«Після травми лікарі оглянули мене і сказали: «З Тером покінчено. Він не вилізе». Але я все-таки виліз»

01 грудня 16:01
Переглядів: 144
Default Image

Легендарний Ігор Тер-Ованесян – перший європеєць, що стрибнув у довжину за вісім метрів.

 «Мене у Львові вже нічого не тримає. П’ять років тому продав батьківську квартиру. Усі меблі, речі перевіз до Москви і в кімнаті мого дачного будиночку відтворив обстановку, атмосферу дому, де я виріс. Попри те, коли зрідка опиняюсь у Львові, відчуваю теплоту і ностальгію»… Легендарний стрибун у довжину, володар безлічі титулів, звань та нагород Ігор Тер-Ованесян неспішно йшов вуличками старого Львова. Роздивлявся будинки, зупиняючись, щоб доторкнутися до своєї юності… Балагур, жартівник, душа компанії, якого державні посади не відучили сміятися, на вузеньких львівських вуличках поринув у ностальгію. І знову став львів’янином…

 - Як ваша родина опинилася у Львові? Адже тоді переїзд із Москви у такий віддалений куточок Союзу вважався ледь не засланням…

 - У 50-ті роки мій тато викладав у Московському інституті фізкультури. Він завжди був вільним у висловленні власних думок… Опинився у «чорному списку». Його вигнали з інституту, як і багатьох інших викладачів. Він ще легко відскіпався: у 1953-му багатьох його однодумців посадили… Після Москви, після мракобісся того періоду я раптово опинився в європейському місті – у Львові. У Москві ми жили у крихітній кімнатці, де кухню ділили ще з одним викладачем інституту, а вбиральня була десь далеко в коридорі… А у Львові почали мешкати у великій квартирі, і вперше у житті я зміг покупатися у ванні. Зовсім іншими, незвичними були соціальне середовище, побутові правила й традиції. У кожному будинку була брама, яку зачиняли о 10-й вечора. Тож батько наполягав, щоб я приходив додому о 9-й… У Москві я навчався у чоловічій школі. А тут опинився у змішаному класі. Після того московського хуліганського середовища особлива атмосфера, яку створювали газові ліхтарі й старі будинки, і дівчатка у класі шокували та зачаровували одночасно. Львів тих часів – найсильніше враження мого дитинства. Мені дуже б хотілося, щоб років так через десять уже сучасний Львів став схожим на те місто, в якому я виріс… Я би хотів побачити місто мого дитинства інтелектуальним, багатим, європейським… Саме у Львові я загорівся легкою атлетикою. І мені поталанило, що спортивне середовище було інтелігентним та інтелектуальним.

 - На свою першу Олімпіаду ви потрапили відразу після школи, у 18 років…

 - …і те, що я побачив, стало для мене справжнім відкриттям. Ми жили у клітці, але самі не здогадувалися про це. Я був переконаний, що у мене, радянського хлопця, щасливе дитинство і безхмарне майбутнє. І раптом опиняюся у зовсім іншому середовищі… Незабутнє враження справило тоді Олімпійське селище, саме спілкування з іншими молодими людьми. У мене запрацювали мізки, я почав аналізувати те, що побачив. Порівнювати. Повернувшись до Львова, нікому жодного слова не сказав про свої відчуття. «Якщо будеш багато виступати і розповідати про те, що побачив, більше ніколи туди не поїдеш», - підказувала мені інтуїція. Я вперше побачив американських стрибунів. Вони ж були зовсім іншої «якості»! До цього я не розумів стрибків у довжину. «Що там стрибати, - думав. - Розбігся і полетів». А в Мельбурні після спілкування з американцями зрозумів: якщо не зміню свій спринт, поліпшити стрибки не зумію. Через рік мій прогрес було видно неозброєним оком.

 - У Мельбурні не потрапили до фіналу, тричі заступивши у кваліфікації…

 - Перед змаганнями почав аналізувати: якщо стрибну зі своїм результатом (на передолімпійському турнірі стрибнув 7,74 м), то можу як не перемогти, то стати призером. Це була неправильна установка. Якби тренери сказали: «Стрибни 7,20 м для початку, а потім потихеньку-помаленьку…». Я ж виходив, наче кінь необ’їжджений, некерований і сильний, нісся нахрапом на планку. Ось і залишився без фіналу. Свого фіналу. Знаєте, з яким результатом завершив змагання третій призер? 7,48 м! А переможець приземлився на 7,86 м. І міг же я стрибнути вже тоді… А через рік я став чемпіоном Європи і першим європейцем, який стрибнув за позначку 8 м.

 А перед другою Олімпіадою моє життя було наповнене аж ніяк не спортом…

 - Ви поїхали до Карпат практикувати йогу та жити на самоті. Навіщо?

 - Це було частиною моєї системи. Перед початком сезону я мав кинути себе в екстремальні умови. Духовна практика дозволяла максимально сконцентруватися, зібратися. Життя наодинці з собою, йога, Говерла. Займався зимовими видами спорту, катався на лижах. Під час одного спуску впав попереком на пеньок. Мій таз перетворився практично на кашу: кістки, м’язи, нерви - усе постраждало. Плюс сильний крововилив у мозок. Три місяці лежав у лікарні. Коли до Львова приїхала тренуватися збірна, я знову прагнув стрибати. Лікарі ще раз оглянули мене і сказали керівникам команди: «З Тером покінчено. Він не вилізе». Але я потихеньку-помаленьку, ближче до відбірного старту все ж виліз. Невдовзі після того, як мене «поховали», я виграв чемпіонат Союзу, потрапив на Олімпійські ігри і встановив європейський рекорд.

 Усі мої п’ять Олімпіад були зовсім різними. На перших Іграх моїм головним принципом була участь. Мене розпирало від самого факту моєї присутності на Олімпійських іграх. У Римі (1960) я став рекордсменом Європи і бронзовим призером Олімпіади. У 1962-му став рекордсменом світу. А через два роки на Іграх у Токіо облажався: знову став бронзовим призером. Інакше як провалом той виступ годі було назвати… За перемогою їхав я і до Мехіко. Але там у секторі для стрибків у довжину сталася катастрофа, стихійне лихо – тайфун на ім’я Боб Бімон. Стрибнувши на 8,90 м, він зробив смішними будь-які наші спроби. А ще через чотири роки я помаленьку заходив у тиху гавань. Розумів, що вже не можу перемогти. Мені було 35 і я красиво йшов зі спорту.

 - Чому стрибки у довжину зупинилися в своєму розвитку?

 - Тому що техніка стрибків за всі ці роки не змінилася. Стрибати потрібно по-іншому. Cтрибуни у висоту стрибають з невеликого розбігу і при цьому пролітають у довжину до шести метрів. Чому? Тому що відштовхуються плечима вперед. А стрибуни в довжину на стадії поштовху відводять плечі назад. Уявіть, що потрібно перестрибнути через прірву. Що ви при цьому робитимете у повітрі три з половиною кроки? Відкинете голову назад? Це ж абсурд! Я стрибатиму головою вперед, з усіх сил намагаючись дотягнутися руками якомога далі. Це ж підсвідома установка для далеких польотів. Ось до цього потрібно підключити біомеханіку, віднайти оптимальний технічний варіант стрибка...

Довідка «ВЗ»

 Ігор Тер-Ованесян народився 19 травня 1938 року в Києві. П’ятиразовий учасник Олімпійських ігор, дворазовий бронзовий призер Олімпіад (1960, 1964). Дворазовий рекордсмен світу (єдиний «білий» атлет серед п’яти рекордсменів світу за всю сучасну історію стрибків у довжину). Кандидат педагогічних наук, професор. Був головним тренером збірної СРСР з легкої атлетики, президентом Федерації легкої атлетики СРСР. Віце-президент Федерації легкої атлетики Росії. Завідувач кафедри легкої атлетики Московської держакадемії фізичної культури.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: