень із Пеле. Тут до Бразилії особливе ставлення. Бразильці бояться грати проти аргентинців. Тут дуже люблять футбол, але останніми роками суттєво змінилося ставлення аргентинців до футболу. Я вже 3–4 роки не був на футболі, бо тут надзвичайно розвинена злочинність. На стадіоні орудують справжні організовані групи злодіїв, які вмить почистять кишені глядачів. Доводиться дивитися у свій гаманець, а не на футбольне поле.

– Знаю, що у вас є діти. Чи були вони в Україні?

– Ні, ще не були. Цього року точно приїдемо на Батьківщину. Діти вже склали план, куди поїдемо, що будемо робити. Дуже хочемо спробувати львівської кави.

– Ви прекрасно спілкуєтеся українською. Невже за стільки років не забули її?

– Намагаюся читати українські газети, слідкую за подіями, що відбуваються на Батьківщині. Безперечно, рідна мова забувається. Майже немає з ким практикуватися. Моя дружина була італійкою, діти української не знають. Оточення майже все іспаномовне. Проте українську не забуду до кінця життя.

ДОВІДКА

ТИШИК Петро Іванович (Педро Хуан Тишик) Народився 4 вересня 1948-го року у провінції Чако (Аргентина). Вихованець львівського футболу. Амплуа - захисник. Ріст - 177 см, вага - 70 кг. Кар’єра в «Карпатах»: 1967 рік. У складі «зелено-білих» провів 5 матчів. Крім «Карпат», виступав за: СКА (Львів), «Расинг» (Аргентина), «Браун де Адроге» (Аргентина). Професійно займався хокеєм (гравець львівського «Динамо»). Нині мешкає в Буенос-Айресі (Аргентина).

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити